Зовсім скоро українська молодь отримає свою столицю на наступний рік – в самому розпалі прийом заявок від міст на звання «Молодіжна столиця України – 2020». Це щорічний Національний конкурс з відзначення найкращого міста для проживання та розвитку молоді.

Офіційний старт конкурсу було оголошено 14 вересня під час Всеукраїнського форуму «Молодіжні сходини в Кам'янець-Подільській фортеці» в нинішній молодіжній столиці – місті Кам’янці-Подільському.

Про деталі проведення, мету і завдання Національного конкурсу ми поговорили з заступником міністра молоді та спорту Олександром Яремою.

МОЛОДІЖНОЮ СТОЛИЦЕЮ МОЖЕ СТАТИ І НЕВЕЛИКЕ МІСТЕЧКО, ЯКЕ ДОВЕДЕ, ЩО ДІЙСНО СТВОРЮЄ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ МОЛОДІ

- Пане Олександре, як відомо, місто Кам’янець-Подільський втримає статус молодіжної столиці до 31 грудня 2019 року, а на якому етапі вже зараз визначення наступного міста-переможця?

- До 30 жовтня відбувається прийом заявок, ми очікуємо, що ті міста, які мають бажання претендувати на статус молодіжної столиці, зголосяться і подадуть свої пропозиції до конкурсної комісії.

У нас все побудовано таким чином, щоб мати об’єктивну картину: заявка підписується двома сторонами – з одного боку керівництво міста (підписує міський голова, або, якщо немає міського голови, то секретар, який виконує його обов’язки), з іншого – підписують лідери молодіжних організацій, які зареєстровані і працюють в цьому місті. І ми намагаємося мотивувати міста, щоб таких підписів було якомога більше.

Головна ідея того, що заявки готуються разом містом і молодими людьми, забезпечує максимальне врахування всіх аспектів життєдіяльності молоді: інфраструктура, доступ до спортивних і культурних об’єктів, можливість брати участь в процесі прийняття рішення, існування молодіжних консультативно-дорадчих органів, підтримка молодіжних ініціатив, існування громадського бюджету, де підтримуються молодіжні проєкти.

Аспектів безліч і для нас дуже важливо, щоб і молодь, і влада надали свою об’єктивну картину і власне бачення, яке впаковується все разом в одну заявку.

- Скільки міст зазвичай беруть участь у конкурсі? Чи є вимога, наприклад до величини території чи кількості населення? Може якесь маленьке містечко стати молодіжною столицею країни?

- Була велика дискусія з цього приводу і малі міста намагалися нас переконати, що треба робити 2 конкурси: окремо для великих і окремо для маленьких міст. Але у нас конкурс – один, і ми перевели переважну більшість показників у відносні величини.

Зрозуміло, що якщо це міста-мільйонники – Київ, Харків, чи Одеса, то їхній загальний бюджет буде досить великий, але ми його розглядаємо у співвідношенні на одну молоду людину. Це може бути невелике містечко, в якому живе менша кількість молоді, але воно на одну людину виділяє більше фінансування, ніж великі мегаполіси. Ось вам приклад цього року, коли молодіжною столицею став Кам’янець-Подільський!

Це – не обласний центр, це – відносно невелике місто, але воно довело, що створює дійсно багато можливостей для молоді. Вони розвивають інфраструктуру, дають можливість молоді брати участь в процесі прийняття рішень щодо життя міста. Молодь там є достатньо активним гравцем у формуванні порядку денного для міста. Вони мають інструменти підтримки молодіжних ініціатив, до того ж дуже креативно підійшли до участі в конкурсі, що теж має значення, бо конкурс у нас складається з двох етапів.

Перший етап – оцінювання заявок. Тобто, кожен член комісії ставить бали, формується такий своєрідний рейтинг.

Другий етап – ми запрошуємо представників від 10 міст-лідерів, які набрали за цим рейтингом найвищі бали, і вони публічно захищають свої пропозиції. З презентаціями, з можливістю розказати членам комісії трошки більше про свої міста та поставити запитання членам комісії.

Далі відбувається голосування за принципом один член комісії - один голос. Фактично, це такий бюлетень, де вписані ці 10 міст і кожен може поставити відмітку біля того міста, яке йому найбільш сподобалося.

РАНІШЕ ТАК ВИГЛЯДАЛО, ЩО МОЛОДІЖНА ПОЛІТИКА – ЦЕ ПРО ТЕ, ЯК ПРОВЕСТИ КОНЦЕРТ НА ДЕНЬ МОЛОДІ

- Хто є членами конкурсної комісії Національного конкурсу «Молодіжна столиця України – 2020»?

