Щоденники Винниченка на розі Бродвею
21 лютого Українська вільна академія наук (УВАН) у США передала Україні картину Віктора Цимбала «Рік 1933», написану 1936 року. За кілька днів картина відбула до Києва, де невдовзі займе чільне місце в Національному музеї Голодомору-геноциду. Під час церемонії передачі полотна, яка відбулася в Генеральному консульстві України в Нью-Йорку, я познайомився з президентом академії, доктором Альбертом Кіпою та з хранителькою фондів музею-архіву ім. Дмитра Антоновича УВАН Тамарою Скрипкою. Вони люб’язно запросили відвідати їхній заклад.
УВАН І ДЖУЛІЯ РОБЕРТС
Розташована академія на розі Бродвею та 100-ї вулиці – на захід від Центрального парку. Стара триповерхова будівля – ніби затиснута між великими сучасними конструкціями. «Дзвоніть у дзвінок», – каже табличка біля дверей. Усередині панують бібліотечна тиша і спокій, люди розмовляють майже пошепки.
- Ще жодного разу в Україні не писали про нашу академію, – промовляє пані Тамара, відповівши на мій дзвінок у двері. – Хоча це унікальний заклад, де зберігається найбільший український архів поза межами України.
Українські науковці викупили це приміщення на початку 1960-х, коли президентом УВАН був знаменитий мовознавець Юрій Шевельов. Раніше тут розміщалася публічна бібліотека. Доти архіви, перевезені з Європи в кінці сорокових, тимчасово зберігалися в УВАН Канади, а також у Нью-Йорку – в Колумбійському університеті та в інших місцях. Урешті всі вони були звезені сюди.
Членами УВАН є вчені українського походження з різних сфер науки. У самому приміщенні розташувалася бібліотека з 50 000 книг та величезний архів, який складається з 365 фондів. Тобто якщо присвятити одному фондові один день, то вистачить рівно на рік.
- Та не намагайтеся вивчити якийсь один фонд за один день, – каже пані Скрипка. – Це просто нереально. Я, наприклад, щоб написати одну з книжок про Лесю Українку, присвятила вивченню матеріалів п’ятнадцять років. Один із дослідників Винниченка кілька місяців вивчав його перші щоденники, що займають лише дві коробки з більш як сотні.
Принагідно додам, що волинянка Тамара Скрипка – серед найкращих знавців життя і творчості Лесі Українки. Її книжки про поетесу та родину мисткині видаються як в Україні, так і в УВАН. В академії вона працює з 1996 року, доти займалася дослідженням Лесі в Інституті літератури НАН України в Києві.
Пані Тамара проводить мене на третій поверх у свою святая святих – залу, де зберігаються архіви. Приміщення розділене на дві частини, в одній – полиці з книжками, у другій – сірі коробки з архівними матеріалами, складені на високих стелажах. Господиня надіває елегантні білі рукавички, готуючись до пошуку матеріалів, які я просив дістати.
- Цю залу розділили 13 років тому ось цією стінкою з дерева і скла, – пояснює вона. – Це зробила кіностудія, яка знімала фільм «Усмішка Мони Лізи» з Джулією Робертс. Студія винайняла це приміщення для зйомок сцени у бібліотеці, зробила ремонт, розставила свої книжки. Заплатила непогані гроші, й ось тимчасову стінку поставила, яка добре вписалася в інтер’єр.
Мій погляд зупиняється на великому приладі на столі.
- Ось цей агрегат, – каже пані Тамара, – спеціальний сканер для оцифровування документів. Страшенно дорогий – навіть не знаю, скільки коштує. Його потужність – 2000 сторінок у день. Його нам презентував Фонд кафедр українознавства в Кембриджі, він також виділив кошти на утримання одного працівника, який займається оцифровуванням. Ми вже відсканували 130 000 документів. Але це лише дещиця з того, що належить зробити.
Дивиться запитально на мене. Заздалегідь по телефону я сказав пані Тамарі, що бажаю глянути на архіви письменника Володимира Винниченка та поетів Євгена Плужника і Євгена Маланюка.
УКРАЇНСЬКИЙ ОДІССЕЙ В АМЕРИЦІ
Видатний поет, критик, енциклопедист, сотник армії УНР, «імператор залізних строф» Євген Маланюк жив у Нью-Йорку з 1949-го по 1968 рік. Представник нью-йоркської групи українських поетів Юрій Тарнавський називав його «українським Одіссеєм в Америці».
Саме цей період був найбільш плідним у його житті.
- Якраз займаємося оцифровуванням листів до Маланюка, – каже пані Тамара. Показує рукою на десяток коробок на столі з написом «Евген Маланюк». – Він не любив, коли на нього казали Євген, називав себе Евгеном.
