Жінка-науковець – дивно, зухвало чи природно?
11 лютого – Міжнародний день жінок та дівчат у науці. Укрінформ розпитав українських науковиць: чи легко їм дався прихід у науку й чи зазнавали вони гендерної дискримінації?
Нагадаємо, що цей день був проголошений Резолюцією 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 22 грудня 2015 року з метою досягнення повного і рівного доступу жінок і дівчат до науки й розширення їхніх прав і можливостей, а також забезпечення гендерної рівності.
Отож, чи розширюються можливості й забезпечується рівність жінок у науці, якщо йдеться про нашу країну? Для початку, ми підрахували гендерний баланс у президії вищої наукової організації країни – Національної академії наук. Так от, із 35-ти її членів… 2 жінки (Елла Марленівна Лібанова – академік НАН України, академік-секретар Відділення економіки НАН України, та Ганна Аркадіївна Скрипник – академік НАН України, академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України).
Мало це чи багато?
Перша сходинка до того, щоб колись тебе назвали «науковим світилом» – це захист кандидатської дисертації, що є підставою для того, аби у вищих навчальних закладах у тебе була можливість обіймати посаду доцента, а в наукових установах – посаду старшого наукового співробітника. Нормативно-правові акти з питань атестації наукових кадрів вищої кваліфікації дають можливість здійснювати наукові дослідження та захищати дисертації на здобуття наукових ступенів громадянам України та інших держав незалежно від статі та віку.
І що ми бачимо? За останні десять років, за інформацією пресслужби Міністерства освіти і науки, серед здобувачів наукового ступеня доктора наук в Україні переважають чоловіки. Втім, якщо кількість жінок, які здобувають науковий ступінь доктора наук, в 2011 році становила лише 28%, то у 2016 році – вже 47%, а в 2020 вона сягнула 50,6%.
Серед здобувачів наукового ступеня кандидата наук впевнено переважають жінки. На початку 2011 року цей показник був на відмітці 53-57%. У 2016 році він сягнув 59,8%, а у 2020 році – становить 54,2%. При цьому спостерігається стабільна тенденція переважання жінок-кандидатів наук у гуманітарних галузях.
Укрінформ розпитав жінок, які мають вчений ступень, чи зазнавали вони гендерної дискримінації у своїй науковій діяльності, та як саме їхня життєва стежка вивела їх на шлях науки. Хтось зізнавався, що прийшов у науку напів-випадково, хтось ішов до цього змалечку, а когось через молодий вік досі плутають зі студенткою, дивуючись її докторському ступеню.
БАГАТО ХТО ПОЯСНЮЄ ЗНАЧНУ ПРИСУТНІСТЬ ЖІНОК У НАУЦІ НАСТІЛЬКИ НИЗЬКИМИ ЗАРПЛАТАМИ, ЩО ЧОЛОВІКИ ТУДИ ПРОСТО НЕ ЙДУТЬ
Нана Войтенко, вчена-нейробіолог, доктор біологічних наук, професор, завідувачка відділом сенсорної сигналізації Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України
- Пані Нано, коли ви визначилися, що ваш шлях – наука?
- Це рішення прийшло до мене ще в школі. Я вчилася в школі з фізико-математичним нахилом, де були чудові вчителі з фізики, хімії та математики.
У школі, де я навчалась, у Баку, вважалося дуже престижним після випуску вступати до Московського фізико-технічного інституту, який тоді був найсильнішим технічним вишем. Наш вчитель фізики, Ельмір Вагарович Багдасарян, буквально із 7 класу заохочував нас можливістю навчатися в заочній фізико-технічній школі, й навіть, возив нас на олімпіади цього інституту до Москви.
Але до самого інституту вступити було надзвичайно складно, адже брали туди не тільки за результатами іспитів, а ще й за співбесідою. І вступні екзамени потрібно було складати всім – фізтех не визнавав ніяких золотих медалей. Тому я зі своєю золотою медаллю поїхала, склала всі іспити, вступила та провчилася там шість щасливих років.
