14 квітня. Пам’ятні дати
Як відомо, у зв’язку з напруженою ситуацією на сході України, що склалася на середину квітня 2014 року, зокрема силовими захопленнями ряду українських міст – Слов’янська, Горлівки, Краматорська, Костянтинівки, Лиману (тоді - Червоного Лиману), Бахмута (тоді – Артемівська), Покровська (тоді – Красноармійська), 14 квітня тодішній Секретар РНБО і виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов підписав указ про введення в дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
Вже вранці наступного дня на півночі Донецької області розпочались активні бойові дії. 15 квітня в рамках операції з антитерору український спецназ звільнив від російських сепаратистів аеропорт Краматорська. Того ж дня кілька ротних тактичних груп ЗСУ, а також підрозділи Нацгвардії України вийшли на ближні підступи до Слов’янська і організували його блокування.
Перше серйозне бойове зіткнення українських військових з незаконними збройними формуваннями відбулося 2 травня, коли в небі над Слов'янськом за допомогою переносного зенітно-ракетного комплексу було збито гелікоптер сил АТО, що дало підстави вважати, що на боці супротивників діють кваліфіковані російські військові. Те ж саме підтвердилося і після проголошення так званих ДНР і ЛНР, коли найважливіші посади там зайняли громадяни Росії, що мали стосунок до її спецслужб. Починаючи з 22 травня між силами АТО і збройними формуваннями сепаратистів почались регулярні бойові дії.
26 травня була проведена перша масштабна операція українських військових: за участю авіації та десанту відбувся бій за Донецький аеропорт, в результаті якого було знищено близько сотні терористів. 4 червня був звільнений Лиман, а 13 — Маріуполь.
На початку липня сили АТО кардинально змінили тактику ведення бойових дій і перейшли до стрімкого наступу. 5 липня звільнили Слов'янськ і Краматорськ, наступного дня - Бахмут, 21 липня — Торецьк, 30 липня — Авдіївку, 1 серпня — Красногорівку, 5 серпня — Мар’їнку, а бойові дії перемістились на південь Донбасу.
В серпні 2014 року українські військові вели бої за важливий стратегічний об’єкт - місто Іловайськ. Силам АТО майже вдалося оволодіти містом, але після прямого втручання російських регулярних військ наприкінці серпня, іловайське угрупування опинилося в оточенні. Зрештою це призвело до втрати фактичного контролю над окремими районами Донецької та Луганської областей та підписанням Мінських домовленостей.
Черговий виток загострення обстановки на фронті стався у січні-лютому 2015 року. Найбільш складна ситуація склалася в районі Донецького аеропорту та Дебальцевого. Бойовики, маючи підтримку підрозділів збройних сил РФ, намагалися будь-якою ціною ліквідувати Дебальцівський виступ та захопити Донецький аеропорт, тим самим примусивши Україну йти на політичні поступки. Однак, наші військові, які були змушені залишити Дебальцево, уникнули оточення і не дали російським окупаційним військам просунутися вглиб української території. 12 лютого у Мінську було досягнуто домовленості про нове перемир'я, які були закріплені у «Комплексі заходів по виконанню Мінських угод». Саме ці домовленості припинили активну фазу АТО, і надалі опір російсько-окупаційним військам в основному перейшов у формат позиційних боєзіткнень.
Українській армії вдалося зупинити наступ ворога, але й на сьогодні частина Донецької та Луганської областей України залишаються під окупацією проросійських бандформувань. Утім найнепоправнішим є людські жертви. За сім років війна забрала життя понад 13 тисяч українців, з них понад 4 тисячи — військовослужбовці. Майже півтора мільйони українців змушені були залишити рідні домівки і стали біженцями, внутрішньо переміщеними особами, а ті, хто залишився на окупованих територіях, або на межі зіткнення, щодня наражаються на смертельну небезпеку.
У січні 2018 року Верховна Рада ухвалила закон «про реінтеграцію Донбасу». Відповідно цього закону замість Антитерористичної операції, яка офіційно припинилась 30 квітня 2018 року, оголошено про початок Операції об'єднаних сил.
Події дня:
Цими квітневими днями 1768 року, на Правобережній Україні, розпочалася Коліївщина – одне з найбільших народно-визвольних повстань проти польсько-шляхетського гніту. Центром збору повстанців стало урочище Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря. А їх ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. 6 травня того ж року повстанське військо вирушило у похід по Правобережжю. Причиною повстання було непомірне гноблення польською шляхтою українського селянства та посилення національно-релігійних утисків. На початку 1768 року під тиском царського уряду польський сейм прийняв постанову про формальне зрівняння у правах з католиками населення православного й протестантського віросповідань. Це викликало протест з боку найреакційнішої частини магнатів і шляхти. Під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав у місті Бар на Поділлі вони утворили конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Київщині, Поділлі та Волині супроводжувалися катуванням і грабуванням населення, вигнанням православних священиків із приходів, руйнуванням їх будинків і церков. Це й переповнило чашу терпіння українців. До того ж, для боротьби з конфедератами царський уряд увів у Польщу, в тому числі на Правобережну Україну, свої війська. Українське населення витлумачило прихід російських частин як допомогу в боротьбі проти шляхти. Поширювалися чутки про те, що Катерина ІІ нібито видала «золоту грамоту», якою вона санкціонувала знищення шляхти, орендарів, польських і католицьких священиків. Проте, як виявилося згодом, українці вкотре стали лише «розмінною монетою» у великій політичній грі між Росією і Польщею.
