Анатомія і доля: як жінки змінювали себе і чоловічий світ навколо себе
«Анатомія – це доля», сказав якось Зігмунд Фройд, перефразувавши сказане Наполеоном «географія – це доля». Впродовж багатьох тисячоліть так воно власне й було. Важко повірити, але якісь 100-150 років тому майже не було жіночих професій, жінки не мали змоги займатися ні наукою, ні мистецтвом, не кажучи вже про політику чи бізнес. Ситуація докорінно змінилася лише на початку ХХ століття – разом із крахом імперій відбулися суттєві зміни в суспільстві, що дозволили жінкам вийти з кухонь, спалень і салонів у публічну сферу праці та політики. Одним із перших прав, здобутих жінками, було право на освіту, потім – виборче право, тому зовсім не випадково, що нині саме в цій царині досягнуто найбільшого успіху, тобто пропорційного гендерного балансу. Втім, до повного рівноправ’я насправді ще далеко.
“Я ніколи не боялася трупів!” Жінки й освіта. Чоловіки чинили спротив…
Жан-Жак Руссо стверджував, що освіта жінкам потрібна лише задля того, щоб подобатися чоловікам. Однак, у середині ХІХ століття, коли почався “освітній похід” жінок, цей сумнівний вислів було спростовано. Саме з середини ХІХ століття жінок почали поступово допускати в вищі навчальні заклади Європи і США. Однією з найбільш ліберальних країн у цьому питанні стала Швейцарія. В 1860 роках вона однією з перших дозволила жінкам, зокрема й іноземкам, навчатися у власних вишах. Згодом до Швейцарії долучилася більшість європейських країн. Молоді жінки зі східноєвропейських теренів, зокрема з Російської імперії, буквально “увірвались” у доволі консервативний і герметичний світ західноєвропейського чоловічого соціуму, штурмуючи природничі та медичні факультети місцевих вишів. Спраглі до знань, незалежні в поводженні та думці, а також здебільшого бідні, вони викликали спочатку здивування, осуд, потім роздратування, а згодом і страх, підґрунтям якого було розуміння серйозної загрози конкуренції. У 1896 році на масові демонстрації вийшли французькі студенти, зокрема в Ліоні, протестуючи проти засилля в клініках і аудиторіях студентів-іноземців, особливо жінок. На початку ХХ століття студентський протестний рух охопив всю Європу. Старі університетські міста, такі як Париж, Єна, Гайдельберґ, Берн буквально повстали проти присутності жінок у їхніх навчальних закладах. На дівчат малювали злостиві карикатури, вони ставали героїнями фейлетонів. Утім, жінки на те не надто зважали. Герой феміністичного роману Колетт Івер “Принцеси науки” кидає в обличчя своїй коханій Терезі: “Я бачив, як ти анатомуєш, коли почала працювати в Шаріте. Твої руки анітрохи не тремтіли, і ти гордо відповіла на моє запитання: “Я ніколи не боялася трупів!” Цей роман про життя медичок, який нині сприймається як твір патетично-сентиментальний, у 1907 році отримав премію журналу Vie heureuse (“Щасливе життя”). Премія теж досить цікава: заснована в 1904 році французькими жінками на противагу суто “чоловічій” Гонкурівській премії, сьогодні вона відома як доволі респектабельна Prix Femina.
Стосовно України, то в 1861 році факультетські ради університету Святого Володимира у Києві і Харківського університету дозволили жінкам відвідувати лекції й здобувати вчені ступені з відповідними правами подальшої наукової та викладацької діяльності. Але ухвалення в 1863 році Університетського статуту заборонило жінкам вільне відвідування лекцій. З наступом реакції вища освіта на батьківщині ставала знову недоступною, тому жінки змушені були їхати за кордон. У 1872 році 54 із 63 жінок-студенток університету Цюріха були уродженками Російської імперії; у наступному 1873 році це співвідношення становило вже відповідно 100 зі 114, при загальній кількості 439 студентів. Наприкінці 80-х років ХІХ століття не менше третини всіх студенток у вишах Швейцарії складали жінки, народжені в Україні, зокрема з Наддніпрянщини; щоправда, переважна більшість походила з єврейських родин. Диплом лікаря був своєрідним щасливим квитком, який хоч і не гарантував, але надавав шанс – дипломований лікар мав змогу практикувати за смугою осідлості.
