25 листопада. Пам’ятні дати
У 1999 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 25 листопада Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок й запропонувала урядам, міжнародним і неурядовим організаціям проводити в цей день заходи, спрямовані на привернення уваги громадськості до цієї проблеми.
Дата 25 листопада була вибрана в пам’ять про сестер Мірабаль – політичних активісток, забитих до смерті палицями таємною поліцією за наказом диктатора Домініканської Республіки Рафаеля Трухільо в 1960 році.
Щороку з 25 листопада по 10 грудня (День прав людини) проходить акція «16 днів дій проти гендерного насильства». Тема цьогорічної кампанії – «Розфарбуйте світ в помаранчевий колір: фінансуйте, реагуйте, запобігайте, збирайте!».
Як зазначають в ООН, після оголошення пандемії COVID-19, всі види насильства щодо жінок і дівчаток, особливо насильство в сім'ї, почастішали. Це – «тіньова пандемія», яка з’явилась на тлі кризи COVID-19, і нам потрібні спільні колективні зусилля, щоб зупинити її.
Сьогодні ООН пропонує надіти одяг або аксесуари помаранчевого кольору аби висловити свою солідарність з рухом в ім'я майбутнього, що вільне від насильства по відношенню до жінок і дівчаток. Разом з тим, у багатьох містах світу знамениті будівлі будуть підсвічені помаранчевим кольором.
Події дня:
100 років тому (1920) засновано Мліївську дослідну садово-городню станцію. Тепер – Інститут помології ім. Л.П.Симиренка НААН. Проте, історія інституту починається набагато раніше - з розсадницького господарства Льва Платоновича Симиренка, яке він створив у Млієві у 1887 році. Після окупації України більшовиками, господарство Симиренка націоналізували, а на його базі створили першу дослідну установу з садівництва. Очолив станцію Володимир Львович Симиренко. Наразі Інститут помології є власником і підтримувачем 52 сортів плодових та ягідних культур. Найвідоміший в Україні (та й далеко за її межами) сорт яблунь – Ренет Симиренка – теж належить до здобутків цієї установи.
Ювілеї дня:
210 років від дня народження Миколи Пирогова (1810–1881), видатного вченого, геніального хірурга, анатома і патолога, основоположника воєнно-польової хірургії, засновника вітчизняного Товариства Червоного Хреста, педагога і громадського діяча. Його пацієнтами були представники всіх класів і національностей – від найбіднішого селянина до придворного царського чиновника, від вінницького міщанина до лідера національно-визвольного руху Італії Джузеппе Ґарібальді. До всіх своїх пацієнтів Пирогов ставився з однаковою увагою і теплотою, нікого не принижуючи й ні перед ким не запобігаючи. Поряд з професіоналізмом він завжди ставив людяність і порядність – без цього не мислив ані медицини, ані будь-якої іншої сфери людської діяльності. «Передусім треба бути людиною», - не раз нагадував Пирогов і студентам, й іншим педагогам. Про здобутки Пирогова в царині медицини можна розповідати безкінечно довго, але не менше зробив він для розвитку освіти, зокрема й для української, адже він був попечителем в Одеському (1856-1858) і Київському (1856-1861) учбових округах. Пирогов сприяв організації недільних шкіл (для неписьменних з найбідніших прошарків населення), створенню університету в Одесі. Він відстоював українську мову і право вчитися нею в школах, багато зробив для організації недільних шкіл із викладанням українською. Останні 20 років життя вчений разом з сім’єю мешкав у своєму маєтку в селі Вишня поблизу Вінниці (нині Національний музей-садиба М.І. Пирогова). У Вишні він збудував лікарню й аптеку, де до кінця своїх днів лікував хворих.
182 роки від дня народження Івана Нечуя-Левицького (справж. – Левицький; 1838–1918), українського письменника. Автор відомих повістей «Микола Джеря», «Дві московки», «Причепа», «Кайдашева сім’я», «Старосвітські батюшки та матушки», величезної кількості публіцистичних і літературно-критичних статей. Нечую-Левицькому належать і драматичні твори – комедії «На Кожум’яках» (1875, в переробці Старицького під назвою «За двома зайцями» йшла на сцені українського театру з 1883 року), «Голодному й опеньки м’ясо», історичної драми «Маруся Богуславка». Він брав участь (разом з Кулішем та Пулюєм) у перекладанні першого повного видання Біблії українською мовою. Народився майбутній письменник на Черкащині в сім’ї священика. Закінчив духовну семінарію та духовну академію, але від духовної кар’єри відмовився. Викладав у Полтавській духовній семінарії, вчителював у гімназіях Каліша, Седельця, Кишинева. У 1885 році вийшов у відставку, оселився в Києві, віддавшись літературній праці.
