Майже шість років тому в окупованому Дебальцевому на Донеччині російські військові викрали на блокпосту Олега Шевандіна 1964 року народження. Він - відомий спортсмен і громадський діяч у Донецькому регіоні, президент Федерації ушу, кунгфу і цигун Донецької області, багаторазовий чемпіон Європи, володар Кубків світу з ушу, провідний тренер збірної команди України.

Його дружина Лариса Шевандіна рахує дні і години після викрадення чоловіка і каже, що у неї сьогодні свій вимір часу.

Вона очолює Рух за звільнення цивільних заручників «RETURN FREEDOM» і шостий рік бореться за визволення Олега. Жінка вірить, що чоловік обов'язково повернеться з російського полону.

Про те, як ця війна перевернула все їхнє життя, як і коли російські військові викрали її чоловіка і на що вона разом з іншими родичами полонених українців сьогодні сподівається, Лариса розповіла в нашій бесіді.

- Ларисо, ви мешкали у Дебальцевому, коли почалася ця війна?

- Так. Наше рідне місто - Дебальцеве, але ми жили на два міста - Дебальцеве і Донецьк, тому що у Дебальцевому були наші батьки. З Донецька ми виїхали влітку 2014 року. Олег в управлінні фізичної культури і спорту Донецької обладміністрації (тоді вона ще не виїхала з Донецька) оформив хлопцям документи для участі в Чемпіонаті світу, і більше ми до Донецька не поверталися. Після цього ми вже не перетинали лінію розмежування, залишалися у Дебальцевому, щоб не їздити через блокпости і бути ближче до батьків. Коли російський терорист Стрєлков зі Слов'янська зайшов до Донецька, ми були у Дебальцевому. Тому що тоді це місто було під контролем України, і ми сподівалися, що тут не буде активних бойових дій і все швидко закінчиться. Думаю, тоді багато хто на це сподівався.

У нас був сімейний бізнес - мережа салонів комп'ютерної техніки у декількох містах Донецької області, я також займалася дизайном, у мене була фотостудія, ще мінімаркет у Дебальцевому. Звичайно, від початку літа 2014 року від нас багато вже було відрізано, велика частина бізнесу перебувала за лінією обмеження, і ми туди не мали доступу. Все залишилося там, а пізніше ми побачили в інтернеті, як всі наші магазини були розграбовані російськими козаками, військовими, бойовиками…

- У вас були плани виїхати з Дебальцевого?

- Звичайно. У Дебальцевому було неспокійно, і ми думали виїжджати. Але у нас нікого і нічого за межами Донецької області не було. Всі друзі і знайомі перебували в такій самій ситуації. Наші батьки - моя мама 1938 року народження, тато 1940 року народження, а також мама Олега 1935 року народження (тато його помер на той час) були у Дебальцевому. Готівки у нас тоді теж не було, все було вкладено в бізнес. Нам треба було вивозити батьків, яких ми не могли кинути, але куди виїжджати – не знали.

До того ж у мене тато - інвалід першої групи, а мама практично перестала ходити після обстрілів, коли більше місяця просиділа у підвалах. Вона і зараз може ходити лише по квартирі, вийти за межі є для неї великою проблемою.

Тоді українська армія рухалася і звільняла місто за містом - на той момент вже були звільнені Слов'янськ, Краматорськ, Дружківка – ми чекали, що у Дебальцевому цей кошмар теж скоро закінчиться. Я читала в інтернеті, що звільнили Світлодарськ (до травня 2015 року підпорядковувався Дебальцевській міськраді), а це місто практично є частиною Дебальцевого, по трасі за 20 км від нього.

ОБСТРІЛИ ДЕБАЛЬЦЕВОГО. БОМБОСХОВИЩЕ

- Вам довелося пережити обстріли у Дебальцевому?

- Так. Пам'ятаю, наприкінці липня у Дебальцевому були сильні обстріли, в будинку тремтіли стіни, і нам довелося вибігати серед ночі і разом з іншими людьми спускатися в бомбосховище у сусідньому будинку. Там були сидіння, як в кінотеатрах, було підмітено і була вода, більше нічого. Пам'ятаю, що ми спали тоді на підлозі на плакаті «Железные дороги Украины». Нам тоді здавалося, що зверху відбувається якийсь апокаліпсис: вибухи були жахливими, і ми думали, що коли вийдемо, нічого вже не залишиться навколо, все буде зруйновано.

