2 вересня. Пам’ятні дати

2 вересня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Сьогодні світ відзначає 75-ту річницю завершення Другої світової війни.

2 вересня 1945 року, в Токійській бухті на борту американського лінкора «Міссурі», було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Японії, що ознаменувало завершення Другої світової війни – найкривавішої та наймасштабнішої війни в історії людства. Церемонія підписання акта тривала 20 хвилин. Від імені Радянського Союзу підпис поставив українець генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Як відомо, Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року із німецьким вторгненням в Польщу. СРСР вступив в Другу світову 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини. В цей день радянські війська вступили в Польщу та окупували Західну Україну та Західну Білорусь. Нацистсько-комуністичний союз був зруйнований 22 червня 1941 року із німецьким вторгненням в СРСР. 7 грудня 1941 року Японія напала на американську військову базу Перл-Гарбор (Гавайські острови). Так Японія розпочала війну проти США та Великої Британії на Тихому океані і в Азії. Згодом війну США оголосили Німеччина та Італія. Після перемоги над нацистською Німеччиною, 9 серпня 1945 року, СРСР оголосив війну Японії.

Друга світова війна тривала шість років. В цій війні брала участь 61 країна світу (80% населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. Друга світова забрала життя щонайменше 80 мільйонів людей (як цивільних так і військових). Окрім того, під час тієї війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема Голокост), а також вперше і востаннє використана атомна зброя.

Беззастережна капітуляція Японії означала завершення Другої світової, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960.

Варто нагадати, що вихідці з України зробили значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй вони воювали у складі армій Великої Британії та Канади - 45 тисяч осіб, Польщі - 120 тисяч, СРСР - близько 6 мільйонів, США - 80 тисяч і Франції 6 тисяч, а також в самій Україні в лавах УПА перебувало до 100 тис. осіб.

Із закінченням воєнний дій, членами антигітлерівської коаліції був визначений повоєнний устрій світу та створені міжнародні інститут, зокрема Організація Об'єднаних Націй, які діють й понині і виконують головну роль в міжнародних відносинах.

Крім того, в результаті Другої Світової війни серйозно змінилися світові кордони. Так згідно з Ялтинськими домовленостями (лютий 1945 року), двосторонньою угодою між СРСР та Чехословаччиною (29 червня 1945 року), радянсько-польським договором (16 серпня 1945 року), Паризькою угодою між СРСР та Румунією (лютий 1947 року) більшість українських етнічних територій були включені до СРСР у складі УРСР.

Події дня:

З 2 вересня по 3 жовтня 1621 року під Хотином тривала битва між об’єднаними силами Речі Посполитої і українського козацтва під проводом Петра Сагайдачного з одного боку та військом Османської імперії з іншого. Битва під Хотином (тепер місто в Чернівецькій обл.) стала завершальним етапом Хотинської війни 1620-1621 років – воєнного протистояння між султанської Туреччиною і Річчю Посполитою. Війну власне розпочала Туреччина, зазіхаючи на польсько-українські землі. В Цецорській битві 1620 року вона завдала суттєвої поразки польській армії та загонові українських реєстрових козаків. Навесні 1621 року турецька армія (понад 150 тис. чол.) вирушила у похід. До неї приєдналася кримська орда (понад 60 тис. чол.) та загони молдаван. До речі, з 1375 року Хотин входив до складу Молдавського князівства, а з часом, коли Молдавія стала васалом Османської імперії, автоматично перейшов до турецьких володінь. Польське військо (майже 31 тисяча вояків) зупинилося під Хотином. На допомогу йому прибуло козацьке військо – понад 14 тисяч чоловік, у складі якого був і загін під проводом Петра Сагайдачного. Жорстокі бої під Хотином тривали майже місяць, але завдяки козакам поляки вистояли. Зазнавши поразки, османський султан Осман II був змушений припинити війну. Для Сагайдачного Хотинська битва стала останньою перемогою. Ранений в руку, він поїхав з побоїща до Києва, хворів, та й помер там навесні 1622 року. Поховали славетного гетьмана, переможця москалів і османців у  церкві на Подолі. За допомогу полякам козаки нічого не отримали. «Казав пан кожух дам, та слово його тепле» - польський король і шляхта нічого з обіцяного не виконали. Натомість козацтво було зведено до кількості 2-4 тисяч чоловік, а щодо переслідування православної церкви, на що нарікали українці, то король зауважив, що як дотепер «не було українській церкві кривди, так і далі не буде…»

У 1794 році було засновано Одесу. Саме цього дня було закладено перші портові будівлі в поселенні Хаджибей на узбережжі Чорного моря. Дата вважається першим днем життя міста, названого згодом Одесою. Відповідний указ Катерини ІІ був виданий ще 27 травня 1794 року: «Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устроить тамо военную гавань купно с купеческой пристанью». Це було останнє з великих міст, заснованих наприкінці ХVІІІ ст. на півдні України. В 1795 році Хаджибей був перейменований на Одесу. Присвоєння Хаджибею саме цієї назви пояснювалося тим, що тоді помилково вважали, що на місці Хаджибею знаходилася давньогрецька колонія Одесос. Насправді Одесос знаходився, як згодом вияснили вчені, на місці нинішнього болгарського міста Варна.

