2 жовтня. Пам’ятні дати

2 жовтня. Пам’ятні дати

Укрінформ
30 років тому, у Києві, розпочалося політичне голодування студентів, яке згодом назвали Революцією на граніті.

З 2 по 17 жовтня 1990 року, у Києві, на Майдані Незалежності (тоді – площа Жовтневої революції) тривало політичне голодування студентів, яке згодом назвали Революцією на граніті. Це був перший успішний ненасильницький політичний протест проти комуністичної влади в Українській РСР.

На той час у Москві повним ходом йшла підготовка Союзного договору, а в Україні стара номенклатура продовжувала утримувати всі керовані позиції й не йшла ні жодні реальні реформи. Саме тому, пов’язані з опозиційними групами, лідери студентства організували наметове містечко на центральній площі Києва.

Голодування студентів відбувалось у звичайних туристичних наметах. Більшість становили студенти з Києва, Львова та Дніпропетровська. На їх підтримку почали страйкувати і студенти всіх вищих навчальних закладів Києва (а також студенти технікумів, ПТУ і учні старших класів шкіл). Студентські акції протесту пройшли також і в обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові, але не так масово.

Розпочавши голодування, студенти висунули політичні вимоги. Серед них – відставка Голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, відмова республіканського керівництва від підписання нового Союзного договору, передача місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ на території України, відбування юнаками України військової служби за межами республіки лише на добровільних засадах, перевиборів Верховної Ради УРСР тощо.

В ті дні на вищих щаблях влади обговорювалася можливість застосування сили проти голодуючих. На прямі репресії, з огляду на настрої киян, які всіляко підтримували голодуючих, місцеві можновладці не наважилися. Але для багатьох членів КПРС ці дні стали свого роду поштовхом для виходу з лав партії.

Зрештою, українське керівництво на чолі з Леонідом Кравчуком вирішило піти на поступки і задовольнити певні вимоги голодуючих. 23 жовтня Верховна Рада УРСР ухвалила рішення про скасування 6-ї статті Конституції про керівну роль партії, а також прийняла відставку Віталія Масола, якого на прем’єрській посаді 14 листопада замінив Вітольд Фокін.

Сьогодні ж світове співтовариство відзначає Міжнародний день ненасильства. Цей День був проголошений на 62-й сесії Генеральної Асамблеї ООН і відзначається щороку в день народження Махатми Ганді (1869-1948), одного з керівників руху за незалежність Індії, основоположника філософії та стратегії ненасилля. «Коли я впадаю у відчай, то згадую, що протягом усієї історії людства шлях істини і любові завжди перемагав. Так, були тирани і вбивці, і впродовж якогось часу вони здавалися непереможними, але, зрештою, вони завжди гинули – замисліться, завжди. Чи не однаково мертвому, сироті чи бездомному, проводяться божевільні руйнування від імені тоталітаризму чи від священного імені свободи і демократії? «Око за око» — і цілий світ може осліпнути… Існує чимало такого, за що я готовий померти, але немає нічого такого, за що я був би готовий убити» (Махатма Ганді, «Історія моїх експериментів з істиною», 1927). Протягом життя Ганді залишався вірним своїм переконанням стосовно ненасилля, навіть в умовах жорстоких утисків і перед лицем найважчих випробувань. Він був переконаний у тому, що «справедливі засоби ведуть до справедливих цілей», тобто не можна побудувати миролюбиве й повноцінне суспільство за допомогою насилля. Якщо в його фундаменті лежатиме не свобода і мир, а щось інше, то нічого доброго з того не вийде і жодні лозунги й обґрунтування тут не допоможуть. Насилля породжує насилля, омана – чергову оману, ненависть – зворотню ненависть. Ганді був переконаний у тому, що індійцям у жодному разі не варто застосовувати насилля чи послуговуватися ненавистю у боротьбі за свободу і незалежність країни проти англійського колоніального ярма. Час показав, що Махатма Ганді мав рацію, а не був відірваним від дійсності фантазером; слушність його ідей підтверджується й нині, але не всім вони до вподоби – шлях ненасилля довгий і виснажливий, до того ж вкрай важко не піддатися спокусі взяти в руки зброю у мілітаризованому світі. Як наголошується в резолюції ООН, цей Міжнародний день слугує ще однією нагодою задля того, аби якнайширше «пропагувати лозунг ненасилля, зокрема й шляхом просвітницької і суспільно-роз’яснювальної роботи». Водночас підтверджується «універсальність принципу ненасилля», а також прагнення «утвердити культуру миру, терпимості, розуміння і ненасилля».

