Пам’ять Бабиного Яру, або Важке повернення із забуття

Пам’ять Бабиного Яру, або Важке повернення із забуття

Аналітика
Укрінформ
Цими днями вшановується пам’ять жертв Бабиного Яру – однієї з найбільших людських трагедій ХХ століття на теренах України

29-30 вересня 1941 року – впродовж двох днів – на околиці Києва було вбито майже 34 тисячі київських євреїв. Приблизно стільки, скільки нині живе людей наприклад у Боярці – місті на Київщині.

Василь Гроссман
Василь Гроссман

Згадуючи тих, хто загинув страшною мученицькою смертю 79 років тому в Бабиному Яру, варто навести слова Василія Гроссмана з його нарису «Україна без євреїв», написаного восени 1943-го: «Це не смерть на війні зі зброєю в руках… Це вбивство народу, вбивство домівки, сім’ї, віри… Це вбивство душі й тіла народу, вбивство великого трудового досвіду... Це вбивство народної моралі, традицій, веселих народних переказів, що переходили від дідів до внуків. Це вбивство спогадів і сумних пісень, народної поезії про веселе й гірке життя. Це руйнування домашніх гнізд і кладовищ. Це знищення народу, котрий століттями жив по сусідству з українським народом, разом із ним трудився, ділячи радість і горе на одній і тій самій землі…»

Загалом під час нацистської окупації у Бабиному Яру було вбито понад 100 тисяч людей. Наступного року – дата 80 років – з часу трагедії. Так, більшість із них випала на радянську добу, але ж і український період – це уже 30 років. І ганьба залишається ганьбою: питання гідної меморіалізації пам’яті загиблих і по сьогодні не розв’язане.

Тож якою вона була – українська пам’ять про Бабин Яр? Яким чином її – пам’ять – вдалося зберегти? І якою вона має бути? І що робити зі «свіжим» скандалом навколо двох пропозицій – від, власне, Української держави, і від громадян держави-агресора, яка уже сьомий рік веде війну проти незалежної України.

Листопад 1943 року. «Яр» Миколи Бажана

Єврейська громада у довоєнному Києві була другою за чисельністю після української. Згідно з переписом 1939 року євреї складали 26,48% міського населення (українці – 53,21%). Після нацистської окупації фактично всіх євреїв, які залишилися в окупованому Києві, було вбито.

Радянські військовополонені закопують розстріляних у Бабиному Яру, вересень 1941 р. Знімки німецького військового фотографа Йоганнеса Хьоле, який служив у роті пропаганди 6-ї армії, ввіійшли до матеріалів Нюрнберзького трибуналу
Радянські військовополонені закопують розстріляних у Бабиному Яру, вересень 1941 р. Знімки німецького військового фотографа Йоганнеса Хьоле, який служив у роті пропаганди 6-ї армії, ввіійшли до матеріалів Нюрнберзького трибуналу
Есесівці нишпорять у речах розстріляних
Есесівці нишпорять у речах розстріляних

Масовий розстріл нацисти з властивою їм цинічністю приурочили до однієї з найвідповідальніших і святих єврейських дат – Йом Кіпур (День Спокути). А наступного дня – 30 вересня – було християнське свято Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії… Приводом до тотальних репресій став підрив Хрещатика, який здійснили радянські спецслужби, заклавши під найкращі будівлі головної вулиці столиці вибухівку з радіодетонаторами й годинниковими механізмами. Крім, звісно, окупантів, які уже облаштували тут свої штаби, загинули ще й сотні киян. Але «відповідальними» було «призначено» євреїв. Ясно, що це був лише брехливий привід. А причина – антисемітська і ксенофобська машина гітлерівської Німеччини, яка зірвалася з останніх гальм.

Згодом неподалік Бабиного Яру окупантами було організовано концтабір для військовополонених. А в Яру і надалі продовжували страчувати людей за національною ознакою – ромів, караїмів, євреїв, які намагалися сховатися, а ще – заручників, яких брали під час облав, душевнохворих, радянських підпільників, українських націоналістів та всіх інших, хто чимось не догодив окупаційному режиму. Загалом, за оцінками науковців, у Бабиному Яру страчено і поховано до 100 тисяч осіб.