Коли вийшли, побачили величезні воронки від снарядів, руйнування у житлових будинках, перебиті лінії електропередач. Під час цих обстрілів загинули люди... Але водночас була гарна погода, яскраво світило сонце, навколо красиві зелені газони. І між обстрілами на цій траві - люди з дітьми і домашніми тваринами, як на пікніку. Це був якийсь сюрреалізм.

У бомбосховищі вночі поруч з нами сидів чоловік, який ні з ким не спілкувався. Виявилося, що він приїхав у відрядження з Красноармійська (нині - м. Покровськ). Розповів, що цілу добу пролежав на дні вагона, поки не дізнався, що є бомбосховище. У нього не було їжі, він сидів з чужими людьми, йому нікуди було йти. Ми запросили його до себе. Пам'ятаю, просто вигребли з холодильника продукти, інших якихось запасів у нас не було. А на третій день я зрозуміла, що у нас більше немає продуктів, а в місті нічого не працювало і взяти було ніде.

І ось ми виїхали з Дебальцевого – я, чоловік, наш дорослий син (1985 року народження) і цей чоловік. Це сталося наприкінці липня. Цього чоловіка ми завезли додому до Красноармійська, він був нам дуже за це вдячний. А нам нікуди було їхати. І ми поїхали, як багато інших, у маріупольському напрямку, в бік сел. Туди тоді, здавалося, їхали всі. Ми там пробули два тижні, за цей час ніби обстріли стихли, і в середині серпня ми повернулися до Дебальцевого. Але на День Незалежності місто знову обстріляли, і потім все йшло по наростаючій. Місто обстрілювали постійно, і люди до цього почали звикати.

- Батьки залишалися в місті з вами?

- Батьків моїх ми спочатку вивезли в табір для біженців до сел. Щурове Лиманського району на північ Донеччини, але там вони захворіли, і ми їх забрали до Світлодарська в квартиру, яку змогли орендувати для них. Син наш теж виїхав спочатку до Світлодарська, а звідти до Києва, щоб спробувати якось влаштуватися і фактично з нуля почати будувати бізнес, якого на той момент у нас вже не було.

Взагалі, людям ніхто не сказав, наскільки небезпечно залишатися у місті і що треба виїжджати. Не було організовано ніякого транспорту, не було ніякої інформації. Кожен робив те, що міг. Але багатьом просто нікуди було їхати, і всі продовжували сподіватися, що цей обстріл останній, а далі стане краще.

ДЕБАЛЬЦЕВСЬКИЙ КОТЕЛ. ВИЇЗД З МІСТА

- Ось в такій обстановці - то стріляють, то не стріляють, минула вся осінь. Новий 2015 рік ми зустрічали у моєї подруги в Житомирі. А потім знову повернулися до Дебальцевого.

- Ви на щось сподівалися?

- Готувався "Мінськ-2", ми сподівалися, що світова громадськість вплине на ситуацію і вона покращиться. Виїжджали і в'їжджали ми до Дебальцевого через Світлодарськ, через українські блокпости. До Дебальцевського котла (21 січня – 18 лютого 2015 року) наше місто залишалося українським. Але вже 21 січня Дебальцеве обстріляли так, що перебили лінії електропередач, місто було знеструмлене. У квартирі стало холодно, бо у нас було автономне електроопалення. Ми з чоловіком буквально в спортивних костюмах виїхали до батьків у Світлодарськ і додому більше не верталися. Ще якийсь час практично щодня зі Світлодарська до Дебальцевого ми привозили людям продукти харчування, свічки, сухий спирт, ліки, які замовляли, заряджали для них мобільні телефони. І у зворотний бік з Дебальцевого вивозили всіх людей, які просили про це, скільки поміщалося – у нас був семимісний джип. Ми щоразу забирали чужих людей, а до своєї квартири вже не доїжджали, щоб взяти хоч якісь свої речі. Це було наприкінці січня 2015 року.

- І де ви оселилися?

