Правда й чутки про наші майбутні пенсії

Правда й чутки про наші майбутні пенсії

Аналітика
Укрінформ
Вже у 2030-х доведеться звикати до формули: від держави – мінімальна соцдопомога, решта – залежно від зроблених за життя накопичень

Висловлювання прем’єр-міністра Дениса Шмигаля про те, що вже за 15 років в Україні не буде ресурсу для виплати у належному обсязі пенсій, неабияк збурили експертне середовище, соцмережі і суспільство загалом. Занепокоєні всі. Тільки по-різному. Для когось слова глави Уряду стали каталізатором конструктивних дискусій про шляхи запобігання краху вітчизняної пенсійної системи. Для когось же – елементом політичної боротьби, навмисного роздмухування “зради” і настроїв а-ля “все пропало”. Звідси – й промовисті заголовки у “зацікавлених” медіа: “В Україні припинять платити пенсії”, “Українці залишаться без пенсійних виплат”, “Пенсії уріжуть удвічі” тощо. Тому багато хто сприйняв повідомлення як доконаний факт, а не засторогу і заклик до дій на випередження.

Ситуація і справді складна. Та й попереджають про неї не вперше. Пропозиції щодо виходу із кризи також були. І про світовий досвід подолання подібних проблем знаємо. От тільки до конкретних рішень та кроків доходить не завжди. А як доходить, то мова, радше, про половинчасті ухвали і напівкроки. Для реального ж “прориву” треба вирішити низку стратегічних завдань.

Завдання №1. Психологічне. Без довіри до держави ладу в пенсійній системі не буде

Нинішнє привернення суспільної уваги до цього питання – черговий привід перейти нарешті від слів до діла. Це той іспит, який по-справжньому свідчитиме про (не)спроможність влади давати адекватні відповіді на найскладніші виклики. Також це виклик для кожного з нас. Маємо завчасно дбати про власну старість і добре “пенсійне самопочуття” своїх рідних. Завдання ж держави – створити передумови для цього. Зробити все, щоб люди мали можливість накопичувати, а не жити від зарплати до зарплати, як це, на жаль, переважно відбувається зараз.

Якщо спростити, формула така: підвищення реальних доходів громадян, аби вони значно перевищували “середньостатистичні” повсякденні потреби, максимальне виведення доходів “із тіні”, “зацікавлення” усіх українців до праці вдома, а не у трудовій міграції. Плюс надійні інструменти накопичення з максимальним захистом “пенсійних інвестицій”.

Бо саме перспектива того, що в один (не прекрасний) момент потом і кров’ю зароблені заощадження перетворяться на “фантики” чи якісь спритники просто украдуть накопичене, залишивши людей і державу “з носом”, найбільше відлякує громадян від вже існуючих і пропонованих у майбутньому форм забезпечення “виплат на старість”...

“Критичним є питання довіри – якщо потім примусово сформовані заощадження “згорять”, це ще більше підірве і так втрачену довіру до наших інституцій. Як колись “крива” приватизація 90-х створила олігархів та на багато років зробила українського виборця лівим противником реформ”, – вважає колишній в.о. міністра економіки, керівник з політичних питань Київської школи економіки Павло Кухта.

Тимофій Милованов
Тимофій Милованов

Натомість нинішня ситуація – а особливо її “хайпове” трактування деякими політиками та ЗМІ, на жаль, лише додали хмизу у вогонь взаємної недовіри. “Так, він (Денис Шмигаль. – Ред.) сказав: “Україна не зможе платити пенсії через 15 років”. Але з контексту чітко зрозуміло, що “в такому ж розмірі”. Більше того, одразу після цього він сказав, що одне із можливих рішень – підняти податки. Інше – перейти на персональну накопичувальну систему. Тобто, прем’єр окреслив важливу проблему, пов’язану з фундаментальними демографічними факторами. Описав стандартне рішення – податки, але пояснив що воно незадовільне. І запропонував альтернативу – реформу пенсійної системи”, – пояснює ситуацію і “піну” довкола неї колишній міністр економіки Тимофій Милованов.

Деякі медіа і справді вирвали слова Дениса Шмигаля із контексту. Але. Вкидання такого дражливого питання в суспільний дискурс без належного (і своєчасного) пояснення, погодьтеся, само по собі посилило психологічний тиск. “Проблема – у неправильній комунікації, – каже в коментарі Укрінформу директор Інституту соціально-економічної трансформації Ілля Несходовський. – Люди сплачують пенсійні внески для того, щоб у майбутньому бути застрахованими – отримувати від держави виплати, коли вже не зможуть працювати (у цьому суть пенсійного страхування). Якщо ж держава каже, що за 15 років із виплатами можуть бути проблеми, для багатьох зникають стимули отримувати офіційну зарплатню. Іншими словами, ми ніби надаємо людям, котрі отримують зарплати в конвертах, можливість виправдати такі дії – свої і роботодавців. Натомість громадяни, які справно платять внески, почуватимуться обдуреними...”.

