Яку музику люблять Клих та Гриб і в чому анархізм Кольченка

Яку музику люблять Клих та Гриб і в чому анархізм Кольченка

Укрінформ
Про перший тиждень юрмальської реабілітації колишніх бранців Кремля

На початку минулого тижня до Латвії прибули та розмістилися в Національному реабілітаційному центрі “Вайварі” (Юрмала) десять колишніх українських політв’язнів у РФ, які повернулися на Батьківщину 7 вересня цього року. Згадаймо перебіг тієї події: обмін 35 на 35. З них 24 – полонені українські військові моряки, яких Росія за рішенням міжнародного суду й так зобов’язана була відпустити, але не квапилася цього робити. І ще 11 – українські політв’язні. До Латвії прибули всі вони, крім поки що Олега Сенцова, який має прибути до “Вайварі” дещо пізніше.

ПРИБУТТЯ. ВРАЖЕННЯ: КАРПЮК, КЛИХ, КОЛЬЧЕНКО, СУЩЕНКО, ГРИБ

Зустріч колишніх бранців Кремля в міжнародному Ризькому аеропорту була дуже зворушливою. Тих, що зустрічають, було багато: дипломатичні працівники українського посольства; активісти української громади в Латвії, в тому числі ті, хто проводили акції з вимогою звільнення українських політв’язнів; медичні працівники з “Вайварі”, які відповідатимуть за перебування там українців. Деякі з гостей прилетіли зі своїми близькими, тому загальна кількість прибулих – 17. Зустріч знімав національний латвійський телеканал.

Цікаво, що майже одночасно з рейсом із Борисполя до Риги прибув рейс із Шереметьєво. І російські туристи на виході бачили нас, радісний натовп з українськими, кримськотатарськими та латвійськими прапорами. Отже враження від Латвії у цих росіян із самого початку були незабутні.

А далі прямо в аеропорту та дорогою до “Вайварі” я поговорив з усіма прибулими про враження від кількох місяців на волі та думки, з якими вони летіли до Риги. Питання одне, а відповіді в усіх були дуже різними. І саме такими, не систематизованими, не редагованими, мозаїчними, поданими саме в тому порядку, в якому я запитував ту чи іншу людини (адже ті, хто стояли поруч, чули наші розмови – і це теж вже впливало на їхні відповіді) вони здаються мені найбільш точними та промовистими.

В аеропорту встиг поговорити з п’ятьма – тобто, з половиною з прибулих.

Микола Карпюк:

«Звичайно, що це радість і щастя – повернутися на Батьківщину. Ті зміни, що тут відбулися, я одразу відчув. І на фоні Росії я дуже чітко відчуваю, що мої співвітчизники – це вільні люди, які живуть у вільній країні. Дух волі, дух свободи – в нас уже в генах».

Станіслав Клих:

«Зараз після повернення відчуваю себе, наче в машині часу. Перемістився з 2014 року в 2019-й. Перше, на що звернув увагу, – яка активна зараз іде забудова в місті (Києві – ред.). Це цікаво, тому що коли я був у в'язниці, дивився телевізор, то російські канали показували, ніби щось будується тільки в одному районі, там, де є завод Порошенка. А насправді масштаби будівництва вражаючі».

Під час ув’язнення Клиха, коли в нього різко погіршився стан здоров’я, я періодично спілкувався телефоном із його мамою, Тамарою Іванівною (звісно, вона тоді сильно хвилювалася). З’ясувалося, що й до Латвії вона теж планувала приїхати, але не змогла, тому що погано себе почувала.

Олександр Кольченко:

«Дуже приємно був здивований таким теплим прийомом з боку української діаспори. І вдячний всім за акції на нашу підтримку. Буду радий поспілкуватися з місцевими українцями в більш тісній обстановці». Спитав у Саші, чи не треба передати привіт челябінським правозахисникам Миколі та Тетяні Щур, які опікувалися долею всіх українських політв’язнів, що опинялися в їхньому регіоні. Кольченко подякував мені за пропозицію, сказав, що пам’ятає про них, але він сам через месенджери періодично спілкується із цими людьми.

