До 8 березня: не так святково, як принципово

До 8 березня: не так святково, як принципово

Укрінформ
Це свято залишається в нашому календарі, парадоксально поєднуючи непоєднуване – «одвічну жіночність» і феміністичну складову. Чому? А ви поцікавтеся історією…

Для когось цей день асоціюється з букетом мімози – укорінений знак-символ ще з радянських часів, для когось – з ідеями фемінізму, до якого в Україні ставляться здебільшого скептично й упереджено – не лише чоловіки, а й жінки – теж. Від перших маршів суфражисток, які боролися за елементарні права жінок, минуло понад 100 років. На початку минулого століття представниці «другої статі» виходили на демонстрації, стукаючи в каструлі й сковорідки, наприкінці 60-х – уже палили бюстгальтери. Відтоді світ змінився і дуже. А чи змінилися самі жінки? Як було і як стало? Чи актуальною є сьогодні саме «боротьба» жінок за власні права? Можливо, настав час домовлятися?

демонстрація за права жінок у Пакистані
Демонстрація за права жінок у Пакистані

А чи мають жінки душу, або Жінка-річ – ідеал сексистів

За Гесіодом, «…прокляте кодло жінок, страшне нещастя серед смертних чоловіків, покладає початок усім чоловічим прикростям». Ось так, дещо безапеляційно, але цілком зрозуміло для нинішніх користувачів соцмереж, заявляє один із перших давньогрецьких поетів.

А на Маконському соборі 585 року – уявіть собі – чоловіки дискутували про те, чи мають жінки душу. Нині історики піддають сумніву достовірність цього факту, але впродовж віків його неодноразово переповідали – від де Сада до Фур’є, завдяки чому ця легенда дожила й до наших днів.

А це вже початок ХХ століття: «Ченці, люди молодші 18 років, жінки, безумні, сліпі, глухі або німі, а також ті, що не розуміють мови покійника, не можуть бути свідками при заповітах», – ідеться в параграфі 591 Цивільного кодексу в цілому ліберальної Австро-Угорщини.

Зразкова родина австрійського цісаря
Зразкова родина австрійського цісаря

Так, жінка довго була ледве не власністю чоловіка. Саме чоловік визначав місце проживання сім’ї, розпоряджався всіма грошима, зокрема й посагом дружини. Від опікунства батька дівчина після шлюбу переходила під опікунство чоловіка. Вона переймала його прізвище і соціальний статус, за ним визнавалося першочергове право батьківської влади над дітьми та багато чого іншого. Згідно з католицькою традицією, жінка присягала чоловікові на любов, вірність і послух, а він їй – тільки на любов і вірність. Обов’язок статевих стосунків теж трактувався досить однозначно: «…примус жінки до тілесних відносин через чоловіка (мужа) не можна вважати за зґвалтування».

Леся Українка в листі до Ольги Кобилянської в 1899 році писала про те, як її вразило ставлення галичан до жінки: «все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні – зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якому галичанинові: «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні…Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що може б скоріше на каторгу пішла, ніж на таке життя…» На Лівобережній Україні, яка на ту пору входила до складу Російської імперії, становище жінок було трохи кращим.

Французький філософ Оґюст Конт наполягав, що «чоловік має годувати свою жінку: такий є природний закон нашого виду, який відповідає суто домашньому існуванню емоційної статі». Жінку, яка прагнула звільнитися від чоловічого опікунства, в західному суспільстві називали не інакше, як «анархісткою» і «публічною дівкою». Жінка мала сидіти біля родинного вогнища, але не просто сидіти, склавши руки. Вона мусіла готувати чоловікові смачні біфштекси, бути компаньйонкою на зразок канарки або кицьки, а також, як іронічно зауважив Фур’є – той самий, якому приписують винайдення терміну «фемінізм», ще й «латати старі панталони».

