12 українців, які здивували в 2019 році

12 українців, які здивували в 2019 році

Укрінформ
Цей рік нам показав – істину треба шукати у візіях майбутнього

Уже вшосте автор цих рядків підбиває підсумки року своєрідним рейтингом українців, які нас усіх здивували. 2019-й був роком змін в українській владі. І, як завжди буває в таких випадках, у зоні уваги були ті, хто в цій владі засвітився. Їх було чимало. Не всі здивували. Хтось розчарував. Від декого очікували більше (і можливо, ці очікування справдяться з часом). Чиїсь слова і вчинки були надто очікуваними.

Але були й ті, хто справді здивував. І дивували навіть тоді, коли ми вже втомлювалися від «відкриттів», і, здавалося, що ось тепер уже нічого не здивує.

Почнемо не з політиків і не з урядовців. Почнемо з тих, чиє повернення на Батьківщину, до нас із вами, було справжнім дивом.

1. ОЛЕГ СЕНЦОВ. Так, дивовижним був сам факт його звільнення з російського полону. І якщо повернення українських моряків очікували, то надій на те, що ми побачимо в Україні кримчанина Сенцова й інших політв`язнів, майже не було. Утім не могла не здивувати стійкість його у далекій колонії в Лабитнангі й розважливість після повернення у політичне й громадське життя України. Перевтілення з політичної ікони на живу людину відбулося органічно. Він не обіцяв «не скурвитися», але й «не скурвився». Залишається самим собою попри намагання політиків різного штибу затягнути його на свою територію.

Віддаючи йому належне, в його особі вшануймо й інших патріотів, яким доля дала випробування полоном. І тим, хто повернувся на рідну землю, як Володимир Балух, Євген Панов, Роман Сущенко, Микола Карпюк, Олександр Кольченко та ін., й тим, хто поки що страждає у російських в`язницях. І повернення кого ми чекаємо вже на ці новорічні свята.

2. ОЛЕНА ЗЕРКАЛЬ. Смілива жінка, до недавнього часу заступник міністра закордонних справ, вона показала світові, що воювати за незалежність можна не тільки зброєю, а й духом та буквою міжнародного права. Ідеолог і офіційний представник України у багатьох міжнародних судах. Головний біль російських юристів-міжнародників. В її портфоліо – публічні слухання в міжнародному суді ООН в Гаазі за позовами проти Росії по відшкодуванню збитків, заподіяних через збитий рейс MH17 Малайзійських авіаліній та обстріли мирних жителів у Волновасі, Маріуполі, Краматорську; виграш в Стокгольмському арбітражі, за рішенням якого російська сторона має (й уже погодилася) виплатити нам 3 млрд доларів. А ще був міжнародний трибунал з морського права щодо українських моряків, захоплених у Керченській протоці. Пані Зеркаль залишила наступникам перспективні справи – по Морській конвенції, щодо прав України як прибережної держави та про порушення імунітету військових кораблів і членів екіпажу.

Відхід Олени Зеркаль від владної команди дехто сприймає як серйозний мінус. Інші бачать її ледь не наступним президентом України.

3. МАКСИМ НЕФЬОДОВ. Упродовж останніх років був наочним втіленням мрії про «технократів в уряді». І хоча його дітище «Прозорро» нещадно критикували за недосконалість, це було реальне ноу-хау минулого уряду. Здивував Нефьодов тим, що взявся за непідйомну справу – включившись у конкурс на очільника Держмитслужби, виграв його і проанонсував амбітний проєкт: «Нова українська митниця».

Поки що корупцію на митниці подолати не вдалося нікому з його попередників. Будемо вірити, що Нефьодов здивує нас знову, тепер уже по-справжньому. Мотив у нього є: «Я розумів, – сказав якось, – що сама по собі країна не зміниться, і тоді для людей мого покоління, освіти та професії тут просто не буде місця».