Цього дня у 1996 році в Україні в обіг введено національну валюту – гривню. Уперше про необхідність запровадження власної грошової одиниці йшлося і в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, і в законі «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року. Але шлях до введення національної валюти був непростим. Після схвалення Верховною Радою Української РСР 10 грудня 1991 року Акта проголошення незалежності України Президія Верховної Ради України прийняла Постанову «Про затвердження назви і характерних ознак грошової одиниці України», а 2 березня 1992 року – Постанову «Про розмінну монету України». Цими документами було визначено, що грошовою одиницею України є гривня, а її сотою частиною – копійка. Втім знадобилося ще 4 роки, аби мрію про українські гроші втілити в життя. Вже 25 серпня 1996 року Президентом України було видано Указ «Про грошову реформу в Україні», проте «днем народження» національної валюти стало 2 вересня, коли Національний банк увів її до обігу на всій території України. Грошова реформа в нашій державі проводилася від 2 до 16 вересня 1996 року. Обмін валюти здійснювався за курсом 100 тис. крб до 1 грн. Впродовж цих 15 днів у готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і купоно-карбованці з поступовим вилученням останніх. Їх за цей період було вилучено з обігу майже 320 трлн. Автором дизайну першої серії українських гривень став художник Василь Лопата. Грошова реформа в Україні стала надзвичайною подією для нашої держави, в результаті якої було створено один з невід’ємних атрибутів державності – національна валюта. Зарубіжні аналітики вітали здійснення грошової реформи, розглядаючи введення гривні як свідчення початку стабілізації української економіки. За майже чверть століття існування нашої валюти її дизайн кілька разів змінювався. Останнє оновлення дизайну української гривні сталося у лютому 2020 року. Тоді змінили вигляд купюри у 200 гривень. Тричі до обігу вводили банкноти нового зразка. 22 серпня 2001 року, напередодні 10-ої річниці незалежності вийшла банкнота номіналом 200 гривень з портретом Лесі Українки, в 2006 році Нацбанк випустив банкноти номіналом 500 гривень із зображенням філософа Григорія Сковороди, а в 2019 банкноти номіналом 1000 гривень з портретом Володимира Вернадського. Крім того, Нацбанк провів оптимізацію банкнотно-монетного ряду гривні. Так у квітні 2018 року введено в обіг монети номінальною вартістю 1 і 2 гривні, у грудні 2019 року - монети номінальною вартістю 5 гривень, а у червні 2020 – 10 гривень.

Ювілеї дня:

(ФОТО 5) 209 років від дня народження Івана Вагилевича (1811–1866), відомого українського фольклориста, письменника, етнографа і громадського діяча. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Закінчив Львівську духовну семінарію. В 1833 році разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким утворив «Руську трійцю». Брав участь у підготовці альманаху «Русалка Дністровая» (1837), дебютував у ньому. Згодом потрапив під вплив польської ліберально-буржуазної інтелігенції й практично відійшов від демократичних ідеалів «трійці». Писав українською і польською мовами. До кращих його творів польською мовою належать «Думи» – поезії в прозі, побудовані на ремінісценціях із «Слова о полку Ігоревім». Вагилевич досліджував «Слово…», переклав його українською і польською мовами. Перекладав також з чеської. Редагував газету «Дневник руський». Через заборону газети не закінчив публікацію своїх «Заміток о руській літературі» – першої в Галичині спроби нарису історії української літератури. Написав «Граматику малоруського язика». Збирав матеріали для словників, зокрема українсько-німецько-латинського. Етнографічні дослідження Вагилевича переважно польськомовні. Незавершеною лишилась монографія про символіку в слов’янських народних піснях. Життя Івана Вагилевича пройшло у злигоднях, у переслідуваннях церквою та австрійським урядом. Останні роки був архівістом. На матеріалі біографії Вагилевича польський прозаїк Захар’ясевич написав повість «Учений». Помер і похований у Львові.

164 роки від дня народження Василя Лукича (справж. – Левицький Володимир Лукич; 1856-1938), українського культурно-громадського діяча, видавця, літературознавця, бібліографа. За фахом юрист. Працював нотарем у Болехові, Стрию, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), з 1896 – у Винниках. Послідовно виступав за возз’єднання Галичини з Наддніпрянською Україною, боровся за єдину літературну мову на всіх українських землях. Видав разом з Франком альманах «Дністрянка», укладав і видавав календарі «Просвіти», в яких публікував і твори українських письменників, статті про їхнє життя й літературну діяльність. Видав альманахи «Ватра», «Квітка», «Рідний зільник», «Левада», «Рідна стріха». Упорядкував, редагував і видавав твори Шевченка, Руданського, Старицького, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Кропивницького, Грінченка. У 1891-1897 рр. був редактором журналу «Зоря», до співробітництва в якому залучив, за словами Івана Франка, «майже всі видніші літературні сили з України й Галичини». Писав літературознавчі статті, виступав з етнографічними й історичними статтями. Одним з перших в українській бібліографії описував музичну літературу, запровадивши в оглядах друкованої продукції розділ «Музикалія».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-