Білорусь. Червона зірка проти білого лицаря

Білорусь. Червона зірка проти білого лицаря

Укрінформ
Коли й чому відбулося «роздвоєння» білоруської символіки

У світі кожну країну ідентифікують передовсім за її державними символами – прапором, гербом і гімном. До того ж, вони є потужним об’єднавчим елементом, під яким гуртується – і гартується – нація (народ). Нині в сусідній Білорусі тривають масові протести, які проходять під біло-червоно-білими прапорами, а не під червоно-зеленим, яким є офіційний прапор Білорусі. Чому так? Які вони – прапор, герб і гімн сусідньої країни? Як були засновані та чому й коли відбулось «роздвоєння» білоруської державної символіки?

БІЛОРУСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА. КОРОТКОЧАСНА ДЕРЖАВНІСТЬ

Генерал армії УНР Всеволод Петрів у своїх «Споминах», згадуючи про те, як сформований ним полк імені Костя Гордієнка пробивався восени 1917 року з Західного фронту через болота Полісся до Києва, писав: «…Натрапили ми на стовп із написом: «Минская губерния» з одного – «Волинська» з другого боку. Хлопці не витримали та, позлазивши з коней, прибили другі написи: «Білорусь – Україна»». Ось такий – вельми промовистий епізод із не такої вже й давньої історії, коли руйнувались імперії, а замість них повставали нові національні держави.

Українська Народна Республіка з’явилась на політичній мапі світу в листопаді 1917, а Білоруська Народна Республіка – 25 березня 1918 року. Вона проіснувала менше ніж рік і була майже одразу поглинута російськими більшовиками, але стала попередницею нинішньої незалежної Білорусі. Білоруси завжди, навіть у свої найтемніші часи, а таких було немало, пам’ятали цю важливу дату, а святкувати її на офіційному рівні почали одразу після розвалу СРСР.

Утім, у 1995 році свято було скасоване і заборонене. Так само, як і символіка БНР – біло-червоно-білий прапор, герб «Пагоня» і національний гімн («Ваяцкі марш»). Підставою для такого рішення стали результати референдуму, ініційованого новообраним президентом Білорусі Олександром Лукашенком.

ТАЄМНИЦІ ГЕРАЛЬДИКИ

«Пагоня» – традиційний герб Литви і Білорусі, відомий ще з ХІІІ століття, належить до дуже давніх європейських геральдичних символів і має цікаву історію. На ньому зображено срібного лицаря на срібному коні на червоному тлі. У правій руці воїн тримає меч, у лівій – щит. У 1384 році «Пагоня» став державним гербом Великого князівства Литовського – великого, багатонаціонального територіального утворення, що простягалося від Балтики до Чорного моря. До складу Великого князівства Литовського входили і території сучасних України й Білорусі, відомі як «Русь». «Пагоня» був гербом багатьох білоруських, литовських, українських, польських і російських княжих родів.

Перші герби з’явились у Європі в ХІІ столітті й були двоколірними. Кольори і фігури розташовуються на гербі в строго визначеному порядку, згідно зі строгими правилами геральдики. Всі трактати з геральдики представляють кольори в наступному ієрархічному порядку: «золото» (жовтий), «срібло» (білий), «червлень» (червоний), «лазур» (синій), «чернь» (чорний) і «зелень». Ці кольори є базовими кольорами європейської культури.

Білий і червоний – традиційні кольори білорусів, поляків, литовців, утім, якщо поглянути глибше в історію, це взагалі найдавніші кольори – кольори Античності (антична кольорова тріада: білий, червоний і чорний). Вони домінували і в добу раннього Середньовіччя. Як пише французький історик, автор кількох монографій про кольори Мішель Пастуро, «в феодальну епоху антагонізм білого і червоного… відчувався більш гостро, ніж опозиція біле/чорне…». До речі, завезені з Азії в Європу шахи спочатку були червоно-білими – в мусульманському світі вони червоно-чорні, але європейці таку опозицію не сприймали, тому замінили чорні шахові фігури білими.