- У цей час почали серйозно обстрілювати і Світлодарськ, теж перебивали лінії електропередач, опалення. Тоді ми забрали батьків і хотіли зупинитися в Артемівську (нині - м. Бахмут), але там все було зайнято, не змогли орендувати квартиру, ми поїхали далі, до Слов'янська, але там – така сама ситуація. Чоловік згадав про своїх знайомих, зателефонував – і вони допомогли нам - дали адресу в Слов'янську, де можна було зупинитися. Це були викладачі університету, у яких свого часу навчався чоловік. Вони надали хороший гостьовий будиночок для тимчасового проживання, де ми розмістили батьків. А нас їхні сусіди спочатку запросили переночувати, а потім вже не відпустили, залишили у себе буквально на правах членів сім'ї. Ми там і замешкали.

У нас завжди була активна проукраїнська позиція. І коли ми були з чоловіком у Слов'янську, то брали участь в автопробігах, які відбувалися щотижня. А наша машина була першою в колоні з українськими прапорами. І усі там всюди знали, хто ми і звідки.

- А мама чоловіка тоді залишалася у Дебальцевому?

- Маму Олега ми вивезли до Харківської області до її далеких родичів, які самі виявили бажання її прийняти. Потім був Дебальцевський котел, нам зателефонували сусіди і сказали, що в нашу квартиру «Град» влучив – і у вітальні повністю немає стіни, половини стелі, рами вилетіли зі склом. Потім осколки ще багаторазово влучали в квартиру. І в квартири наших батьків теж.

Мама Олега дуже хотіла додому і весь час просила, щоб її забрали і відвезли до Дебальцевого. Ми, звичайно, не розповідали їй, що і її квартира постраждала від обстрілів.

І ось 30 квітня 2015 року нам зателефонували і повідомили, що мама Олега самовільно повернулася до Дебальцевого. Знаючи, що там її квартира розбита, ми, ні про що не думаючи, того ж дня поїхали за нею.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ОКУПОВАНОГО ДЕБАЛЬЦЕВОГО. ВИКРАДЕННЯ

Ми приїхали до Дебальцевого вже після комендантської години, дісталися до блокпоста, який за кілометр від нашого будинку. Це був блокпост російських військових. Наш будинок розташовується в мікрорайоні Фестивальний. Коли ми проїжджали цей блокпост, до нас проявили якийсь особливий інтерес: перевіряли все - паспорти, вміст машини, моєї сумки. Але пропустили.

Ми в'їхали в нашу розбиту квартиру, переночували. Вранці 1 травня була без сил, і тому чоловік сам поїхав до мами, квартира якої – в іншому мікрорайоні міста, за 15 хвилин їзди від нас. Коли він доїхав по єдиній дорозі від нашого будинку до того самого блокпоста, його там захопили. Але про це я дізналася згодом.

- А як ви дізналися про викрадення?

- Десь через годину після від'їзду чоловіка я почала телефонувати на два його номери по черзі, але телефон не відповідав, був у зоні недосяжностіі. Спочатку я думала, що вишки перебиті і просто немає зв'язку. Я продовжувала телефонувати, і за якийсь час Олегу дали можливість відповісти мені. Він сказав, що зайнятий. Я чула, що він не може говорити вільно, і зрозуміла, що його затримали.

Взагалі, коли ми познайомилися, мені було 15 років, а чоловікові – 17, одружилися ми у 1985 році і були весь час разом, тому зв'язок у нас завжди був сильний, і ми могли відчувати і розуміти один одного без слів.

Я пам'ятаю, що тоді боялася ставити прямі запитання, щоб його не били, але, коли йому дали другий раз відповісти на мій дзвінок, я запитала: "Потрібна допомога?". І він відповів: "Так".

Потім я зателефонувала синові, він почав видзвонювати всіх знайомих у Дебальцевому, хто залишався у місті, і йому вже тоді сказали, що за кермом нашої машини їздять військові. Нашу машину в місті добре знали. Крім того, перед викраденням в неї на стоянці в'їхала інша машина – тому на нашому авто залишилися характерні сліди пошкодження, фара ззаду була заклеєна скотчем, на білій машині – сліди синьої фарби і вм'ятина. Тому нашу машину не можна було сплутати з іншою.

ПОШУКИ ЧОЛОВІКА. РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ

- Що ж ви заходилися робити далі?