Завдання №2. Демографічне. “Китайської” народжуваності не буде. Не розбазарюймо бодай ресурс, який маємо

Демографічна ситуація в Україні щороку погіршується. І вже незабаром одній людині, яка працює, доведеться “утримувати” двох пенсіонерів. Про це Денис Шмигаль нагадав, виступаючи з лекцією перед студентами Львівської політехніки. Звідси і його невтішний висновок, що останніми днями наробив стільки галасу: вже за 15 років виплачувати “повноцінні” пенсії держава не зможе. “В Україні буде мало працездатних та багато пенсіонерів. У співвідношенні 1 до 2. Доведеться удвічі збільшити податки, щоб можна було утримувати пенсіонерів. Компанії цього не хочуть. Підвищення у два рази неможливе. (Отже), ми не зможемо через років 15 платити пенсії майбутнім пенсіонерам. Це проста математика”, – констатував прем’єр.

Один із виходів, за його словами, – започаткування з наступного року програм накопичення коштів для виплат. Бо у майбутньому держава зможе виплачувати громадянам лише невеликі соціальні пенсії (за деякими підрахунками, від 1,5 до 2 тисяч гривень. – Ред.). Ресурс же для більшої частини виплат українці мають упродовж трудової діяльності накопичити самостійно. Але стосується це не теперішніх пенсіонерів та людей передпенсійного віку (хоча останні й можуть накопичити кілька додаткових сотень чи навіть тисяч гривень щомісячних виплат), а, передовсім, тих, хто лише починає трудову діяльність. Час для накопичення у них є.

Інша справа – покоління 35-45-річних. Вони, схоже, і справді вже не зможуть розраховувати на повноцінну (у теперішньому розумінні) державну пенсію, хоча й по 15-25 чи й більше років сплачують пенсійні внески на загальних підставах. А накопиченого за 15 чи за 20 років, що залишилися до виходу на “заслужений відпочинок”, ресурсу – надто, якщо економічна ситуація у державі найближчим часом стрімко не поліпшиться, – для “прийнятних” багаторічних виплат може й не вистачити... 

І це – той аргумент частини експертів та ЗМІ, з яким і справді не можна не погодитися. Одне із завдань нинішніх “навколопенсійних” дискусій – знайти адекватну відповідь на цей виклик. Причому, найпростіший із точки зору влади варіант – як-от, підвищення пенсійного віку та/або збільшення податків для суспільства неприйнятний. Бо може мати зворотний ефект: посилити “тінізацію” економіки і спровокувати нову хвилю трудової міграції закордон, аби за рахунок тамтешніх високих зарплат люди могли самостійно збирати гроші на старість – без посередництва державних і недержавних накопичувальних фондів.

Ілля Несходовський
Ілля Несходовський

Маємо ж навпаки – повертати в країну її розпорошений по світах трудовий ресурс (за різними оцінками, це від 3 до понад 6 мільйонів людей). За словами економіста Іллі Несходовського, стратегічно це питання вирішується у двох напрямках. Перший: формування кращих умов для ведення бізнесу усередині країни. Це дозволить залишати удома більше людей, для яких створюватимуться робочі місця з належними рівнем прибутків. Другий: порушувати питання перед державами, де масово працюють наші громадяни, щодо компенсації Україні виплачених ними пенсійних внесків. “Приміром, переважна більшість українців, які працюють у Польщі, на схилі літ повернуться в Україну й отримуватимуть українську пенсію, посилюючи навантаження на наш Пенсійний фонд. Виходить, Польща не тільки отримує робочу силу для потреб своєї економіки, а й коштом українських громадян наповнює свій пенсійний фонд. Тим самим, наші співвітчизники допомагають полякам розв’язувати їхню пенсійну проблему і поглиблюють власну”, – пояснює пан Несходовський.

При цьому діяти таким же чином, масово залучаючи трудових мігрантів з інших держав, за нинішнього рівня розвитку економіки й заробітних плат Україна не може. Бо є “нецікавою” для іноземних мігрантів й багатьма використовується лише як трамплін для міграції до Європи.

Завдання №3. Законодавче. Чим довше відкладатимемо, тим більше втратимо

Цілком слушна критика влади за те, що вже понад десятиліття говорячи про нові підходи до забезпечення пенсійних виплат, вона небезпечно довго “запрягає”. Бо й старт обов’язкової накопичувальної системи у 2021 році, як це анонсував прем’єр, під питанням. Адже належної правової бази для цього немає. У парламенті зареєстровано кілька законопроєктів про накопичувальне пенсійне страхування, але жоден із них не пройшов навіть першого читання. При цьому, щоб така система запрацювала, потрібен буде доволі тривалий підготовчий період... Приміром, один із “найперспективніших” проєктів – №2683 – передбачає, що реформа стартує не раніше 2023 року. Спочатку до накопичувальних фондів пропонують відраховувати по 3% від зарплати (1% сплачуватиме працівник, 2% – роботодавець). Надалі ж відрахування зростатимуть – 4% спільного внеску роботодавця і працівника, починаючи із 2030 року, 5% – із 2040-го, 7% – з 2050-го.