4. ДМИТРО ДУБІЛЕТ. 34-річний випускник Лондонської бізнес-школи, син колишнього очільника Приватбанку мав величезні бізнес-амбіції й не менші бізнес-можливості. У серпні 2019-го збирався переїхати до Лондона, аби разом із партнерами запустити у Великій Британії мобільный банк Koto. Натомість опинився в кріслі міністра Кабінету міністрів. Коли ми вимовляємо: «тотальна діджиталізація», то це великою мірою – про ідеї Дубілета. Скасування трудових книжок і листків непрацездатності, відмова від традиційного перепису населення (яка ледь не довела до істерики найвідомішого в країні демографа Еллу Лібанову), переїзд міністерств на Грушевського, об`єднання всіх державних реєстрів в один і виведення з тіні спиртової галузі (через що йому почали загрожувати і він змушений був подбати про охорону) – ці та багато інших озвучених ним місій часом здаються нездійсненними. Але, можливо, він просто бачить майбутнє?

5. АРСЕН АВАКОВ. За попередні 5 років стягнув на себе стільки негативу, що дивувало, як він ще тримається на плаву. Але, як досвідчений політик, уміло розрахував ситуацію: зайняв підкреслено нейтральну позицію на президентських виборах – і виграв. Не маючи сьогодні ані дружньої фракції (як колись «Народний фронт»), ані старих друзів в уряді, він тим не менш зберіг вплив у державі. Хтось пояснює це «валізами компромату», інші – приязними стосунками з добробатівцями, а може, в нагоді став менталітет Арсена Борисовича, який звик іти своїм власним шляхом. Сьогодні ім`я беззмінного міністра внутрішніх справ стійко асоціюється з розслідуванням вбивства Павла Шеремета, і дехто з експертів вважає, що він ув`язався в доволі ризиковану кампанію. Але, думаю, Аваков ще багатьох здивує.

6. МУСТАФА НАЙЄМ. Його звикли вважати таким собі хлопчаком із когорти невиправних «єврооптимістів» (сьогодні їх частіше зневажливо називають «соросятами»), які прагнуть скопіювати в Україні Європу, не розуміючись на реаліях української дійсності. Втім, Найєм уже давно вийшов із ролі журналіста-викривача. Й на відміну від своїх колег, які після Майдану зайняли позицію скептичних спостерігачів, узявся за конкретну справу – був куратором створення нової поліції у ряді міст країни. Призначення його на посаду заступника гендиректора "Укроборонпрому" не просто здивувало – багато хто попервах сприйняв цю новину як розіграш. А відомий усім ексдепутат-радикал Мосійчук назвав це кадрове рішення «державною зрадою». Втім перший аналіз ситуації в галузі, який пролунав із вуст Мустафи Найєма, засвідчив: він розуміє, наскільки серйозною є там ситуація. Чи увінчаються реформи в «Укроборонпромі» успіхом? Побачимо.

7. ОЛЕНА БІЛОЗЕРСЬКА. У 2014 році здивувала тим, що з журналістки й блогерки неочікувано перекваліфікувалася в снайперку. Нині ж, не розлучаючись із рушницею, повернулася до такої вбивчої зброї, як слово. Зазвичай спогади учасників війни за них пишуть тилові літератори чи журналісти. Олена свою книгу – «Щоденник нелегального солдата» – писала власноруч, а отже можна сподіватися на правду. І є шанс, що колись за її книгами майбутні школярі вивчатимуть війну.

І ще одне. Професія снайпера потребує холодної голови, поміркованості й критичного мислення. І ця обережність у діях логічно перекочувала в її дописи в соцмережах. Окремі думки Олени – про те, що героїзм на фронті не виключає злочинів у тилу, що вона не готова вписуватися за всіх фігурантів справи Шеремета, бо замало інформації – можливо й розчарують когось. Вона могла б і ризикнути в оцінках і висновках, але бойовий досвід зупиняє від поспіху.

8. СЕРГІЙ РАХМАНІН. Здивував тим, що у свої 50, після стількох років аналітичної журналістики, раптово змінив сталий ритм життя й спробував себе на поприщі публічної політики. І хоча випадків, коли успішний журналіст ставав успішним політиком, не багато, бо якісна журналістика – це безкомпромісність, а якісна політика – компроміс, – Сергій намагається зламати це правило.

Від журналіста в ньому ще лишається прагнення шокувати. І метафорами з трибуни (коли порівняв президентський закон про імпічмент із жуйкою «Орбіт»), і нещадною різкою правдою – коли назвав найбільш оптимальним варіантом зупинення українсько-російської війни – «заморозку конфлікту». Але, може, в цьому й є нова якість політика? Так чи інакше фракція партії "Голос" у ВР обрала його своїм головою, а таке з журналістами рідко трапляється.