Ювілеї дня:
265 років від дня народження Антона Ангеловича (1756-1814), українського церковного діяча, митрополита, освітнього і політичного діяча, історика української церкви. Єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 25 вересня 1808 року Перший греко-католицький Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський і Єпископ Кам’янецький – предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Перший ректор новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1783, 1787–1796), професор догматики Львівського університету (1784–1787), ректор Львівського університету (1796–1797).
Цього дня народився Іван Кавалерідзе (1887–1978), український скульптор, кінорежисер, драматург. Кавалерідзе – постать унікальна, можна навіть сказати, ренесансна, адже він був, подібно до творців доби Відродження людиною універсальною, фахівцем у багатьох галузях. Він був режисером Одеської, Київської кіностудій художніх фільмів, де поставив переважно за власними сценаріями, кінокартини: «Злива», «Перекоп», «Коліївщина», «Прометей», «Наталка Полтавка» (перший український звуковий фільм), «Запорожець за Дунаєм», «Повія», «Стожари». Він є автором п’єс, які йшли в театрах країни; пам’ятників княгині Ользі в Києві, Шевченку в Полтаві, Сумах (не зберігся) і Ромнах, Григорію Сковороді у Лохвиці та Києві. За його проектом у 1992 році в Харкові споруджено пам’ятник Григорію Сковороді, 1996 – пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві. Кавалерідзе був митцем вражаючого діапазону. Міг із геніальністю втілити в життя будь-який задум – чи то в кіно, чи в слові, чи в скульптурі. Мистецтво Кавалерідзе позбавлене вульгарності, фальшу, воно не банальне з однієї простої причини: крім свого безперечного таланту, даного йому Богом і батьками, Кавалерідзе завжди був справжнім, залишався самим собою за будь-яких обставин. Його формула була гранично ясна: в мистецтві половина успіху залежить від того, наскільки ти є людиною. Доля у Кавалерідзе була надзвичайно цікавою, але й важкою водночас. Він пережив стільки, що вистачило б не на один роман і не на один серіал. Бачив царя Миколу ІІ (уперше в Київській опері під час убивства Столипіна, вдруге – в 1917, коли командував запасним батальйоном стрілецького полку й відповідав за охорону заарештованого царя та його родини), ліпив Шаляпіна, товаришував (під час навчання в Парижі) з сім’єю Іллі Мечникова (дружина біолога – Ольга була колишня киянка, сестра відомого київського лікаря Білокопитного). Його могли розстріляти гітлерівці, або більшовики – так само, як вони розстріляли у 1938 його тестя, письменника Пилипа Капельгородського, про що родина дізналася аж наприкінці 1950-х років… Він зазнавав утисків з боку офіційної влади, яка не розуміла його мистецтва і панічно боялася, «как бы чего не вышло». Гостями його двокімнатної київської квартири, на третьому поверсі Червоноармійської 12, бувало багато митців – режисери Сергій Параджанов і Леонід Осика, художниця Тетяна Яблонська та багато інших.
133 роки від дня народження Володимира Нарбута (1888-1944) – українського поета, громадського і літературного діяча, керівника Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ) в 1921-1922 роках. Володимир Нарбут народився на Сумщині. З 1906 року жив у Петербурзі. Закінчив Петербурзький університет, публікував вірші, як в петербурзьких виданнях, так і в провінційній пресі. Він увійшов в історію літератури як талановитий поет і один із засновників акмеїзму. У 1921-1922 Володимир Нарбут був директором Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ), яке було попередником Укрінформу. На посаду директора РАТАУ він прийшов із ЮгРОСТА, яке працювало в Одесі. Там він залучив до активної роботи в бюро творчу молодь, зокрема, Бабеля, Багрицького, Олешу, Катаєва, Кольцова, Ільфа. Пізніше, коли Володимир Нарбут очолював у Москві відділ преси ЦК ВКП(б), керував кількома всесоюзними видавництвами і журналами, він був «хрещеним батьком» багатьох творів. Наприклад, романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» Ільфа і Петрова. У період сталінських репресій як творчу особистість Володимира Нарбута було знищено. Його арештували у жовтні 1936 року як «українського націоналіста». У липні 1937-го Нарбута засудили до ув'язнення на 5 років і відправили до пересильного табору поблизу міста Владивосток. Пізніше відправляють у Магадан, де 14 квітня 1938 року, його справа була повторно розглянута і того ж дня його розстріляли (за іншими даними – утопили на баржі разом з іншими в'язнями). У 1956 році Володимир Нарбут був повністю реабілітований за відсутністю у його діях складу злочину.
Роковини смерті:
35 років з дня смерті Сімони де Бовуар (1908-1986), французької письменниці, філософа, однієї з провідних теоретиків фемінізму в ХХ ст.; подруги Жана-Поля Сартра, авторки відомого вислову про те, що «жінкою не народжуються, а стають». Її публіцистична книга «Друга стать» давно стала програмним текстом другої хвилі фемінізму – перша – відбулась у ХІХ-ХХ столітті й пов’язана була з боротьбою за базові права жінок – виборчі, майнові, освітні. Друга ж хвиля (1960-1980), найяскравішою представницею якої і є власне Сімона де Бовуар, намагалася розібратися з «пастками» формального рівноправ’я, де крилося і криється чимало прихованих обмежень і заборон. Звісно «Друга стать» не гарантує приємного читання (можливо і навпаки), але вона залишається однією з головних книг 2-ї половини ХХ століття. У Сімони де Бовуар завжди вистачало відданих шанувальників, є вони і зараз. А от одним із тих, хто не схилявся перед нею у шанобливому реверансі був Чеслав Мілош. Нобелівський лауреат не міг перенести її буржуазності (називав її «дамою вищого світу»), показної інтелектуальності (вірніше «моди на інтелектуальність»), а також не міг пробачити Сартру і Бовуар підлого цькування Камю.
