Два роки після Томосу: в очікуванні істини

Два роки після Томосу: в очікуванні істини

Блоги
Укрінформ
Привід для осмислення того, як відбувається автономне плавання української церкви й яким курсом рухатися далі

Два роки тому Українська церква отримала Томос, а з ним автокефалію. Попри те, що сьогодні пафос цієї події трохи згас, я й досі впевнений — це був великий цивілізаційний крок, Європа (цього разу в особі патріарха Варфоломія) зламала одну з найжорсткіших скреп, якими ми були пришпилені до Росії.

Але дата ця — привід не тільки для почуття глибокого задоволення і співання панегіриків усім причетним, а й для осмислення того, як відбувається це автономне плавання, чи готова команда цього ковчега до бур і штормів, чи вірним компасом керується, чи знає, куди плисти?

Зсередини, звичайно, краще видно всі здобутки й проблеми української церкви. Та й іззовні не дуже хочеться вказувати на колоди в чужому оці — бо організаційне утвердження нової Церкви і нових її засад – тривала справа. Однак, як будь-якому ідеалістові, який палко вітав автокефалію, мені хочеться значно більшого, ніж те, що маємо. І тут є про що поговорити.

Величезний успіх є у тому, що ті мільйони християн України, які тривалий час були поза легальним статусом, нарешті отримали свою канонічність. Упевнено, хоча й не так швидко, як хотілося б, просувається процес визнання ПЦУ сестринськими православними церквами — і поступ цей є незворотнім, хоч як би хто цьому упирався.

Однак слід визнати: повноцінне і всеосяжне об’єднання православних церков України, на яке ми сподівалися, не відбулося. Можна звинувачувати в усьому продажність “онуфріївського кліру”, посилатися на великі гроші кремлівських спонсорів і на вплив агентури ФСБ. Але ж факт — є фактом: масового переходу священників і вірян з УПЦ, підпорядкованої МП, до ПЦУ, підпорядкованої Константинополю, не відбулося. І хоча пресслужба Епіфанія час від часу інформує про те, що зміна юрисдикції парафіями продовжується, маємо визнати — ще тривалий, дуже тривалий час дві православні (і наразі ворожі одна до одної) церкви існуватимуть в Україні поруч.

Що пішло не так два роки тому? Чи це керівництво УПЦ КП, яке було головною рушійною силою створення нової церкви, злякалося напливу чужинців з УПЦ МП, які могли змінити розстановку сил і захопити владу в новонароджуваній ПЦУ, і перекрило їм кисень. Чи це “перебіжчики” хотіли більшого, а отримали менше. Не знаю. Але час усе ж провести публічну роботу над помилками, розкрити карти і повідати про інтриги, якщо вони були. Інакше складається враження, що сама кампанія була приречена на провал. Чи не так?

Тепер цілком очевидно, що керівництво ПЦУ сподівалося посісти панівне місце в православному полі України, спираючись на державу — зміни в законодавстві, силові структури, місцеві органи влади. Але, очікуючи такої допомоги, владика Епіфаній чи не надто занурився в політику, чи не нашкодив справі, включившись у передвиборчу кампанію одного з кандидатів у президенти і посварившись з командою іншого? Чи легко тепер ПЦУ просити допомоги у влади, якщо вона асоціюється з жорсткою політичною опозицією? Тоді як жодна національна православна церква в силу своїх засадничих особливостей не може собі цієї опозиційності дозволити...

І чи не з прохолодою був сприйнятий лист Варфоломія, в якому він вказував, що жодної філії РПЦ на території України існувати не може, а отже всі церковні ієрархи на чолі з Онуфрієм є єпископами ПЦУ “без визначеного статусу”? Чи не побачили ми прояви ревнощів у мовчанні церкви? Чому б і це не обговорити — не у вузькому колі єпископів (якщо таке було), а публічно, адже стосується це мільйонів українців? Церква відділена від держави. Це так. Але ж від суспільства – ні!

І конче хотілося б знати стратегію керівництва ПЦУ щодо можливостей майбутнього об’єднання чи хоча б виходу на цивілізовані міжцерковні стосунки між двома церквами. М’яч у цій ситуації, звичайно, на половині поля УПЦ МП. Але ж шукати можливості спільних дій, а не просто абстрактно закликати невідомо кого до єдності, – ніхто не забороняв.

Не все гладко було за ці два роки й у самій новоствореній церкві. І вразив не стільки бунт Філарета (від 90-річного колишнього патріарха цього можна було очікувати), скільки агресія у відповідь з боку близьких до церкви політиків. Обзивати “агентом Кремля” людину, яка стояла біля витоків української автокефалії, постраждала за це, була піддана анафемі, але тримала кермо до самого кінця — як мінімум, не по-християнськи. І керівництво церкви таких своїх “захисників” не поставило на місце.

Але це все справи минулих днів, вони мають стати наукою на майбутнє. Що ж до майбутнього, то хотілося б, аби ПЦУ швидше набувала рис сучасної церкви європейського зразка. Що це значить?

