13 квітня. Пам’ятні дати
Як відомо, 12 квітня 2014 року, проросійські бойовики, якими керували офіцери спецслужб РФ захопили державні установи у Донецьку, Горлівці, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці та Слов’янську. До Слов’янська і Краматорська були спрямовані спецпідрозділи Служби безпеки та Збройних Сил України.
Вранці, 13 квітня 2014 року, в передмісті Слов’янська група спецназу СБУ «Альфа» спільно з керівництвом донецької обласної міліції проводили розвідку. Вони зупинилися в селі Семенівка, аби поспілкуватися з місцевими мешканцями. У цей час на спецпризначенців було вчинено збройний напад. У цьому бою загинув капітан СБУ «Альфа» Геннадій Біліченко.
Як з'ясувалося потому, терористи під’їхали на легковому автомобілі та відкрили вогонь з автоматів по машинах СБУ. Водночас з лісопосадки по українських спецпризначенцях відкрила вогонь інша група російських диверсантів.
Капітан Біліченко, першим вступив у бій. Його поранили, проте він продовжував відстрілюватись, прикриваючи своїх товаришів. Незабаром капітан загинув від чисельних поранень. В тому ж бою було поранено командира «Альфи» полковника Геннадія Кузнєцова, полковника СБУ Олександра Куксу, підполковника «Альфи» Андрія Дубовика.
На допомогу спецпризначенцям прийшли десантники 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади, які стояли неподалік. Військові мали наказ не відкривати вогонь, але командир роти Вадим Сухаревський вступив у бій, сам сівши на місце стрілка у БТР. Зрештою, кулеметним вогнем вдалося подавити вогонь противника, після чого російські диверсанти швидко відступили.
Ввечері, 13 квітня, РНБО провела екстрене засідання і ухвалила рішення щодо початку Антитерористичної операції, а від бойовиків вимагалося скласти зброю до 9-ї години ранку 14 квітня. Звісно, цього не відбулося і 14 квітня тодішній Секретар РНБО і виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов, підписавши указ про введення в дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», оголосив початок Антитерористичної операції із залученням Збройних Сил України.
Події дня:
13 квітня 1943 року з’явились перші німецькі повідомлення про трагедію в Катині, де навесні 1940 року було розстріляно близько 15 тис. польських військовослужбовців і 7 тисяч цивільних осіб (за даними польської сторони). Як відомо, 5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило секретне рішення про розстріл 14 700 польських офіцерів і цивільних осіб (чиновників, поміщиків, жандармів), які знаходилися в радянських таборах для військовополонених, а також 11 тис. арештованих поляків, що утримувалися в тюрмах західних областей України і Білорусі. Підставою для рішення Політбюро стала записка наркома внутрішніх справ СРСР Берії в ЦК ВКП(б) Сталіну, в якій ішлося, що всі військовополонені є «затятими і невиправними ворогами радянської влади». Термін «катинський злочин» – узагальнений, він означає розстріл в квітні-травні 1940 року майже 22 тисяч польських громадян, що утримувалися в тюрмах і таборах НКВС СРСР. Переважна більшість поляків - понад 14 тисяч, були захоплені у полон Червоною Армією у вересні 1939 року офіцери і поліцейські. Їх розстріляли і захоронили у Катинському лісі неподалік Смоленська. Іншу частину військовополонених розстрілювали в інших місцях, зокрема у Харкові 3820 в’язнів Старобельського табору. Катинь – тільки одне (і найбільше) з цілої мережі місць розстрілів польських громадян, влаштованих Сталіним і його поплічниками у 1940 році. Нацисти, коли окупували територію Смоленщини, першими повідомили про масові захоронення польських офіцерів у Катині – їм було вигідно, аби світ знав про злочини Сталіна. Це був чудовий інформаційний привід відвернути увагу міжнародної спільноти від власних злочинів. Гітлерівці примусили місцевих селян відкопувати масові поховання розстріляних, педантично все фіксували, а також влаштовували для журналістів екскурсії. Впродовж тривалого часу вище керівництво Радянського Союзу відмовлялося визнавати свою безпосередню причетність до катинської бійні, звинувачуючи в ній німецькі окупаційні війська (навіть хотіли «повісити» Катинь на гітлерівців під час Нюрнберзького процесу, але завдяки твердій позиції союзників їм це не вдалося). Лише в 1990 році тодішній очільник СРСР Михайло Горбачов, сказав перше публічне «так». Ще через два роки російський уряд передав президентові Польщі Леху Валенсі раніше засекречені документи, які свідчили, що радянський лідер Сталін особисто наказав розстріляти польських офіцерів. Однак, росіяни лише визнали факт розстрілу, а от вибачення та покаяння від російського керівництва досі не прозвучало. Цього дня в Польщі відзначають День пам’яті жертв Катині.