- А чи маєте листи від самого Маланюка?
- Дивне запитання. Він же не писав їх сам собі… Якщо хочете побачити щось написане його рукою, то я дістану вам рукописи.
Розкриває першу-ліпшу коробку, яку дістає з верхніх полиць. На клаптиках паперу бачу записи, зроблені рукою поета…
- Маланюк жив у Нью-Йорку в кількох квартирах. Після смерті нам передали деякі його речі.
Хранителька фондів розкриває коробку, яку приготувала заздалегідь, дістає ретельно загорнені в білий папір попільнички, мундштук, іконку, люльку з залишками тютюну.
- Він був затятим курцем. Курив, навіть коли хворів, і лікарі суворо забороняли це.
- Маланюк користувався великим попитом у жіноцтва… Напевне, був харизматичною особистістю? – запитую.
- Не думаю, що харизматичною, – замислено каже вона. – Хоча зараз важко сказати. Тут нещодавно знімали документальний фільм про його нью-йоркське життя, але багато фактів перекрутили, не розібралися.
«О, ЯКИЙ ЖЕ ПРЕКРАСНИЙ ТИ, СВІТЕ ЄДИНИЙ!»
- Ви просили показати архів Плужника – це нескладно, бо він зовсім невеликий.
Поет Євген Плужник прожив 38 років, був звинувачений в буржуазному націоналізмі й засланий на Соловки, де помер від туберкульозу.
Дружина Галина Коваленко 1943 року виїхала з України до Німеччини, згодом до США, де прожила до 1989 року. Померла у 90-річному віці. Її особисті речі, серед яких були й ті, що колись належали Євгенові, потрапили до архіву УВАН.
Переважно це фотографії, книжка поезій Плужника, видана за його життя, листи.
- Ось ця фотографія Євгена висіла в них над ліжком, – каже пані Тамара. – Галина Коваленко вийшла заміж удруге, але пам’ять про Євгена берегла все життя. Вона була дуже гарна і такою залишалася до глибокої старості… Коли заглиблюєшся в архіви, то ніби проходиш через життя людини, – додає вона.
Чомусь згадалися Плужникові рядки: «І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!»
«ПРОЗАЇК ІЗ БОЖИХ ПЕСТОЩІВ»
Моє зацікавлення архівами письменника й державного діяча УНР Володимира Винниченка особливого захоплення в пані Тамари не викликало. Насамперед тому, що його архів – величезний.
Вона запропонувала обрати, що саме я хочу побачити, бо перебирати всі ті коробки – справа довга й марудна.
- Щоденники, – кажу.
- Їх дуже багато. Покажу вам останній запис, зроблений 1 березня 1951 року – за п’ять днів до смерті письменника.
Як відомо, останні роки життя Винниченко прожив зі своєю дружиною Розалією у французькому містечку Мужені, неподалік Канн. Там і похований.
Архів Винниченка допоміг зберегти українець із Нью-Йорка літературознавець Григорій Костюк, який перевіз його з Франції до Колумбійського університету, а звідки матеріали потрапили до УВАН. Архів складається переважно з рукописів, зокрема й щоденників. Винниченко був дуже плодовитий письменник, тож паперів залишилося багато.
«Прозаїк із божих пестощів», «майстер психологічного аналізу», «автор першого українського фантастичного роману», «творець моментів» – це все про нього…
- Ці щоденники він писав для себе чи для друку? – запитую, розглядаючи останній запис майстра слова.
- Кожен письменник, коли веде щоденник, розраховує, що колись його буде надруковано. Це стосується й Винниченка. Хоча деякі речі, що він записував, були надто інтимні, й не думаю, аби він хотів їх оприлюднення… У його житті було багато всякого… Він жив із Розалією і водночас ховався від неї у своєму «курені», що знаходився біля його будинку в Мужені. Допоможіть мені краще поставити ті коробки на місце…
Тамара Скрипка зізнається, що вже багато років працює над книжкою під назвою «Міра життя – любов». Досліджує вплив «муз» письменників на їхню творчість. Героями її книжки виступають Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Євген Плужник, Євген Маланюк і Юрій Шевельов.
Ще каже, що доля Української вільної академії наук у США залишається невизначеною. Фінансування катастрофічно не вистачає, навіть на опалення бракує коштів. Картини в умовах перепаду температур зберігати не можна. Цього року на Різдво наколядували (назбирали від донорів) усього 8000 доларів. Торік вдалося зібрати 18 000.
- Якщо так піде далі, то не знаю, що чекає на всі ці архіви та книжки.
Володимир Ільченко, Нью-Йорк
Фото автора
