Два роки духовного суверенітету

Два роки духовного суверенітету

Укрінформ
Якими є підсумки дворіччя незалежного існування й діяльності Української православної церкви?

11 жовтня 2018 року було прийняте рішення синоду Вселенського патріархату, яке змінило й історію української церкви, і (як нам здається) історію світового православ’я. Як це відбувалося, Укрінформ писав тут і тут.

Як живе та служить Православна церква України після скасування зобов'язання Синодального листа 1686 року, яким Москві передавалося право висвячувати Київського митрополита?

Нагадаємо, що 11 жовтня 2018 року Синод Константинополя прийняв кілька історично важливих рішень. Він розглянув прохання про апеляцію від предстоятелів двох на той момент невизнаних українських церков Філарета та Макарія та їх послідовників, єпископів, кліриків і мирян, які до них належать, повернувши їх у канонічне поле. Цей крок фактично засвідчив механізм створення нової об’єднаної церкви (це відбулося 15 грудня). Ще один крок (пункт релізу) містив підтвердження вже прийнятого рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України, давши всім зрозуміти, що процес триває.

Ще одне рішення. Було скасоване зобов'язання Синодального листа 1686 року, який надавав право патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя. Москві нагадали, що їй було передано лише право висвячувати предстоятеля Української церкви, а не займатися її повним адмініструванням та по факту політизацією. Також було відновлено Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві.

До отримання Томосу було ще два з половиною місяці. Але, на мій погляд, головне відбулося 11 жовтня 2018 року – через 333 роки після “передачі” певних прав на Київську митрополію Москві – Константинополь, спрощено кажучи, забрав у Москви це право. Він повернув Києву свою юрисдикцію трохи менше як на три місяці, щоб 6 січня у переддень Різдва Христового дарувати об’єднаній на архієрейському соборі церкві повну автокефалію. Як жила нова церква ці два роки й як вона змінилася?

ЗМІНА НАСТРОЇВ ТА РЕЛІГІЙНОГО ДИСКУРСУ

Перша помітна лише зануреним у церковне життя людям зміна, яка відбулася з Православною церквою України, – зміна настроїв та “ідеології”. За ці два роки, відколи Православна церква України стала повноправним членом родини помісних церков, вона уникла головної небезпеки — перетворитися на близнюка-антипода РПЦ. Під час процесу надання автокефалії українські медіа спілкувалися з багатьма мислителями Вселенського патріархату. І одна з найбільш цікавих фраз, яка пролунала тоді в інформпросторі: “Канони — інструмент жертовності, а не інструмент покарань. Правила - не інструмент для зміцнення наших позицій, а мета здійснення праведної місії Церкви і на справу проповіді Христової”.

Виглядає так, що саме цим керується священноначаліє нової церкви. Після отримання Томосу – з вуст очільників церкви ми не почули жодних антимосковських гасел. Ставши визнаною автокефальною, Православна церква України не спозиціонувала себе, як антимосковська, незважаючи на роки виживання і терабайти дискредитації з боку РПЦ. Натомість, російські та проросійські медіа в Україні продовжують писати дискримінуючі тексти, беручи в лапки назву Православної церкви України.

У чому ще одне надбання? Православна церква України не дає використовувати себе політикам. Ніяким. Навіть тим, кому мала би бути вдячною за участь у своєму становленні. У той самий час, як УПЦ МП проводить «форуми миру» за участі проросійського політика Новинського, наші єпископи ховають загиблих на війні, розраджують атовців, вчать любити свою Вітчизну, але не роблять церкву місцем політичної агітації.

ЗМІНА ПРАКТИК

Вихід з ізоляції дав старт просвітництву та реформі.