У серпні 1943 року, незадовго до визволення Києва радянськими військами, нацисти вирішили знищити сліди своїх злочинів – для цього полонених примушували викопувати трупи убитих і спалювати їх у печах, побудованих з пам’ятників, з розташованого тут же старого єврейського кладовища. Неспалені рештки дробили й розсипати по яру. Людей, яким довелося це робили, вбили в Бабиному яру останніми…

«Це тут ревіли вогнища багрові,

 це тут шкварчали нафти ручаї,

 І в трупах жадно рилися палії

 Шукаючи скарбів на мертвякові…»,

- так у вірші «Яр» відгукнувся на побачене у Бабиному Яру у листопаді 1943, одразу після визволення Києва, Микола Бажан.

До речі, цей вірш було заборонено до друку в Україні до самого кінця «Совітів». Які ще потрібні характеристики для «радянського інтернаціоналізму»?..

Бабин Яр: наказано забути. Ну, дещо забути…

Київ було визволено 6 листопада 1943 року. Вже 11 листопада в «Правді» з’явилася стаття про «гігантські могили в Бабиному Яру, де закопано десятки тисяч убитих гітлерівцями невинних людей». Наступною була стаття в газеті «Київська правда» 17 листопада, в якій автор згадує про страчені «десятки тисяч мирних жителів». 27 листопада, під час масового мітингу, присвяченого визволенню Києва, генерал Микола Ватутін – командувач Першого Українського фронту, сказав так: «Кожен із вас знає, які звірства коїли німецькі недолюдки у Києві. У самому тільки 1941 році підступні фашистські звірі винищили понад 85 тисяч мирних жителів Києва – жінок, старих, дітей. Кров холоне в жилах, коли ми нині відкриваємо страхітливу картину жахливого злочину фашистських людожерів у Бабиному Яру».

Від імені київської громадськості було направлено листа до Сталіна (тоді були дуже популярні подібні послання до «батька народів»), в якому зазначалося, що в Бабиному Яру вбито «понад сто тисяч» киян. Жодного слова про те, що в Бабиному Яру загинули десятки тисяч людей – дітей, жінок, стариків – саме за те, що вони етнічно належали до євреїв – не було. Навіть у секретних звітах Сталіну (наприклад у другому звіті Хрущова від 21 листопада 1943 року) йдеться про страчених у Бабиному Яру «мирних жителів міста». І знову – жодного слова про геноцид євреїв.

У 1945 році була видана брошура «778 трагічних днів Києва» (стільки днів місто перебувало під нацистською окупацією) історика і партійного чиновника Кузьми Дубини, де він пише, що Гітлер «наказав своїм диким ордам нищити росіян, українців, білорусів, євреїв» (так би мовити, «по старшинству»). Утім, промовистий факт: у січні 1946 року в Києві відбувся відкритий процес над нацистськими воєнними злочинцями. Серед низки інших звинувачень, висунутих прокурором до підсудних німців, було зокрема й те, що вони в 1941 році вбили в Бабиному Яру «сімдесят тисяч радянських громадян єврейської національності». Це було перше, єдине й мабуть останнє з боку радянської влади визнання того, що Бабин Яр – це передусім місце звірячого вбивства мирного єврейського населення. 28 січня військовим трибуналом Київського військового округу нацистським злочинцям було винесено вирок. Із 15 звинувачених 12 було засуджено до страти через повішення. 29 січня 1946 року на площі Калініна (нині Майдан Незалежності) відбулась страта, на якій були присутні майже 200 тисяч людей. Чимало з них залишили спогади про цей день...

1976 рік. «Пам’ятник матросам»…

По закінченню війни намірів увічнити пам’ять жертв Бабиного Яру з боку офіційної влади було декілька, але жоден із них так і не втілили в життя. Вперше про пам’ятник на офіційному рівні згадувалося ще в березні 1945 року, однак потрібно було відбудовувати зруйнований Хрещатик, тож із увічненням пам’яті вирішили почекати. Вдруге про меморіалізацію заговорили у 1948 році – пам’ятник планували відкрити в 1950 році, але цього разу на заваді стала розпочата Сталіним боротьба з «безрідними космополітами», а фактично з євреями.