БІЛОРУСЬ У СТАЛІНСЬКИЙ ПЕРІОД

Білорусь стала радянською в 1919 році. Починалось усе доволі оптимістично – Москва всіляко сприяла розвиткові білоруської культури. Тімоті Снайдер у книзі «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999» пише: «Тоді як в імперські часи не було жодної школи з білоруською мовою викладання, у 1920 р. Білоруська РСР могла пишатись академією наук, Білоруським державним університетом та бібліотекою, Інститутом білоруської культури та чотирма тисячами білоруських шкіл. Саме в радянській Білорусі було написано перший підручник з білоруської історії, однак він не був виданий, а його автора вислали в Москву». Відродження виявилось тимчасовим, невдовзі республіка зазнала такого ж нищівного удару від Сталіна, як і радянська Україна. За наказом вождя совіти винищили всю білоруську інтелігенцію – одних розстріляли, інших заслали в ГУЛАГ, а когось просто примусили мовчати, міцно тримаючись за партквиток, який іноді, не без іронії, називали «хлібною карткою».

Тімоті Снайдер / Фото: The New York Times
Тімоті Снайдер / Фото: The New York Times

РАДЯНСЬКА БІЛОРУСЬКА СИМВОЛІКА

Традиційна білоруська символіка була суворо заборонена, натомість була розроблена нова, радянська. Прапор став червоним, на ньому були зображені зірка, серп із молотом і напис «БССР». У 1945 році Білорусь із волі Сталіна, так само як і Росія й Україна, стала країною-засновницею ООН. Однак прапор БРСР нічим не вирізнявся від інших радянських червоних прапорів, тому невдовзі його вирішили трохи «оживити», додавши певних національних елементів. Отже, у 1951 році на ньому з’явилась зелена смуга і вертикальний білоруський національний орнамент. Герб радянської Білорусі теж особливо не відрізнявся від гербів інших РСР і був уніфікованим символом: снопи пшениці, земна куля, над якою схрестилися серп і молот, а над ними – червона кремлівська зірка. У гімнові, як і годиться, йшлося про Леніна, партію, яка неодмінно «веде до щастя», дружбу народів і комунізм.

ЗА ГЕРБ І ГІМН – НА КОЛИМУ

За заборонені національні символи розстрілювали і кидали до в’язниць. Яскравий приклад – відома білоруська громадська діячка, учасниця «Союзу білоруських патріотів» – Олеся Фурс (Умпіровіч). За бажання вчитися рідною білоруською мовою і за зображення герба «Пагоня» вона отримала наприкінці 1940-х 25 років мордовських таборів. Сміливиці на той час було лише 22 роки. Батько дівчини отримав 10 років – за те, що не доніс на дочку.

Олеся Фурс
Олеся Фурс

Трагічна доля чекала на авторів гімну Білоруської Народної Республіки «Ми вийдем щільними рядами» («Вояцький гімн») композитора Володимира Теравського і поета Макара Кравцова. Цей марш став гімном Білорусі в 1920 році, коли незалежної країни фактично не існувало, а керівництво БНР перебувало в екзилі. Його співали, йдучи на смерть повстанці антибільшовицького Слуцького повстання наприкінці грудня 1920 року. Володимир Теравський – талановитий композитор, автор багатьох популярних пісень, був розстріляний у 1938 в Мінську. Впродовж багатьох років його пісні називали "народними", воліючи не згадувати імені репресованого композитора. Поет, публіцист і діяч національно-визвольного руху Макар Кравцов (Касцевіч) теж загинув у 1939 році в застінках НКВС. І звісно: хіба міг він вижити, коли в 1919 році написав: «Беларусь! Нам трэба бараніць сваю долю і незалежнасьць самым». 27 листопада – початок Слуцького повстання – відзначається частиною білоруського суспільства як День Героїв, натомість офіційна влада ігнорує цю дату.

ПОВОЄННА БІЛОРУСЬ

Після війни, в якій загинув кожен четвертий житель республіки, Білорусь стала об’єктом тотального русифікаторства. Наприклад, якщо в сусідній Литві до влади прийшли хоч і комуністи, але литовці, так само, як і в Україні партійна еліта середньої ланки була більш-менш проукраїнською, то в Білорусі комуністи вирізнялися особливою відданістю Москві, керуючись принципом: «То, что Главный не любит, мы ненавидим». Якщо у Вільнюсі було утворено національний університет, а станом на 1980 рік більшість шкіл Вільнюса навчали литовською мовою, то білоруською мовою вже не викладали… в жодній зі шкіл Мінська. (В Україні ситуація теж була вельми сумною, втім не такою безнадійною.). Національна історія просто зникла з білоруських підручників. Прикметно, що тотально зросійщене радянське партійне керівництво Білорусі зробило все від нього залежне, щоб витіснити з історичної пам’яті білорусів саму ідею про національне відродження – історична пам’ять ставала виключно «радянською», а головною і ледве не єдиною стала тема війни.

