16 жовтня. Пам’ятні дати

16 жовтня 1919 року було відкрито Волинський учительський інститут, нині - Житомирський державний університет імені Івана Франка.

Волинський учительський інститут став першим вищим навчальним закладом на Поліссі. Він успадкував матеріальну базу Житомирської чоловічої гімназії, її бібліотеку, музей, метеорологічну станцію. За всю свою історію виш багаторазово перейменовувався. Спочатку називався Волинським, а згодом Житомирським педагогічним інститутом.

У 1999 році Житомирський педагогічний інститут був реорганізований у Житомирський педагогічний університет імені Івана Франка, а в 2004 у Житомирський державний університет імені Івана Франка.

Нині у структурі університету три інститути, п’ять факультетів, центр довузівської та післядипломної освіти, в яких навчається близько восьми тисяч студентів. В закладі діють 17 відомих в Україні та за її межами науково-педагогічних шкіл, 30 науково-дослідних лабораторій та 20 культурно-просвітницьких центрів. На 41 кафедрі працює 589 викладачів, серед яких 65 докторів наук та 297 кандидатів наук.

Окрім того, сьогодні світова громадськість відзначає Всесвітній день продовольства. День відзначається за рішенням Продовольчої та сільськогосподарської організації Об’єднаних Націй (ФАО) у день її створення (16 жовтня 1945 року). Метою проведення Всесвітнього дня продовольства є підвищення рівня поінформованості населення щодо світової продовольчої проблеми та зміцнення солідарності у боротьбі з голодом, недоїданням і злиднями. Наразі, згідно з останньою доповіддю ФАО, понад 820 млн осіб страждають від хронічного недоїдання. Тема цьогорічного Всесвітнього дня продовольства – «Наше майбутнє в наших руках. Здорове харчування для світу без голоду», адже, як зазначають у ФАО, треба спрямувати всі дії, щоб здорове і екологічно харчування стало недорогим і доступним для всіх. Щороку для відзначення цього Дня майже в 150 країнах світу проводиться велика кількість заходів - від марафонів і маршів проти голоду до виставок, культурних програм, конкурсів та концертів. Разом з тим, сьогодні в штаб-квартирі ФАО в Римі, пройде традиційна церемонія до Всесвітнього дня продовольства.

Події дня:

16 жовтня 1918 року, гетьман Павло Скоропадський видав універсал про відродження українського козацтва. Зокрема в універсалі наголошувалось: «Для зміцнення сили держави Української нашої відродити козацтво по всіх місцях його історичного існування на Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, що донесла нам історія наша з доби минулої боротьби козацької України за свою волю». Як відомо з історичних джерел, питання про відродження козацтва постало одразу після проголошення Скоропадського гетьманом України. Вже у перших його законодавчих актах - «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України», окремо виділяється така категорія громадян як козаки. 2 червня 1918 року був оприлюднений «Відручний лист Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради», в якому Скоропадський наказує «прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людности, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії». Протягом літа 1918 року розроблялися проекти та проводилась попередня робота, а восени козацтво почали впроваджувати в життя. Проте, від самого початку єдності й одностайності серед причетних до розробки козацької реформи не було. У вересні був представлений проект Статуту про Українське Козацьке Військо. Після гетьманського Універсалу про відродження козацтва в пресі друкувалися телеграми зі зборів «селян-хліборобів», у яких вони цілковито підтримували Скоропадського. Однак, в подальшому формуванню козацьких частин завадила зміна воєнно-політичної ситуації в Українській Державі. Вже у середині листопада 1918 року Скоропадський заговорив про федерацію з небільшовицькою Росією, згодом почалось повстання Директорії. А 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади.

Ювілеї дня:

133 роки від дня народження Давида Бен-Гуріона (справж. Давид Йосиф Грін; 1886-1973), ізраїльського політика, одного з творців Держави Ізраїль, першого прем’єр-міністра Ізраїлю (1948-1953, 1955-1963), одного з найвідоміших і найяскравіших політичних діячів ХХ століття. Під його керівництвом були виграні Війна за незалежність (1948–1949) і Синайська кампанія (1956), відбулося вигнання палестинських арабів на чужину. Бен-Гуріон належав до типу тих політиків, кого прийнято називати «важковаговиками». Переважна більшість сучасників характеризувала його як людину вкрай авторитарну, втім, він себе таким зовсім не вважав. Голда Меїр згадувала, що Бен-Гуріон дуже сердився, коли його звинувачували в авторитарному правлінні. Якось на партійному зібранні він звернувся до одного з міністрів: «Скажи-но мені Нафталі, хіба я веду партійні зібрання недемократично?» На що Перец Нафталі задумливо відповів: «Я б радше сказав, що партія сама, найдемократичнішим чином, вирішує голосувати саме так, як того хочеш ти». Бен-Гуріон відповіддю залишився задоволений, бо це була чистісінька правда, до того ж, перший прем’єр-міністр Ізраїлю був позбавлений відчуття гумору. Якби не було Бен-Гуріона – Ізраїль як держава, звісно що був, але був би зовсім іншим ніж є сьогодні. Саме Бен-Гуріон, котрий стояв біля витоків ізраїльської незалежності, багато в чому вплинув на формування потужного політичного заряду цієї держави, наче передавши їй часточку своєї міці та наполегливості. Саме Бен-Гуріон наполіг на тому, щоб на прапорі Ізраїлю була зображена шестикутна «зірка Давида», а не звична менора – найпоширеніша єврейська національна і релігійна емблема. Чому? Тому що саме зіркою Давида позначали нацисти євреїв під час Другої світової війни, вона була символом приниження, своєрідним тавром жертви. Бен-Гуріон був надзвичайно низького зросту (150 см), а ім’я, за яким його знає увесь світ – псевдонім, взятий ним на честь славетного єврейського полководця Бен-Горіона. Перший прем’єр-міністр Ізраїлю був не надто освіченою людиною, але вирізнявся допитливістю й постійно займався самоосвітою. Самотужки він вивчив грецьку, аби читати в оригіналі Платона, а, захопившись Спінозою, вивчив і латину. Також Бен-Гуріон не був релігійною людиною. Але як далекоглядний політик зрозумів, що з релігію зарано прощатися. Він звільнив ортодоксальних юдеїв від служби в армії, вихідним днем проголосив суботу, а інститут шлюбу залишив у компетенції раввинату. Як дотепно зауважив один письменник і публіцист, «… хоча сам Бен-Гуріон і не вірить у Бога, але інколи можна подумати, що Бог вірить у Бен-Гуріона». І на завершення, цілком серйозна цитата самого Бен-Гуріона: «Батьківщину не дають і не отримують у подарунок, не здобувають у результаті політичних угод, не купують за золото і не завойовують кулаками. Її будують у поті чола».