- У нас достатньо комбінована комісія. Взагалі було три інституції, які ініціювали його проведення: Міністерство молоді та спорту, Український інститут міжнародної політики і Національна молодіжна рада України - фактично, це платформа, яка об’єднує різні молодіжні організації як національного, так і регіонального рівня.

Конкурсна комісія у нас теж складається з різних частин – ми запрошуємо колег з Міністерства освіти, Міністерства соціальної політики, Міністерства регіонального розвитку, тобто тих, які дотикаються до питання можливостей та спроможностей молодих людей.

Для нас це важливо, тому що ми бачимо молодіжну політику як кроссекторальну. Раніше так виглядало, що молодіжна політика – це про те, як провести концерт на День молоді (сміється). Всі ці роки ми намагалися переламати такий підхід, зрозуміло, що це теж не відбувається за один день.

Ми пробуємо зараз показати, що молодіжна політика - це і про охорону навколишнього середовища, тому що молодих людей вже сьогодні стосується те, чим вони будуть завтра дихати, чи яку воду пити.

Це – і про соціальні питання, тому що є вразливі категорії молоді, є молодь з певними залежностями, з якими треба боротися і долати наслідки. Є молодь, яка перебуває в пошуку, зокрема роботи. Це окремий сегмент.

Це – і про здоров’я, і про якісь міграційні речі. Тут насправді дуже багато різних шарів.

Коли ми підходили до розробки стратегії нової молодіжної політики, то глибше подивилися і на проблему демографії. Якщо зараз не комунікувати і не створювати певні можливості для молоді в цьому аспекті, то дуже швидко ми матимемо негативний наслідок.

Тому ми намагаємося залучити всіх, хто може бути зацікавлений - з урядового сектору, як правило це чотири-п’ять міністерств - але ми намагаємося, щоб це було на рівні людей, котрі приймають рішення, заступників міністрів.

Також залучаємо неурядовий сектор – громадські організації, які я вже називав, а також наших впливових міжнародних партнерів – різні агентства ООН, які працюють в Україні з молоддю, зокрема ПРООН, ЮНІСЕФ, ФНООН, з такими проектами як «Добре» -  «Децентралізація – шлях до кращих результатів та ефективності» за підтримки USAID. Проекти, які працюють в сфері децентралізації, містять дуже багато питань, пов`язаних з молоддю, і для нас це додатковий майданчик адвокації молодіжної проблематики. Дуже часто за грандіозними конструктами не видна людина, і ми намагаємося показати, що, якщо зараз не тримати у фокусі уваги конкретну молоду людину з її потребами і очікуваннями, то в результаті ми її втратимо.

Ми про це постійно говоримо і з міжнародними партнерами, і з асоціацією міст України, і з асоціацією об’єднаних територіальних громад, які теж є учасниками цього процесу, вони теж долучені до конкурсної комісії і відіграють свою важливу роль.

КОЛИ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЛИ, БУЛО ПИТАННЯ: ЧИ ВІДГУКНУТЬСЯ МІСТА

- Цей конкурс не є вітчизняним ноу-хау, певно ж ви спираєтеся на досвід інших країн, в кого він найуспішніший?

- Більш глобально, на європейському рівні, проводиться конкурс «Європейська молодіжна столиця». Але приблизно в п’яти-шести країнах, як і у нас, проходять національні конкурси.

Україна, до речі, достатньо непогано серед них виглядає. Коли ми тільки оголошували перший конкурс, звичайно, було питання, чи відгукнуться міста, чи буде їм це цікаво, чи буде це цікаво молоді, яким чином комунікувати, щоб переконати? Тоді ми вивчали досвід однієї з найближчих країн, яка проводить подібний захід – Румунії. І вони говорили, що якщо в конкурсі бере участь десять міст, то вони вважають конкурс успішним. Тож, коли ми в перший рік проведення побачили 56 заявок, то зрозуміли, що напевно зуміли правильно прокомунікувати з усіма.

- Це вже третій конкурс поспіль. В перший рік його проведення, у 2018 році, було 56 заявок і переміг Львів, другий рік – за статус молодіжної столиці змагалося 41 місто і переміг Кам’янець-Подільський. Чому трошки зменшилася кількість бажаючих?

- Я думаю, що з часом кількість заявок справді буде трошки падати, бо є така річ, коли щось новеньке викликає ажіотаж: а, давайте і ми спробуємо! А потім міста починають більш реалістично оцінювати свої можливості.

