5 серпня. Пам’ятні дати

5 серпня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, 6 років тому, українські військові звільнили Мар’їнку від російської окупації.

Мар’їнка - місто районного значення Донецької області, до території якого безпосередньо примикають західні околиці окупованого Донецька. Улітку 2014 року за Мар’їнку точилися серйозні бої, в результаті яких 5 серпня місто було звільнене ЗСУ. Через рік російські найманці спробували повернути Мар’їнку під свій контроль, однак українські військові відбили атаку.

Той бій, 3 червня 2015 року, називають однієї з найуспішніших акцій ЗСУ, яка стала одночасно оборонною та контрнаступальною. Проросійські бойовики кинули проти наших військових майже 1000 бійців - ядро усього донецького угруповання військ. Якби бойовики взяли Мар’їнку, стало б це загрозливим моментом для українських військ в Авдіївці, Пісках та стратегічної лінії фронту. Через загрозу життю українських військовослужбовців та мирних мешканців Мар’їнки командування прийняло рішення використати артилерійське озброєння, що було відведене згідно з Мінськими домовленостями, і сили АТО дали адекватну відповідь ворогу. Того дня під Мар’їнкою було знищено 80 бойовиків, понад 100 поранено. Окрім того, знищено 10 одиниць бронетехніки загарбника. Не обійшлось без втрат і з нашої сторони - внаслідок боїв загинуло 5 українських бійців, 39 були поранені.

Після подій літа 2015 року Мар’їнка стала фронтовим містом, адже поруч, а навіть частково в місті, були розташовані укріплення бойовиків — так звана «сіра зона», яка підходила впритул до позицій українських військових. Лише в червні 2019 року в штабі ООС повідомили, що сили ЗСУ закріпилися на нових позиціях у Мар’їнці, таким чином, наразі у місті практично не залишилося територій підконтрольних проросійським бойовикам.

Ювілеї дня:

Цього дня, 127 років тому, в Полтаві народилася одна з найяскравіших зірок доби німого кіно Віра Холодна (1893-1919). Віра Василівна Левченко, а саме таким було дівоче прізвище майбутньої актриси, з юнацьких років мріяла про сцену. Якось, 17-річною, потрапивши на кіносеанс, вона була зачарована побаченим. Акторство для дівчат з гарною зовнішністю на початку ХХ століття було тим самим, що модельний бізнес у нульових ХХІ, але для дівчини з пристойної родини це заняття було майже ганебним. У затишній, але провінційній Полтаві Вірі було затісно, тому вона поїхала до Москви. Там навчалася у балетній студії Большого театру, але невдовзі кинула танці заради модного тоді кінематографа. Одружилася з молодим перспективним юристом Володимиром Холодним. Чоловік був проти кінематографічної кар’єри дружини, але розпочалася Перша світова, він пішов на фронт, а вона – з головою у кінематограф. Її кар’єра була стрімкою й запаморочливою, хоча на перших кінопробах акторського хисту в ній не помітили. За 4 роки вона знялася у понад 50 фільмах, з яких збереглися лише 5 («Міражі», «Життя за життя», «Шахи життя», «Мовчи, смутку, мовчи»). Актриса рано пішла з життя: 25-річною, і сталося це в Одесі. В останню путь королеву екрана проводжали сотні людей. Її раптова смерть викликала неймовірний ажіотаж – містом ширилися різноманітні чутки: одні вважали, що акторка не померла, а виїхала на Захід, що замість неї ховають невідому жінку; інші шепотілися, що Віру Холодну отруїли, бо вона працювала на французьку контррозвідку. Хтось заперечував – вона працювала не на французів, а на чекістів. Був ще один варіант чуток – нібито, актрису викрали і вбили, бо на ній було багато коштовних прикрас. Однак, ніяких підтверджень жодній із версій не знайшлося. Та, в яку була закохана не тільки кіно- і фотокамера, але й половина чоловічого населення Російської імперії, згасла від підступної хвороби. За кілька місяців помер від тифу і її чоловік Володимир. До речі, попри натовпи Віриних шанувальників, серед яких було чимало відомих осіб, зокрема й Іван Бунін, Олексій Толстой, Олександр Вертинський, шлюб Холодних виявився напрочуд щасливим. У вересні 2003 року в Одесі на вулиці Преображенській, біля кафедрального собору, саме там, де колись знаходився будинок у якому мешкала актриса під час своїх останніх гастролей, де вона хворіла і померла, було відкрито бронзовий пам’ятник. Цікавий факт: рідний брат чоловіка Віри Холодної Володимира Холодного – Микола, став ученим ботаніком зі світовим ім’ям. Він пов’язав своє життя з Україною, став академіком. На його честь названо Інститут ботаніки імені М.Г. Холодного НАН України. На жаль, багато хто не знає, що актриса, яка принесла славу російському кіно – українка.