Ювілеї дня:
125 років від дня народження Лева Ґеца (1896-1971), українського графіка, живописця, громадського діяча. Народився Лев Ґец у Львові в багатодітній українсько-польській родині. Навчався в Львівському художньо-промисловому училищі, згодом закінчив Краківську академію красних мистецтв (з 1950 – її професор). Щоправда, до закінчення академії встиг повоювати – спочатку на фронтах Першої світової у лавах Українських Січових Стрільців, а потім брав участь у польсько-українській війні 1918-1919 років. Був важко поранений у ноги. Саме під час «світової воєнної завірюхи» молодим митцем було створено альбом «Антологію стрілецької творчості» - серію надзвичайно правдивих та емоційних малюнків. По закінченню академії працював учителем малювання в гімназії міста Сянок, де одним із його учнів був Богдан-Ігор Антонич (майбутній відомий поет). У Сяноку, яке стало йому рідною домівкою на 12 років, Лев Ґец вів активну громадську діяльність, чимало зробив для збереження й популяризації культурної спадщини лемків. Організував товариство «Лемківщина» й однойменний музей. Після закінчення Другої світової війни митець мешкав у Кракові. Багато хто зі співвітчизників називав його «українським послом у Кракові». Автор понад 3500 малюнків, акварелей, картин, з них 150 картин і 15 дереворитів присвячено Лемківщині («Нужда», 1928; «Водонос», 1930; графічні портрети). Під враженням перебування в Києві (1969) створив ескізи «Золоті ворота», «Будинок Т. Шевченка». Впродовж багатьох років ім’я цього чудового митця, справжнього віртуоза рисунка, в Україні навіть і не згадувалось. Альбоми малюнків Лева Ґеца зберігаються у Кракові та Римі.
Сьогодні святкує свій 90 день народження легенда українського театру Юрій Мажуга (1931). Цього актора добре знають, як кіномани, так і шанувальники театру. Одні за кіноролями у фільмах «Миргород і його мешканці», «Хомут для Маркіза», «Трест, який лопнув», «Криниця для спраглих», «Штормове попередження», «Канкан в англійському парку», «Козаки йдуть» тощо. Інші – за участю у виставах «Кішка на розпеченому даху» Вільямса, «Старомодна комедія» Арбузова, «Ревізор» Гоголя. Сам Юрій Миколайович вважає себе виключно театральним актором. Це й не диво – на сцені Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки він грає вже понад 55 років. Крім того, він є професором Київського національного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого і за час викладацької діяльності встиг випустити не одне покоління молодих українських акторів. Мажуга лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка (1983), премії «Київська пектораль» (2009). Загалом зіграв понад 100 ролей, як у театрі, так і в кіно.
