15 січня. Пам’ятні дати
Слова Гімну були узаконені лише 6 березня 2003 року. Створення сучасного Гімну України бере початок з осені 1862 року, коли український вчений-етнограф, поет і журналіст, активний діяч українського визвольного руху на Правобережній Україні Павло Чубинський написав патріотичного вірша «Ще не вмерла Україна». Пророчі слова Павла Чубинського потужно зазвучали, коли були окрилені музикою Михайла Вербицького – скромного священика, обдарованого талантом митця, одного з основоположників української композиторської школи. Перше документальне свідчення виконання пісні «Ще не вмерла Україна» датується 10 березня 1865 року, що офіційно вважається датою першого публічного виконання національного гімну. Цікаво, що перший тиражований на грамплатівці запис цієї пісні зробила студія Columbia (США) у 1916 році. Як гімн вона звучала за часів Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Гетьманату, Директорії. Але державне затвердження ця пісня одержала лише 15 березня 1939 року – як гімн Карпатської України. Ця держава проіснувала не довго. Разом з її занепадом гімн був заборонений угорським урядом, так само, як і понад 70 років у Радянській Україні. Своє нове дихання і нове життя український гімн, так само як і інші символи нашої держави, здобув під час Революції Гідності, коли сотні тисяч людей співали заповітні слова, наче святу молитву. Патріотична пісня, написана понад 150 років тому, стала одним із утілень споконвічного прагнення українців до свободи, поєднала крізь віки всіх борців за незалежність і стала справжнім, а не казенним символом нинішньої України.
Ювілеї дня:
398 років від дня народження Мольєра (справж. – Жан Батіст Поклен; 1622-1673), французького драматурга і актора. Відповідаючи на запитання короля Людовіка ХІV, хто є тим найвидатнішим письменником, котрий уславить його царство, поет і теоретик літератури Буало відповів: «Мольєр, ваша величносте». Сучасниками й товаришами драматурга були Жан Расін, Депрео Буало, брати П’єр і Тома Корнель, Сірано де Бержерак, Лафонтен. Мольєрівські комедії завжди мали шалений успіх. «Тартюф», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Мізантроп», «Жорж Данден», «Міщанин-шляхтич» і по сьогодні живуть своїм театральним життям. «На мою думку, найважливіше правило – подобатися. П’єса, яка досягла цієї мети, – гарна п’єса»,– саме таким було творче кредо Мольєра. В 20 років він став актором і залишався ним до самої смерті. 17 лютого 1673 року Мольєр востаннє вийшов на сцену. Зранку почував себе гірше, ніж завжди. Дружина благала скасувати виставу, але Жан Батіст подався до театру. Під час останньої дії його схопили судоми. Він упав у крісло, але відразу ж підвівся і дограв роль до кінця. Актора на ношах доставили додому. Ні лікар, ні священик не схотіли йти до комедіанта, якого вважали безбожником. Невдовзі у Мольєра пішла горлом кров, і він так і помер без сповіді. Ховати таку людину за церковним законом тоді було заборонено. Лише після втручання короля архієпископ дозволив поховати драматурга по-християнськи. Мольєра поховали на цвинтарі Святого Жозефа – у кутку, призначеному для самогубців і нехрещених дітей. Під час французької революції тіло драматурга вирішили урочисто переховати, та його могилу було важко знайти. Чиїсь останки все ж таки викопали і перенесли до мавзолею. Та чи належали вони Мольєрові – невідомо.
149 років від дня народження Агатангела Кримського (1871–1942), українського сходознавця, історика, мовознавця, літературознавця, фольклориста, етнографа, письменника, перекладача, славіста, академіка АН України. Один з організаторів академії наук України, директор Інституту української наукової мови (1921–1929). Його рід походив із тюрксько-татарського племені, один із предків був муллою, але після якогось гострого конфлікту 1696 року він змушений був тікати з Бахчисараю від помсти хана, перебратися в Литву й охреститися. А через те, що він був вихідцем із Криму, його стали називати Кримським. Вчений вільно володів понад 60 мовами Сходу, Середньої Азії, Кавказу, Західної Європи. Зробив великий внесок у вітчизняне сходознавство. Завдяки Кримському український читач уперше познайомився з поезіями Гафіза, Омара Хайяма, Рудакі, Сааді, текстами «Корану», «Тисячі й однієї ночі». У 1941 році його арештували. Кримського разом з багатьма іншими представниками інтелігенції у холодних вагонах, відправили до Казахстану. Є кілька версій його смерті. За однією з них, Агатангел Юхимович помер у кустанайській лікарні, що «славилася» своїм суворим режимом. Проте є сумніви стосовно його факту, адже досі невідоме місце його поховання. Можливо, професор так і не доїхав до Кустанаю й загинув у дорозі. Офіційною датою смерті Кримського вважається 25 січня 1942 року. У 1957 році його було реабілітовано. У 1991 році Академією Наук України встановлено премію імені Агатангела Кримського за визначні успіхи в галузі сходознавства; Інститут сходознавства НАН України також носить ім’я видатного вченого.