Страшна сила краси: від Венери Ботічеллі до Кім Кардаш’ян

Але ж наскільки вона різна, та жіноча краса, як залежить від епохи…

П'єро ді Козімо
П'єро ді Козімо "Смерть Прокріди"

В ХV столітті красунь зображували топлес. Яскравим прикладом тому є картина «Смерть Прокріди», на якій П’єро ді Козімо зобразив Симонетту Веспуччі – найбільш відому тогочасну модель. Її називали не інакше, ніж La Bella Simonetta, і вона була ідеалом флорентійської краси. Саме вона зображена на знаменитій картині Сандро Ботічеллі «Народження Венери». Жінка померла в 24 роки, й її смерть оплакувала вся Флорентійська республіка.

Наприкінці ХV століття жінки в Італії та Нідерландах голили брови, потилиці та волосся на лобі – щоби шия видавалася довшою. А ще вищипували вії. У Джоконди Леонардо да Вінчі – сліди тієї моди.

В Іспанії ХVІ століття дівчаткам, для того, щоб не росли груди, накладали свинцеві пластини й міцно сповивали. «Груди в них і справді такі бездоганно пласкі, що нагадують аркуш паперу…», – писала сучасниця-француженка. Сукні були схожі на лицарські лати, з-під них не мало було видно навіть краєчок ноги. А ще в моду увійшли туфлі на товстій дерев’яній або пробковій підошві, щось на зразок нинішніх танкеток. Інквізиції нова мода сподобалась: у таких мештах важко було навіть ходити, не те що танцювати. Власниці «правильного» взуття могли розраховувати на індульгенції – відпущення гріхів. Була також заборонена експресивна міміка і мова. Вся Європа перебувала під впливом іспанського аскетизму. Єдиною країною, яка не піддалася іспанській моді, була Італія. Ватикан, серцевина католицизму, був позбавлений нетерпимості, і це в той час, коли по всій Європі палали багаття, на яких спалювали тисячі жінок, звинувачених у чаклунстві.

Пояс вірності / Музей м.Клюні, Бургундія
Пояс вірності / Музей м.Клюні, Бургундія

В Німеччині початку ХVІІ століття чоловік міг видати владі власну дружину, заставши її посеред ночі навіть не голою, а з розпущеним волоссям і напівроздягненою – її могли спалити на вогнищі, за підозрою у чаклунстві. Об’ємні груди, широкі стегна, довге волосся, пухкі вуста, виразні очі – спокуслива жіночність – все це слугувало підозрою в тому, що жінка – відьма.

Тож добре, що зірка Instagram Кім Кардаш’ян живе в наш час…

Жінки в пошуках свого Пігмаліона, а простіше кажучи – пластичного хірурга

Культурні традиції дуже різні. Нині в Греції або Туреччині жінка навіть середнього віку ніколи не вдягнеться як тінейджерка, а наприклад у Беверлі Гіллз чи Верхньому Іст-Сайді для жінки похилого віку є шокуюче непристойним не зробити підтяжку шиї.

З 80-х років ХХ століття розпочалась нова доба – доба пластичної й естетичної хірургії. На сьогодні цей ринок стрімко розвивається і є одним із найбільш перспективних. Якщо наприкінці 50-х послугами пластичної хірургії користувалися переважно голлівудські зірки першої величини, то сьогодні подібні послуги доступні людям із багатьох прошарків суспільства в усіх країнах світу. До того ж, клієнтками клінік краси стають все більш молоді дівчата – так зване покоління Y, мілленіали.

Тільки американський ринок краси щороку зростає приблизно на $1,5 млрд. За три роки – 2016-2019 – американці витратили понад $16 мільярдів на удосконалення власної зовнішності. Найпопулярнішими операціями в усьому світі є збільшення грудей, губ, підтяжка обличчя, ринопластика і блефаропластика.

Між іншим, пластична хірургія з’явилася після Першої світової війни й була покликана боротися зі страшними каліцтвами. А болісну процедуру шліфовки обличчя винайшли під час Другої світової війни – її робили за допомогою наждачного паперу, щоб видалити найдрібніші осколки і частки, які врізалися в шкіру.