- Коли чоловік не повернувся додому 1 травня, я наступного дня телефонувала знову і знову. Написала заяву в так звану "генпрокуратуру ДНР". Тоді до Дебальцевого приїхав її представник, який і прийняв мою заяву про те, що у мене викрали чоловіка разом з машиною. Він же викликав так званого військового коменданта міста. Той приїхав і сказав, що знає, де наша машина. Сказав, що бачив вчора за кермом нашого автомобіля військового – Олександра Сафронова з позивним «Урал», який був військовослужбовцем 7-ї бригади «ДНР» і громадянином Російської Федерації. Він навіть сказав, що може показати, де зараз машина і ми можемо туди поїхати, щоб забрати її. Чоловіка викрали з машиною, і це був прямий доказ. У кого машина, той і викрав чоловіка.

- Що було потім? Вдалося забрати машину?

- Ми поїхали - я, військовий комендант і представники так званої «генпрокуратури ДНР». Приїхали на вулицю Жовтневу, це були якісь промислові площі, можливо, якогось колишнього заводу. Територія була огороджена парканом, за яким стояв наш автомобіль. Оскільки на машині були характерні пошкодження, я її відразу впізнала. Її сфотографували співробітники "генпрокуратури ДНР" і військовий комендант. Це була територія військового штабу 7-ї окремої стрілецької бригади "ДНР". І, до речі, той блокпост, на якому викрали мого чоловіка, як я потім дізналася, також був блокпостом цієї 7-ї бригади «ДНР».

Коли ми приїхали до штабу, нас пустили туди, тому що знали військового коменданта. Ми піднялися на другий поверх, де сиділи співробітники штабу, мінімум 6 осіб. Всі вони були у військовій формі. Представники "генпрокуратури ДНР" сказали, що хочуть забрати «под протокол» автомобіль, який стоїть на подвір'ї штабу, тому що він був вчора викрадений незаконно разом з людиною. На що їм відповіли, що це неможливо зробити без згоди «Зорі» – командира 7-ї бригади «ДНР» Олександра Бушуєва. Цей Бушуєв, у якого друге прізвище під прикриттям було «Колосов», був полковником і громадянином Російської Федерації з позивним «Зоря». Коли ж у штабі запитали про людину, яку викрали разом з машиною, то штабні відповіли буквально: «А, Шевандин Олег Михайлович, он был у нас в штабе сегодня утром. Его увезли в Донецк, потому что в машине у него нашли карты Луганской области с отметками».

Звісно, у нас не було ніяких карт у машині. Коли я це сказала, то присутні відповіли, що вони нічого не вирішують без «Зорі». Сказали, що треба чекати шостої години вечора, коли «Зоря» має приїхати.

Представники "генпрокуратури ДНР" і військовий комендант почали набирати телефоном "Зорю", але той не відповідав. А коли йому зателефонував його співробітник, він відповів і щось довго говорив підлеглому по телефону, потім нам сказали, що зв'язок перервався і попросили швидко піти зі штабу.

- Ви залишилися чекати?

- Ми вийшли на вулицю і чекали до 18.00, коли у них мала відбутися якась нарада. І справді, туди на цю годину приїхало багато якихось командирів і, мабуть, цей Бушуєв. Але ми з ним так і не зустрілися, він до нас не вийшов. Вже о восьмій годині вечора вийшов його заступник, я його сфотографувала, тому що він у моїй присутності на запитання співробітників «прокуратури» і коменданта повторив, що «да, Олег Шевандин был у нас в штабе сегодня утром и его по приказу «Зари» увезли в Донецк, но «Заря» без указания свыше так бы не действовал». А вказівка згори - це його наступний військовий начальник - командир корпусу "ДНР".

Машину нашу, до речі, потім накрили маскувальною сіткою, поставили біля неї автоматників. Мабуть, коли зрозуміли, що ми автомобіль бачимо і сфотографували, вирішили його приховати. Ймовірно, це "Зоря" по телефону дав такі вказівки – і про сітку, і про автоматників. Але автомобіль цей був, звісно, наш, хоч і номери були зняті. Але, як я вже казала, у нашої машини були характерні видимі пошкодження і у мене залишився другий електронний ключ, на який вона відгукувалася світловим сигналом.

– Звідки ви дізналися, що Бушуєв і Сафронов - російські військові?

- Те, що Бушуєв і Сафронов – громадяни Росії, мені казали відкритим текстом в «генеральній прокуратурі ДНР» і у всіх інших інстанціях, і взагалі - це не секрет, все це є в інтернеті.

- Як ви діяли далі?

