10 жовтня. Пам’ятні дати

Цьогорічний Всесвітній день психічного здоров'я проходить під патронатом Всесвітньої організації охорони здоров'я, Міжнародної асоціації запобігання самогубствам та Міжнародної організації, що опікується Глобальним психічним здоров'ям.

ВООЗ визначає психічне здоров'я як стан благополуччя, в якому людина реалізує свої здібності, може протистояти звичайним життєвим стресам, продуктивно працювати і робити внесок у суспільство. У цьому сенсі психічне здоров'я є основою благополуччя людини і ефективного функціонування спільноти.

За даними ВООЗ, близько 450 мільйонів жителів планети страждають психічними захворюваннями, перелік яких зростає з кожним роком. І це не дивно, адже практично щодня ми потрапляємо в стресові ситуації, часто пускаючи проблеми психіки напризволяще.

У 2013 році Всесвітня організація охорони здоров'я затвердила Комплексний план дій в галузі психічного здоров'я на період 2013-2020 років. План спрямований на глобальні і національні дії по зміцненню психічного благополуччя, запобіганню психічних розладів, забезпеченню медичної допомоги, прискоренню одужання, зміцненню прав людини і зниженню смертності, захворюваності та інвалідності осіб з психічними розладами.

Цього року увага Всесвітнього дня психічного здоров'я прикута до теми профілактики самогубств. Як зазначають у ВООЗ, щороку понад 800 тис. чоловік вмирають в результаті самогубства, або один випадок смерті кожні 40 секунд. Окрім того, за останні 45 років показники самогубств зросли у всьому світі на 60%. У деяких країнах самогубство є однією з трьох основних причин смерті серед людей у віці 15-44 років і другою за значимістю причиною смерті у віковій групі від 10 до 24 років. Однак ці цифри не враховують спроби самогубств, які відбуваються в 20 разів частіше, ніж завершені самогубства.

Разом з тим, сьогодні Всесвітній день боротьби за скасування смертної кари. Оголошений у 2002 році з ініціативи Всесвітньої коаліції за скасування смертної кари. 27 вересня 2007 року Рада Європи офіційно проголосила 10 жовтня Європейським днем проти смертної кари. Відсутність смертної кари є обов’язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. Проте, через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було прийнято без дотримання належної процедури. Такий стан речей міг призвести до виключення України з Ради Європи, але в 1997 році мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, й відтоді в Україні вже нікого не страчували. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв’язку з цим, у 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України.

Події дня:

10 жовтня 1853 року, у Києві відбулися дві надзвичайно значущі події: освячено довгоочікуваний Ланцюговий міст через Дніпро та, одночасно з цим, відкрито пам’ятник Святому Рівноапостольному князю Володимиру. Як відомо, ще у 1830-х роках у тодішнього київського міського керівництва виникла ідея створити на схилах Михайлівської гори (нині Володимирська) міський парк. За проектом було заплановано три тераси: верхня – на рівні Михайлівського монастиря, від неї йшов спуск на середню, а через нижню проходила дорога від Хрещатика на Поділ. Згодом було вирішено спорудити на виступі середньої тераси пам’ятник князю Володимиру. У 1842 році Київський губернатор Дмитро Бібиков звернувся в Петербург з проханням провести в Академії мистецтв конкурс проектів майбутнього монументу. Цікаво, що на той час у Києві був лише один пам’ятник – Магдебурзькому праву, який представляв собою колону тосканського ордеру. Проти спорудження скульптурної композиції виступило київське духівництво. Так в одному з листів до російського царя київський митрополит Філарет писав: «…з найдавніших часів й досі не прийнято зводити такі пам'ятники святим поза межами храмів Божих». Думка Філарета мала велику вагу в суспільстві, врешті міська влада погодилася побудувати ще й храм на честь Святого Володимира. Однак, церква так і не благословила монумент і уряд, витративши величезні кошти (64 тис. руб.) на скульптуру і укріплення Михайлівської гори, змушений був піти на хитрість, приурочивши відкриття пам'ятника до дня урочистостей з приводу освячення Ланцюгового мосту через Дніпро. Митрополит Хресною ходою спустився від Лаври до підніжжя нового моста, а його благословення начебто поширювалося «заразом» і на пам'ятник князю Володимиру. Як би там не було, а до наших днів зберігся лише пам'ятник Володимиру, й нині він є одним з найвідоміших київських монументів.

Ювілеї дня:

130 років від дня народження Михайла Драй-Хмари (справж. прізв. – Драй; 1889–1939), українського поета, літературознавця, перекладача, професора Київського університету. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга поезій – «Проростень» (1926). Був незаконно репресований. Рукопис перекладеної ним «Божественної комедії» Данте конфісковано під час арешту. Помер у таборах на Колимі «від ослаблення серцевої діяльності», як вказано в документах по реабілітації.

