21 грудня. Пам’ятні дати

21 грудня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня народився Євген Чикаленко – один з найвідоміших українських меценатів початку ХХ століття.

Євген Чикаленко (1861–1929), український громадсько-культурний діяч, політолог, журналіст, меценат. Чикаленко вкладав кошти у видання перших українських газет, журналів - «Громадська думка», «Селянин», «Рада», «Нова громада»; фінансував діяльність заснованого наприкінці ХІХ ст. у Львові Наукового товариства ім. Т. Шевченка; підтримував матеріально Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського; збудував у Львові Академічний дім для студентів – вихідців із Наддніпрянської України. І це ще не повний перелік тих добрих справ, що вдалося зробити цій людині. Це Чикаленку належить афоризм: «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Цікаво, що у 1918 році Євген Чикаленко був одним із претендентів на гетьманство. Але він відмовився, бо вважав, що гетьманом має стати людина військова. Тоді з’явилася кандидатура Павла Скоропадського. Не раз пропонували Євгенові Харлампійовичу очолити уряд Скоропадського, стати міністром з аграрних питань. Він вагався, довго розмірковував і все ж відмовився. Згодом у «Щоденнику» він писав: «Прадіди наші казали – «до булави – треба праці й голови», а я свою голову не вважаю до того здатною і ненавиджу боротьбу, а люблю спокій, мир і тишу». Більшовицька окупація змусила Євгена Харлампійовича емігрувати. У січні 1919-го він разом з дружиною виїздить до Галичини, потім до Чехо-Словаччини, а звідти до Австрії, де жив в дуже скрутних умовах на невеличку допомогу Українського Громадського Комітету у Празі. З припиненням цієї допомоги в 1925 році знову переїздить до Чехо-Словаччини на скромну посаду голови Термінологічної комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах. Там же, в Подєбрадах, після тривалої хвороби 20 червня 1929 року Євген Чикаленко відійшов у вічність. 25 червня тіло його, як він і заповів, було спалено в крематорії. Помираючи, він просив, щоб попіл його вивезли в Україну після її визволення і там розсипали по полю. Він не залишив дослідникам томів поезії та прози, але зоставив нащадкам свої спогади й щоденники, в яких його патріотичне слово, висока національна ідея зафіксували незнищенну в часі епоху культурно-духовного творення та будівництва в Україні. Ці матеріали стали своєрідним літописом тогочасної доби, в якому видавець, меценат і громадський діяч не лише осмислює власне життя, а й висвітлює діяльність тих угрупувань, товариств та видань, до яких був причетний. Цінним надбанням української культури, одним із важливих джерел до пізнання нашого народу початку ХХ століття є «Щоденники», опубліковані вже після смерті Чикаленка у 1931 році.

Сьогодні День зимового сонцестояння – найкоротший день і найдовша ніч року. У сиву давнину, ще до запровадження християнства, наші пращури святкували в цей день «родини сонця», або «народження Коляди» – язичницького сонячного божества. Відсьогодні починали співати колядки – величальні пісні українських хліборобів. А ще казали: «Сонце повертає на літо, а зима на мороз». Щодо астрономії, то це явище пояснюється наступним чином: під час зимового сонцестояння в північній півкулі Землі Сонце найменший час залишається над горизонтом, займаючи найнижчу позицію над обрієм. У моменти сонцестоянь Сонце у своєму видимому русі по екліптиці найбільше віддаляється від небесного екватора і досягає найбільшого схилення, північного або південного. 21 і 22 грудня – найкоротші дні в році, а ніч з 21 на 22 – найдовша. У такому положенні сонячний диск затримається впродовж трьох днів (звідки й походить власне назва «сонцестояння»), а потім почне поступово підніматися над горизонтом - його «небесний шлях» збільшуватиметься, а світовий день почне прибувати. Цей період вважається початком астрономічної зими і зміною зодіакального сузір’я – Сонце вступає до знаку Козерога і повертає на весну.