До речі, говорити про повне збереження в Україні морально застарілої радянської пенсійної системи, коли більшість громадян – пропрацювали вони увесь вік чи пробайдикували – мають приблизно однакову пенсію, не можна. Ще внаслідок реформи 2004 року де-юре маємо багаторівневу пенсійну систему. Інша справа, що де-факто, без ухвалення рішень “у розвиток”, а головне – практичних кроків – більшість передбачених новацій усе ще залишається теорією. Приміром, на відміну від обов’язкового, система добровільного накопичення вже працює. Та скористалися її можливостями од сили кілька десятків тисяч наших співвітчизників, що для сорокамільйонної країни – “крапля в морі”. А все – через згадану вже проблему недовіри до держави, банківської системи, недержавних пенсійних фондів, перманентні девальваційні процеси, недосконалі судову та правоохоронну системи. Паралельно із законодавчими і практичними кроками з відновлення такої довіри, вже нині, за словами економіста Павла Кухти, треба розділити солідарну пенсію на однаковий для всіх за розміром соціальний компонент та різну солідарну частину, яка залежатиме від внесків, зроблених кожною людиною упродовж життя. “Тоді в майбутньому соціальна пенсія може лишитися як форма соціальної підтримки за віком, а солідарну поступово можна буде замінити на накопичувальну”, – вважає економіст.

Завдання №4. Економічне. Посилення податкового тиску на бізнес – шлях у “пенсійне нікуди”

Один з варіантів поліпшення ситуації у “пенсійному царстві” – відраховувати з нинішніх податків (22% ЄСВ і 18% ПДФО) по 2% на накопичувальні рахунки майбутніх пенсіонерів. Але це тільки збільшить дефіцит Пенсійного фонду, бо частина його надходжень “потече” до інших “накопичувачів”. А майбутній ефект при цьому не гарантовано: можливостей для порятунку цих грошей від знецінення за нинішнього економічного статус-кво України “кіт наплакав”. До згаданих проблем захисту заощаджень від девальвації нацвалюти і шахрайських дій додамо ще й відсутність в країні повноцінного фондового ринку, завдяки чому вдається заробляти пенсійним та інвестфондам за рубежем...

Павло Кухта
Павло Кухта

Шляхом “у нікуди” вважають експерти і підвищення податків для бізнесу. Із чим, власне, погодився, виступаючи перед львівськими студентами, і прем’єр. “Накопичувальна система може мати позитивний вплив на рівень заощаджень (який в Україні є вкрай низьким) та, відповідно, на фінансові ресурси, наявні для інвестування. Та це станеться лише, якщо основний тягар її фінансування ляже на плечі працівників, а не роботодавців. Останні й так інвестують здебільшого за рахунок власного грошового потоку, який за таких умов зменшиться. Враховуючи, що на ринку праці зараз і на багато років вперед домінуватимуть продавці-працівники (за яких місцеві роботодавці конкурують із Польщею та іншими країнами), не бачу, як цього можна добитися без зниження податкового навантаження на зарплати – ЄСВ або ПДФО”, – наголошує Павло Кухта. При цьому економіст робить висновок, що накопичувальну систему можна і варто запроваджувати лише за умов:

  1. Зниження податків на зарплату, заміщуючи їх відрахуваннями на накопичення.
  2. Забезпечення спроможності регуляторів та правосуддя убезпечити накопичення від шахрайства і зловживань.
  3. Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату та достатньо швидкого економічного зростання.

Паралельно із запровадженням накопичувальної системи має втілюватися й більш широка програма реформ. Одне із її ключових завдань – детінізація трудових відносин. Що є елементом розв’язання проблеми тіньової економіки загалом. Її масштаби, поміж іншого, значно знижують суми ЄСВ, що надходять до Пенсійного фонду, а в перспективі – обмежуватимуть і обов’язкові відрахування на накопичувальні пенсії кожному з тих, хто воліє, отримуючи зарплату в конверті, мати синицю в руках зараз, ніж примарного “пенсійного журавля” – невідомо коли й невідомо якого.

“Намагаючись вивести трудові відносини і зарплатню із “тіні”, у жодному разі не можна вдаватися до підвищення податків. Свого часу, на початку 2000-х, Україна пішла цим шляхом, отримавши протилежний бажаному результат: роками мало хто повністю сплачував офіційні платежі, – нагадує економіст Ілля Несходовський. – Натомість діяти треба навпаки. Це демонструє інший приклад із української історії: суттєвий ефект від зниження Єдиного соціального внеску у 2016 році, що призвело до збільшення реальних зарплат і надходжень до Пенсійного фонду”.

Владислав Обух, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-