3 серпня. Пам’ятні дати

Цього дня, у 1987 році, відійшов у вічність один з найвідоміших українських акторів Іван Миколайчук (1941-1987). «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», - так сказав про Івана Миколайчука Сергій Параджанов – людина бездоганного смаку і чуття на справжнє і на фальшиве. Але трапилося так, що Іван Миколайчук, всенародно улюблений актор – знайомі і незнайомі називали його просто Іваном, ніколи не Іваном Васильовичем, за життя так і не отримав від влади звання «народного». Був лише «заслуженим». Попри людську любов, партійні чини не надто жалували Миколайчука – одним своїм виглядом на екрані він будив у приспаній українській душі якісь прадавні згадки про гідність, волю і незалежність. Чиновникам від культури було все не так у цього актора – «то очі злі, то обличчя «нє совєцкоє». Впродовж 10 років йому не давали жодної можливості ані самому кіно знімати, ані як акторові грати. Клеймо ворога радянської влади йому причепили після виходу фільму «Анничка», де він зіграв хлопця з УПА. Масла у вогонь підлив випадок, що трапився у Яремче: якось, у перервах між зйомками Миколайчук пішов до ресторану пообідати. Часу було обмаль, і він вирішив не переодягатися. Так і подався туди – у формі вояка УПА. Це була знаменна сцена: усі, хто там був, мало не зомліли, зокрема й декілька працівників КДБ, які були при виконанні службових обов’язків – прикинувшись мирними гуцульськими дядьками за ресторанним столиком, справно видивлялися та вислуховували, чи не несе часом хто якої крамоли на радянську владу… А тут, наче з-під землі, постав молодий вояк УПА. Вони мало не сказилися з люті. Мабуть, це було останньою краплею: «Как вы смеете… Кто вам дал право…» і т.д, і т.п. За Сталіна Миколайчука б неодмінно посадили. Згодом, що б не робив Миколайчук, до нього чіпляли ярлик «націоналіста». Приміром, у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою» Іван Миколайчук мав спочатку грати роль Ореста Дзвонаря (Ореста, зрештою, зіграв Ступка) – сильну й волелюбну людину. Та за вказівкою ЦК КПУ Миколайчукові не дали цієї ролі. Стрічка, яка отримала чимало відзнак і була закуплена 57 країнами світу, на батьківщині була знята з прокату за «націоналістичний душок». Йому навіть Шевченківську премію дали у 1988 році – посмертно. Іван Миколайчук народився в селі Чорториї Чернівецької області. Був четвертою дитиною у багатодітній селянській родині. Закінчив у 1965 році Київський інститут театрального мистецтва, відтоді працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Зіграв у фільмах: «Тіні забутих предків» (Іван), «Сон» (Тарас Шевченко), «Бур’ян» (Давид Мотузка), «Білий птах з чорною ознакою» (Петро; співавтор сценарію), «Пропаща грамота» (Василь; цю роль актор вважав однією з найкращих, але фільм теж був знятий з прокату). Як режисер поставив фільми «Вавилон-ХХ» (за романом «Лебедина зграя» Земляка, співавтор сценарію, автор музичного оформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така тепла осінь» (у співавторстві з Віталієм Коротичем). Іван Миколайчук пішов із життя 47-річним, залишивши нереалізованими силу-силенну творчих задумів… У 2016 році вулиця в Києві, на якій мешкав актор, названа його ім’ям.

Ювілеї дня:

186 років від дня народження Омеляна Огоновського (1833–1894), українського літературознавця, педагога, громадського діяча. Народився на Опіллі (нині Івано-Франківська область). У 1857 році закінчив Львівську духовну семінарію. Навчався на філософському факультеті Львівського університету, водночас викладав українську мову в академічній гімназії. З 1870 – професор Львівського університету. Огоновський був активним членом «Руського товариства педагогічного», «Рідної школи», одним із засновників «Просвіти», очолював філологічну секцію Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Справою життя вченого стали дослідження на теренах української лінгвістики та літературознавства. Він автор численних праць про історію говірки української мови, частина яких, написаних польською та німецькою мовами, прислужилася європейським мовознавцям. Праці літературознавця були особливо актуальними з огляду на гостру боротьбу проти москвофільства та спроби запровадження «язичія». У 1876 році у Львові вийшов друком один із перших перекладів «Слова о полку Ігоревім» українською мовою з примітками Огоновського. Перу вченого належать також посібники та популярні книжки з граматики української мови. Він організував повне двотомне видання «Кобзаря» Т. Шевченка, яке Іван Франко вважав найкращим з виданих у Галичині.

Роковини смерті:

15 років із дня смерті Анрі Картьє-Брессона (1908-2004), французького фотографа, одного з засновників (1947) агентства «Магнум Фото», одного з найвідоміших фотографів ХХ ст. Картьє-Брессон знімав громадянську війну в Іспанії, визволення Франції, повоєнну Німеччину, будівництво Берлінської стіни, Китай в перші дні встановлення комуністичного режиму, Індію після здобуття незалежності, він був першим західним фотографом допущеним в СРСР після смерті Сталіна. Серед його робіт – фотопортрети Махатми Ганді за годину до смерті й останнього євнуха китайського імператорського двору; Езри Паунда, Анрі Матісса, Едіт Піаф, Сартра, Ігоря Стравінського, Мартіна Лютера Кінга, Коко Шанель, Трумена Капоте, Альбера Камю, Річарда Ніксона і Мерелін Монро. З одного боку – відбірні події та знаменитості століття, а з іншого – сотні й сотні безвісних людей, повій в Мехіко, дітей на вулиці Севільї, курсантів у Москві, безпритульних в Парижі, вулиць Токіо, Бухареста, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона, Гавани. І практично всі ці фотографії – шедеври, бо фотографія у Картьє-Брессона – вічність, збережена у миттєвості, а не миттєвість, завмерла у вічності. На початку 70-х років він перестав займатися фотографією і подальші 30 років життя не брав у руки камеру. «Я перестав фотографувати. Я тепер лише малюю. Декілька років тому один мій приятель зауважив: «Ти все сказав, що повинен був сказати; тепер час зупинитись». Я думав про це й зрозумів, що він таки має рацію… Ось так я зупинився… Хоча, ніхто мабуть і не повірить мені, коли я скажу, що я більше не хочу фотографувати, що я не хочу бути фотографом. Фотографія – це – пафф! – як постріл і як азартна гра… Рисунок це абсолютно інше; навіть невеликі роздуми під час малювання приносять великі зміни. Люди ж не мають жодного уявлення про живопис… Сьогодні всі мають камеру і кожен думає що він фотограф. Ілюстровані журнали переповнені їхніми роботами. Я ніколи не дивлюся ілюстровані журнали. Ви повинні дивитися навколо себе, на довколишній світ, а не на розмальовані картинки; це єдине, що важливо…»

День пам’яті Сергія Кузминського (Кузя; 1962–2009), українського музиканта, лідера легендарного гурту «Брати Гадюкіни», який на початку 1990-х був одним із символів української рок-музики. Лауреат фестивалів: «Червона Рута», «Сирок», «Таврійські Ігри». Гурт «Брати Гадюкіни» відомий своїми піснями: «Ми – хлопці з Бандерштату», «Чуваки, всьо чотко», «Файне місто Тернопіль», «Дівчина з Коломиї», «Жовті стрічки» та ін. Помер Сергій Кузьминський на 46 році життя після невиліковної хвороби. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.