На 5 курсі я потрапила до Інституту фізіології, де мене дуже захопила наукова діяльність, – тут вона була на дуже високому рівні. Хоча це був початок 1990-х років, але навіть тоді було дуже багато наукових конференцій та стажувань. Загалом, це й визначило те, що я захотіла займатися серйозною наукою та вступила до аспірантури. Це стало таким першим кроком, після якого все далі й пішло.
- Хто вас надихає серед жінок у науці й чим саме?
- Мене надихають жінки, з якими я знайома особисто тією чи іншою мірою.
Перша така жінка – лауреатка Нобелівської премії з хімії Ада Йонат. Я мала честь познайомитися з нею особисто на одній із конференцій 10 років тому. Виявилося, що вона дуже проста та цікава жінка, вже, звісно, немолода, зараз їй 81 рік. Але навіть у такому поважному віці в неї досі горять очі.
Друга жінка, яка мене дуже надихає – це наша українська вчена Ганна Валентинівна Єльська. Вона народилася в простій інтелігентній родині в Донецьку. За її плечима не було ані знаменитих академіків, ані лікарів, ані політичних діячів – вона сама себе зробила. Закінчила школу із золотою медаллю, медичний університет, потім захотіла займатися наукою, закінчила аспірантуру, захистила всі можливі дисертації. І що найголовніше – ніколи не боялася виступати нарівні з чоловіками. Вона очолила один з інститутів нашої Академії наук і реально зробила багато для його міжнародного визнання. Її можна назвати Вченою з великої літери, борчинею. Вона змогла перевершити всі ці очікування, які завжди виникають у спільноті, де жінки не представляють більшість чи взагалі не є представленими – наприклад, жінки-академіки. У нашій Академії наук їх досі небагато.
- Як ви думаєте, чи є інші причини, крім гендерних стереотипів, через які жінки ще не мають достатньо великої репрезентації в науці?
- Напевно, є. Хоча в нашій Академії наук, за статистикою, працює 46% жінок. З одного боку, це дуже гарний показник. З іншого боку, багато хто пояснює це настільки низькими зарплатами в науці, що чоловіки туди просто не йдуть. І це є причиною такої собі умовної гендерної рівності.
Хоча з іншого боку, як я вже сказала, у керівних органах проблема нерівності існує – жінок там набагато менше. Причина цього полягає в тому, напевно, що все-таки жінка досі несе більший тягар відповідальності за родину, за виховання дітей. І на якомусь етапі вона просто сходить із дистанції, тому що в нас усе ще немає такої соціально активної підтримки рівності.
У нас не прийнято, наприклад, чоловікам йти у відпустку по догляду за дитиною – все-таки це вважається більше жіночим обов’язком. Звісно, коли жінка просиділа в декретних відпустках, то потім їй дуже складно повернутися на рівні умови з чоловіками. Бо чоловіки зазвичай витрачають увесь цей час на кар’єру, на свій професійний розвиток. І це, звісно, теж є однією з причин того, що жінки менше представлені в керівних органах, принаймні в наукових. Тому суспільство має допомагати в цьому напрямі та створювати абсолютно рівні умови для всіх.
Зараз у нас дуже багато робиться для цього. Ось нещодавно, у своєму пресрелізі, наш новий президент Національної академії наук Анатолій Глібович Загородній якраз вказав на те, що буде докладати всіх необхідних зусиль для вирішення цього гендерного питання та для того, щоби вирівнялося це представництво жінок серед академіків, членів Академії, членів Президії. І я сподіваюся, що такий напрям буде опановуватися.
- Наскільки вдається поєднувати наукову діяльність і побутове життя?