Ну й нарешті – колега Сущенко. Він з дружиною та сином Максом вийшов до нас трохи пізніше інших. Отже, Роман Сущенко:

«Вже четвертий місяць, як ми повернулися. Враження надзвичайні. Важливо, що держава боролася за нас усі ці роки по різних напрямах. Був вибудуваний єдиний міжнародний фронт. І ось ми вдома. Із самого початку була реабілітація, потім – місяць відряджень. Їздили Європою, познайомилися з великою кількістю людей, і це було дуже зворушливо... Наш приїзд на подальшу реабілітацію до Латвії був дуже символічним, оскільки це сталося в Міжнародний день захисту прав людини. І як нас тут зустрічають українські активісти – це також щось надзвичайне. І ми заочно знаємо про них, оскільки Тетяна Лазда (українська активістка в Латвії, – ред.) нам писала в тому числі – надсилала фото з пікетування російського посольства».

Юний Павло Гриб відповів зовсім стисло:

«Ми приїхали до Риги. А там в Україні розгортаються події на Банковій (говорили 10 грудня, – ред.). Треба хвилюватися за те, що там відбувається. А ми тут... Ми тут нікуди не дінемось. Головне – що зараз в Україні».

Олексій Сизонович, який стояв поруч, додав, уточнюючи: «Так. Головне зараз – наслідки саміту Нормандського формату».

Останні дві репліки також здалися символічними. Ці люди стільки натерпілися останніми роками, були під тортурами російських спецслужбістів. Але, як і раніше, вони не можуть думати тільки про себе, своє життя, здоров’я, реабілітацію.

АВТОБУС. ВРАЖЕННЯ: БЕКІРОВ, БАЛУХ, А.ПАНОВ, Є.ПАНОВ, СИЗОНОВИЧ

Далі спілкування продовжилося в автобусі, який віз нас до Юрмали. Під розмірений гуркіт мотору всі були вже більш красномовними.

Для початку підсів до Едема Бекірова. Дивовижна людина. Він єдиний з усіх прибулих рухався за допомогою милиць. Але при цьому й посміхався частіше за всіх. Проте його слова на мікрофон були якраз серйозними, без жартів. Едем Бекіров:

«А я хочу, передусім, подякувати Латвії. Для мене честь приїхати сюди, тому що ця балтійська держава першою визнала геноцид кримськотатарського народу. Тому від імені всіх моїх співвітчизників хочу сказати спасибі за таку принципову підтримку, за внесок у майбутнє звільнення Криму від російських окупантів. Звідки в них таке розуміння? Ця держава, Латвія, теж пройшла важкий шлях. Ми багато читали про лісових братів, латиських партизанів, які боролися з радянських владою... А зараз Латвія спокійно і впевнено будує свою державу. І нам тут буде дуже важливо, цікаво подивитися, як ідуть у них справи».

Обличчя іншого кримчанина Володимира Балуха здалося дещо втомленим. І його слова підтвердили, що це не помилкове враження.

«Чесно кажучи, приїхав сюди трошки розібраний. У голові тільки укладається усвідомлення нових обставин. Облаштовуюся в Києві. Але міське життя – не зовсім моє. Процес адаптації триває. Тим більше, зараз такі події в країні – знакові, віхові. Визначаємося, куди нова влада вестиме та яким чином. Тому іноді доводиться виходити на Майдан Незалежності, контролювати дії влади, давати їй зрозуміти – що ми хочемо бачити в країні. А не те, що хтось розпланував і не ділиться із суспільством. Ми ж зараз бачимо деякий відкат у деяких позиціях. Саме це призводить до виходу людей на Майдан, до створення Руху “Ні капітуляції!”. Тому, якщо чесно... якось важкувато було приймати рішення їхати сюди в той час, коли люди чергували біля адміністрації президента. Є розуміння, що начебто й там треба бути присутнім. Хоча ті новини, які зараз є, показують, що нічого поганого в Парижі не відбулося. Але суспільство й у подальшому має контролювати кроки влади... Ну і, врешті-решт, добре буде зараз тут відпочити. Добре буде трохи зібрати себе докупи».