Єпископ ПЦУ Нестор Пісик / Фото: Релігійна правда
Єпископ ПЦУ Нестор Пісик / Фото: Релігійна правда

Єпископи та священники, з якими доводилося спілкуватися після візитів до Греції на запрошення Вселенського патріарха, багато разів підтверджували, що вони відчули вихід з інтелектуально-просвітницької ізоляції, отримали шанс побачити інше, немосковське православ’я й зрозуміти, що Росія не є еталоном ані в богослужбових моментах, ані в освіті, ані в розвитку богослів’я і православного життя. Вони зрозуміли, що церква живе, постійно міняється, розвивається, і слід йти в ногу з часом, не виставляти обмежень та бар’єрів, які не допускають до Бога. «Ми скинули московські окови не лише юридично, скинули російські шори, які у нас були навіть, коли ми були у Київському Патріархаті», – сказав автору статті єпископ ПЦУ Нестор Пісик.

“Я коли був на Афоні, був вражений простотою тамтешнього монашества: ігумен монастиря й за одягом, і за поведінкою нічим не вірізняється від братії”, – ділиться зі мною священник ПЦУ Владислав Шіман.

“Будуйте свою Церкву в простоті”, – я найбільше запам’ятав ці слова Вселенського патріарха, коли мене відправили в складі делегації до Греції на запрошення Вселенського патріарха", - сказав священник ПЦУ Сергій Бережной. Напевно, простота будівництва передбачає і реформу управління. Бо, запозичивши у греків пункт статуту про ротацію Синоду, Православна Церква вже двічі успішно це провела. Пояснимо, що Синод - це високий колегіальний орган церкви, в який входять єпископи, які й приймають найбільш важливі рішення щодо церковного життя. Раніше члени Синоду були постійними, призначалися предстоятелем на довгі строки, деколи — пожиттєво. Досвід Вселенської Церкви передбачає ротацію, щорічну зміну одних ієрархів на інших. Прийнявши цей пункт Статуту, ПЦУ згодилася на зміни. І вже двічі провела ротації свого колегіального органу, не викликавши жодних заперечень тих єпископів, які були членами Синоду минулі десятиліття.

Священник ПЦУ Владислав Шіман
Священник ПЦУ Владислав Шіман

Православна церква України також запровадила певні зміни у літургії, виключивши з неї молитви за тих, хто готується до хрещення, у тих храмах (церковнослов’янською – оголошені), де таких людей нема. Бо зазвичай у нас хрестять у ранньому дитинстві, тож окремо запроваджувати у літургію “єктенію за оголошених» було певним анахронізмом. В ПЦУ з’явилося багато новацій, які наближають церкву до вірних. Це і читання заамвонних молитов уголос (правильна стародавня практика), і часте причастя (коли дозволяють таїнство сповіді розділяти із таїнством причастя). І що цікаво, в деяких храмах Московського патріархату духовенство почало впроваджувати ті самі практики, що й ПЦУ. Тож вплив Вселенського патріархату уздоровлює всі гілки українського православ’я.

ЛОКАЛЬНІ ВІЙНИ ЗА ПРАВО НА САМОВИЗНАЧЕННЯ

Хоч як нам хотілося б уникнути цих рядків, але вони – частина нашої церковної історії. Процес переходів громад Московського патріархату до Православної церкви України дуже уповільнився. Неважко здогадатися – чому. Наприклад, на Західній Україні тільки в одній Тернопільській єпархії місцева єпархія Московського патріархату в той чи інший спосіб подала по кілька позовів проти всіх тридцяти семи парафій, які перейшли до Православної церкви України. Тобто в громадах, де в Московському патріархаті захотіли лишитися по одній-дві людини, Моспатріархат – замість збудувати їм капличку, приміщення – починає подавати позови проти жителів села, головуючих зборів, щоб просто фінансово та морально виснажити їх.

В Одеській єпархії проти священника Владислава Шімана та парафії взагалі використовують кримінальні методи: просто підробляють записи в реєстри, заднім числом після переходу, мовляв, на момент переходу храм (який він же сам збудував) йому вже не належав.