129 років від дня народження Клима Поліщука (1891-1937), українського письменника, публіциста, автора історичних романів. Народився в містечку Краснопіль Житомирського повіту Волинської губернії (нині Житомирська область). Навчався в Петербурзі, потім повернувся в Житомир, де в серпні 1914 року був заарештований за «мазепинську» діяльність і висланий за межі України. 1920 року емігрував до Польщі, де у Львові познайомився зі своєю майбутньою дружиною – письменницею Галиною Орлівною (справж. прізв. Мневська). Львівський період був дуже плідним для письменника. Він видає альманахи, організовує журнали, публікує свої вірші, оповідання, повість «Світ червоний», романи «Гуляйпільський батько» і «Отаман Зелений». У 1924 році Клим Поліщук із дружиною повернувся в Українську Республіку, яка на той час уже перебувала у складі СРСР. Письменник працював у державному видавництві, друкувався в періодиці. Арештований 4 листопада 1929 року, а в січні 1930-го рішенням Колегії ОДПУ СРСР був засуджений до 10 років ув’язнення в таборах (того ж 1930 року заарештована й вислана до Казахстану Галина Мневська). Відбував покарання в концтаборі Карлаг (4 роки) і на Соловецьких островах. Постановою окремої трійки Управління НКВС СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року дістав найвищу кару (розстріл). Разом з великою групою діячів культури (Микола Зеров, Григорій Епік, Марко Вороний та інші) 3 листопада 1937 року розстріляний у карельському урочищі Сандармох. Реабілітований прокуратурою Харківської області 14 квітня 1992 року.
115 років від дня народження Ніла Хасевича (1905-1952), українського художника, графіка, воїна УПА і члена ОУН. Народився в селі Дюксин, нині Костопільського району на Рівненщині, у родині диякона. У нього були ще два брати (обидва священики) – згодом вони загинуть (так само як і батько), щоправда, одного вб’ють поляки, а іншого – «російські брати» у сталінських концтаборах. Чотирнадцятирічним Ніл втратив матір, а сам став калікою. Під час переїзду залізниці вони потрапили під потяг. Мати загинула, а хлопцеві відрізало ліву ногу. Але у відчай він не впав, натомість самотужки виготовив собі дерев’яний протез. А гроші, отримані як компенсацію за каліцтво від французької компанії, що володіла залізницею, витратив на навчання в Академії мистецтв у Варшаві. Ніл Хасевич працював переважно в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював дереворити (гравюри на дереві). Мав шанувальників у Польщі, був нагороджений багатьма міжнародними дипломами і престижними нагородами, але шлях у велике мистецтво для українського художника був закритий через небажання приймати польське громадянство. Після закінчення навчання Хасевич повернувся в рідне село. Працював учителем, бухгалтером, співав у церковному хорі, друкувався у волинській періодиці, активно займався мистецтвом – загалом із 1931 по 1942 роки роботи Хасевича експонували на 35 виставках у Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку. Під час нацистської окупації односельці обрали Хасевича мировим суддею. Втім, зрозумівши наміри гітлерівців, він вступає до лав УПА. Протягом 1943-1944 рр. Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки). Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків, бофонів і відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»). За особливий внесок у визвольний рух самого Ніла Хасевича було нагороджено «Срібним Хрестом Заслуги» та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Звісно, що досить скоро на нього, вірніше на його антирадянські листівки, звернули увагу радянські спецслужби. І оголосили на митця справжнє полювання. Бойові побратими берегли й шанували Хасевича, не раз умовляючи перейти його на Захід, але він відмовлявся. 4 березня 1952 року Ніл Хасевич, разом з двома військовими побратимами загинув у криївці в селі Сухівці, приблизно на півдорозі між Рівним і Луцьком. Живими вони чекістам не здалися – коли ті спустилися в бункер, то побачили, що троє повстанців уже мертві. Але це не зупинило енкаведистів: вони витягли небіжчиків, роздягли, й декілька днів показували місцевому люду – робилося це і на глум, і на острах. Коли ж видовище їм обридло, то трупи відвезли невідомо куди… Нині твори Ніла Хасевича зберігаються в багатьох приватних колекціях світу.