В Артура Панова передусім запитав – з чим, на його погляд, може бути пов'язана така незрозуміла річ: якраз напередодні прибуття колишніх бранців Кремля до Латвії, в соцмережах почала вірусно поширюватися новина 2017 року, яка не підтвердилася (або ж навмисно фейкова), про загибель у російських застінках українського політв’язня... Артура Панова. Він відповів, що після звільнення це вже не перша хвиля поширення цієї неправдивої “новини”. Артур з його адвокатом намагалися розібратися, звідки «ноги ростуть», але до якогось конкретного висновку не дійшли. Звісно, подібні історії не можуть зовсім не хвилювати, але, з іншого боку, є добра прикмета, що подібна новина – до довголіття. На тому й зійшлися. Отже, Артур Панов:

«Приїхав до Латвії пройти реабілітацію. Але не менш важлива причина, точніше, головна – побувати в цій країні, подякувати народу Латвійської Республіки, її уряду, як частині міжнародної спільноти. Тому що завдяки саме світовій громадськості вдалося перемогти в цьому дипломатичному бою, домогтися обміну. Так, війна поки що не виграна, але кожна перемога – важлива. Потрібно й надалі продовжувати роботу в цьому напрямі, вести гуманітарне співробітництво в ім'я високих цілей. Треба прагнути того, щоб усім цим війнам, всьому злу, яке виходить із Москви, було покладено край».

А після Артура поговорив уже з Євгеном Пановим:

«Не знаю навіть, що сказати найперше... Щасливий був побачитися з коханою дружиною, з мамою, з братом. Всім їм стало легше. Вони три роки чекали мене, переживали. Я винен перед ними, що спричинив їм стільки неприємностей. Тепер уже думаю, все буде гаразд. Що пригадується з днів на свободі. З Ахтемом Чийгозом їздили до Берліна, він теж колишній політв'язень із Криму. Ми з ним ще в тюрмі бачилися. Потім його звільнили, раніше за мене. І ось разом їздили до Берліна. Говорили там із приводу «Північного потоку-2». В Європі багато хто зовсім заспокоївся, вирішив, що можна просто вирішувати свої економічні питання, забуваючи про те, що в Європі, в Україні йде війна. Ми намагалися їм нагадати: ця війна може і до вас прийти, якщо перестанете звертати увагу на неї... А тут, у Ризі – дуже вдячні уряду Латвії за те, що запросили нас на реабілітацію... У нас після звільнення як було – одразу повезли в лікарню «Феофанія» на два тижні. З того моменту у мене це був перший відпочинок. Треба було свої побутові питання вирішувати, відновитися на роботі, почати працювати, щоб сім'ю утримувати. Життя, як у всіх. Так уже вийшло, що трапився нестандартний етап. А по приїзді – потрібно налагоджувати нормальне хороше життя».

І наостанок більш докладно поговорив з Олексієм Сизоновичем:

«Коли стався обмін, це була така радість, що не описати словами. І перше, що хочеться зробити по тому, – це закликати світову громадськість до протидії політиці Путіна, оскільки він говорить одне, а робить інше. Просто немає підстав для того, щоб йому повірити. Я зараз перебуваю в інформаційному просторі й намагаюся донести до людей побільше інформації про це – щоб вони бачили факти, могли зіставляти дії російської влади і дії української влади. Людина, яка має доступ до інформації, може робити свої висновки... Я ж сам луганський, із Краснодона. Що там відбувалось і відбувається? Люди отримували інформацію тільки з російських джерел. А я користувався й українськими. Зіставляючи їх, розумів – що в реальності відбувається. І ще на власні очі бачив – що діється на вулиці. Це була найвірніша причина, яка спонукала мене до протистояння російським найманцям, які знаходяться на Луганщині. Зараз я відкриваю свою сторінку в інтернеті та буду займатися саме цим – інформуванням про те, що відбувається».

ВЕЧІРКА З ЧАЄМ І СОЛОДОЩАМИ. ТА ЯК ЖЕ БЕЗ КОВБАС!

Переслухавши ці записи, перечитавши ці розшифровки, знову згадав день обміну, 7 вересня. Як чекала своїх Україна. Як ми ловили кожен жест, кожне слово з вуст звільнених. І як це було в Росії. Окремий редакційний мікроавтобус за VIP-пропагандистом Кирилом Вишинським. Про інших же – умовчання, ніхто нікому не цікавий. Де вони тепер поховалися, чи опікується ними хтось?.. Риторичне запитання. Так же було з Єрофеєвим і Александровим, обміняними до того на Савченко. Невже російським журналістам зовсім не цікаво послухати їхні думки зараз? Чи заборонено. Де ті двоє, чи живі? Як казав класик: «А был ли мальчик?». Ми ж – бачимо кожну особистість і цінуємо кожне життя. В цьому сенсі між Україною та Росією зараз – безодня...