Події дня:

21 грудня 1988 року здійснив перший випробувальний політ найбільший у світі транспортний літак АН-225 «Мрія». Ан-225 «Мрія» розроблений київським КБ імені Антонова у 1985-1988 роках. На сьогоднішній день є найбільшим та найпотужнішим транспортним літаком у світі та існує в єдиному екземплярі. Літак-суперваговик міг взяти на борт 225 тонн вантажу, але під час першого польоту на його борту був лише екіпаж: провідний льотчик-випробувач цього літака Олександр Галуненко, другий пілот Сергій Горбик, штурман Сергій Нечаєв, провідний інженер по льотних випробуваннях Михайло Харченко. Перший пробний політ Ан-225 пройшов успішно. Приблизно через 75 хвилин суперлайнер приземлився на льотному полі ДКБ. За задумом конструкторів, «Мрія» повинна була стати першою сходинкою системи повітряного старту космічного корабля, літаючим космодромом, зі «спини» якого космічний «човник» із баком загальною масою в 170 т мав стартувати на орбіту. З самого початку основним завданням Ан-225 було перевезення різноманітних частин ракети-носія «Енергія» і космічного корабля «Буран». На рахунку «Мрії» з «Бураном» – 14 польотів у зв'язці загальною тривалістю 28 годин 27 хвилин. Але з розпадом СРСР фінансування програми «Енергія-Буран» припинилося. У 2000 році почалися роботи з модернізації Ан-225 з метою використання цього літака для перевезення комерційних вантажів. Це рішення було прийняте у зв'язку з великою кількістю запитів, що надійшли до авіакомпанії «Авіалінії Антонова» на перевезення більш важких вантажів, ніж міг підняти Ан-124 «Руслан». «Мрія» пройшла ряд сертифікаційних іспитів і з 2001 року й до теперішнього часу літак виконує комерційні перевезення в складі парку авіакомпанії «Авіалінії Антонова». На сьогодні він є найбільшим та найпотужнішим транспортним літаком у світі та існує в єдиному екземплярі. Наразі на рахунку «Мрії» – 240 світових рекордів. У тому числі перевезення найважчого вантажу: комерційного – 247 т, комерційного моновантажу – 187,6 т (генератор для електростанції разом із спеціальною рамою з Франкфурта в Єреван), плюс абсолютний рекорд вантажопідйомності – 253,8 т. Крім того, «Мрія» перевезла найдовший вантаж в історії повітряних транспортувань – дві лопаті вітряка завдовжки 42,1 м кожна.

Ювілеї дня:

Цього дня 1722 року народився Петро Величковський (1722-1794; чернече ім’я Платон, схимницьке Паїсій), український релігійний мислитель, перекладач духовної літератури, чернець-аскет, святий. Саме Паїсій Величковський відродив у ХVІІІ столітті чернече подвижницьке життя і традиції ісихазму на теренах України і всієї Східної Європи. Народився він у Полтаві в родині священика. 1734 року вступив до Києво-Могилянської академії. Дедалі більше відчуваючи потяг до чернечого життя, зростанню якого особливо сприяло спілкування з ченцем Пахомієм, що став для Величковського першим духовним наставником, близько 1740 року залишає академію й стає послушником Любецького монастиря. Трохи згодом приймає постриг (з іменем Платона) у Медведовському монастирі, після його закриття оселяється в Києво-Печерській лаврі. Прагнучи тиші й усамітнення (ченцеві на ту пору був лише 21 рік), вирушає у мандри, знайшовши на кілька років притулок і духовне керівництво в монастирях і скитах Молдови. Влітку 1746 року оселяється на Афоні. Варто зауважити, що там молодий монах не знайшов того, чого шукав: духовних світочів, справжніх наставників на ту пору на Афоні не було, чернече життя ледве животіло. Це був найважчий період у житті Платона – час духовних випробувань, спокус, найважчою з яких була зневіра. Але він виявився справжнім духовним воїном і залишився до кінця відданим Богові. Після чотирьох років цілковитого усамітнення й аскези Платон приймає постриг з іменем Паїсія; 1758 рукопокладений у священики. Наступні роки веде життя старця у заснованому ним афонському Іллінському скиту й монастирях Молдавії – Драгомирнському, Сегульському, Нямецькому. У Нямецькому монастирі під керівництвом Паїсія перебували ченці 10 національностей, їхня кількість сягала декількох тисяч. То була одна з найбільших обителей Східної православної церкви. Учнями святого Паїсія було засновано близько 100 монастирів по всьому світі. Відійшов до Бога святий Паїсій у сані архімандрита, похований у головній церкві Нямецького монастиря (нині територія Румунії). Канонізований у 1988 році. Сучасник і ровесник Григорія Сковороди. Обоє народилися в грудні 1722-го, обоє відійшли у світлу вічність у листопаді 1794, проживши 72 роки. Разом навчалися в Києво-Могилянської академії. Обоє були людьми, котрі все своє життя прожили за найвищими морально-етичними стандартами, відданими до останнього подиху Богові та людям.