Василь Биков
Василь Биков

Василь Биков, відомий білоруський письменник і громадський діяч, автор правдивих книг про Другу світову війну, всі свої твори писав білоруською мовою, але потім був змушений сам їх перекладати російською. Письменник згадував, як його першу повість «Журавлиний крик» не хотіли друкувати, мотивуючи це тим, що там гинуть усі шість персонажів: «Разве такое возможно? – запитував його партійний чиновник. – Ну да, у нас погибли 20 миллионов, но остальные-то – выжили…». Ось така логіка. Достоту, як колись казали іншому фронтовику, Булатові Окуджаві (теж у райкомі) з приводу його пісні «Ах, война, что ж ты сделала, подлая»: «Почему это война у вас названа «подлой»?! Ведь она у нас Великая…» Василь Биков не боявся виступати з критикою вищого керівництва Білорусі, за що піддавався справжньому шельмуванню в пресі, а ще констатував, «…наскільки живучим є мстивий реваншизм провінції та як глибоко засіла в партійних рядах чекістська потреба викривати і карати». В одному з останніх інтерв’ю він досить скептично висловився щодо союзу Білорусі з Росією, попередивши про неминуче поглинання Білорусі останньою.

ДОБА ПЕРЕБУДОВИ

«Вандеєю перебудови» з гіркотою називав рідну Білорусь Алесь Адамович. Місцева партійно-комуністична еліта затято протистояла змінам і панічно боялась білоруської незалежності. 30 жовтня 1988 року, тоді ще радянська влада жорстоко розігнала багатотисячну мирну демонстрацію під Куропатами, відому нині як «Дзяди - 88». На розгін демонстрантів, які прийшли того жовтневого дня на околицю Мінська вшанувати пам’ять майже 100 тисяч закатованих сталінським режимом співвітчизників, було кинуто силу-силенну міліції. Людей били гумовими палицями, травили «черемухой», тіснили, переслідували й кидали до автозаків. Усіх переловити не вдалося, тож тих, хто залишився, зокрема й Зенона Позняка, одного з лідерів Білоруського Народного Фронту, завдяки котрому власне й стала відома страшна правда про Куропати, витіснили в чисте поле.

Фото: Сергій Брушко
Фото: Сергій Брушко

І ось, як згадував один із учасників тих подій, вони – побиті, пом’яті, стояли серед поля в тісному оточенні військових. З важкого сірого неба падав сніг, тріпотіли на злому вітрі вогники свічок, що їх тримали задубілими пальцями, рідною – білоруською мовою – лунали слова молебню за невинно убієнними, а над головами майорів біло-червоно-білий прапор. Правда про Куропати і початок ексгумацій у 1988 році не тільки приголомшили білоруське суспільство, а й стали своєрідним поштовхом народження модерної білоруської нації. Той мітинг під біло-червоно-білим прапором став першим у новітній історії Білорусі відкритим протистоянням між народом і владою, засвідчивши глибокий цивілізаційний розкол білоруського суспільства, поділивши його на охоронців минулого і тих, хто хотів жити в новій країні – країні без страху і брехні.

Національні символи – прапор, герб і гімн були повернуті після проголошення у 1991 році незалежності Білорусі, але ненадовго. У 1995 році були скасовані не тільки свята, які нагадували б білорусам про власну історію, а й біло-червоно-білий прапор, герб «Пагоня» і національний гімн. Їх замінили на злегка модифіковані радянські версії. Червона комуністична зірка знову потіснила відважного срібного лицаря… Втім, закінчити хочеться чимось більш оптимістичним: "Хай воля вечна будзе з намі, А гвалту мы дамо адпор!"

Світлана Шевцова. Київ

Перше фото: tut.by

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-