112 років від дня народження Петра Григоренка (1907-1987), українського громадського діяча, генерал-майора, одного з засновників Української Гельсінської групи. Григоренко був бійцем Частин Особливого Призначення, працював на підприємствах Донбасу, потім навчався в Інженерно-будівельному інституті у Харкові, у Військово-інженерній академії та в Академії Генерального штабу у Москві. Учасник боїв на озері Халхін-Гол, Другої світової війни. З 1945 року викладач Військової академії. У 1961 році генерал Григоренко виступає з критикою сталінізму, через три роки створює Спілку боротьби за відродження ленінізму. Генерала заарештували, а згодом виключили з партії, позбавили генеральського звання, бойових нагород і пенсії, а згодом визнали неосудним і ув’язнили до спеціальної психіатричної лікарні. Загалом він провів у спецпсихлікарнях понад 5 років, а в перервах змушений був працювати вантажником у гастрономах. Він став одним з перших, хто відкрито захищав права кримських татар та інших депортованих народів. У листопаді 1977 року Петро Григоренко виїхав до Західної Німеччини, а звідти до США. Невдовзі після прибуття до Америки Григоренка позбавили радянського громадянства, але американський уряд надав йому політичний притулок. Петро Григорович оселився у Нью-Йорку. Там він очолював Закордонне представництво Української Гельсінкської групи і видавав щомісячник «Вісник репресій на Україні», згодом надрукував книгу спогадів «В підпіллі можна зустріти тільки щурів…» Ім’я генерала Григоренка, фахового військового, людини за словами Семена Глузмана «надзвичайно світлої, послідовної і головне – чесної» – стоїть в одному ряду з іменами Миколи Руденка, Оксани Мешко, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса та інших борців з радянською тоталітарною системою.

Роковини смерті:

209 років з дня смерті раббі Нахмана (1772–1810), визначного юдейського релігійного діяча, засновника брацлавського хасидизму. Помер раббі Нахман молодим – у 38 років в Умані, куди перебрався незадовго до смерті. До того жив у Медведівці під Києвом, у Златополі, Бреславі (Брацлав;нині Вінницька обл.). Нахман був правнуком засновника хасидизму Ісраеля Баал Шем Това. У нього була, як на ті часи, досить типова для єврейського юнака доля: часті переїзди, поневіряння, бідність, ранній шлюб (у 13 років). Але вже у ранньому віці, майже дитиною, Нахман зажив слави надзвичайно мудрої людини, знавця Тори. Після паломництва до Святої Землі за ним ще більше закріпилася слава наставника, вчителя і провідника. Він навчав євреїв правильно молитися – «моліться як діти, що просять вибачення у батька»; наполягав, що молитися – вірніше розмовляти з Богом, треба рідною мовою (ідиш). А ще заповідав бути радісними за будь-яких обставин: «Служіння Господу – радісна дія, подібна танку». Про те, що це й дійсно правда, а не вигадка мрійливого й дивакуватого єврейського хлопчика, раббі Нахман довів власним життям. Попри життєві проблеми, він завжди був у доброму гуморі, світлим і життєрадісним, хоча причин для зневіри було чимало: від сухот померла його дружина і два сини, згорів будинок (декілька ночей він мусив спати під відкритим небом), вистачало й заздрісників серед одновірців. У 1810 році раббі Нахман, відчуваючи близьку смерть, вирішив оселитися в Умані, де за декілька років до його народження відбулося гайдамацьке повстання й постраждало чимало євреїв. «Душі померлих за віру, — говорив він, — чекають на мене». Там він помер 16 жовтня від сухот і був похований на місцевому єврейському кладовищі поруч із загиблими від різанини під час Коліївщини. Щороку, на Рош-га-Шана (єврейський Новий рік) до Умані на могилу раббі Нахмана приїздять тисячі паломників-хасидів. Рош-га-Шана було його улюбленим святом.

Перше фото: zu.edu.ua