Роковини смерті:
65 років з дня смерті Еміля Нольде (1867-1956), німецького живописця і графіка, представника експресіонізму, одного з найвизначніших акварелістів ХХ ст. Був громадянином Данії. Самому Нольде не подобалося, коли його називали експресіоністом. Утім, якщо шукати одного, найхарактернішого експресіоніста, цілком можливо, що ним виявиться саме Нольде – художник вражаючої інтенсивності переживань і рідкісної відкритості у виявленні своїх почуттів, художник трагічного темпераменту і високої релігійної напруги. На власний шлях у мистецтві Еміль Нольде ступив у доволі зрілому віці. В юності він мав прізвище Ханзен, але згодом змінив його на назву того невеличкого села, де народився. В його життя назавжди увійшла північ з її суворими і величними краєвидами. Згодом він не раз буде мандрувати по півночі Європи, живучи то в Данії, то в Швеції, то в Ютландії. Середовище, в якому минуло його дитинство, теж було простим, грубим і суворим – з важкою щоденною працею, з Біблією у головах, з мовчанням, що й визначило зрештою його характер. Втеча в природу зробила його справжнім художником. Більше, ніж приватні художні школи, дали йому також картини Мілле, Гойї, Дом’є, Рембрандта і Тіціана – художників, у яких він шукав «внутрішнього вогню». Не пройшли повз його увагу Ван Гог, Гоген і надто близький йому за духом Мунк. Образи Нольде, трагічні часом до безвиході, змушують згадати велику традицію німецького середньовічного живопису й, передусім, Грюневальда. Нольде багато працював у гравюрі. Спочатку це була суха голка, згодом ксилографія з її різкими зіставленням чорного й білого, грубими, наче вирубаними сокирою скульптурними формами. Релігійна тематика в творчості Нольде, художника напруженого духовного життя, завжди займала особливе місце. Можна згадати такі картини, як «Таємна вечеря», «Розп’яття Христа», «Трійця». Христос у Нольде – це Христос «селянський», котрий спустився на самісіньке дно світу, аби підійняти, вивищити його. У 1937 році нацисти проголосили мистецтво Нольде «дегенеративним», конфіскували 1106 робіт (більшість з яких спалили) і заборонили йому займатися творчістю. Художник працював таємно. Це були переважно пейзажі, натюрморти з квітами, часто акварелі (митець називав їх «Ненаписаними картинами» і закопував у землю) – і в цій техніці він досяг віртуозної довершеності. Його червоні маки, лілові тюльпани – це начебто колір у чистому вигляді, світлий, вільний і прекрасний, не обтяжений драматичною експресією. Легкі, імпровізовані акварелі Нольде, виконані на вологому японському папері, - найсвітліша частина його творчої спадщини.
День пам’яті Надії Суровцової (1896-1985), української громадської діячки, філолога-перекладача, історика. 29 років була в’язнем сталінських таборів. Після повернення із заслання, її дім в Умані у 60-70-х роках став одним з духовних центрів. Упродовж тривалого часу ім’я Надії Суровцової було під забороною. Лише з 1985 його почали потроху згадувати, а в 1990 році відбувся вечір пам’яті, який провела Михайлина Коцюбинська. У Суровцової була досить непроста доля. Навчалася на історико-філологічному та юридичному факультетах Петербурзького університету. В 1917-1918 рр. брала активну участь в громадському і політичному житті України. Працювала в уряді Центральної Ради, під час гетьманщини – в секретаріаті Міністерства закордонних справ. Наприкінці 1918 року була призначена секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки, у складі якої працювала у Відні до 1920. У Відні закінчила філософський факультет університету, захистила дисертацію й одержала науковий ступінь доктора філософії. В еміграції брала активну участь у роботі «Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи», конгресах у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Певний час очолювала та була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України». В 1924 році Суровцова відвідала США й Канаду. Виступала з промовами на численних мітингах. Повернувшись з Америки вона вступає в Австрійську комуністичну партію. На цей період припадає розквіт її літературно-публіцистичного й перекладацького таланту. Вона друкується в багатьох газетах і журналах, перекладає українською й німецькою мовами твори Володимира Короленка, Василя Стефаника, збірку українських народних казок. 1925 року Суровцова повертається в Україну і зразу ж поринає в бурхливу діяльність: працює редактором пресбюро наркомату закордонних справ, редактором РАТАУ (нині Укрінформ), цензором закордонної преси у Головліті. В кіноуправлінні з нею працювали Микола Бажан, Юрій Яновський, кіноплакатистом юний Олександр Довженко. З часом Суровцову переводять на роботу в Комісаріат закордонних справ, призначають референтом наркома Шліхтера. У 1926 році нею зацікавилось Харківське ДПУ. Їй запропонували стати секретним співробітником, але вона відмовилась. Результатом цієї відмови став перший арешт і переведення на Луб’янку. Там теж вмовляли «взятися за розум», та й вимагали не казна що – лише стежити за Юрієм Коцюбинським, Михайлом Левицьким та іншими, але у відповідь знову почули рішуче - ні. Відтоді й почалась 29-річна табірна епопея цієї хороброї жінки. Лише у 1957 році їй вдалося повернутись на батьківщину. Втім, спокійного життя не було: постійні обшуки, стеження, доноси, шантаж тривали майже до самої смерті Надії Суровцової. З 2005 року в Умані, в будинку, де впродовж 28 років мешкала Надія Суровцева, діє меморіальний музей-квартира її імені.