А наприкінці тижня українські активісти домовилися про зустріч із нашими мешканцями у Вайварі. Зі свого боку, адміністрація Національного реабілітаційного центру люб’язно надала велику “Овальну залу” з уже встановленою Різдвяною ялинкою. А також посуд, оскільки ми приїхали з чаєм та солодкими смаколиками. Втім без копченого м’яса, сала та ковбас не обійшлося. Привіз їх Балух. Але це окрема історія й теж, до речі, показова, в чомусь символічна (свобода не тільки волі, а й ініціативи).

Напередодні була офіційно підготовлена колективна поїздка в місто Огре, на запрошення місцевого самоврядування. Латвійські міста – всі чудові, з багатою історією, не залежно від їх розміру. Отже екскурсії та зустрічі в Огре були дуже цікавими. Але згадайте мініінтерв’ю Володимира Балуха вище. Він справжній селянин, фермер, його до землі тягне, до тракторів, свиней та овець. От про що він писав у листі українській активістці в Латвії Тетяні Лазді (нагадаю, що з в’язнями в РФ можна листуватися тільки російською).

Тому наші активісти, передусім, Рената Кушнарчук, яка серед інших брала участь в акціях під Російським посольством із вимогою звільнення бранців, організували Балуху кількаденну поїздку Лієлвардським краєм Латвії, по сільгоспгосподарствах. І от звідси Балух та Кушнарчук прибули просто на наші посиденьки. Звісно, привізши щедрі сало-м’ясні гостинці, які тут же були нарізані та подані на стіл. Все це, свіже та смачне, до речі – дуже схоже на українські гастрономічні шедеври.

На нашій вечірці не було ані граму алкоголю, але це саме той випадок, коли п’янієш від самого спілкування. Не перекажеш усього, про що говорили. Були більш серйозні розмови. З Бекіровим обговорювали те, як треба працювати над очищенням історії українсько-кримськотатарських взаємовідносин від імперської брехні. Цікаво було уточнити в Саші Кольченка – в чому його лівизна, тонкощі його політичних поглядів. З’ясувалося, що стрижень тут – у пошуках оптимальної системи народовладдя. Але погодилися з тим, що в сучасних умовах кращий маркер для всіх політичних сил, лівіших від центру (втім, як і правіших), – це їхнє ставлення до Путінського режиму (в Кольченка, до речі, хороша українська мова).

Побачивши Боба Марлі на футболці Клиха, спитав чи не є він фанатом стилю регі. З’ясувалося, що ні. Стас полюбляє рок, причому такий, важкуватий. Тут підійшов Паша Гриб. І вони вдвох із Клихом почали обговорювати, кому яке “рокове” радіо вдавалося піймати, послухати в СІЗО “Лефортово”... І це все – яскраві промовисті деталі, які самі просяться до фільму, документального чи навіть художнього. Потім заговорили із Сизоновичем про юрмальську погоду. І він пригадав, як після початку війни був вимушений ночувати в луганському степу просто неба. У листопаді. Нічого – нарвав трави побільше, щось під себе, щось на себе. Якось ту ніч перебув, не захворів.

А найбільш бурхливу та спільну реакцію викликало оголошення, що 19 грудня о 13:00 буде акція навпроти посольства Російської Федерації в Ризі з вимогою звільнення українських політичних в'язнів. Тут в очах наших хлопців запалали особливі куражні та навіть злі вогники. Потім я ще поговорив з усіма десятьма про майбутнє, про те, як треба далі боротися за звільнення бранців Кремля. Тому що ще нічого не скінчено. Боротьба триває.

P.S. У неділю ввечері, як і передбачалося, до Риги прилетів Олег Сенцов. Так що останній тиждень відпочинку наша команда звільнених політв’язнів буде вже у повному складі. Попереду ще багато цікавих подорожей, зустрічей та спілкувань.

Олег Кудрін, Рига

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-