- Того дня я ні з чим повернулася додому. Після цього поїхала до Донецька і там писала заяви про викрадення чоловіка куди тільки могла. Я просто шукала Олега. Писала в їхню "військову прокуратуру ДНР", в "МВС ДНР", в "Раду Безпеки", омбудсмену Дар'ї Морозовій, скрізь, куди могла придумати. Адреси брала з інтернету. Писати було куди, лише сенсу ніякого.

Оскільки у Дебальцевому мою квартиру розбили, і ключі від неї були в машині, викраденій разом з чоловіком, я в ній не могла перебувати і якийсь час жила у подруги. Але до подруги теж почали проявляти підвищений інтерес, наприклад, на тому самому блокпосту її дуже ретельно перевіряли. Я розуміла, що ще й подругу фактично підставляю. Іншої дороги, в об'їзд цього блокпоста, в місті не було. Тому я поїхала до Донецька і продовжувала пошуки чоловіка там.

Мені в "ДНР" обіцяли, що допоможуть – і "ДНРівська військова прокуратура", і якась поліція, хоча вони самі розуміли і казали мені відкритим текстом, що це все справа рук російських військових. Мені казали, що вони планували обшуки і затримання, потім телефонували і казали, що у них військового прокурора зняли і поки не призначать нового, ніхто нікуди не їде і нічого не робить. Потім проходив тиждень, а прокурор залишався, і знову ніхто нічого не робив. Казали, що треба їхати до «Зорі» і з'ясовувати подальшу ситуацію.

ДОПОМОГА ГЛАВИ МІСІЇ ООН

Так я у Донецьку прожила 5 місяців, і весь цей час шукала чоловіка у всіх інстанціях, які там були. Через місяць після викрадення чоловіка мені зателефонувала глава Місії ООН Мар'яна Кацарова, яка перебувала в Донецьку. Вона знала на той момент подробиці про викрадення мого чоловіка. Вона зателефонувала, щоб взяти у мене офіційну заяву в ООН і пообіцяла допомогу. Мар'яна телефонувала керівництву "ДНР", ставила запитання, і передавала мені відповіді. Це були ті дії, на які я розраховувала, і тому продовжувала залишатися в Донецьку.

- І щось допомогло?

- Я, звичайно, сподівалася, що це дасть результат. Мар'яна Кацарова якраз тоді поїхала з Донецька, і я з нею спілкувалася телефоном, а з іншими співробітниками Місії ООН зустрічалася в готелі «Донбас Палас». Завдяки втручанню Мар'яни я отримала свідчення про те, як викрали чоловіка. Це підтверджувало вже наявну у мене інформацію. Тобто, свідки казали, що Олега викрали люди в масках з автоматами, наділи йому наручники, мішок на голову і відвезли відразу в селище Санжарівка. Ось там якраз тоді телефони і не відповідали у нього. Потім його повернули в місто.

Розшифровка його телефонів після викрадення усе це підтвердила. Те, що його перевезли до Донецька, на білінгу теж було видно. Білінг його телефону - це вже наша українська поліція надала.

Я, до речі, тоді у Донецьку, крім як в ООН, написала заяву і в Червоний Хрест, вони мене теж самі знайшли і запропонували допомогу.

«УКРАИНСКИЙ ШПИОН»

- Ще через три тижні після викрадення мені зателефонував якийсь заступник командувача корпусу "ДНР" Едуард Басурін і сказав: «Я знаю, где находится ваш муж, с ним все в порядке. Но я не скажу вам, где он, потому что он украинский шпион». Цей дзвінок був 18 травня 2015 року. А 21 травня мені зателефонували з їхнього так званого «Міністерства оборони» і сказали, що мій чоловік в «МГБ» («міністерство держбезпеки»).

- І в чому вони його обвинувачували?

- Спочатку звучало обвинувачення, що в машині знайшли карти, потім туди додали флешки, а потім до флешок додали ще й спецобладнання, яке в магазині не купиш. І почали казати, що Олег Шевандін - український шпигун, який співпрацював зі спецслужбами України.

А в середині липня їхня військова поліція знайшла автомобіль, який викрали разом з чоловіком, на території військового корпусу «ДНР» вже у Донецьку. Вони його навіть сфотографували з прив'язкою до місцевості. Машину виявили у Донецьку в «КамАЗ-центрі», де у них базувався батальйон "Кальміус". Мені про це повідомили і з їхньої «військової поліції», і з «військової прокуратури», навіть фотографії передали. Але машину після цього переховали в інше місце.

