Листоноші, янголи та медики Майдану

Вони – зовсім молоді, але я зустріла людей таких, якими вони мають бути. Рядові, але нерядові учасники Майдану. Пошта, бібліотека, порятунок поранених, стояння на мітингах – це неповний перелік їхніх активностей. Вони щодня ризикували життям, двоє з них отримали кулі. Чи жаліють вони про те, що відбулося? Власне про це ми їх запитали.

Як Майдан змінив ваше життя? У чомусь не справдилися ваші очікування? Відповіді здалися нам цікавими.

МОЖНА ГОРЮВАТИ, ЩО ТИ НАМРІЯВ НЕ ТАКУ КРАЇНУ НА МАЙДАНІ, А МОЖНА СПИРАТИСЯ НА МИНУЛЕ, ДИВИТИСЯ ВПЕРЕД ТА ЗМІНЮВАТИ ЇЇ

 Анастасія Макаренко, організатор бібліотеки Майдану:

- Чи згадую я той час, коли ми створили бібліотеку Майдану? Так. Ця історія – назавжди з мною. Казали, що 2014 року Грушевського тоді було місцем сили, сцена Майдану – голосом, а бібліотека – розумом. Я додам, що бібліотека була ще й атрибутом дому. Стелажі книжок, преса, шахи та доміно. Вона була простором тепла, спілкування…

Пам’ятаю, як я вперше прийшла в Український дім і принесла книжки з видавництва, в якому працювала, і потім вже залишилася там до кінця. За кілька днів з однієї коробки майбутньої бібліотеки вона перетворилася на мистецький простір. Це були і великі книжкові фонди зі стелажами (нам подарували списані) з сотнями найменувань книжок, і лекторій.

В якийсь момент я відчула, що люди хочуть спілкування. І тоді я, користуючись старими зв’язками (я колись працювала в команді «Коронації Слова»), запросила для творчої зустрічі Василя Шкляра (його твір був найзатребуванішим у бібліотеці), потім Карпу, Андруховича, Мухарського. Деколи такі зустрічі були просто розмовою про той час, а деколи – творчим читанням.

Якщо це описувати в сучасних термінах, то операційна робота (прийняття книжок від людей та видача учасникам Майдану), івент-менеджмент (коли ми створюємо події та клеїмо афіші) супроводжувалися відправленням книжок до сільських бібліотек (бо деколи їх було дуже багато). А якщо неофіційною мовою, то це була взаємодія з відкритим серцем. Ми не мали формулярів та карточок читачів. Читачі приходили, брали книжку – і клали у вазу папірчик з назвою «чесне слово». А коли приносили, то забирали слово та брали цукерку. Так ми налагоджували облік книжок. До речі, штампиком нашої бібліотеки було таке лого: хлопчина на барикаді з книжкою.

Я згадую ці події із вдячністю та любов’ю. Ми взаємодіяли одне з одним, як із найближчими, і творилися якісь чудеса. Піднялася національна ідея, яка була понад національністю. Ми усвідомили, як багато ми можемо, коли разом. Ми розбіглися з часом по офісах та домівках, але той досвід не був випадковим. Ми бачили фантастику взаємодії... І сьогодні, коли мені здається, що хтось мене не чує, хтось не піднімається, я ніколи не звинувачую людей. Бо я знаю, що люди в нас – хороші.

Я не буду довго думати про те, що вже сьогодні ми не живемо в тій Україні, яку ми собі намріяли. Я маю гарне минуле, досвід, на який міцно опираюся – і дивлюся у майбутнє.

Майдан дуже змінив моє життя. Я просто органічно перейшла у те, чим завжди мріяла займатися, – у громадську діяльність. Після Майдану я вірю в силу інституційних змін, вірю в те, що громадські організації мають голос, і їхній голос буде чути. Вірю, що проєкти громадського життя зможуть змінювати життя людей. Два роки тому я вступила в магістратуру Українського Католицького університету на спеціалізовану програму «Управління неприбутковими організаціями», зараз працюю над дипломом.

