24 червня. Пам’ятні дати

24 червня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, у 1934 році, Київ знову став столицею України.

24 червня 1934 року з Харкова до Києва переїхали всі владні структури, що ознаменувало перенесення столиці України. З цієї нагоди у Києві був оголошений вихідний день, відбулися урочистості та військовий парад.

Як відомо, після захоплення України більшовиками та встановлення радянської влади, певний час столицею республіки де-факто був Харків. Саме де-факто, адже офіційного проголошення Харкова столицею радянської України так і не сталося, лише в Конституції УСРР 1929 року місто отримало цей статус.

Однак, вже наприкінці 1920-х років серед владних кіл, а потім і в пресі обговорювалось питання про перенесення столиці з Харкова в інше місто, зокрема, у Київ.

18 січня 1934 року на пленумі ЦК КП(б)У другий секретар ЦК КП(б) України і одночасно перший секретар Харківського обкому Павло Постишев повідомив, що ЦК ВКП(б) й «особисто товариш Сталін» пропонують перенести столицю з Харкова до Києва.

Через кілька днів, це рішення було затверджене офіційно: спочатку ХІІ з'їздом КП(б)У і того ж дня постановою Президії ВУЦВК. Остаточно новий статус Києва у січні 1935 року затвердив ХІІІ Всеукраїнський з'їзд рад, внісши відповідні зміни у 82 ст. Конституції: «Столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки є місто Київ».

Отже, Київ знову став столицею, але вже радянської України. Тодішня влада пояснювала: столицю перенесли з економічних міркувань, аби уряд був ближчим до сільськогосподарських районів Правобережжя. Так комуністи намагалася приховати наслідки організованого ними ж штучного голоду, від якого суттєво постраждала Слобожанщина.

Окрім того, як вважають історики, була й інша причина. На початку 1920-х років аби заручитися підтримкою населення та зміцнити свою владу в Україні, більшовики запровадили політику українізації. До органів влади залучали українців, сприяли розвиткові української мови та культури. Через 10 років, на початку 1930-х, у Харкові сформувалася проукраїнська політична еліта. І тут Москва зіграла на випередження: українізацію згорнули, столицю перенесли до Києва, а на харківську владну верхівку чекали сталінські репресії.

Переїзд до нової столиці відбувався поспіхом: спочатку його запланували на осінь, а згодом перенесли на початок літа. В Харкові урядовцям влаштували гучні проводи, не менш гучно їх зустрічали у Києві: з військовим парадом та урочистим пленумом.

В Канаді – День Жана-Батиста (Іоанна Хрестителя), якого вважають небесним покровителем франкоканадців. Це головне свято давнього канадського міста Квебек – колиски французької цивілізації на північноамериканському континенті, столиці однойменної канадської провінції. Квебек був заснований французькими переселенцями в 1608 році на чолі з мандрівником і гідрографом Самюелем де Шампленом, який стане згодом першим губернатором Нової Франції (так тоді називали Канаду). У 1665 році у місті було лише 70 будинків і мешкало 550 чоловік, переважно представників різних релігійних груп. Нині у місті живе понад 500 тисяч мешканців, переважно франкомовних (тільки 1,5% жителів розмовляють англійською мовою); Квебек є одним із найбільш економічно успішних міст Канади після Калгарі, Едмонтона і Саскатауна, у ньому найнижчий рівень безробіття і найнижчий рівень злочинності по всій країні, а ще його по праву називають «Містом театрів». День Жака-Батиста є національним святом і офіційним вихідним днем у Квебеку. Це свято, яке радше можна назвати фестивалем франко-канадської культури, відзначають і в інших провінціях Канади, а також у США. Відзначається з 1636 року.

Ювілеї дня:

147 років від дня народження Івана Стешенка (1873–1918), відомого українського громадсько-політичного діяча, літературознавця, педагога, письменника. Родом з Полтави. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав у Фундуклеївської гімназії. У Києві познайомився з родинами Старицьких, Лисенків і Косачів, брав активну участь у літературному гуртку «Плеяда». З 1900 до 1905 року Стешенко друкувався в багатьох галицьких часописах і журналі «Киевская Старина»; після 1905 разом з однодумцями видавав гостросатиричні журнали «Шершень» і «Ґедзь», а пізніше у 1913 організував і редагував двотижневик «Сяйво». У 1917 році Стешенко виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. В 1917-1918 він очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні. З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Перебуваючи на цій посаді, Стешенко досить рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій та курсів українознавства. Поряд з тим Стешенко підкреслював потребу повної справедливості відносно всіх національних меншин в Україні, «права яких повинні бути пошановані автономією України». Підтвердженням цих слів служила поява в Україні державних єврейських шкіл. Але, не дивлячись на це, шовіністичні кола постійно звинувачували Стешенка в «примусовій українізації міст». Після відставки кабінету Володимира Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. У липні 1918 року був застрелений невідомим на вокзалі у Полтаві, куди він приїхав для підготовки до лекційних занять.