121 рік від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича (1899–1984), українського письменника, майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок: п’єси «Лицарі абсурду», роману «За ширмою», повістей «Смерть», «Синя волошка», «Справжній чоловік», мисливської поеми «Семен Іванович Пальоха», збірок оповідань «Запорошені силуети», «Слово матері», «Як воно починалось», літературних репортажів, збірників статей (зокрема, й «Як ми говоримо…»). Більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, були силоміць вилучені з літературного процесу й «зачинені» в спецсховищах як «ущербні», «ідейно-шкідливі». Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), яка об’єднувала групу молодих «попутників»: Григорій Косинка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник, Борис Тенета, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський, Іван Багряний (усі – репресовані; лише Багряний та Осьмачка померли власною смертю). Борис Антоненко-Давидович був одним із найавторитетніших її лідерів. Письменник був двічі репресований – у 1935 і 1951 роках. 12 років він відмучився у таборах БАМЛАГу, після повернення зазнавав цькувань, протягом багатьох років йому не давали можливості надрукувати жодного рядка… З болем і тугою в серці письменник на схилі віку питав: «Чи ж постанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись себе, чи й далі будеш «паралітиком на роздорожжу», лиш «тяглом у поїздах бистроїздних»?» За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» (1989) Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. «Він любив Україну, - писав Анатолій Дімаров, - в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним».

Роковини смерті:

День пам'яті Дмитра Яворницького (1855-1940), українського археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, відомого дослідника історії українського козацтва, якого сучасники шанобливо називали «козацьким батьком». Родом з Харківщини, з сім’ї священика. Початкову освіту здобув удома, найкращі спогади дитинства – казки та легенди про козаків, що їх розповідала бабуся, а також читання, які влаштовував батько майже кожного вечора для всієї родини. Згодом учився на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Великий вплив на формування його світогляду справили Потебня і Сумцов. Жив і працював у Петербурзі, Москві, Харкові, Запоріжжі, Катеринославі (Дніпро). У 1918 році Яворницький став професором Катеринославського університету на кафедрі історії України. Організовував археологічні розкопки на Запоріжжі. Зібрав багатющий фольклорний та етнографічний матеріал. Уклав «Словник української мови» (1920), значну частину якого було використано при створенні словника Бориса Грінченка. З 1902 року завідував Музеєм старожитностей Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. академіка Д.І. Яворницького). У 1920-1933 рр. працював у Дніпропетровському університеті. З 1927 – відповідальний керівник постійного археологічного нагляду і археологічних розкопок на території будівництва Дніпрогесу. Опублікував збірку поезій «Вечірні зорі» (1910), роман «За чужий гріх» (1907), повість «Де люди – там і лихо» (1911) та ін. За працю з вивчення і пропаганди історії українського народу Дмитро Яворницький зазнавав переслідувань з боку царської влади, але й за більшовиків йому велося не краще. У 1933 році ученого обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» та вигнали з музею. Деякий час йому – вченому зі світовим ім’ям та професору – не платили навіть пенсію, що було для літнього чоловіка не тільки матеріальним, а, насамперед, моральним ударом, величезною образою. Після такої зневаги Яворницький захворів і на півроку опинився на лікарняному ліжку. Одужавши, науковець більше не переступав порога музею, повернувшись до творчої праці (зокрема написав «Историю города Катеринослава» і спогади про найкращого друга Іллю Рєпіна). Життя видатного науковця, дослідника української козацької старовини перервалося на 85 році життя. Спочатку його поховали на міському кладовищі, але в 1961 році, за заповітом ученого, перепоховали на території Дніпропетровського державного історичного музею. 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-