У підсумку в "ДНР-івських" структурах мені заявили: «Ваш муж у российских военных, и мы не имеем на них влияния». Якщо на початку звучало, що Олегом Шевандіним займається "МГБ", то згодом почало звучати "ФСБ". Мене запитували, чи можна на мого чоловіка обміняти російських військових, які на той момент були у полоні в Україні. Я відповідала, що я дружина і у мене немає повноважень проводити обміни.

КИЇВ. АНТИТЕРОРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР З ОБМІНУ ПОЛОНЕНИХ

- Зрештою, я виїхала з Донецька і приїхала до Києва, це був кінець вересня 2015 року. Син тоді вже мешкав у Києві, він практично відразу написав заяву в поліцію про викрадення Олега. Але нічого не робилося. Я просила розшифровку мобільних дзвінків чоловіка, але отримала їх від поліції лише через півтора року!

- Що ви зробили у Києві?

- Коли я приїхала до Києва, відразу звернулася в Антитерористичний центр з обміну полонених, Олега включили в списки.

Мені тут сказали, що обмін любить тишу. І я не знала, чи тривають переговори про звільнення мого чоловіка, чи ні. Періодично щодо нього робили запити, але отримували з «ДНР» відповідь про те, що він «был в Донецке, сейчас ищем». Незрозуміло, у який спосіб людина, яка потрапила в полон, може пересуватися самостійно, щоб її ще й шукали.

Я спілкуюся з представниками гуманітарної групи нашої ТКГ (Тристороння контактна група), на їхні офіційні запити Дар'я Морозова відповідає приблизно те саме в різних інтерпретаціях – «был в Донецке, сейчас ищем».

При цьому координатор від ОБСЄ Тоні Фріш дозволяє представникам ОРДЛО надавати такі відповіді, фактично ігноруючи всі докази того, що мій чоловік був викрадений на окупованій території представниками окупаційної влади, і вони несуть за нього повну відповідальність.

- Міжнародні організації надають вам допомогу?

- В ООН відкритий кейс про викрадення Олега Шевандіна, де детально описано, ким він викрадений, коли і за яких обставин.

Є військові, які були захоплені у полон в ході бойових дій. Є цивільні люди, які з різних надуманих причин були затримані «МГБ».

А Олег Шевандін - це особливий випадок, коли цивільна людина була захоплена військовими, до того ж російськими, з відомими іменами та прізвищами.

І, щоб витягнути його з полону, потрібна консолідована допомога міжнародних організацій і місій.

НАДІЯ НА ДОПОМОГУ ДЕРЖАВИ

- На що ви сьогодні сподіваєтеся?

- На допомогу президента України.

Я зустрічалася з послами Франції, Німеччини, Канади, Литви, Польщі, Швеції, з главою місії Червоного Хреста в Україні, з главою СММ ОБСЄ в Україні, з координатором Тристоронньої контактної групи від ОБСЄ Тоні Фрішем, з главою місії ООН з прав людини Матильдою Богнер. Усі розуміють і обіцяють допомогу. Зверталася до Людмили Денисової, спілкувалася з членами нашої делегації в Раді Європи, яка готувала сайд-івент (паралельний захід - ред.) на захист Олега Шевандіна в рамках сесії ПАРЄ.

Але хтось має об'єднати всі ці зусилля разом, окремо нічого не працює.

Зі мною останні кілька днів спілкується Олексій Арестович, який у листопаді минулого року став спікером української делегації в Тристоронній контактній групі в Мінську. Думаю, що всіх обставин викрадення мого чоловіка в ОП до цього просто не знали. Я чудово розумію, що Олег Шевандін - це не той заручник, якого сторона ОРДЛО включить добровільно в списки на обмін в рамках ТКГ, тому що вони нічого не роблять без вказівки Російської Федерації. Тому я дуже розраховую на допомогу глави ОП Андрія Єрмака і президента України Володимира Зеленського в рамках Нормандського формату. В першу чергу. Без їхньої підтримки у Олега Шевандіна немає шансів вийти з російського полону.

Олена Колгушева

Фото Геннадія Мінченка та з особистого архіву Лариси Шевандіної