І хрестоматійними стали два десятки кримінальних справ, які порушили проти вінницького чиновника, котрий допомагав реєструвати громади. Нагадаємо, що у Вінниці перехід був дуже потужним, бо звідти з УПЦ МП перейшов Вінницький владика Симеон.

За прикладами саботажу та помсти Моспатріархату в Україні – можна писати підручник.

МОСКОВСЬКІ ЦЕРКОВНО-ГЕОПОЛІТИЧНІ МАНЕВРИ

Не припиняються не лише внутрішні спротиви РПЦ. За цей рік, відколи Вселенський Престол дарував Українській Церкві автокефалію, ми бачимо серйозні спроби Москви нашкодити та підірвати православну єдність по всьому світі.

Це й заборона росіянам причащатися у храмах Вселенського Патріархату, котру експерти назвали євхаристійним шантажем.

І погрози єпископам Елладської Церкви за те, що вони прийняли нашу Церкву. Нагадаємо, що майже через рік після “скасування московської юрисдикції” Українську автокефалію визнала Елладська православна церква. Цікаво, що РПЦ вдалося зініціювати скарги у Верховний Адміністративний суд Греції на ієрархів Елладської Церкви за визнання української автокефалії, який РПЦ програла.

Весь цей час тривали спроби Москви зорганізувати всілякі “всеправославні збори”, зібрання предстоятелів помісних церков, щоб піддати ревізії автокефалію. До справедливості, одна зустріч відбулася, в Іорданії РПЦ щось зорганізувала, але поїхали туди (за висловом диякона Андрія Кураєва) лише любителі фуршетів.

Після визнання ПЦУ Олександрійським патріархом – Росія знову почала мститися. Ім’я Олександрійського патріарха перестали поминати на літургії, вивели російські парафії на території Африки зі складу Олександрійської Церкви.

Помста Константинополю з боку Москви торкнулася й Азійського континенту. РПЦ створило в Південно-Східній Азії екзархат, а в 2019 році – Сингапурську єпархію, куди кілька місяців тому включила Східний Тимор і Папуа-Нову Гвінею.

Російські медіа на повному серйозі писали новину, що сто папуасів звернулися до патріарха Кирила з проханням про духовну опіку – і він не міг відмовити. РПЦ, яка не демонструвала особливого прагнення проповідувати в Азії, очевидно, вирішила битися зі Вселенським престолом до останнього папуаса. Ну, нехай проповідують, сподіваємося – це не завадить розумним азійцям та острів’янам також визнати Православну церкву України.

Була також спроба відірвати від Вселенського Патріархату й парафії Західної Європи в Парижі – й деякі парафії таки приєдналися до РПЦ.

Як ці всі спроби впливають на становище Вселенського Патріархату? За словами його єпископів, ніяк не впливають. Священники, які перейшли в склад Московської Патріархії, просяться на співслужіння в храмах Вселенського Патріархату, а миряни приходять і причащаються. В цьому жодних проблем немає, бо Вселенський Патріархат не розривав відносини з Церквою Росії.

Можемо додати, що московські делегації – так само, як і українські єпископи Московського патріархату – все одно їздять на Афон. Здебільшого, неофіційно.

І будуть їздити, бо справжнє християнство завжди приваблює тих, кому так важко до нього дотягнутися.

На мою думку, ці два роки стали потужним символом єднання помісних церков довкола Вселенського престолу. Не сумніваюся, що багато предстоятелів помісних церков просто здригнулися від маневрів і напору РПЦ у її бажанні зберегти біля себе Україну. В ієрархічних структурах завжди існують впливи, і період української автокефалії й її визнання стане для світового православ’я періодом посилення саме носіїв безкорисливого пастирського та некон’юнктурного впливу. Це період, коли всупереч всім грошовим та силовим аргументам – перемагають гнані в їхньому прагненні чесності та чистоти віри.

І напевно, це і є підсумок дворічного суверенітету ПЦУ: вона стала вправнішою у творенні на наших теренах ось такого справжнього християнства.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Укрінформ, pomisna.info та з відкритих джерел

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-