105 років від дня народження Лео Мола (Леоніда Молодожанина, 1915-2009), українського скульптора, живописця, академіка Королівської канадської академії мистецтв. Леонід Молодожанин народився на Хмельниччині. Навчався живопису У Відні, а згодом в Академіях Ленінграда, Берліна та Гааги. Під час Другої світової війни залишився на Заході. З 1949 року мешкав у Вінніпезі (Канада). Світове визнання Лео Мол здобув, як переможець міжнародного конкурсу на спорудження пам’ятника у Вашингтоні Тарасу Шевченку. Крім того, він став автором пам’ятників Шевченку у багатьох країнах світу: Канаді (міста Вінніпег, Оттава), Аргентині (Буенос-Айрес), Росії (Санкт-Петербург). Серед доробку митця – створення погруддя трьох понтификів - Павла VI, Івана XXIII, та Івана-Павла II, які зберігаються у Музеї Ватикану. Він також є автором надгробного пам'ятника відомому українському поету, прозаїку, драматургу Івану Багряному у місті Новий Ульм (Німеччина). Найбільше бронзових робіт українського митця (близько 300) – зібрано у Саді скульптур його імені (Leо Мol Sculpture Garden) у Вінніпезі. За заслуги у галузі мистецтва Леонід Молодожанин був удостоєний присудження звання Академіка Королівської канадської академії мистецтв.
91 рік від дня народження Мартіна Лютера Кінга (1929-1968), керівника руху за громадянські права темношкірих американців, баптистський проповідник, лауреат Нобелівської премії миру (1964). Був убитий у Мемфісі (шт. Теннессі, США), де очолював 6-тисячний марш протесту. Як сказав один з друзів проповідника, Кінга вбив не Джеймс Ерл Рей, а вся біла Америка. Бо саме Кінг, палкий шанувальник Махатми Ганді та його методу пасивного, ненасильницького опору у боротьбі за свободу, більше за будь якого американця зробив, аби показати всю оманливість численних заяв білої Америки про те, що вона є землею свободи і рівності. Переконатися в цьому можна, почитавши проповіді Мартіна Лютера Кінга.
Роковини смерті:
День пам’яті Давида Бурлюка (1882-1967), українського художника-футуриста, поета, теоретика мистецтва, літературного і художнього критика, видавця, якого називали «Колумбом футуризму». Один із чільних творців українського модернізму початку XX століття. Народився на хуторі Семиротівщина, що на Харківщині. Його батько походив з роду запорізьких козаків. У 1893-1895 роках Давид Бурлюк навчався в Олександрійській чоловічій гімназії (Суми). Художню освіту здобував у Казанській художній школі, Одеському художньому училищі, мистецьких студіях Мюнхена та Парижа, Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. «Повсякчас з любов’ю думаю про Давида. Чудовий друг. Мій справжній учитель. Бурлюк зробив із мене поета. Читав мені французів і німців. Видавав мені щодня по 50 копійок, щоб я писав, не голодуючи», - згадував Володимир Маяковський, який навчався з Бурлюком в Московському художньому училищі (щоправда, вчилися вони там не довго – у 1914 товаришів виключили з навчального закладу за участь у публічних диспутах). У 1922 році Бурлюк разом з родиною емігрував до США, через 8 років отримав громадянство. На чужині не розгубився – писав поезію, організовував виставки, видавав мистецький журнал, займався живописом (перевагу надавав пейзажу), багато подорожував – навіть двічі побував у Радянському Союзі у часи хрущовської «відлиги». Маяковський у 1925 році (на той час він вже був визнаним радянським поетом), перебуваючи в Америці відвідав «Додічку» – друзі згадували бурхливе минуле, але намагалися не думати про майбутнє (особливо Маяковський). На згадку сфотографувалися – Маяковський, Бурлюк та двоє його синів. Через 5 років Маяковський накладе на себе руки в Москві – зневірений у житті, в друзях, жінках. Бурлюк переживе його на 30 років і помре у Саутгемптоні (острів Лонґ-Айленд біля Нью-Йорка) 15 січня 1967 року. Того ж року помре і його дружина Марія Єленевська, з якою вони прожили в мирі та любові 48 років. Після смерті митця в його маєтку відкрили меморіальний музей і заснували Фонд Давида Бурлюка. В Україні знаходиться лише 35 його полотен.