Я очолюю громадську організацію, Асоціацію велосипедистів Києва. Наша історія – не лише про велосипедний рух, вона про доступ до доріг, про безпеку на дорозі. Велосипед – інструмент для позитивних міських трансформацій.

Минулого року я багато часу провела в містах Донбасу. Там високий рівень користуванням велосипедом, але відсутні громадські велосипедні організації – і про велосипедистів не думають, як про активну спільноту чи цільову групу. А для нас було важливо використати велосипед, як інструмент, що об’єднує людей. Ми робили відкриті громадські активності, які були розраховані на всіх мешканців міста, але ключовою тематикою був велосипед. Бо велосипед об’єднує людей.

В західних країнах велосипед – один із символів демократії. Це демократія в дії. Демократія – це публічні простори, безбар’єрні середовища, безпечні велодоріжки. Це показник, що людина – цінність для цього міста. Можна горювати, що ти намріяв не таку країну на Майдані, а можна спиратися на минуле, дивитися вперед та змінювати її.

ЙДУЧИ НА МАЙДАН, Я ВІДПОВІДАВ САМОМУ СОБІ – З КИМ Я Є – З УПА ЧИ ТИМИ, ХТО НІЧИМ ЇМ НЕ ДОПОМІГ

Ігор Фльорко, команда ангелів Майдану (нещодавно він із побратимами, просто перебуваючи у відпустці, зумів схопити бандита, допомігши Нацполіції):

- У мене після Революції Гідності зник комплекс меншовартості. До Майдану в мене завжди було відчуття, що ти ні на що не впливаєш, ти нічого не здатен зробити в цій країні.

Ти винуватиш чиновників, державні інституції, ніколи ні в чому не звинувачуючи себе особисто. Що там мій маленький поганий вчинок, якщо система прогнила? Такі настрої були.

А на Майдані ми відчували себе частиною великої надзвичайної сили, яка здатна змінювати напрямок руху країни, змінювати ситуацію в країні, яка здатна творити історію. І ти в своєму щоденному житті також здатен на це все впливати. Я почав цінувати країну, переосмислив свою роль в моїй державі. Не можна бути байдужим, яким був до Майдану.

Чи були розчарування? Деякі були. Я був незадоволений тим, як ведуться розслідування по розстрілах на Майдані. Але особливих очікувань у мене не було.

Станом на 2013 рік мені було 17 років, я до кінця не усвідомлював ситуацію, яка відбувається і відповідно – не складав якихось планів. У мене була мета – стати частиною того руху, який скине владу Януковича, і переобереться президент, і справедливість відновиться. Люди старшого покоління розуміли, що революція – лише початок, і спокій та мир повернуться не так швидко. Але після 20 лютого до мене прийшло відчуття, що життя – ані моє, ані країни – більше ніколи не буде таким, як було, – що все зміниться. І саме в цей час я відчував, що з простого спостерігача, який вчить історію за партою та під час шкільного уроку, я стаю повнокровним учасником та співтворцем історії.

Я донедавна був бійцем полку Азов, вирушаю додому і шукати себе в новому житті.

Ще згадую, що тоді мене запитували – як ви зважувалися витягати поранених, знаючи, що далі з дахів стріляють. Я думаю, що логіку та мотивацію моїх вчинків слід шукати в розповідях моєї бабусі про повстанців, які захищали нас, про те, як одні люди допомагали УПА, як інші були байдужими.

І коли я аналізував події минулого ще в дитинстві, я задавав собі запитання: якби події прийшли в сьогоднішній час, як я реагував би? Я уявляв себе на боці тих, хто допомагав УПА і засуджував байдужих. А потім казав собі: ти не жив у той час, може, ти теж би боявся.

А потім прийшов Майдан, з’явилися перші жертви – і я зрозумів, що йдучи на Майдан я перевіряю самого себе і відповідаю на запитання – з ким я є. З тими, хто ризикував і допомагав УПА, чи з тими, хто боявся?

І піднімаючись Інститутською, спостерігаючи під ногами закривавлені щити, поранених людей, яких проносили повз, розуміючи всю складність ситуації, я раптом відчув, що насправді я зробив свій вибір багато-багато років тому. Я просто автоматично робив те, що було закладено до того.