Одна відома американка якось зауважила, що «хірургічна операція, хірургічне втручання змінює людину назавжди, до того ж, не тільки її тіло, а й свідомість… І мабуть невдовзі настане доба жінок, зроблених чоловіками – пластичними хірургами…»

Моє тіло – моє діло, або «Більше не соромно»

У 1935 році, коли перша хвиля фемінізму майже закінчилася, а до появи культової праці Сімони де Бовуар «Друга стать» залишалося ще 14 років, Вірджинія Вульф написала, що минуть ще десятиліття, поки жінки зможуть відверто казати всю правду про власне тіло. Впродовж століть тілесність належала до табуйованих, не обговорюваних тем, яку не наважувалися порушувати навіть найближчі люди.

Впродовж століть тілесність належала до табуйованих тем
Впродовж століть тілесність належала до табуйованих тем

Традиція, яка дозволяє чоловіку й дружині знаходитись в одному подружньому ліжку без одягу, з’явилася лише в ХІV столітті. До цього більшість чоловіків не бачили власних дружин оголеними.

Ось один із рідкісних випадків, коли українська жінка, Костянтина Назарук, на початку ХХ століття описує в листі до чоловіка власне тіло під час вагітності: «Тіло ціле стало таке рожеве, що через тонку сорочку перебиває. Єще нїколи такої гарної та здорової краски не мала. В раминах так розпускаються і взагалі кости, що аж дивно, щоб жінка у відміннім стані так розвивалася».

Порушенням табу сприяли дві світові війни, а потім сексуальна революція, коли діонісійське начало прорвало всі греблі, так старанно вибудувані мораллю.

Фото Хельмута Ньютона
Фото Хельмута Ньютона

Піонерами стали глянцеві журнали, на шпальтах яких з’явилися фотографії Хельмута Ньютона і Девіда Гамільтона.

Фото Девіда Гамільтона
Фото Девіда Гамільтона

У 60-х була легалізована і порнографія, яка з суто чоловічої забавки почала набувати рис серйозної індустрії, доступної як для чоловіків, так і для жінок. До речі, на сьогодні порноіндустрія чи не єдиний сектор, у якому жінки офіційно отримують більшу зарплатню ніж чоловіки.

«Епоха невинності» остаточно закінчилася. Доступною стала пероральна контрацепція, в багатьох країнах були легалізовані аборти. В 1968 році американські феміністки, «Радикальні жінки Нью-Йорка» під час конкурсу «Міс Америка» палили й викидали бюстгальтери – точнісінько так само, як колись суфражистки – ненависний корсет. Крім бюстгальтерів у сміттєвий бак – символічну «корзину свободи» – полетіли туфлі на шпильці та накладні вії. Таким чином войовничі феміністки протестували проти фальшивої й продажної краси, перетворення жінки в товар для чоловіків.

Видання Джен Гантер та Наомі Вулф
Видання Джен Гантер та Наомі Вулф

Нині жінки можуть розповідати й писати про тілесність і сексуальність абсолютно вільно. Тут можна згадати Джен Ґантер з її науково-популярною «Біблією вагіни», або Наомі Вульф, котра теж видала працю про жіночу піхву. Книжка стала світовим бестселером, у ній ідеться про те, як змінювалися уявлення суспільства про цей жіночий орган – від «воріт пекла», як його називали церковники в добу Середньовіччя, й закінчуючи інструментом для розваг у сучасній масовій культурі, наскрізь пронизаній порнографією, і про серйозне ставлення в індійських тілесно-духовних практиках, де вагіну вважають «шляхом до просвітлення».

Видання Камілли Пальї та Мари Олтман
Видання Камілли Пальї та Мари Олтман

Можна згадати і «Личини сексуальності» Камілли Пальї – теж бестселер, тільки академічний, або Мару Олтман, яка легко й з іронією пише про власне тіло – «ззовні і зсередини», здійснюючи захопливу подорож по найпотаємніших його закапелках.

Між «скляною стелею» світу для чоловіків і «слизькою підлогою» повсякденності

Краса, мода, тілесність, заняття спортом, все це важливі складові життя сучасної жінки, але найголовнішим для переважної більшості залишається шлюб, вагітність, материнство, виховання дітей, взаємини в родині, а також робота. Це стосується жінок усіх соціальних прошарків, усіх рас і національностей.