Тут завдання вже для нас - знайти нові інструментарії. Ми не обмежуємося лише тим, що вибрали молодіжну столицю і все, ми намагаємося розповісти про кращі практики інших фіналістів. Є міста, які не потрапили до фіналу, але у них є щось особливе, і комісія та організатори вважають, що про це варто сказати, тоді ми намагаємося це витягувати і про цю практику чи досвід розповідати широкому загалу.

КОНКУРС ПОСИЛЮЄ ВНУТРІШНЮ МОБІЛЬНІСТЬ МОЛОДІ

- Що, крім морального задоволення, дає місту отримання статусу «Молодіжна столиця»?

- Перш за все цей статус дає місту увагу. Цього року нам пощастило, ми мали гарну комунікацію з колегами з Мінінфраструктури, зокрема з «Укрзалізницею», і вони погодилися розміщувати промо-ролики про молодіжну столицю Кам’янець-Подільський, як соціальну рекламу.

В цілому ж, як скористатися цим статусом великою мірою залежить і від міста, і від молодих людей, які в ньому проживають.

До того ж, членами конкурсної комісії є велика кількість міжнародних організацій. І для них – це теж можливість частину своєї активності протягом року реалізовувати в місті – молодіжній столиці, і вони цим активно користуються.

З боку міністерства ми закладаємо в бюджетний план на наступний рік фінансування форуму молодіжної столиці. Тобто, фактично, це – такий великий майданчик, куди приїжджає молодь з усієї України, щоб більше дізнатися, чому саме це місто обрали, а місто намагається дати про себе якомога більше інформації.

Ми і на форумі у Львові, і на форумі в Кам’янці-Подільському в процесі дискусії просили підняти руку тих, хто вперше побував у Львові чи у Кам’янці-Подільському. І яким же було наше здивування, коли з’ясувалося, що більша частина і там, і там були вперше! Молодь вперше побувала в містах, які є достатньо визнаними туристичними центрами.

Тобто, для нас як додатковий момент є ще й підсилення внутрішньої мобільності молоді. Треба показати молодим людям, що Україна – цікава  країна, з багатьма можливостями, щоб вони для себе розуміли ці можливості.

Ми зараз намагаємося глибше розібратися з цим питанням, тому що за соціологічними опитуваннями є тенденція, що люди, які ніколи не виїжджали за межі свого міста, села чи регіону, значно більше схильні до еміграції.

Тобто, коли у них запитують: «А ви готові до еміграції?», то ті, хто ніколи не виїжджав за межі своєї місцини, значно частіше кажуть, що готові поїхати з країни раз і назавжди.

- Їм здається, що десь там, «за морями», краще?

- Так, є таке упередження. Їм здається, що там є щось таке, чого тут немає. І їм потрібно дати розуміння, що тут є – велика країна з великими можливостями - так, зі складними зовнішніми обставинами, з російською агресією, і це питання безпеки, зі складною внутрішньою системою домовленостей, де ти не завжди можеш чітко розуміти, що тебе завтра очікує - але все ж з можливостями.

НАВІТЬ У МАЛЕНЬКОМУ СЕЛІ МОЖУТЬ БУТИ ЦІКАВІ ПРИКЛАДИ, ЯК ВЕСТИ РОБОТУ З МОЛОДДЮ

- Якщо говорити про еміграцію, то чи не досліджували ви, люди яких саме професій серед молоді виїжджають найчастіше?

- Тут немає чіткого розподілу. По-перше, є хвилі еміграції - це питання скоріше запиту. Умовно кажучи, в якийсь момент німці чи інші країни сказали: у нас є потреба в айтішниках і цілеспрямовано почали шукати і запрошувати цих людей. То була хвиля в ІТ.

Але потім почали вирівнюватися умови праці і ці фахівці змогли працювати дистанційно, тобто бути в Україні і отримувати практично ту ж зарплату. І частина людей повернулася. Тим паче, що різні міста, зокрема Львів, Київ і Харків, намагаються створювати ІТ-кластери, давати людям кращі можливості і для роботи, і для життя.

Є циклічні процеси, коли люди їдуть на некваліфіковані роботи, наприклад, збирати врожай, або доглядати за кимось, на 3-4 місяці і повертаються.

Є ті, хто працює вахтовим методом, там вже більш кваліфіковані фахівці, зокрема, на нафтові платформи в Норвегії. Але ми бачимо такі самі феномени і в Україні, тобто, є люди, які приїжджають до Києва, попрацювали два тижні і поїхали відпочивати.

Світ змінюється, і якщо років десять тому, коли чули слово «лізинг», то це сприймалося виключно як лізинг якихось предметів, а зараз дуже часто говорять про лізинг робочої сили – є лізингові компанії, які наймають працівників, а потім здають в оренду цих працівників чи супермаркетам, чи будівельним, чи іншим виробничим компаніям.