- Це досить непросто, тому що, звісно, виховання дітей – дуже важливе завдання і для чоловіка, і для жінки. І, звичайно, батьки повинні вважати це завдання головним у житті. Але в принципі – це можливо, хоча й нелегко. Зараз усе стало простіше. Можу сказати з власного досвіду: коли я народила першу дитину в 1987 році, після двох курсів університету, було дійсно складно, тому що не було памперсів, пральних машин. У мене нічого не було під руками й тому доволі багато часу займало просто обслуговування тільки-но народженої дитини. Зараз жінці простіше, тому що з прогресом у неї з’являються все нові помічники по догляду за господарством – посудомийні, пральні машини. Також помічниками можуть бути батьки, родичі, няні, дитячі садки та інші заклади, де за дитиною будуть правильно доглядати. Тому якщо користуватися цим та не сподіватися виключно на власні сили (хоча це також можливо, але це займає всі твої сили), то тоді можна займатися паралельно й наукою, і вихованням дітей.
- Чи були під час вашої роботи в науковій сфері якісь курйозні ситуації? Якщо були, чи можете поділитися з нами?
- Я пригадую, власне, самий початок, коли я приїхала до Києва та потрапила до цього інституту. До цього я навчалася на факультеті, який був більше пов’язаний із фізикою, а тут була більше біофізика, фізіологія. Тоді я з цим не була знайома і вирішила зустрітися з молодими співробітниками того відділу, де хотіла би робити свій диплом. Перше запитання, яке я поставила, було таким: «Скажіть, а чим займається тут ваша молодь»?
Мені сказали, що хлопці зазвичай займаються електрофізіологією, а жінки – культурою. Я подумала: «О, культура, мені це подобається! Напевно, це щось пов’язане із культмасовим сектором, потрібно буде організовувати походи в театр, читати якісь лекції, ось таке додаткове навантаження, мені це так подобається!». І тому я відповіла: «О, я згодна, я люблю займатися культурою та готова витрачати на це багато часу!»
Ось тільки коли я почала працювати, то зрозуміла, що культура на нашому жаргоні – це вирощування культивованих клітин у стерильних боксах. Ось що називається «займатися культурою» (сміється). Нічого спільного з походами в театр це не має.
Тоді, до речі, був такий гендерний стереотип, що хлопці мають сидіти за установками, а дівчата мають вирощувати культуру – чомусь це вважалося більш жіночою роботою. Нині цього вже немає. Зараз у моєму та сусідніх відділах за установками сидять і дівчата, й хлопці. І так само в стерильних боксах з однаковим успіхом працюють, вирощують тканини, клітини – й жінки, і чоловіки. Тобто, принаймні цей гендерний стереотип за 30 років був подоланий.
- Якби у вас була можливість обрати інший кар’єрний шлях, крім науки, то ким би ви стали?
- Я би стала лікаркою. У цьому в мене немає ніяких сумнівів. Коли я, до речі, обирала інститут для вступу, то медичний у мене був планом Б. Тому що я знала, що вступити до фізтеху дуже складно, і була готова до того, що можу туди не вступити. Із золотою медаллю мені в медичний потрібно було тільки скласти екзамен із фізики. І тоді я була впевнена, що стану лікаркою та піду в медицину.
Інколи бувають такі періоди, коли щось не виходить – і тоді в моїй голові закрадаються такі думки: «Господи, ось була би я зараз лікаркою – і не було би в мене таких проблем. Я би лікувала людей, у мене, напевно, це добре би виходило».
ЯКБИ В НАШІЙ ДЕРЖАВІ БУЛА МОЖЛИВІСТЬ ПРАЦЮВАТИ ЛИШЕ НАУКОВЦЕМ, Я Б ТАК І ЗРОБИЛА
Ольга Спектор, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського міжнародного університету
- Пані Ольго, коли ви визначилися, що ваш шлях – наука?
- Після закінчення навчання в магістратурі мене запросив в аспірантуру завідувач кафедри, яка була мені цікава для здійснення наукових пошуків.
- Чи зіткнулися ви з гендерними стереотипами, через які жінки не мають достатньо великої репрезентації в науці?
