Золота доба Голлівуду, або Дев’ятий фільм Квентіна Тарантіно

Золота доба Голлівуду, або Дев’ятий фільм Квентіна Тарантіно

Блоги
Укрінформ

«Одного разу в Голлівуді», як не парадоксально, - стрічка водночас найбільш і найменш тарантинівська.

Усі фішки режисера, як-от персонажі, їхній гумор та великорозумні діалоги, які нізащо не сплутаєш з іншими, подекуди неквапливий, а подекуди, навпаки, прискорений сюжет, насилля на межі слешеру, стьобу і трагедії, в цій картині, з одного боку, зведені до мінімуму. А з іншого там, де вони присутні, є настільки концентрованими, виразними і насиченими, що підпишись Тарантіно під кожним словом та сценою, то й тоді не було б легше упізнати його почерк.

Характерний приклад – розмова Ріка Далтона з дівчинкою на знімальному майданчику. Діти, як персонажі й актори, нечасто заглядають у фільми Тарантіно, тож сама присутність юної героїні в кадрі є неабиякою подією. А вона ж ще й говорить, та як! Тому, як попрацював і налаштував дитину на таку дорослу за професійним рівнем гру, позаздрив би і такий профі у цій царині, як Кріс Коламбус. Віддати належне тут слід, безперечно, і Леонардо ДіКапріо, завдяки чому в результаті ми спостерігаємо одну з найкращих сцен у фільмі.

Хоча з іншого боку, невдалих епізодів там годі й шукати. Згадати, наприклад, зустріч Бута зі своїм давнім знайомим: спокійно слухати це просто немає змоги!

Або діалог Далтона з героєм Аль Пачіно у барі. Хіба це можна забути? Запам’ятовується ледь не кожне слово, втім як і міміка персонажів.

І так практично кожнісінька сцена, до багатьох з яких можна взагалі писати окрему рецензію. Аж до фіналу, який….. ні це просто дивитися треба! З одного боку, сцена дивує і є до певної міри несподіваною. А з іншого, якщо проаналізувати всі попередні події, розумієш, що інакше і бути не могло, тож логіка тут зовсім не відпочиває десь віддалік.

Про сцену за участю Брюса Лі годі й говорити! Відіграно бездоганно, у ній весь Тарантіно з його іронією, епатажем та викликами усталеним канонам сприйняття будь-яких історичних фігур, у тому числі й акторів!

Що ж стосується ставлення Тарантіно до золотої доби Голлівуду, в яку й відбуваються події, то й у цьому випадку постановник талановито балансує на межі: особисто я не беруся судити напевне, чи то Тарантіно її неперевершено тролить, чи то, навпаки, у захваті від неї. Як на мене, однозначно можна сказати лише те, що Тарантіно зобразив цю сторінку в історії Голлівуду яскравою й самобутньою, котра, хай там як, подарувала американському й світовому глядацькому загалу чимало цікавих сюжетів та героїв. І коли бачиш у фільмі врізки з вестернів, де грає Далтон, важко сказати, чого там більше - поваги чи іронії. Швидше за все – десь порівну. Те ж саме, до речі, стосується і зображення у стрічці внутрішньої кухні американського кінематографа, де все доволі складно й неоднозначно, як і загалом у людських стосунках.

У жодному з восьми переглянутих картин Тарантіно я не бачив акторки чи актора, з виборам яких режисер схибив. «Одного разу в Голлівуді» теж не став винятком. Бред Пітт цього разу зіграв у Тарантіно одну зі своїх найкращих ролей. Його персонаж Кліфф Бут багато в чому так і лишиться загадкою. Чи то він справді дивиться на світ просто і щиро прагне шукати у людях найперше чесноти. Чи то він просто втомився від людських вибриків та намагається абстрагуватися від них, дивитися згори, не беручи надто близько до серця. Чи то він просто поблажливий до людських слабкостей, тож схильний вибачати і не перейматися. А найімовірніше, у ньому всього потроху. У світ вестернів Бут вписується ідеально, і дивуєшся тільки тому, що лише як дублер, а не як актор, адже на коні з кольтом віг виглядав би не менш переконливо, ніж Далтон.