Цього дня народилась Атена Пашко (1931-2012), відома поетеса, громадській діяч, учасниця українського правозахисного руху. Атена Пашко народилася на Львівщині. Вже у сьомому класі почала писати повстанські вірші передавала їх УПА (на кілька з них було створено пісні). Під час війни носила секретні матеріали з рідного села до сусіднього. У 60-х роках переїхала до Львова і стала учасницею українського правозахисного руху. Активно спілкувалась з середовищем шістдесятників, зокрема подружжям Калинців, Стефанією Шабатурою, Іваном Світличним та іншими. Через кілька років доля звела Атену Пашко з В’ячеславом Чорноволом. Згодом коли Чорновіл відбував заслання в Якутії, вони одружилися. Атена розділила зі своїм чоловіком боротьбу за українську незалежність - зазнавала утисків і мала заборону на друк творів, пережила обшуки, звільнення з роботи й ув’язнення. Вона мужньо переносила всі труднощі дружини дисидента-політв’язня, активно допомагаючи Чорноволу видавати підпільний журнал «Український вісник». Згодом, уже після історичних виборів 1990 року, на її плечі доля поклала не менш важку ношу дружини опозиційного політика першої шеренги. У 1991 році Атена Василівна заснувала та десять років очолювала Всеукраїнську жіночу громадську організацію - Союз українок. Після смерті чоловіка очолила Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола, який видав 10-томник його спадщини. А ще Атена Пашко - авторка поетичних збірок «На перехрестях» (Мюнхен, 1989), «На вістрі свічки» (Балтимор-Торонто, 1991), «Лезо моєї дороги» (Київ, 2007). У березні 2012 року Атени Василівни не стало. Її поховали на Байковому цвинтарі у Києві. Як вона і просила - поруч із її чоловіком.

Сьогодні святкує свій день народження Ніна Матвієнко (1967) – українська співачка, володарка унікального і неповторного голосу. Її співочий офіційний стаж – більш як 50 років. Понад 20 років вона була солісткою Хору імені Григорія Верьовки і солісткою «Київської камерати», співала і продовжує співати в тріо «Золоті ключі» разом із Марічкою Миколайчук і Валентиною Ковальською. З гастролями об’їздила півсвіту, хоча 17 років була невиїзною. Боси від музики звинувачували її в націоналізмі, натякали, що в репертуарі немає жодної російської пісні. На що гостра на язик Ніна Митрофанівна відповіла: «Хочете російської пісні – Зикіну слухайте…» Її голос – ціла епоха українського мистецтва: музичного, театрального, кінематографічного. Серед шанувальників її таланту були українські шістдесятники, Євген Сверстюк і Блаженніший Любомир Гузар. Репертуар співачки вражаючий, у ньому  понад 250 народних пісень і творів українських композиторів – колядки і щедрівки, веснянки, псалми, плачі, весільні, колискові, жартівливі й танцювальні пісні. Виконувала вона й академічну музику. Артистка грала в театрі, знімалася в кіно, зокрема у відомих фільмах «Солом’яні дзвони» і «Пропала грамота». Серед найвідоміших телевистав: «Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди». Ніна Матвієнко є авторкою двох біографічних книг: «Ой виорю нивку широкую» і «Уже так не буде, як є». Багато хто, особливо з молодих співаків, знають Ніну Митрофанівну як дуже чуйну і добру людину, готову завжди прийти на допомогу. Хоча й різкою, як будь-хто, вона теж може бути. І це теж декому не подобається. Для неї не є проблемою заспівати з ТНМК і бути шанувальницею ДахиБрахи. До речі, останнім вона чимало допомагала на початку їхньої музичної кар’єри. Ніна Матвієнко не любить, коли її називають «золотим голосом», «берегинею української пісні» чи ще якимись пишними епітетами. «Ну що ви, найголовніше – бути в голосі…», - каже  співачка.

Роковини смерті:

56 років з дня смерті Едіт Піаф (1915-1963), французької естрадної співачки. У Франції було і є чимало голосів – проникливих, хвилюючих, сильних, зворушливих, прекрасних, але таких як у Піаф – один. Саме голос Піаф є втіленням французької пісні, французького духу. Її голос однаково натхненно і урочисто лунав як під час виконання гімну батьківщині, так і під час виконання пісень любові. «У Піаф що не пісня, то гімн – урочисто і високо», - зазначив один із музичних критиків. Едіт була дитиною паризького дна. Мати – невдаха-співачка, батько – мандруючий акробат. Згодом він піде добровольцем на фронт Першої світової, а мати, кинувши чоловіка, залише дівчинку на своїх батьків. Бабуся, аби немовля не плакало, замість молока підливала до пляшечки вино. Потім з’явився батько й перевіз дочку до своєї матері в Нормандію. Та працювала кухаркою в борделі (за іншою версією сама була власницею закладу). Малій Едіт було там добре. Дівчата-повії її любили, всіляко догоджали, наряджали, пестили. Але виявилося, що Едіт майже сліпа. Рішуча бабця закрила на декілька днів заклад і у супроводі дівчат повезла Едіт у Лізьє до монастиря святої Терези, де прочани з усієї Франції просили зцілення. І сталося диво – дівчинка прозріла. Юність Едіт Піаф теж не була легкою – вона співала на паризьких вулицях і площах, у 17 років народила дівчинку, яка невдовзі померла, та й сама Едіт теж мало не померла тоді від грипу. В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле, власник кабаре «Жерніс» на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім’я – Піаф (на паризькому сленгу це значить «горобчик»). Успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Відтоді почалось стрімке сходження зірки Едіт Піаф, але справжній тріумф чекав на неї у повоєнний час. Її голос лунав у славетній концертній залі «Олімпія», з височини Ейфелевої вежі, у нью-йоркському Карнегі-Холл. Піаф декілька разів потрапляла в автокатастрофи, переживала глибокі депресії у зв’язку з нещасливим коханням; від болю, як фізичного так і душевного, рятувалася морфієм. Вона померла 47-річною від раку печінки. Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, а квітів було стільки, що люди були змушені йти по них як по килиму.

Перше фото з сайту ВООЗ