123 роки від дня народження Івана Лютого-Лютенка (отаман Гонта; 1897-1989), військового та громадського діяча, підприємця, мецената. Старшина Запорізької дивізії, повстанський отаман Холодного Яру (1919–1922); військові звання – сотник Армії УНР. З 1947 року – в діаспорі. Жив у Мюнхені, в Марокко, США. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські інституції, а також на Українську церкву. Народився Іван Лютий-Лютенко на Звенигородщині. Закінчив чотирикласну земську школу, гімназію в Москві та Омську школу прапорщиків. Учасник Першої світової війни. Старший унтер-офіцер 8-го Московського гренадерського полку. Лютневу революцію зустрів на посаді помічника командира 12-ї роти 290-го полку російської царської армії, що дислокувався в Черкасах. У 1918 році у складі Армії УНР брав участь у боях проти більшовиків. За Директорії Лютий-Лютенко був призначений командиром 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. Служив у Запорізькій дивізії під командою Олександра Загродського, старшина 3-ї Запорозької дивізії (до літа 1919). З 1919 року – в повстансько-партизанському русі. Спочатку очолив загін звенигородських повстанців, сформований Семеном Гризлом. В різні часи загін складався з 500–800 козаків та старшин. Отаман Холодного Яру. За деякими джерелами, на нараді в с. Матвіївці наприкінці осені 1921 року його було обрано Головним отаманом Холодного Яру. Можливо, Головним отаманом Холодного Яру він був короткий час і радше формально, оскільки відразу після обрання відійшов на Звенигородщину, а головні сили холодноярців під проводом Пилипа Хмари і Ларіона Загороднього провели окрему нараду, на якій вирішили пробитися на захід, до Польщі чи Румунії. У березні 1923 емігрував до Польщі. Під час Другої світової війни допомагав землякам – військовополоненим Червоної армії. Багато українців за його сприяння було звільнено з концтаборів. 4 червня 1942 року заарештований гестапівцями. Відбув півроку тюрми в Любляні (Польща). Після Другої Світової війни жив у Мюнхені (Німеччина), згодом у Рабаті (Марокко). Пізніше переїздить до США. Автор книги «Вогонь з Холодного Яру» (Детройт, 1986).

Цього дня народилася Марта Богачевська-Хом’як (1938), американський історик українського походження, відома громадська діячка, активістка українського жіночого руху в США. Народилася Марта Богачевська в місті Сокаль Львівської області. На початку 40-х років разом з батьками емігрувала у США. Закінчила Пенсильванський університет і аспірантуру Колумбійського університету. Захистила докторську дисертацію з історії російської філософської думки у ХІХ ст. В 1976 році надрукувала дослідження про видатного російського філософа Сергія Трубецького та про інших забутих (і заборонених) російських філософів. Згодом почала займатися дослідженнями українського жіночого руху. Впродовж багатьох років була віце-президентом Союзу українок Америки. Між роками 1986–1999 працювала над програмою дослідництва засобів у Національному фонді сприяння гуманітарним наукам у Вашинґтоні. Одночасно викладала курси історії України та Російської імперії у Вашинґтонському університеті. Викладала в університетах Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Гарвардському університеті, Києво-Могилянській академії і Київському національному університеті. Професор історії Східної Європи. З 2000 до 2006 року Марта Богачевська-Хом’як очолювала Програму імені Фулбрайта в Україні, всіляко сприяючи модернізації української суспільно-гуманітарної науки, її повноцінному долученню до світового академічного середовища. Завдяки їй молоді українські науковці отримали чудову нагоду пройти стажування в наукових закладах США. Як дослідниця, Марта Богачевська-Хомяк чимало уваги приділяла осмисленню суспільних і культурних процесів в Україні у дорадянський і пострадянський час. Українським читачам добре відомі її розвідки про співвідношення націоналізму і фемінізму в українському жіночому русі, про особливості процесів формування національної ідеї та ідентичності українців, про роль інтелігенції та духовних лідерів у становленні нації та інші. Нинішні наукові зацікавлення Марти Богачевської-Хом’як зосереджені на дослідженні складних і суперечливих процесів розбудови УГКЦ у США протягом ХХ ст. Нагороджена преміями Барбари Гелд Асоціації славісток США і Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. В Україні отримала орден Княгині Ольги ІІІ ступеня. Чоловік пані Марти – Ростислав Хом’як – українсько-американський журналіст і громадський діяч, член Української американської координаційної ради; рідний брат – Ігор-Орест Богачевський був американським конструктором, професором Нью-Йоркського університету, автором понад 100 наукових праць з астронавтики і ядерної фізики. 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-