Роковини смерті:
День пам’яті Олександра Довженка (1894-1956), українського кінорежисера, кінодраматурга і письменника, класика світового кіно. Олександр Довженко автор, поза всяким сумнівом, геніальної «Землі», прожив надзвичайно драматичне життя. У нього було важке дитинство – народився в багатодітній селянській родині на Чернігівщині, де з чотирнадцяти дітей вижили лише двоє – він та сестра Параска; буремна юність, що припала на часи національно-визвольних змагань. Навчався в Глухівському педагогічному інституті, потім переїхав до Києва: став студентом Київського комерційного інституту, слухачем Української академії мистецтв. Протягом 1918-1919 років воював проти більшовиків у лавах УНР. Декілька разів побував у полоні – у червоних та у поляків. Пережив чимало небезпек, навіть загрозу розстрілу. На початку 20-х років вступив до лав партії боротьбистів, служив секретарем у торгпредстві УРСР у Німеччині. Після повернення, в середині 20-х років «варився в котлі» харківських інтелектуалів, переважно літераторів, лідером яких був Микола Хвильовий. Усі вони наївно вірили, що в «Українського ренесансу», так само як і в України, велике майбутнє. То була хоч і важка, але продуктивна доба: на думки, на особистості, на таланти, на творчі осяяння. Але зовсім скоро стало зрозуміло, що надіям українських романтиків не судилося справдитися – хвилями прокотилися Україною Голодомор і репресії. «Українське Відродження» стало «розстріляним Відродженням». Майже всі, хто оточував Довженка, були розстріляні, а ті, кого залишили живими – знищені морально. На його очах гинула не тільки світла мрія – гинула українська нація. І тут його «призвав», виокремив Сталін. І він довірливо пішов на той заклик. Мабуть саме відтоді й починається той трагічний і незворотний перелом у Довженковій душі. Прикметно, що оплакуючи смерть Сталіна в 1953 році, Довженко писав: «Він відмітив мене». Цей священний пієтет до «вождя народів» був у Довженка до кінця днів. Щоденникові записи кінця 40-х – 50-х років часом важко читати – через хвалебні панегірики, через таврування «бездомних космополітів», «ворогів народу». Можна сказати, що це був період цілковитого самоосліплення та самонавіювання – найтрагічніший період біографії Довженка: «я щасливий», «ще ніколи я не був такий щасливий», «я люблю – Сталіна, будівників, мою Юліану» і т.д. і т.п. Але тут же й інший рефрен: «як болить серце…», «який неймовірний біль…» Він мріяв якщо вже й не жити в Україні, то хоча б бути тут похованим, але, навіть у цьому, йому було відмовлено.
Минулого року, цього дня, пішов з життя Михайло Хейфец (1934-2019), відомий правозахисник, дисидент, історик і письменник. Михайло Хейфец народився в тогочасному Ленінграді (нині Санкт-Петербург). У 1955 році закінчив літературний факультет Ленінградського педагогічного інституту ім. Герцена. Писав історичні романи, літературно-критичні статті, сценарії документальних фільмів. Був близьким другом відомих поетів Йосипа Бродського, Льва Лосєва та багатьох інших літераторів 60-70-х років. 13 вересня 1974 року був засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду на чотири роки позбавлення волі в колонії суворого режиму і два роки заслання. Термін відбував у мордовських таборах. У зоні зблизився із українськими і вірменськими політв’язнями, зокрема із Зоряном Попядюком, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Миколою Руденком. Брав участь у спільних протестних голодуваннях, зокрема з вимогами визнання табірною адміністрацією «статусу політв’язня» і визволення Стуса із карцеру. Після звільнення із заслання в 1980 році виїхав до Ізраїлю. У 1982-1990 роках працював науковим співробітником у Центрі вивчення східноєвропейського єврейства Єврейського університету в Єрусалимі. Потім цілком присвятив себе журналістиці. Серед найвідоміших книг письменника - «Місце і час», «Подорож з Дубровлага в Єрмак», «Українські силуети», «Ханна Арендт судить ХХ століття», «Секретар таємної поліції» і «Книга щасливої людини».