Ювілеї дня:

129 років від дня народження Йосипа Бокшая (1891–1975), українського живописця, громадського активіста, педагога, автора понад тисячі живописних полотен. Його картини знаходяться в приватних художніх колекціях по всьому світу й коштують чималих грошей. А ще митець зробив надзвичайно великий внесок у розбудову культурного простору Закарпатського краю. Йосип Бокшай народився в селі Дертяньлігет Марамороського округу Австро-Угорської імперії (нині с. Кобилецька Поляна Рахівського району Закарпатської області). Походив з родини греко-католицького священика. Кілька поколінь роду Бокшаїв служили на духовній ниві, були священиками. Початкову освіту Йосип здобував у сільській школі, а згодом у Мукачівській угорській королівській гімназії, яка на початку ХХ століття вважалася одним із найкращих навчальних закладів регіону. В біографії митця існує дуже багато прогалин, тому невідомо, коли у нього виникла ідея стати художником. Також невідомим є те, коли і за яких обставин познайомився він із художником Ігнацем Рошковичем. Але саме Рошкович, відомий тоді на всю Австро-Угорщину митець, дав Бокшаю прекрасні рекомендації для вступу до Будапештського королівського художнього інституту. У виші Йосип Бокшай навчався чотири роки (1910-1914), своїм фахом обрав педагогіку, відчуваючи до неї хист. З перших днів Першої світової війни юнака мобілізували рядовим до лав австро-угорської армії. Для віруючого Йосипа це було неабияким випробуванням. Але зовсім скоро він потрапив у полон до росіян. Побував у Туркестані, Казахстані, Узбекистані. Його звільнили лише в 1918 році. Після повернення на батьківщину, 28-річний Йосип Бокшай влаштувався вчителем в Ужгородську реальну гімназію. Робота з дітьми йому надзвичайно подобалася, тому він вирішив створити власну художню школу для обдарованої молоді. Цю мрію він утілив у життя в 1927 році, коли разом з іншим відомим українським художником Адальбертом Ерделі заснував в Ужгороді першу на Закарпатті приватну художню школу. Дуже важким був для Йосипа Бокшая післявоєнний період та встановлення в краї радянської влади. Але діватися було нікуди, й він прийняв нові правила гри. Йому заборонили створювати твори на сакральну тематику, тому він сконцентрувався виключно на пейзажах. Викладав в Ужгородському художньому училищі та Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. Музою художника була його дружина Маргарита, а троє дітей – найбільшим щастям. Він намагався триматися якнайдалі від політики, хоча й активно займався громадською діяльністю. До кінця життя був глибоко віруючою людиною. Обожнював осінь.

Цього дня народився Іван Багряний (псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна; 1906-1963), український поет, прозаїк, публіцист й громадського-політичний діяч, що належав до покоління Знищеного (згубленого) українського Відродження, більша частина з якого була розстріляна, а частина стала вигнанцями. До останніх належав й Іван Багряний. Йому вдалося уникнути насильницької смерті від рук чекістів в якійсь із тюрем ДПУ чи в сандармоському урочищі, як того «сподобився» багато хто з його побратимів, але він пройшов усі належні кола пекла, що були уготовані Москвою українській інтелігенції задля її цілковитого знищення. Зрештою, він опинився на вигнанні, так само, як і Василь Барка, Олекса Стефанович, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Петро Яцик, Анатолій Лисий, Мар’ян Коць та багато хто інший. На вигнанні, в Німеччині, Багряний написав і свій знаменитий роман «Сад Гетсиманський» – один із перших у світовій літературі творів про сталінський терор та проблему буття людини за тоталітаризму, яскравий зразок реалістичної, публіцистичної, документальної, і разом з тим містичної прози. Юрій Шерех назвав цей роман «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці». А ще звернув увагу на те, що «Сад Гетсиманський» з’явився задовго до «Архіпелагу Гулагу» Олександра Солженіцина і обидва твори є разюче подібними. Перші вірші Івана Багряного з’явилися у 1925 році, в кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон». Того ж року були видані й перші оповідання. У 1926 році молодий поет увійшов до київського літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), учасниками якого була тодішня літературна еліта – Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, яких пізніше піддадуть нищівній критиці і майже всіх розстріляють. У квітні 1932 року Багряного вперше арештовують, звинувачуючи «в проведенні контрреволюційної агітації». 11 місяців письменник провів у камері одиночного ув’язнення, потім його відправили на спецпоселення на Далекий Схід. Звідти він утікав, його ловили, повертали назад. Після повернення з заслання Багряного знову арештували. Знову була Харківська в’язниця УДБ-НКВС на Холодній горі, багатогодинні допити, тортури. Цього разу його звинуватили в участі у націоналістичній контрреволюційній організації. Утім, своєї вини письменник не визнав, тому його змушені були відпустити. Під час німецько-радянської війни Багряний одразу йде в українське національне підпілля. Працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті. Одночасно брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Утім, не полишав і літературної праці. 1944 року, за надзвичайно короткий проміжок часу написав пригодницький роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»; написав у Моршині де переховувався від німців). 1945 року письменник емігрував до Німеччини. Через рік було опубліковано його відомий лист-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» На чужині активно займався політичною діяльністю. Організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), в якій згуртував відданих українській справі земляків. У період 1952-1963 рр. був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-