- Тобто, ви думаєте, що на темі масової еміграції скоріше спекулюють, ніж так є насправді?

- Так, це для політиків дуже вигідна тема. Звичайно, є певна тенденція але для мене це предмет для глибшої дискусії. Чи хочуть люди, які про це говорять, розібратися і з’ясувати причини, чи вони хочуть просто знайти якогось ворога?

Кілька тижнів тому в парламенті був «круглий стіл», де говорили про молодіжну політику. І деякі вже договорилися до того, що через те, що у нас погані дороги між населеними пунктами, молодь не може поїхати в більший населений пункт. Хто винуватий? Молодіжна політика! Молодь виїжджає, і знову винувата молодіжна політика! Я кажу: «Народ, зупиніться, якщо ми хочемо цьому дати раду, треба зрозуміти, що і у нас є можливості! Зараз є хороші приклади громад, які запрошують молодих фахівців, пропонують їм 7, 9, 12 тисяч гривень, а для села це досить великі кошти».

Знову ж таки, одна з наших ініціатив – це «Конкурс кращих практик молодіжної роботи в Україні», який ми щороку проводимо разом з ПРООН.

Ми бачимо, що навіть у маленькому селі можуть бути цікаві приклади і цікавий досвід, як проводити роботу з молоддю, як її залучати, як зробити так, щоб молодь поверталася.

Зрозуміло, що здобути освіту в селі (крім середньої), достатньо складно, відповідно людина, яка хоче розвиватися, скоріш за все поїде до міста, а далі питання: чи будуть створені для неї умови, аби повернутися в своє невеличке містечко, селище, чи об’єднану громаду?

Насправді (ми проводили опитування) робота для молоді – це важливо, але це – не ключове питання. Для молоді з маленьких міст чи сіл, цікавіше дозвілля і чи буде там певна інфраструктура для дітей. Вони з їдуть з прицілом на створення родини, дивляться, чи буде можливість розвивати дітей, тому це комплексне питання.

У СТРАТЕГІЇ ДО 2030-ГО РОКУ МИ ПРОПОНУЄМО ВИЗНАЧАТИ ВІК МОЛОДЬ - З 12-ТИ РОКІВ

- Чи відноситься шкільне самоврядування до компетенції вашого міністерства, бо ніби ж – молодіжна політика?

- Формально шкільне самоврядування більше відноситься до Міністерства освіти, але ми реально все частіше в цю тему втручаємося, тому що це стосується неформальної освіти.

Кілька разів на рік ми маємо різні події, зокрема, з Українською академією лідерства вже проводили кілька великих форумів, куди приїжджали тисячі молодих людей, і ми намагалися їх «прокачувати», давати їм певні знання і уявлення: яким чином їм бути більш успішними і впливовими.

Звичайно, це не лише про школярів, але і про педагогів, і про адміністрацію шкіл, і про батьків, і про вибір професії чи навчання. Це комплексне питання.

Останні два роки ми працювали над цим проєктом і намагаємося знайти точки співпраці з новим міністерством, новою командою Міністерства освіти, щоб точкою входу до громадянського суспільства в школі зробити педагога-організатора. Це людина, яка в школі займається позакласною діяльністю. Спробувати їх потренувати, щоб вони знали, як працювати з організаціями громадянського суспільства, які можуть допомогти школярам здобувати необхідні навички та компетенції і допомагати їм в цьому.

- От ми від молоді і до школярів добралися. А взагалі, люди якого віку в Україні визначаються як молодь?

- За українським законодавством, вік молоді визначається від 14 до 35 років, хоча європейський підхід – до 28, 29, в деяких країнах до 26-ти років.

Зараз постало питання зменшення нижньої планки, оскільки раніше виходили з того, що 14 – це вік, коли людина починає соціалізуватися та жити громадським життям, але з розвитком технологій та появою Інтернету, соціалізація починається раніше.

Наприклад, Франція і низка інших країн, взагалі, з нуля років молодь визначають. Кажуть, що молодь це і дитина також. Бо є специфічні права дітей – загальна декларація прав дитини, і дітьми визначаються особи віком до 18-ти років, а от специфічних прав молодих людей, прописаних в базових європейських чи світових документах, – немає.

У стратегії до 2030-го року, яку ми розробляємо, пропонується визначати вік молоді - від 12-ти років.

Фактично ми орієнтуємося на створення можливостей та пошук інструментарію до інтеграції молоді в соціум, в суспільство, адаптації їх до змін зовнішніх обставин, зокрема на ринках праці.