Однією з найбільш яскравих особистостей, випускницею медичного факультету Лозанського університету була Віра Ґедройць – перша жінка-хірург, докторка медицини, чия доля в подальшому була тісно пов’язана з Україною. Можна також згадати і Софію Окуневську-Морачевську – першу українку з Галичини, яка здобула університетську медичну освіту і стала першою лікаркою в Австро-Угорщині. Варто зауважити, що юридичне право на вищу освіту в Галичині жінки отримали лише в 1894 році, пізніше ніж у Російській імперії.
«Ми – українські партизани… не треба нам бабів». Жінки і війна
Зазвичай війна впродовж тисячоліть залишалася суто чоловічою справою, натомість жінки належали радше до категорії трофеїв. З історії відомо, що були перські жінки-воїни, зокрема жінка-полководець Пантея Артешбод – командувачка елітними перськими військовими з’єднаннями часів царя Кіра Великого. Саме перські жінки-воїни слугували прообразом у фентезі-сазі «Гра престолів». У новітній історії жінки взяли до рук зброю під час Першої світової війни. Зокрема, українські жінки стали вояками Легіону січових стрільців, який воював у складі армії Австро-Угорщини. На сьогодні встановлено імена 34 українських жінок, які перебували на фронті й воювали нарівні з чоловіками.
Найвідоміші з них – Ганна Дмитерко, Олена Степанів, Софія Галечко. Дві останні 19 листопада 1914 року були першими українками, нагородженими медаллю за хоробрість. Про жіночий досвід перебування на фронтах Першої світової війни можна прочитати в спогадах Олени Степанів «Записки старшого десятника». Участь жінок під час Першої світової війни викликала в суспільстві неоднозначну реакцію, здебільшого критичну.
Під час Другої світової війни українські жінки теж воювали. Одні – в лавах радянської армії, інші – в УПА. І знову їм довелося стикатися з різним, часом дискримінаційним ставленням з боку чоловіків. «Ми – українські партизани… не треба нам бабів», – любив співати командир куреня «Лемківщина» Василь Мізерний («Рен»). Українська вчена-історик Марта Гавришко в дослідженні «Жінки у національному підпіллі: внески і втрати» пише, що “восени 1944 року він вигнав зі свого військового табору на Буковому Берді у Західних Карпатах (де було близько 2 тис. вояків) майже півсотні жінок, залишивши декілька санітарок старшого віку... Упередження щодо жінок були характерними для багатьох підпільників. За словами спецзв’язкової Романа Шухевича Ірини Козак, жінкам у підпіллі було набагато важче за чоловіків досягти визнання. Просуванню жінок ієрархічною драбиною в ОУН і УПА перешкоджали поширені стереотипи про призначення, роль, можливості жінок, характерні для патріархального суспільства”.
Нині українські жінки знову були змушені взяти до рук зброю; до цього їх змусила російсько-українська війна. І знову жінки переживають той самий досвід, що й їхні посестри 100, 75 років тому. «…А взагалі в армії нас ніхто не чекав, і на війні тим більше. І досі, в принципі, не дуже чекають на бойових спеціальностях. Спочатку і комбату говорили: «Та нащо воно треба? Бабам на війні не місце, нічого їм тут робити…», – говорить снайперка Юлія Матвієнко, одна з героїнь публіцистичної книги Євгенії Подобної «Дівчата зрізають коси» (до речі, лауреатки цьогорічної Шевченківської премії в номінації «публіцистика»). Командир з роботи з особовим складом Оксана Якубова зауважує: “Комбриг сказав: “Тобі що, адреналіну не вистачає? Чи особисті проблеми порозв’язувати приїхала? Пригод шукаєш?... Хлопці не одразу мене прийняли як командира, багато хто не розумів, як це – жінка командує чоловіком... Довелося знову завойовувати авторитет і повагу бійців”. Прикметно, що переважна більшість героїнь книги Євгенії Подобної стикалися зі стереотипним уявленням про жінку на війні, а також із упередженим до себе ставленням: “Мене багато хто засуджує за це – що я, мовляв, покинула дитину і поїхала на фронт... Іноді кажуть: “От убили б тебе, кому твоя дитина потрібна?..” (Ірина Гаркавенко “Марго”). Тож на книзі «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвич, на жаль, історія жінок на війні не закінчується…
Дюжина яєць і заробітна плата. Жінки і гроші
«Жінка отримує зарплату надто високу, щоб померти, але надто низьку, щоб жити», – зауважив засновник німецьких соціал-демократів Август Бебель у бестселері “Жінка і соціалізм”, яка побачила світ у 1878 році. Саме Бебель уперше звернув увагу на те, що пригнічення жінки має подвійну природу – не тільки соціальну, а й економічну.