- Так. По-перше жінка-науковець завжди виглядає «дивно», чи навіть «зухвало». Я завжди відчуваю й відчувала цей дещо «зневажливий» погляд зверху (і не лише тому, що я невисокого зросту), ніби тебе оцінюють чи ти робиш якусь смішну річ.
Окрім того, недовіру викликає молодий вік науковця, а тим більше жінки. І якщо чоловіка в такому ж становищі поважають та захоплюються, то до жінки ставляться з недовірою, або з підозрою. Це і демотивує, і звичайно що – звужує можливості жінки-науковця.
- Наскільки легко поєднувати наукову діяльність і побутове життя?
- Дуже важко поєднувати будь-що, що забирає в тебе багато часу. Наприклад, материнство та роботу, а ще й науку. У мене троє дітей, я працюю завжди мінімум 6 днів на тиждень, а кандидатську дисертацію писала та захищала між народженням першої та другої дитини.
Це завжди виклик собі, випробування на внутрішню дисципліну, тайм- менеджмент. Завдяки моїй професії, мені не надто складно жити за розкладом, але наука – це скоріше додаткове навантаження після дітей і роботи, тому, на мій погляд, у мене вона дещо страждає, адже сьогодні я обираю можливість прогодувати своїх дітей та провести час із ними, а тільки потім – наукову діяльність. На жаль, зараз у моїй професії лише одна наука не прогодує. Можливо, коли діти стануть дорослішими, я з задоволенням продовжу свої наукові пошуки.
- Чи траплялися під час вашої роботи в науковій сфері якісь курйозні ситуації?
- Я вважаю, що стати доктором наук у 32 роки – це вже курйоз (сміється), адже зовні я не схожа на стереотипного науковця. Беручи участь у публічних захистах дисертацій, наприклад, опонуючи, я завжди відчуваю жартівливі погляди та навіть іноді й жарти. Іноді мене сприймають як кур‘єра, або студентку.
- Якби у вас була можливість обрати інший кар’єрний шлях, окрім науки, то ким би ви стали?
- Я б поставила питання по-іншому. Якби в мене і в нашій державі була можливість працювати лише науковцем, я б так і зробила. Адже в моїй професійній сфері надто багато прогалин, які потребують пошуку шляхів їх наукового вирішення або врегулювання.
Я б із задоволенням працювала лише в науці задля впровадження реальних змін, яких потребує наше законодавство. Я і роблю це, наразі, на волонтерських засадах, наприклад, розробляючи методичні рекомендації для адвокатів у різних сферах адвокатської діяльності для НААУ, одночасно реалізуючи свої наукові амбіції та вирішуючи нагальні потреби законодавства.
КРАЩЕ ВИ ЦІНУЙТЕ, ДОПОМАГАЙТЕ В НАУКОВІЙ РОБОТІ, А НЕ ВЛАШТОВУЙТЕ СВЯТКОВИЙ ДЕНЬ
Марія Байляк, доктор біологічних наук, професорка кафедри біохімії та біотехнології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
- Пані Маріє, на вашу думку, впровадження Міжнародного дня жінок та дівчат у науці є важливим кроком для встановлення гендерної рівноваги серед науковців та науковиць?
- Цей день запроваджено не так давно, у 2016 році, й у мене особисто неоднозначне ставлення, тому що за всі свої роки в науці я не відчувала жодної дискримінації. Через це для мене запровадження Міжнародного дня, щоб урівноважити права чоловіків і жінок у науці, стало, скажімо так, несподіванкою.
Я знаю дуже багато жінок-науковиць. У моїй галузі жінок, може, навіть більше, ніж чоловіків і, можливо, через це у мене така думка. Краще, напевно, просто відзначати День науковців, людей, які займаються наукою. Це було б більш доцільно.
Можливо, це потрібно, щоб заохотити жінок більше займатися наукою, тому що загальний відсоток жінок у науці є меншим. Можливо, цим днем хочуть більше зацікавлювати дівчат ще зі школи займатися наукою.