Перші закони про роботу жінок були запропоновані на міжнародній конференції з трудового законодавства у 1890 році. Тоді французький філософ і політик Жуль Сімон запропонував відпустки для матерів «в ім’я вищих інтересів людської раси». Наразі в світі працює понад 60% жінок. Понад 70% – у країнах з розвиненою економікою і близько 60% – у країнах, що розвиваються.

З кожним роком зменшуються зони гендерної нерівності на ринку праці. Змінюється статус жінки і в родині, і в суспільстві. Втім, залишаються й чималі проблеми. До найгостріших належать економічна нерівність – зарплата чоловіків в усьому світі суттєво перевищує зарплату жінок(за прогнозами вони зрівняються приблизно в 2186 році).

Інша проблема, з якою стикаються сучасні жінки,метафорично називається «скляною стелею», коли жінки, попри знання, вміння і бажання, досягши певного рівня кар’єрного росту, змушені зупинитися через те, що далі починається суто «чоловічий світ», де ніхто не має наміру поступатися місцем. Утім, якщо «скляна стеля» це радше про жінок, які належать до вищих соціальних прошарків суспільства – випускниць престижних вишів, амбітних і цілеспрямованих, наділених неабиякими лідерськими якостями, то поняття «слизька підлога» доволі нове й означає жінок, котрі опинилися на низькооплачуваній роботі без жодної надії на кар’єрне зростання. Якщо перших – десятки тисяч, то других – мільйони. Вони не очолюють філії міжнародних корпорацій, замість Economist читають «П’ятдесят відтінків сірого», однак вони, так само як і представниці еліти, стикаються з тотожними проблемами, «розриваючись» між працею й родиною: дитсадок, дитячі гуртки, школа, хвороби дітей – величезний обсяг «невидимої» домашньої праці, що лежить виключно на жіночих плечах, плюс низькооплачувана робота, яка, тим не менш, є єдиним джерелом доходів.

Для жінок відкриваються нові можливості, або Позбуваючись одних кайданів, людина непомітно опиняється в інших – Жан Жак Руссо

Американська аналітикиня, дослідниця сфери публічного права Анна-Марі Слотер у книжці «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю» розповідає про власний непростий досвід сумісництва відповідальної престижної роботи і родини. Вона зауважує, що навіть жінкам, які бездоганно володіють мистецтвом тайм-менеджменту, доволі складно суміщати родинне життя і кар’єру. Жінка витрачає величезний об’єм ресурсів на родинні справи і в певний момент мусить робити вибір – або жити роботою, жертвуючи сім’єю, або призупинити кар’єру, присвятивши себе родині.

Анна-Марі Слотер
Анна-Марі Слотер

Обмеження, які накладаються на жінку її традиційною роллю, все ще досить відчутні: «…усі пари, які допускають, що вони мають рівні можливості в сфері батьківства та професійних прагнень, згодом відкривають, що повна зайнятість обох і двоє чи більше дітей на додачу, часто разом з відповідальністю за похилих родичів – просто їм не до снаги… Розповідаючи всю правду, ми можемо заохотити ці пари говорити більш відверто й безпосередньо про вибір, який вони роблять, і компроміси, на які вони йдуть одне з одним… Ми можемо окреслити більш точний радіус перешкод і бар’єрів на шляху до справжньої рівності, аби мати змогу їх подолати». Анна-Марі Слотер також зазначає, що максималістська формула, запропонована деякими амбітними феміністками на початку нульових: «Мати все!» – радше утопія, а не реальність. Принаймні поки що.

Що ж, прекрасна епоха рівності статей для когось, мабуть, давно вже настала, для когось і не розпочиналась, але не бачити колосальних змін у царині прав і можливостей між чоловіками і жінками ми не можемо. Світ, так само як і суспільство, разюче змінився й продовжує змінюватися:колись немислиме стає нормою, для жінок відкриваються нові можливості, про які раніше годі було й мріяти, але, перефразовуючи Руссо, позбуваючись одних кайданів, людина непомітно опиняється в інших.

Тож відмовлятися від 8 Березня, мабуть, зарано.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-