Під цю хвилю сталінського антисемітського терору потрапило чимало єврейської інтелігенції, а також і українських митців, які наважувались підіймати у творах єврейську тематику, зокрема згадувати про масові вбивства єврейського населення в Бабиному Яру. Наприклад, остракізму з боку офіційної влади було піддано композитора Дмитра Клебанова. Його Першу симфонію («Пам’яті мучеників Бабиного Яру»), написану на основі давньоєврейських релігійних співів, у 1946 році, було жорстко розкритиковано і заборонено. Композитора звинуватили в «буржуазному націоналізмі», а на творчості музиканта фактично поставили хрест. Прем’єра симфонії відбулася лише в 1990 році.

Шлях приречених
Шлях приречених. Василь Овчинников

Художника Василя Овчинникова за цикл малюнків «Бабин Яр. Дорога приречених» також було звинувачено в «буржуазному націоналізмі», а самі малюнки названо «антипатріотичними». На розширеному VІ пленумі Спілки радянських художників України, що відбувся в травні 1949 року, зокрема йшлося: «В основу цього формалістичного твору покладена фальшива ідея про те, що нібито жертвами німецького фашизму з’явилось лише єврейське населення, а не взагалі радянські люди…» Написані в 1943 році й присвячені пам’яті жертв Бабиного Яру вірші Володимира Сосюри, Сави Голованівського, як і згаданий вище «Яр» Миколи Бажана, були фактично заборонені. І подібних прикладів – безліч. Тобто той, хто стверджує, що «жодного українського слова і звуку про Бабин Яр до Євтушенка і Шостаковича не було», м’яко кажучи, помиляється. Були і вірші, і малюнки, була і музика, але все було заборонено. А згодом і забуто в примусовому порядку.

Про пам’ятник загиблим у Бабиному яру так само воліли не згадувати аж до середини 60-х років. Але тоді теж, попри те, що в два етапи був проведений конкурс, не дійшли єдиної думки щодо меморіальної концепції. «Каменем спотикання» знову став Голокост – масове винищення євреїв нацистами. Радянські функціонери хотіли будь-яким чином обійти незручну для них тему, але для митців це була подекуди непосильна задача. Наприклад, одним із учасників конкурсу був відомий київський архітектор Авраам Мілецький, чиї мама і бабуся загинули в Бабиному Яру… І тільки в липні 1976 поруч із телевізійною вежею, в стороні від місця розстрілів і спалення останків закатованих людей, владою було відкрито монумент із довгим написом: «Пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, які загинули від рук німецько-фашистських окупантів у районі Сирецького масиву м. Києва» (Віктор Некрасов називав його «пам’ятником матросам»). Біля пам’ятника встановили плиту з написом українською мовою «Тут у 1941-1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених». І знову жодної згадки про майже 34 тисячі євреїв – дітей, жінок, стариків...

Пам'ятник розстріляним у Бабиному Яру, встановлений 1976 року
Пам'ятник розстріляним у Бабиному Яру, встановлений 1976 року

Ті, хто здолав страх, або «Сіоністські зборища» у Бабиному яру

Зовсім несподівано для радянської влади захисниками Бабиного Яру стала єврейська молодь. Амік Діамант (Еммануїл Діамант), молодий співробітник Київської обсерваторії, ініціатор двох перших публічних зібрань, присвячених 25-й річниці масових розстрілів єврейського населення в Бабиному Яру, що відбулися 24 і 29 вересня 1966 року, в одному з набагато пізніше даних інтерв’ю розповідав: «Практично нічого єврейського, крім п’ятої графи в паспорті. у нас не було… Ми не мали ні мови, ні історії, ні вчителів, ні наставників, ні віри. Все, що в нас залишилося на той момент, – це могили, які намагалися знищити… Ми заступилися за честь наших сплюндрованих могил… Тож мотив був лише один – захистити зневажену національну гідність і відстояти свої могили…»

Амік Діамант (по центру) на акції пам’яті жертв Бабиного Яру. 24 вересня 1966 року. Стоп-кадр із зйомок кінооператора Укркінохроніки Едуарда Тімліна
Амік Діамант (по центру) на акції пам’яті жертв Бабиного Яру. 24 вересня 1966 року. Стоп-кадр із зйомок кінооператора Укркінохроніки Едуарда Тімліна

Саме ці молоді відчайдухи, які не побоялися відкрито прийти на місце поховання своїх жертв нацизму, відкрито заявити про національну приналежність, принести квіти, вінки, біло-сині стрічки – кольорів прапору Ізраїлю, вчити мову предків і сучасників – вони зрушили важкий мертвий камінь мовчання, яким була придавлена пам’ять про Бабин Яр у радянській Україні.