Я ДЕСЯТКИ РАЗІВ УЖЕ ДАВАЛА ІНТЕРВ’Ю НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ, ДЕ В МЕНЕ ВИСТРІЛИЛИ

Олеся Жуковська, медсестра, в яку на Майдані вистрілив снайпер:

- Ані тоді, на Майдані, коли я писала твіт про те, що вмираю, ані пізніше – я не жаліла і не розчаровувалася у тому, що відбулося. Після того, як у мене вистрілили, я десятки разів вже давала інтерв’ю на тому самому місці, де в мене вистрілили. І мені це не боліло, я не настільки сентиментальна.

І я не сумнівалася, що ми все робили правильно. Я не мала жалю, що ми розвиваємося не так швидко. Я завжди розуміла, що на зміни потрібний час. Ми встояли у війні, відірвалися від Росії, визначилися із майбутнім. І це вже багато.

Єдина засторога: чула – теперішня влада хоче призупинити розслідування розстрілів на Майдані, і це звісно вдарить по нас всіх!

Чи вплинув Майдан на моє життя? Змінив його? Звісно. Я дівчина зі скромної родини, з маленького містечка. Тож після медичного училища я навіть не мріяла про вищу освіту.

Не буду обманювати: те, що відбулося, воно дуже розширило для мене можливості. Я стала відомою, побачила світ, мала запрошення на цікаві заходи. Мої друзі почали казати мені, що після медичного училища можна вступати на другий курс медичного університету – і переконували мене, що це реально. І я вступила у інститут Богомольця.

Після поранення – люди зазвичай мають посттравматичні синдроми. У мене його не було, позаяк я була оточена і підтримкою, й любов’ю.

Я ВИБРАВСЯ ЗІ СТРЕСУ, ДУМАЮЧИ ПРО УСТИМА ГОЛОДНЮКА ТА ІНШИХ ПОБРАТИМІВ

Микола Марусик, учасник Майдану, допомагав у створенні пошти Майдану та формував Мистецьку сотню:

- Я і до Майдану з 2008 року був учасником містозахисного руху, боровся із забудовами і навіть створив Мистецьку платформу, працював із депутатами, які писали мені депутатські запити щодо тих чи інших чиновників. У одному із таких будинків (Грушевського 4б) я навіть організував сквот, де під час революції розташовувалися побратими.

Майдан я підтримав одразу. Щоб бути там, я навіть звільнився з роботи. У мене було багато занять, активностей. Мене поранили з 18 на 19 лютого. «Беркут» казав, що не стріляв: у мене відео – як куля прошибає мені ногу. У мене був довгий посттравматичний синдром, який я забивав роботою. Це було пов’язано не лише з ногою, я знав загиблих з Небесної сотні. Устим – дуже світла людина. Три роки поспіль згадка про події доводила до сліз. Але робота допомагала забувати, як і думка, що ти можеш зробити щось задля тих, хто не вижив.

Зараз я займаюся мистецтвом, дослідженнями у власних проєктах. Монтую фільм про Майдан, який вплинув на мене колосально.

Дух свободи та спільної дії між людьми я заклав після Майдану. Ми багато можемо зробити разом і на безкорисливих засадах – на енергії та бажанні щось змінювати. Чи були у мене розчарування? Були – насамперед, міністром культури Ніщуком та його оточенням, із «забудовними конфліктами»…

Від нас залежить не все. Але якщо ти можеш щось змінити, ти просто щось змінюєш. Я знаю, як звільняти чиновників через депутатські звернення, наприклад, через прокуратуру. Я так звільняв чиновників навіть при Януковичу з НДІ будівельних конструкцій, коли будинки штучно втягували в перелік аварійних, рекомендуючи їх знести.

Кажуть, що ми нічого поміняти не можемо. Насправді – можемо. Слід просто розуміти, що нинішні політики – дуже популістичні, але вони і більше дослухаються. На їхньому бажанні подобатися можна робити серйозні речі та змушувати чинити правильно.

Опитувала Лана Самохвалова