Це щось на кшталт Дня жінок, 8 березня. Раз на рік цінують, а решту днів? Краще ви цінуйте, допомагайте в плані виконання наукової роботи, а не влаштовуйте святковий день.
- Як до вас прийшло рішення займатися наукою?
- Напів-випадково. Взагалі-то, коли я вступала до університету, то планувала бути вчителем біології. Це була моя дитяча мрія, і до завершення університету я була впевнена, що буду просто вчити в школі дітей. Є ще нюанс: поки була в школі, я взагалі не знала про те, що можна займатися наукою, що є таке поняття – «науковець». Тепер ситуація суттєво змінилася: діти більш обізнані в цьому.
Напевно, науковцем я вирішила стати, коли в нас відкрили аспірантуру, і після завершення університету я туди вступила. Зрозуміла, що це мені подобається, що я знайшла себе, і це – те, що приносить мені задоволення: робота в лабораторії.
Я тоді ще не уявляла, що саме це буде, але воно мене захопило і захоплює до сьогодні. Звісно, я вчу студентів, але це трошечки інакше, бо я більше займаюся наукою, досліджую щось нове.
- Як сім’я поставилася до вашого вибору, адже наукова діяльність забирає чимало часу?
- Мене підтримують. Я живу в селі, й спершу в мене вдома вважали, що коли я працюю за комп’ютером, то я просто сиджу й відпочиваю, бо треба щось робити по господарству, а я сиджу в книжках. Але тепер вже з’явилося розуміння, що я працюю, що це – робота, яка приносить мені дохід.
Я займалася дослідженням родіоли рожевої – це препарат проти старіння. Мої знайомі його активно застосовують: вдома роблять собі настоянки – і це дійсно допомагає. Це препарат, який підвищує працездатність.
- Хто з жінок у науці надихає вас і чим саме?
- Це мої університетські викладачі. Професорка Галина Семчишин, нині моя колега. Вона надихнула мене своєю працездатністю, також завжди мене підтримувала, допомагала. У неї зовсім нелегке склалося життя, але вона займалася наукою, бо їй це подобалося, цим вона і мене надихала. Я її називаю своєю хрещеною мамою в науці.
Мені багато допоміг мій науковий керівник, професор Володимир Лущак, а у тих моментах, коли він не міг допомогти, допомагала пані Галина, ми з нею були ближчими. Саме вона навчила мене правильно робити дослідження, планувати експерименти. Я її дуже поважаю і ціную.
- Кажуть, що у навчанні грає роль навіть не сам предмет, а те, як тобі його подадуть. Якщо людина натхнена цим, то й учні також будуть фанатіти від предмета.
- Однозначно. Якщо керівник сам буде зацікавлений і горіти, то й учні його будуть горіти. Професор Лущак – реально горів цим, і він насправді усіх і запалив. Ми навчилися у нього багато працювати. Я навіть не уявляю, що я могла би чимось іншим займатися. Я вже навіть звикла, що маю завжди працювати. І в суботу, й у неділю…
- Але це ж не тягар для вас, так?
- Це задоволення. Так, іноді треба робити бюрократичну роботу, яка не дуже подобається, але інше – наприклад, написання статей чи планування експериментів – це мені до душі. Планувати експерименти я люблю.
- Напевно, є таке хвилююче очікування, що вийде.
- Так, а найцікавіше – коли плануєш одне, а виходить щось інше, і ти не розумієш, чи ти щось не так зробив, чи дійсно такий результат. Ось тоді вже починається наука. Бо коли ти отримуєш те, що напланував, це навіть не так цікаво – більш цікаво, коли отримуєш щось зовсім відмінне від запланованого.
- Якби не наука, то чим би ви займалися?
- Напевно, все ж таки була б вчителем біології у школі. Це трохи менше мені подобається, але я можу це робити. Є досвід, цим би й займалася. Можливо, просто працювала би в лабораторії, але це рутинна робота, не знаю, наскільки довго би змогла витримати. Мені завжди хочеться чогось нового.