Відтоді відбулися суттєві зміни, жінки заробляють майже нарівні з чоловіками, але економічна нерівність між ними залишається актуальною проблемою. Факт: зарплата чоловіків в усьому світі суттєво перевищує зарплату жінок. В Україні різниця між зарплатою чоловіків і жінок – до 25% на користь чоловіків. У Британії такий показник становить 9,4%, у Франції – 14,3%. У багатьох країнах Європи й у США існує навіть День рівних зарплат чоловіків і жінок. Він відзначається після нового року, на стільки днів довше, наскільки довше потрібно працювати жінці, аби отримувати таку ж саму зарплату, яку отримують чоловіки. Шеріл Сандберґ – американська підприємиця (на той час віце-президентка з глобальних онлайн-продажів та операцій в Google) у книзі “Включайся!” (2013) наводить вельми красномовний приклад: “1970 року на кожний долар заробітку чоловіків припадало 59 центів, виплачуваних їхнім колегам-жінкам. До 2010 року жінки... збільшили цей показник аж до 77 центів. У Всесвітній день рівної оплати праці 2011 року активістка Марло Томас сумно пожартувала: “Сорок років – і вісімнадцять центів. Дюжина яєць за цей час подорожчала вдесятеро більше”. За прогнозами, зарплати чоловіків і жінок зрівняються приблизно у 2186 році.
У 155 державах існує як мінімум один закон, який наділяє чоловіків більшими економічними правами, ніж жінок. У 67 країнах що розвиваються, близько 20% чоловіків виступають проти того, щоб жінки ходили на високооплачувану роботу. Єдине що втішає – жінок побільшало серед найбагатших людей планети і з кожним роком їх усе більше. Жінки складають 11% рейтингу найбільш заможних людей світу. Щоправда, більшість із них отримали свої статки у спадок. Крім того, Forbes складає й інший список, який складається виключно з тих жінок, які заробили свої мільйони «з нуля». Середній вік мільйонерок – 46 років і найбільше в ньому китаянок. В Україні теж є свої жінки мільйонерки. Свої статки вони заробили переважно на торгівлі алкоголем, будматеріалами і в фармацевтичній галузі.
Жінки і влада
«Протягом усієї відомої нам історії західної цивілізації ми бачимо радикальне відлучення жінок від влади – реальне, культурне і символічне», – пише у своїй книзі «Жінки і влада. Маніфест» британка Мері Бірд – відома вчена, антикознавиця, професорка Кембриджського університету. Вона здійснює побіжний екскурс в історію, починаючи з часів Античності й закінчуючи теперішнім часом, намагаючись зрозуміти витоки й природу сексизму в політиці. Приклади, наведені в книжці – надзвичайно яскраві та промовисті. Наказ жінці «закрити рота» увічнив у своїй безсмертній «Одіссеї» Гомер майже 3000 років тому. Вже в першій пісні, під час сцени, коли Пенелопа просить співака, який виступає перед натовпом претендентів на її руку та серце, заспівати щось веселіше, втручається Телемах – син Пенелопи і Одіссея. Він наказує матері повертатися до своєї кімнати і зайнятися своїми справами – прядивом, ткацтвом… «Говорити ж – не жіноча справа, а справа мужа, найбільше – моя; у себе я сам повелитель», – резюмує ще зовсім юний Телемах. Відтоді механізми, які примушували жінку мовчати, міцно вмонтовувалися в західну культуру. Один із яскравих прикладів західного сексизму в царині політики новітнього часу – протистояння між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон під час президентських виборів 2016 року в США. Прибічники Трампа, після перемоги останнього зображали того в ролі Персея, що обезголовлює Медузу-Клінтон, використовуючи відомий античний сюжет, а також знамениту скульптуру Бенвенуто Челліні… На початку ХХ століття жінки ще не мали права голосувати на виборах. Всім відома метафора «скляної стелі» – чим вище піднімаєшся по соціальних щаблях, тим менше жіночих облич.