Мітинг у Бабиному Яру, 1966 рік
Мітинг у Бабиному Яру, 1966 рік

Після цих двох мітингів – особливо після другого – велелюдного, за участю українця Івана Дзюби, росіянина Віктора Некрасова та інших відомих осіб – за ними почало стежити КДБ. Відвідини Бабиного Яру влада називала не інакше, як «массовыми сионистскими сборищами». Почалися так звані профілактичні розмови (насправді залякування), провокації, арешти, суди…

Віктор Некрасов. Напис на івриті: «Бабин Яр. Пам’ятай про шість мільйонів»
Віктор Некрасов. Напис на івриті: «Бабин Яр. Пам’ятай про шість мільйонів»

Ось лише один приклад: у 1971 році в Бабиному Яру було заплановано декілька заходів. Олександра Фельдмана – перекладача, товариша Віктора Некрасова, викликали на профілактичну бесіду в КДБ: «…Яку акцію ви запланували на завтра? – Ніякої акції ми не намічали. Якщо вас цікавить, що я особисто збираюся робити завтра, то я можу сказати: я хочу піти до Бабиного Яру і покласти вінок у пам’ять євреїв, загиблих там у 1941 році. – Чому ви відзначаєте пам’ять тільки євреїв? Адже там поховані радянські люди й інших національностей? – Але тільки євреї гинули за те, що належали до певного народу. Це був геноцид. Замовчувати це – значить відбілювати фашистських убивць. Окрім того, коли ми приходимо на кладовище, то приходимо до могил своїх близьких. Хіба це означає неповагу до інших могил? Ми сумуємо про всі жертви нацистів, але не приховуємо, що найбільше наша душа болить через загиблих євреїв. Хіба це не природно? – Ми не радимо вам іти завтра до Бабиного Яру. Покладання вінків з написами чужою мовою і взагалі ваша зухвала поведінка може викликати відповідну реакцію з боку неєврейського населення. Чи не боїтеся ви цього? – Ні, не боїмося. Я знаю, що без вашої прямої вказівки цього не станеться. А вам невигідні ексцеси…» Заплановані тоді заходи відбулися, співробітники КДБ на віддалі спостерігали за учасниками, але не чіпали, остерігаючись міжнародного розголосу.

Саме цей рух, ці громадські мітинги, це «низове» відновлення пам’яті про безневинно убитих, зрештою й спонукали радянську владу не тільки до репресій, але й до хоч якихось офіційних меморіальних заходів.

Кому задумувати і будувати Меморіал у Бабиному Яру?

Бабин Яр у 1950-х роках, заповнений відходами цегельного заводу - глиняною пульпою. У 1961 році ця маса прорве дамбу і рине згори на Куренівку
Бабин Яр у 1950-х роках, заповнений відходами цегельного заводу - глиняною пульпою. У 1961 році ця маса прорве дамбу і рине згори на Куренівку

Бабин Яр засипали, заливали, зрівнювали. Його забудовували (північну частину), на ньому влаштовували сміттєзвалище, хотіли облаштувати «парк культури і відпочинку» (з танцмайданчиком, напевно. – Ред.) спорудити футбольне поле, басейн.

Бабин Яр, позаду щойно зведені будинки в його засипаній північній частині (нині вулиця О.Теліги)), у піску ще трапляються кістки і уламки черепів. Фото з архіву Е.Діаманта
Бабин Яр, позаду щойно зведені будинки в його засипаній північній частині (нині вулиця О.Теліги)), у піску ще трапляються кістки і уламки черепів. Фото з архіву Е.Діаманта

Але Бабин Яр уцілів, чи то пак вижив. Нині на його території парк і півтора десятка пам’ятників. Єдиного меморіального комплексу й досі немає, хоча в 2010 році історико-меморіальному заповіднику «Бабин Яр» і було надано статус Національного. Це свідчить не стільки про одвічний брак коштів, як про те, що тему Голокосту в Україні ще й досі не проговорено належним чином на рівні суспільства. Так, як це було, скажімо, в Польщі, Прибалтиці чи будь-якій іншій європейській країні. Дається взнаки тривале радянське минуле з його післявоєнним антисемітизмом на державному рівні, байдужістю, страхом і нетерпимістю. Саме тому українська пам’ять про жертв Бабиного Яру, а відтак і про Голокост, і по сьогодні залишається деформованою. Вона існує, але не є цілісною, не є гідною ні вбитих безневинних десятків тисяч людей, ні України, яка декларує себе європейською державою.