Переглядаючи фільмографію самого Бреда Пітта, теж дивуєшся відсутності в ній стрічок-вестернів у їхньому, так би мовити, чистому вигляді. Близькі – так і чимало, а ось чистий вестерн фактично один – «Як боягуз Роберт Форд убив Джессі Джеймса».

У моєму ТОПі найкращих картин Пітта «Одного разу в Голлівуді» упевнено виходить на друге місце. Принагідно зазначу, що моя п’ятірка дещо відрізняється від загальноприйнятих. У ній немає «Великого кушу», «Бійцівського клубу!», «Містера та місіс Сміт» «Семи» і навіть жодного з «Друзів Оушена», натомість присутні «Знайомтеся - Джо Блек», «Легенди осені», «Загадкова історія Бенджаміна Баттона», «12 мавп» та «Сім років у Тибеті». Перевершити себе у ролі Смерті («Знайомтеся - Джо Блек») Пітт навряд чи колись зможе, а ось другу сходинку разом із «Легендами осені» розділить. До речі, у цій стрічці герой Пітта залишає не менше загадок і питань, ніж у фільмі Тарантіно.

Що ж стосується Леонардо ДіКапріо, то без цього актора відтепер теж важко уявити собі світ вестернів, але до роботи у цій стрічці так і було. Чистих вестернів у доробку ДіКапріо взагалі немає, хоча близьких, як і у Пітта, багато. Водночас, зробивши вибір на користь «Одного разу в Голлівуді» Лео знову віддав данину своїй традиції не грати пересічних людей. Його герої, починаючи з першої помітної роботи у кіно - «Що гнітить Гілберта Грейпа?», не вписуються у жодні рамки та канони. Більш-менш «звичайних» героїв у фільмографії Лео лише кілька. Скажімо, молодий Мейсон Кепвел у легендарній «Санта Барбарі» - перша його роль у кіно.

Рік Далтон – не виняток. Вже звична для ДіКапріо суміш пристрастей, протиріч, парадоксів, емоцій. Запитань Далтон залишає менше за Бута, але теж вистачить, аби поміркувати, що ж це насправді за герой? До моєї ТОП-п‘ятірки найкращих ролей ДіКапріо ця робота Лео у Тарантіно не потрапляє (до неї входять «Початок», «Банди Нью-Йорка», «Легенда Г’ю Гласса», «Острів проклятих» та вже згаданий «Що гнітить Гілберта Грейпа?»), але у десятці точно закріпиться.

Марго Роббі, яка зіграла у фільмі дружину Романа Поланські Шерон Тейт, можливо, дещо менш ефектна порівняно з Гарлі Квінн чи Тонею Гардінг, але у цьому фільмі не загубилася та запам’ятається цікавою і не другорядною де-факто роллю.

Багато можна було б сказати і про решту. Один лише Аль Пачіно вартий окремої статті попри те, що роль його у цій стрічці формально другого плану. Або зірка «Дедвуду» Тімоті Оліфант. А ще Дакота Фанінг, Демієн Льюїс, нарешті Майк Мо і Деймон Герріман, які засвітилися у невеликих, але яскравих ролях відповідно Брюса Лі та Чарльза Менсона. Цікавим став і вибір актора на роль Романа Поланські, якого у фільмі зіграв поляк Рафаль Заверуха.

Загалом Квентін Тарнтіно вкотре відпрацював як великий майстер – тонко і філігранно. Зміг дотримати своїх принципів та стилю і водночас здивувати глядача низкою цікавих ходів. Тож лишається лише повторити сказане на початку: «Одного разу в Голлівуді» - кіно і тарантинівське, і нетарантинівське водночас.

Загалом персонажі цієї стрічки залишили по собі чимало запитань та інформації для роздумів при тому, що жоден з образів не назвеш недопрацьованим чи незавершеним. Проте найголовніше запитання, яке постає у глядача після перегляду, звернуто у майбутнє: що ж ми побачимо у десятому фільмі Тарантіно?

Михайло Коронкевич, Київ.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-