131 рік від дня народження Стефана Таранушенка (1889-1976), українського мистецтвознавця і музеєзнавця, дослідника дерев’яної архітектури України, іконопису і малярства. Народився в Лебедині (Харківщина) і саме в Лебедині вперше побачив храм св. Миколая, який потім досліджував і написав про нього монографію, де згадував, що церква «викликала у мене якісь неясні поривання, нез’ясовану схвильованість». Основною темою мистецтвознавця, вивченню якої він віддав 50 років життя, була дерев’яна монументальна архітектура Лівобережжя. На кожну пам’ятку, яку вивчали, треба було складати комплект креслень, фотографій, робити нотатки і виписки з рукописних та друкованих джерел. Таку максимальну документацію Стефан Таранушенко підготував більш ніж на 60 храмів, найцікавіших з мистецького боку (його дослідження і описи – це майже все, що від них залишилося після страшних 30-40 рр.). Він одним із перших дав аналіз народної писанки; вивчав і професійне мистецтво. У жовтні 1933 року був безпідставно репресований (у камері сидів разом з Остапом Вишнею, актором «Березоля» Йосипом Гірняком та істориком-академістом Матвієм Яворським). Трійка ОДПУ УРСР засудила вченого до п’яти років виправно-трудових робіт. Після звільнення продовжував займатися науковою діяльністю. Крім монографії «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» (над якою вчений працював з 1916 до 1968 року) видав «Житло старої Слобожанщини», «Український килим».

Роковини смерті:

День пам’яті Івана Козловського (1900-1993), видатного українського оперного та камерного співака. Іван Семенович Козловський народився в селі Мар’янівка неподалік Білої Церкви під Києвом. Співав змалечку і співав пречудово. Тому з 8 років його віддали до Києва, де він став півчим Михайлівського Золотоверхого собору. Згодом прийшло захоплення театральним мистецтвом. Вже з 15 років він почав брати участь у постановках Товариства українських акторів Панаса Саксаганського під керівництвом Івана Мар’яненка як хорист. Марія Заньковецька одразу розгледіла талант юного співака. Почувши його голос, вона сказала Івану Козловському: «Співаєш як соловей, співай людям на радість». І він співав: в хорі університету св. Володимира під керівництвом відомого українського композитора Олександра Кошиця; шліфував свою вокальну майстерність у педагогів Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, в якому навчався у 1917-1919 роках і закінчив з відзнакою. 1920 року його було мобілізовано до армії. Служив у Полтаві. Захопившись раз і назавжди театром та співом, Іван Семенович вже не міг не займатись своєю улюбленою справою. Він отримав дозвіл суміщати військову службу з концертною діяльністю, брав участь у постановках Полтавського музично-драматичного театру. У 1924 році співака запросили до Харківського оперного театру. Дебютував Іван Семенович у «Фаусті» Гуно і одразу зайняв провідне місце в трупі. Ще за рік він був солістом вже Свердловського оперного театру. І, нарешті, у 1925 році ім’я Івана Козловського з’явилося на афіші Большого театру в Москві. Завдячуючи своєму чудовому, неповторному голосу і досвіду, здобутому в українських театрах, Іван Козловський невдовзі став провідним співаком першої сцени СРСР. У Москві Іван Семенович прожив майже все своє життя, але завжди пам’ятав про батьківщину. «Моя душа в Україні», - любив повторювати він. Всі роки, що Козловський жив у Росії, він не поривав зв’язків з Україною. Записував платівки з українським репертуаром, виступав з оркестром українських народних інструментів, неодноразово приїздив до Канева на могилу Т. Шевченка. У своїй рідній Мар’янівці відкрив на власні кошти музичну школу, із захопленням працював з маленькими співаками, виступав з дитячим хором. У його московській квартирі завжди лунала українська мова. Серед репертуару співака були «політично небезпечні» українські твори: «Мені однаково» на слова Т.Г. Шевченка, пісні українських січових стрільців (із дещо зміненим текстом). Все життя Козловський мріяв, щоб народні пісні, календарні, обрядові, які він знав та любив з дитинства – зберігалися та поширювалися. Але в ті часи бувало й так, що платівки, випущені силами співака, на яких були записані колядки та щедрівки, знищувались повним тиражем. У 54 роки співак залишив сцену Большого театру, але своєї концертної діяльності не полишав. Виступав із сольними концертами аж до 87-річного віку.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-