По – перше, бути церквою освічених людей, осередком осмислення і переосмислення ролі християнської віри в сучасних умовах – і не тільки в Україні, а на всій планеті. Інституцією, де працюють і генерують сенси буття визначні теологи, богослови, моральні авторитети. Такі в церкві є, але складається враження, що вони жодним чином не залучені. Бо їх більше знають за кордоном, аніж в Україні.

Якщо ви звикли читати Різдвяні звернення до християн Вселенського патріарха Варфоломія, то помітили, як влучно, сміливо, з якою потужною інтелектуальною наснагою, не оминаючи гострих кутів, він реагує на нагальні виклики сучасного світу. Кожне його звернення — це привід замислитися не тільки вірян, а й усіх розумних і відповідальних людей. Незалежно від національності й віросповідання.

Що такий інтелект можливий на теренах України, показав приклад греко-католика Любомира Гузара і його учня Святослава Шевчука. А де такі в ПЦУ?

Хіба засудження капелюха на ялинці — це рівень для однієї з найчисленніших у Європі православних церков? Хіба це найбільший гріх, який має публічно викривати церква? Хіба не так само резонансно мало пролунати слово церкви проти поклоніння золотому тільцю (тим паче в рік Бика)? Чи проти сімейного насильства, чи за права дітей і проти наркотиків? Чи за збереження навколишньої природи, того раю, який Бог для нас створив, аби ми в ньому жили й раділи його красі?

Чому церква не скаже своє вагоме слово, аби припинити братовбивчу, майже громадянську війну, що нуртує в українському інформаційному просторі й спонукає нас ненавидіти нашого ближнього, не кажучи вже про дальнього?

Чи так уже нагально було поширювати білборди із портретом предстоятеля і закликом “молитися рідною мовою”, якщо це може відштовхнути тих, хто молиться церковнослов’янською чи грецькою? Та й хіба важливо Господу, якою мовою звертається до нього людина, якої вона нації й громадянства? Чи не важливіше те, за кого вона молиться і чого просить. І, може, правильно було б закликати: “Моліться за Україну, за тих, хто страждає у російських катівнях, за наших рятівників-лікарів.. Усіма мовами, які знаєте...”?

Не можна сприймати церкву як інструмент захисту окремого етносу, чи як фундамент окремої нації. Церква – фундамент християнської цивілізації. Вона не має жити в полоні національної обмеженості – у віри в Бога споконвіку безвізовий режим.

А ще хотілося б, щоб Українська церква була заможною. За рахунок щедрих пожертвувань сотень вітчизняних мультимільйонерів, які не вважають себе олігархами, а бачать себе патріотичною елітою. І щоб кошти ці йшли не на мерседеси для архієреїв і сусальну позолоту. А на будинки престарілих під егідою єпархій, на церковні лікарні хворим і допомогу злиденним, на шкільні стипендії майбутнім філософам і історикам.

Окрема тема: священник і війна. Це тонке й делікатне питання. І білборд з портретом священника (хай навіть капелана) серед вояків з автоматами і написом: “Поздоровляємо з днем сухопутних військ!” – хіба це не занадто? Яке відношення має церква до Сухопутних військ?

Убивши дракона в своїй вотчині, ми не маємо права народжувати нового. Бо ж ті, російські скрепи, якою мовою їх не переназвеш, вони скрепами й лишаться — закріпачують, прив’язують до минулого, до архаїки, невігластва, агресивної войовничості й водночас страху перед усім новим і незвичним.

Розумію, що більшість пастви вірить щиро, але є консервативною, а часто необтяженою знаннями, тож може не підтримати і не сприйняти європейських новацій. Але її треба вчити. Це ж наші традиції – православних братств, духовна й філософська спадщина Петра Могили, Києво-Могилянської академії — добрий приклад для сучасних подвижників церкви.

Зрештою треба пам’ятати вислів одного розумного старця: що віра — це як симфонія. Нею можна насолоджуватися, просто слухаючи звук струн і нічого не розуміючи в цьому виді мистецтва. Але якщо ти на ній розумієшся, знаєш закони музичної гармонії, принципи побудови симфонічних творів, засади теоретиків і прориви новаторів — відкриттів і духовної насолоди від такої музики буде у стократ більше.

Чим більш освіченою і цивілізованою є паства, тим вищий авторитет має вся Церква, тим охочіше її підтримує інтелектуальна еліта.

Віриться, що колись, у майбутньому, перед Новим роком чи Різдвом Христовим ми слухатимемо не звернення політиків і не коментарі до них інших політиків з піною ненависті на вустах. А почуємо того, хто повідає нам істину, прийнятну для всіх і очікувану всіма – поза партійними уподобаннями, поза націями, ідеями і кордонами. Істину, почувши яку, ми замовкнемо на пів хвилини і скажемо собі: - Ось як воно є насправді на цьому світі, а я стільки прожив і не знав...

Євген Якунов. Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-