9. ДАВИД АРАХАМІЯ. Багатьох здивувала сама його поява у фракції «Слуги народу», а надто те, що йому довірили її очолювати. Волонтера з 2014 року, радника міністра оборони, голову Ради волонтерів при міністерстві, орденоносця чекали зовсім в іншій політичній силі. І дехто з тієї сили досі розцінює його вчинок ледь не як «зраду» принципам. Не для всіх він «свій» і у власній фракції. Але, тим не менш. йому вдається утримувати ситуацію.

І хоча сам себе він назвав якось «людиною-бардаком» і запевняв, що не хоче йти в політику, а хоче лише впливати на неї, насправді Арахамія – не такий простий, яким декому здається ззовні. Винахідливий у минулому бізнесмен, бізнес-коуч і мотиватор, він уміє візуалізувати майбутнє і запропонувати шлях, хоч і не найкоротший і не найпопулярніший – але успішний. Якщо політика йому не набридне, то може в ній багато чого досягти.

10. ЮЛІЯ ТИМОШЕНКО. Вкотре здивувала своїм небажанням підкорятися долі. Потужно розпочала передвиборчу кампанію, трохи не дотягнула до виходу в другий тур, в якому мала серйозні шанси. Довго чекала запрошення на посаду прем`єра. Зрештою, не витерпіла і поринула у звичне для себе середовище опозиції, де не бачить себе ніким, окрім як першою скрипкою. У політичному довгожительстві позмагатися з нею може хіба що Медведчук, а щодо революційної риторики їй немає рівних. Не перестає дивувати молодечим завзяттям, з яким бореться проти ринку землі й інших ініціатив більшості.

11. АНДРІЙ ШЕВЧЕНКО. Мабуть, єдиний у цьому списку, хто не пов`язаний із політикою. Хоча з іншого боку, хіба те, що на стадіонах, які прийматимуть Європейський чемпіонат з футболу - 2020, майорітимуть прапори України і лунатиме наш гімн, – хіба це не є політикою?

Шевченко здивував тим, що, очоливши українську збірну, зумів викорчувати з її гри тяжіння до гри другим номером, орієнтованої на захист своїх воріт, прищепити любов до технічного й тактичного креативу. І як нагорода за це – красивий виграш у чемпіона Європи збірної Португалії, скандування усім стадіоном: «Шев-чен-ко!» і поклони героя з долонею, притисненою до серця. Того дня він був схожий на диригента симфонічного оркестру після виконання складної симфонії. Хіба це не дивовижно?

12. ВОЛОДИМИР ЗЕЛЕНСЬКИЙ. І на останок – про того, хто не просто здивував нас найбільше, а запустив ланцюг подій, одну дивовижнішу за іншу. Стрибок із акторів в очільники держави, два тури виборів, виграні на одному диханні, дебати на стадіоні, розпуск парламенту як відповідь на зневажливе – «слабкий президент», перша в історії монобільшість, нормандський формат, «очі в очі» з Путіним...

Новий стиль поведінки, злам усіх стереотипів і правил політичної гри, незрозумілість для опонентів цілей і тактичних ходів нового гаранта Конституції змушують вітчизняний політикум перебудовуватися, шукати адекватні відповіді, а отже й самим креативити і – дивувати.

*  *  * 

Світ за рік, що минає, став ще неочікуванішим. Схоже, що в ньому поменшало революційної романтики, а побільшало гри й змагальності інтелектів. Він став більше схожий на динамічний телесеріал з карколомними трюками, аніж на хресні ходи минулого з корогвами й очікуванням благодаті. І, можливо, ми таки зрозуміємо, що істину треба шукати не тільки в збереженні знайомого теперішнього й охороні традиційного минулого, а, насамперед, у візіях непередбачуваного майбутнього – хоч яким дивним, неймовірним, а часом, і руйнівним воно нам здавалося б сьогодні.

Євген Якунов. Київ

Читайте також про українців, які нас здивували в 2014201520162017, 2018 роках

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-