16 червня. Пам’ятні дати
Михайло Сорока (1911-1971) – відомий український політичний діяч, правозахисник, член ОУН, багатолітній в’язень польських і радянських концтаборів. В ув’язненні Михайло Сорока пробув 34 роки – половину свого життя. Його дружина – Катерина Зарицька віддала мордовським концтаборам 25 років. Після чотирьох місяців щасливого сімейного життя, 22 березня 1940 р., за причетність до діяльності ОУН Михайло Сорока і Катерина Зарицька були заарештовані більшовиками і вже більше ніколи в житті не бачили одне одного. Їхній єдиний син Богдан (нині відомий український художник-графік), народився у львівській тюрмі у вересні 1941 року, і вже з перших років свідомого життя став об’єктом психологічного терору чекістів. У 1952 році Михайла Сороку звинуватили у зраді батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після жорстокого слідства його засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 року Михайло Сорока, перебуваючи у Степлагу, брав участь у Кенгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців «У гарячих степах Казахстану». Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах, в одному з яких і відійшов у вічність 16 червня 1971-го на 60 році життя. Скрізь, де був Михайло Михайлович, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів. Задовго до смерті Михайло Сорока виклав власне життєве кредо в одному із листів: «…Я нікому ніколи не вдіяв кривди свідомо… Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск – доти мені буде погано жити, бо я боротимусь з тим. І тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, вони триматимуть за ґратами тих, хто виступає проти панування зла…»
Ювілеї дня:
165 років від дня народження Георгія Шлейфера (1855-1913), українського архітектора і громадського діяча. Син відомого київського художника-портретиста і архітектора Павла Шлейфера. Після закінчення Інституту цивільних інженерів у Петербурзі працював у Київській міській управі, займався проблемами водопостачання міста (зокрема, ініціював будівництво міського водогону і знаменитої «труби» (дощова каналізація Хрещатицької долини)). Разом з архітектором Едуардом Брадтманом здійснив забудову міста в районі сучасних вулиць Архітектора Городецького (колишні Миколаївська, Карла Маркса), Марії Заньковецької. Автор проекту будинку театру «Соловцов» (тепер Київський український драматичний театр імені І. Франка), синагоги Лазаря Бродського, прибуткового будинку на Хрещатику 44 (надбудований Андрієм Крауссом), будинку Міського початкового училища ім. М. Бунге, чотириповерхового фешенебельного готелю «Континенталь» на 100 номерів (спільно з Брадтманом і Городецьким; нині консерваторія). Чимало будинків, збудованих за архітекторськими проектами Шлейфера, й нині є справжньою окрасою Києва. Був головою Міського кредитного товариства, упродовж 26 років обирався гласним міської думи.
103 роки від дня народження Кетрін Грем (1917-2001), американського видавця, виконавчого директора і президента газети Washington Post і тижневика Newsweek, легенди світового медіабізнесу. Кетрін Грем називали «залізною леді американської журналістики», але до того, як здобути таке промовисте прізвисько, вона зовсім не була «залізною». Так, Кетрін належала до вищих прошарків американського суспільства – вона народилася в родині фінансиста і видавця Юджина Меєра (у 1933 він купив за 825 тисяч доларів збиткову газету Washington Post; 1946 президент США Гаррі Трумен поставить його першим президентом Всесвітнього банку), здобула чудову освіту, потім вийшла заміж за успішного видавця і політтехнолога Філіпа Грема – надзвичайно чарівного чоловіка, дотепного і активного. Роль Кетрін була доволі скромною – така собі зразкова степфордська дружина, бездоганна в усьому. Вона мала опікуватися лише сім’єю: будинок, діти (їх було четверо), світські прийоми. Пряма спина і стримана приязна усмішка на обличчі за будь-яких обставин. Так її виховали ще з дитинства – в батьківській родині панував культ етикету, але була відсутня любов. Тому дівчинка росла дуже невпевненою: ні в собі, ні в тому, що вона робила. Натомість Філіп бездоганністю не вирізнявся: про його чисельні романи знали всі на світі, він любив випити, до того ж, дозволяв привселюдно принижувати дружину. Все змінилося після самогубства Філіпа у 1963 році. Кей Грем вимушена була тимчасово очолити видавничий концерн Washington Post Company, але виявилося, що це надовго. 46-річна домогосподарка, яка до того й уявлення не мала, як то керувати медіахолдингом, доволі швидко увійшла в курс справ, зрозумівши механізми дії всього концерну. Саме за Кетрін Грем Washington Post стала одним із найвпливовіших видань США. І саме The Washington Post, незважаючи на всі зусилля адміністрації президента Ніксона, опублікувала секретний звіт, підготовлений Пентагоном за результатами війни у В'єтнамі, а потім добірку матеріалів, які ініціювали «Вотергейтський скандал», в результаті якого Ніксон змушений був піти у відставку. В 1997 році Кетрін видала мемуари «Особиста історія» – скромно стримані і водночас дуже відверті, у яких немає жодного натяку на жаль до самої себе та фальшивих сантиментів. Книга була удостоєна Пулітцерівської премії. Похорони Кетрін Грем у липні 2001 року стали подією національного масштабу. Тисячі американців – як звичайних громадян, так і представників політичного, інтелектуального істеблішменту США стояли під палючим сонцем, аби віддати данину пам’яті цій дивовижно сильній жінці, яка змогла вийти за межі м’якої гендерної сегрегації, збудувати успішну кар’єру, стати сильним, мудрим і далекоглядним керівником. Всупереч усьому.
Цього ж дня народився Ірвінг Пенн (1917-2009), американський фотограф, один з найвпливовіших фотографів ХХ століття, гуру в царині фотографії моди. Брат кінорежисера Артура Пенна (1922-2010). До того як стати визнаним фотомитцем, Ірвінг Пенн доволі довго шукав себе: навчався в Школі мистецтв при Філадельфійському музеї (нині університет мистецтв), був дизайнером, художником. З 1940 року працював асистентом легендарного арт-редактора Vogue Олександра Лібермана (до речі, киянина). Перша фотографія Ірвінга Пенна на обкладинці Vogue з’явилася 1 жовтня 1943 року. Співпраця фотохудожника з журналом (американським, британським і французьким виданнями) тривала майже до останніх днів життя Ірвінга Пенна. Він був одним із перших, хто почав фотографувати модель на однорідному білому чи сірому тлі, поміщав модель в куток тощо. Пенн співпрацював з найбільшими і найвідомішими будинками моди, але згодом втратив інтерес до фешн-індустрії й почав займатися художнім фотопортретом і натюрмортом, перейшовши на чорно-білу гаму. «Зйомка тістечка теж може бути мистецтвом», - зауважив якось фотограф, котрий фотографував чи не всіх знаменитостей сучасності, починаючи з Пікассо, Далі й Хічкока й закінчуючи Кейт Мосс. Світлини Пенна знаходяться в багатьох найбільших колекціях, включаючи Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музей Метрополітен, галерею американського мистецтва Addison, Балтиморський музей мистецтв. Його персональні виставки проводились, зокрема, в нью-йоркському Музеї Метрополітен і Національній галереї у Вашингтоні.