- Зміни на ринках праці – це дуже актуальна тема, оскільки вже очевидно, що купа професій, на які люди нашого віку орієнтувалися і навчалися, зараз взагалі зникнуть. Як нам орієнтувати наших дітей – молодь, на кого вчитися?

- Хороше запитання, на яке поки що ми немає стовідсоткової відповіді, ми лише почали її «намацувати». На жаль, класична або формальна освіта також не дає відповіді на це, бо ще живе в парадигмі, сформованій 20, 30, 40 років тому. Особливо, якщо говорити про вищу освіту, для якої, в більшості випадків, не принципово, що буде з молодими людьми потім, головне, щоб школяр прийшов до університету, 5 років провчився, і щоб виші отримали гроші або з державного бюджету, або від батьків, якщо це платна основа.

Ми з 2016 року почали працювати з бізнесом у форматі «Пакт для молоді 2020». Ідея – об’єднати державу, бізнес та громадянське суспільство задля досягнення кількох цілей. Створення нових робочих місць для молоді, нових програм стажувань, а також розвиток партнерств, між закладами вищої освіти та бізнесом задля адаптації навчальних програм під потреби ринку. Спробувати вже з 5-6 класу говорити з молодими людьми про професії, про кар’єру. Світ зараз дуже динамічний і треба більше орієнтуватися навіть не тільки на знання, хоча це важливо, а на навички і компетенції.

Особливо на навички, які можуть допомогти адаптуватися при зміні ситуації, про яку ви говорите. Це - вміння працювати в команді, критично мислити, публічно виступати, працювати з проєктами.

Ти можеш бути, умовно кажучи, чи фізиком, чи ліриком, але всі ці навички тобі точно знадобляться. Це – знання і база, яка може допомогти фокусуватися на кар’єрі в конкретній сфері.

Є кілька таких інструментів, зокрема це – мапи різних професій - від аграрної до юридичної і банківської. Це такий гід, путівник «Автостопом по кар’єрі», де молода людина може дивитися що вона зробила, як вона рухається по кар’єрі, займатися самооцінкою.

Також ми з партнерами зробили такий путівник для компаній, як стати більш дружніми для молоді, де окремий фокус - на покоління «Z». Це нове покоління, з яким потрібно особливо комунікувати.

НАМАГАЄМОСЯ ПОЯСНИТИ БАТЬКАМ, ЩО ОСВІТА ДІТЯМ БЕЗПЕРЕЧНО ПОТРІБНА, АЛЕ НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ПОЧИНАТИ З ВИЩОЇ!

- Де ці програми впроваджуються?

- Поки що, це добровільна історія. В Україні вже є близько 200 шкіл, які доєдналися до проєкту «Кар’єра зі школи: вибір і планування». Ми розробили його спільно з партнерами – першу скрипку грає Центр розвитку корпоративної і соціальної відповідальності. Ми їх активно в цьому підтримуємо і намагаємося долучати до проєкту ще й Міністерство освіти.

- Профорієнтація - дуже важлива тема. Нещодавно я спілкувалася з директором Департаменту освіти Київської міської держадміністрації і вона нарікала, що при такому розмаїтті коледжів (колишніх профтехучилищ), в них – недобір, тому що батьки насамперед хочуть бачити своїх дітей у вишах. Можливо, ваші проєкти подолають упередженість? 

- Так, у нас склався стереотип, що вища освіта - це є добро саме по собі. І, умовно кажучи, якщо твоя дитина не має вищої освіти, то ти – лузер. Мовляв, як ти міг до цього допустити!

Відповідно, ми зараз намагаємося вести лінію комунікації з батьками, і пояснити їм, що освіта дітям безперечно потрібна, але не обов’язково починати з вищої! Дуже часто ми бачимо ситуацію, що у нас вища освіта стає відтермінованим безробіттям – на 5 років кудись здали дитину, і вона начебто чимось зайнята. А потім – більше половини працює не за фахом. Питання: чому вона навчалася і для чого, особливо, якщо ми говоримо про бюджетні кошти?

При цьому служба зайнятості (здебільшого у великих містах) інформує, що у них на обліку стоїть близько 70 відсотків людей з вищою освітою.

Є, запити, наприклад на електрогазозварювальників, де не треба мати вищу освіту, але оплата праці там 40-50 тисяч гривень. Так, це інакша, складніша робота, це не робота в офісі, але це робота, яка дозволяє достойно жити, утримувати родину, розвиватися, будувати кар’єру…

Любов Базів. Київ

Фото: Геннадій Мінченко, Укрінформ