Жінки на високих керівних посадах у силових відомствах викликали певне роздратування, а то й відверто агресивне несприйняття з боку підлеглих-чоловіків. Щоб утриматися у владі жінкам доводиться грати за чоловічими правилами і чоловічі ролі.
Чи були приклади злодійства жінок у владі всесвітнього масштабу? Поки що ні. Поодинокі випадки – так, але жінки-Гітлера чи Сталіна історія поки що не знає. Можливо, не було слушної нагоди? Хоча, декого можна все ж побачити. Один із останніх прикладів – Біляна Плавшич – єдина жінка, засуджена на початку 2000 років Гаазьким трибуналом за злочини проти людяності у колишній Югославії. Проте Міру Маркович – дружину Слободана Мілошевича – ніхто не судив, але відомо, що вона мала колосальний вплив на свого чоловіка. Саме вона «зробила» з Мілошевича, якому пророкували посаду начальника залізничної станції, політика, про якого говорив увесь світ. Її поза очі називали «леді Макбет», вона була єдиною жінкою в Сербії яку найбільше боялися. Але породження політичних монстрів – чи то чоловіків, чи то жінок, залежить більшою мірою від нас. Суспільство, яке не бере участі в державотворенні, не ухвалює жодних важливих рішень, яке вкрай інертне і яке мріє про вождя чи вождиню, про когось із неодмінно «сильною рукою», «батька» чи «матір» нації – ментально живе ще у позаминулому столітті.
Трансґендер проти Берегині
Завершимо загадкою: “Реанімаційному хірургу потрібно прооперувати юнака, важко пораненого в автомобільній аварії, в якій щойно загинув його батько. Але хірург, ледве побачивши хлопця, відмовляється оперувати того, кажучи: “Я не можу оперувати. Це мій син”. Як таке можливо? Саме цю загадку в якості яскравого прикладу щодо вкорінення в нашій свідомості стереотипних гендерних понять, любить наводити американська науковиця й феміністка Ненсі Фрейзер, адже хірург – жінка. І хоча нині це не така вже й дивина, але, кажучи слово “хірург”, ми одразу все ще уявляємо чоловіка. До речі, на сьогодні 70% усіх працівників медичної галузі світу складають жінки, але попри це, їх критично мало на високих керівних посадах, а також у таких напрямках як хірургія. Втім, часи змінюються, і ми змінюємося разом із ними. Емансипація парадоксальним чином породжує нові проблеми, зокрема, відповідність жінки жорстким вимогам суспільства щодо самореалізації та ідеальному тайм-менеджменту, а також відповідність новітнім стандартам привабливості. Прикметно, що згідно з соціологічними дослідженнями, продажі косметики в світі з року в рік невпинно зростають, так само, як зростають прибутки індустрії краси. Нині жінка не вважається “слабкою варіацією чоловіка”. Поволі відходить у минуле й парадигма в рамках ґендерних ролей чоловіка-здобувача і жінки – хранительки вогнища – оспіваної й поетизованої міфічної Берегині. Звичними стають не тільки жінки-політики, жінки військові, а й сурогатне материнство, зміна статі, клонування. Хочемо ми того, чи не хочемо, не такі вже далекі часи, коли змінити стать стане майже так само легко, як змінити зачіску чи тату. Все залежатиме лише від бажання. Тож анатомія поволі перестає бути долею.
Світлана Шевцова, Київ