- Наскільки легко поєднувати наукову діяльність із побутовим життям, подорожами?
- В принципі, можна поєднувати, головне – бажання. Якщо ти роботу любиш, ти будеш активний, натхненний, ти знайдеш час і на інші справи. Звісно, якщо ти працюєш через «мушу», у тебе й не буде вільного часу. Останні роки менше, але попередні роки вдавалося подорожувати. Україною в основному, але й за кордоном була, тобто складно, але за бажання можливо.
- Чи були під час вашої роботи у науковій сфері якісь, можливо, курйозні ситуації, незвичні, надзвичайні чи смішні?
- Коли працюєш у лабораторії, курйози часто виникають. Коли ламається центрифуга і вона не заводиться, ти мусиш її вручну заводити. Руками розкручують, аби вона почала працювати. І виходу немає. Трохи покрутиш, вона розкрутиться – й почне працювати.
Або ти маєш виростити дріжджі, а в тебе замість дріжджів виростають бактерії! Ти не розумієш, чому, а потім тобі говорять, що ти, напевно, працював не стерильно. Коли працював – говорив, і крапельки цього повітря потрапили в пробірку. І вже замість дріжджів ти маєш бактерії, бо бактерії швидше розмножуються. Розуміння приходить із досвідом.
УМІТИ НЕ ЗАНУРЮВАТИСЯ ТІЛЬКИ У СВОЄ ВУЗЬКЕ КОЛО НАУКОВОЇ АКТИВНОСТІ – ЦЕ МИСТЕЦТВО
Олеся Безсмертна, кандидат біологічних наук, працює на кафедрі екології та зоології Навчально-наукового центру «Інститут біології та медицини» Київського національного університету імені Тараса Шевченка
- Чи справді потрібно було для досягнення гендерної рівноваги впровадження Міжнародного дня жінок і дівчат у науці?
- У мене є неоднозначні відчуття, тому що це наче спеціальне наголошення на тому, що жінка в науці – це велике досягнення. Насправді, якщо ти науковець, то має бути абсолютно все одно, якої ти статі. Пріоритетом має бути те, що ти – хороший спеціаліст.
З іншого боку, є відзначення певного прориву, якщо враховувати, що довгий час жінки й дівчата, в принципі, не мали можливості займатися наукою, це було підпільно. Було більш патріархальне суспільство, навіть письменниці мусили друкуватися під псевдонімом, аби ці твори побачили світ. Тому, в принципі, цей день – своєрідне нагадування, що не потрібно скочуватися до дискредитації в жодний бік: ані випинання себе як жінки, ані приниження того, якої я статі, та як я могла бути науковцем, ані в інший бік – чоловічий.
- Як ви визначилися, що ваш шлях – наука?
- Не можу сказати, що я фаталістка повною мірою цього слова, але якоюсь мірою спрацьовує вислів «Випадковості не випадкові». Під час навчання в школі я взагалі не думала, що буду науковцем, у підлітковому віці не замислюєшся про своє майбутнє чи якісь глибокі речі.
Думки про науковий шлях почали з’являтися в університеті, це завдяки моєму наставнику, науковому керівнику, він став рушійною силою. Потім люди та події, які траплялися на моєму шляху, впевнювали мене, що наука – це те, що мені подобається, те, чим мені хочеться займатися. Це не було просвітленням, натомість – поступова робота з людьми певної сфери і над собою робота. Спочатку було дуже важко і треба було виявляти велику силу волі, аби це не кинути.
- Хто вас надихали в університетські роки?
- По-перше, мої батьки, які мене завжди підтримували, без них узагалі не було б ніякого мого наукового шляху.