І саме через цю деформовану пам’ять, чи то «недопам’ять», став можливим нещодавній скандал, який тліє й досі, що там приховувати, ганьбить Україну, і пов’язаний із проєктом Меморіального комплексу Бабиного Яру. Київська міська та українська влада загалом, надають, наразі, перевагу концепції, запропонованій паном Іллею Хржановським – російським кінорежисером і його командою. Чомусь саме цей, фактично приватний проєкт, зачарував українських високоповажних достойників. Тому що на нього виділяються лише приватні гроші?

Наглядова рада фонду
Наглядова рада фонду "Бабин яр": Віталій Кличко, головний рабин України Яків Дов Блайх, екс-президент Польщі Александр Кваснєвський, бізнесмен Віктор Пінчук, російські бізнесмени Павло Фукс і Михайло Фрідман, голова виконавчої ради Єврейського агентства для Ізраїлю Натан Щаранський, російський бізнесмен Герман Хан, Володимир Кличко, міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер / Фото: Фейсбук#merkieva

А сам проєкт, який викликав масу питань у великої частини українського суспільства і через команду, і через «ультра креативні» ідеї, покладені в концепцію майбутнього меморіалу, і через фінансування (до складу Наглядової ради фонду «Бабиного Яру» входять російські мільярдери Михайло Фрідман і Герман Хан). Проєкт, за яким маячить тінь одвічного «старшого брата», без якого знову ніяк? І це – на сьомому році україно-російської війни…

Модернова концепція? А може, блюзнірство?

Меморіальна пам’ять, пов’язана з Голокостом, в усіх європейських країнах є прерогативою держави. Визнавши на офіційному рівні причетність своєї нації до Голокосту, держава бере на себе відповідальність і опікується місцями масових убивств цивільного єврейського населення, зокрема такими, як колишні концтабори, гетто чи місця масових розстрілів. Пам’ять про Голокост у будь-якій із європейських країн є частиною національної пам’яті. Вона не є «чужою», суто «єврейською». Вона є спільною. Саме такою, про яку казав Іван Дзюба в промові на пам’ятному мітингу 29 вересня 1966 року: «Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів».

Меморіальні комплекси в Європі не є чимось раз і назавжди застиглим – вони перебудовуються, модернізуються з урахуванням нових наукових підходів і громадського сприйняття, яке з часом змінюється. Але до відверто «модернових» підходів (як у пана Хржановського) з наміром шокувати чи епатувати пересічного відвідувача не вдаються.

Проєкт Меморіалу в Бабиному яру
Проєкт Меморіалу в Бабиному яру

Те, що, можливо, припустиме в мистецтві – видається неприйнятним в царині меморіального вшанування, до того ж такого травматичного, як Голокост. Меморіальний Центр Голокосту «Бабин Яр» запевняє, що хоче створити «Меморіальний Центр, який стане помітним в світі центром дослідження Голокосту»? Нам нині ясно одне: хто б не проектував і не здійснював цей проект, він має бути під відповідальним контролем держави і громадськості.

Науковці, зокрема й відома дослідниця історичної пам’яті, культуролог Аляйда Ассман, застерігають, що місця скоєння злочинів, які невимірно перевищують людську здатність розуміння, потребують дуже виваженого підходу. Будь-яка спроба ідентифікації себе з жертвами чи катами – річ сумнівна. А ще зауважує, що «Емпатія… починається з громадянського просвітництва, інформації, достеменного знання». Навряд чи пересічному відвідувачу меморіалу конче потрібно знати, що розстрільні команди, які «не покладаючи рук» працювали в Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року, ситно годували, даючи їм на обід м’ясні консерви і кров’яну ковбасу, і що багатьох нудило від того їдла… Чи не доцільніше, коли б дивлячись на викарбувані на ідиш чи івриті літери, ті, хто прийдуть до Бабиного Яру, розуміли, до якого саме алфавіту належать ці древні літери, чому вони тут викарбувані, і взагалі, що тут колись сталося і чому.

Хтось сказав, що «Пам’ять – сіра зона між політикою і психологією». Дуже б не хотілося, щоб українська пам’ять про Голокост була такою «сірою зоною». Їх і так забагато і в українському минулому, і в сьогоденні.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-