Потім мій науковий керівник в університеті – Войтюк Василь Петрович. Аспірантура, вже в Києві – це мій науковий керівник Соломаха Володимир Андрійович. І Микита Миколайович Перегрим. Це, власне, людина, з якою зіштовхнулася на аспірантурі, була його підтримка, наставництво як колеги, який має більший досвід, він зробив великий внесок у мене як науковця на початках.
- Якби не наука, яку би сферу ви обрали?
- Я шульга, не знаю, наскільки спрацьовує біологічний момент, чи це просто нахили, але я тяжію до творчості. Моє захоплення – це рукоділля, своєрідне перемикання діяльності з роботи, перезавантаження. Якби не наука, то якась творчість, якщо узагальнити: дизайнер, архітектор, декоратор…
Мозок не може весь час стабільно працювати тільки в одному напрямку. Навіть коли ви починаєте нюхати парфуми, вам потрібно ніс «перезавантажити» зміною якогось різкого запаху для відновлення новизни подальших відчуттів. Будь-яка діяльність потребує перезавантаження. Творчість – це моя віддушина, коли мозок відпочиває, є фізична робота.
- Наскільки легко поєднувати наукову діяльність, хобі й побутове життя?
- Життя не є простим у будь-якому випадку. Наука, з одного боку, дає можливість свободи дій, певною мірою – це творчий напрямок, не механіка. В цьому аспекті ти не зобов’язаний працювати зранку до вечора без можливості відволіктися на щось, є паралельна діяльність.
Щодо побуту – аналогічно. Можливо, це специфіка власне моєї роботи. Є знайомі, яким доводиться ночувати в інституті, бо вони поставили дослід – і треба слідкувати до самого ранку. Моя робота не дає великих навантажень чи часових затрат. Я досліджую папороті, флору України, це більш не лабораторна, а польова робота: виїзди на природу. Тому тут – поєднання наукової діяльності й збору матеріалів для свого рукоділля. Дуже гарно поєднується, немає особливих складнощів.
- Хто з жінок у науці вас надихає?
- Коли я вступила в аспірантуру, мені нав’язували стереотипи, що якщо ти займаєшся наукою – це все, особистого життя немає, ти будеш жити на роботі й нічого іншого не бачити. А ось у мене є приклад успішної науковиці, вона вже доктор наук, щасливої жінки в родині, викликає захоплення, що людина змогла поєднати, й одне іншому не заважає. Наукова робота успішна, з міжнародними проєктами, зв’язками. Зараз поширена думка, що в Україні у науці жодних перспектив, але на прикладі цієї людини я бачу, і вона цю думку пропагує, що якщо ти хочеш щось мати, то ти будеш це мати будь-де, у тому числі в Україні. Тому немає особливих посилів і думок про втечу до невідомого щастя, коли можна просто бути тут і зараз, жити, отримувати задоволення, працювати.
- Чи були під час наукової чи викладацької діяльності якісь курйозні ситуації?
- Перші подорожі були для мене дивиною: потрапляти в експедиції у різні куточки України, якимись пригодами завжди супроводжувалися такі поїздки, але швидше не в глобальному, а в плані мого відкриття світу. Пригоди – в плані, зупинилися серед дороги, автомобіль поламався, як вибиратися посеред ночі. Або в пошуках рослин лізеш у чагарі, просто не усвідомлюючи, що ти робиш, а потім, коли вже знайшов, думаєш: «Господи, де я, як мені звідси вибратися, як я сюди потрапила?».
Більше позитиву, відкриття мальовничих куточків України. Колись обговорювали з колегами з подорожей, що це мистецтво – не занурюватися тільки у своє вузьке коло наукової активності, де будеш варитися у власному казані, а вміти перемикатися, бачити щось довкола себе, бути різностороннім: тут ти працюєш, а тут ти перемкнувся, спостерігаєш, п’єш на вершині чай із карпатських трав і спостерігаєш, як хмари пливуть над тобою. Тому дуже важливо не зациклюватися й не замикатися, а бачити все довкола.
Варвара Борисовська, Поліна Ільїних. Київ
