1 серпня. Пам’ятні дати

Цього дня, у 1913 році, в невеличкому гірському курорті Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871-1913), видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка. В Сурамі родина Косачів – мати Олена Пчілка, її менша дочка Ісидора (Дора), вмираюча Леся та її чоловік – Климент Квітка, поселилися на маленькій дачі з балконом. Будиночок і місце були чудові. Лесі спочатку трохи покращало, вона виходила (за допомогою Дори) на балкон, трохи стояла, а потім напівлягала у шезлонг і довгенько лежала, дивлячись на широкий краєвид – гори, вкриті лісом, і долину, куди збігались гірські потоки. Невдовзі їй різко погіршало. Вона не могла вже їсти, ледве змушувала себе щось випити. Єдине, що могла брати в рот без огиди, – це морозиво з ожини. Ісидора збирала ягоди і робила Лесі морозиво. «Увесь цей час у мами й у мене, - розповідає сестра поетеси, - надія змінялась відчаєм. Ледве покращає, і знову десь у глибині душі зажевріє іскра: може, станеться чудо і врятує нашу Лесю… Мучило почуття нашої безпорадності – на очах гине рідна, дорога людина, а ми безсилі врятувати. Тим більше, що й сама Леся це розуміла. Вона не втрачала свідомості, думка її була ясна. Ото тільки часом марила вночі… Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, Леся надзвичайно зраділа і нетерпляче чекала її. Вночі Леся запитала: коли саме приїде Ліля, і довідавшись, що вже скоро, що потяг приходить о 4-ій ранку, вона спокійно задрімала». Вночі Дора пішла на станцію зустрічати Ольгу. З хворою лишилися мати й Квітка. Десь з півночі вона прокинулась і нетерпляче стала чекати на Ольгу. Кілька разів нагадувала, щоб не забули нагодувати сестру. На світанку 1 серпня 1913 року Леся Українка відійшла у вічність. Сестри – Ольга і Дора, що поспішали зі станції до сестри – вже не застали її живою. Тіло покійної потягом доправили до Києва, 8 серпня відбулись похорони. «Попереду несли тільки хрест. Нести труну на руках поліція, що проявляла до похорону Лесі Українки особливий інтерес, не дозволила, і вона була встановлена на катафалк. Увесь катафалк був укритий квітами і вінками з живих квітів», - описує двоюрідна сестра Лесі Українки Лідія Шишманова-Драгоманова церемонію прощання. Поліція остерігалася, щоб похорон не вилився в українську маніфестацію, як попереднього року, коли хоронили Миколу Лисенка. Поліція заборонила траурній процесії заспівати «Вічну пам’ять», намагалася зачинити цвинтарні ворота, заборонила виголошувати промови на Байковому. «Такого знущання наше громадянство над собою ще не зазнавало. Ховали Грінченка, ховали Лисенка – й промови не заборонялися. Невже тіло слабкої жінки завдало урядові такого страху?», - риторично запитувала львівська газета «Діло».

Сьогодні національне свято Швейцарії – День заснування Швейцарської Конфедерації. Цього дня, у 1291 році, три кантони в Альпійських горах – Швіц, Урі та Унтервальден уклали «довічну угоду» про союз і взаємодопомогу. Нині цей документ, написаний латиною й скріплений сургучними печатками, зберігається в Музеї-архіві Швейцарської Конфедерації у Швіці - головному місті однойменного кантону. День заснування Конфедерації – єдине свято, яке святкується на федеральному рівні. Офіційно відзначається з 1891-го, в рік шестисотліття утворення Швейцарії. Донедавна був робочим днем у багатьох кантонах, і лише у 1994 році його офіційно проголосили вихідним днем по всій Швейцарії. Цього дня прийнято прикрашати громадські будівлі, вулиці, власні будинки федеральними і муніципальними прапорами. Така традиція у деяких кантонах є юридичною вимогою. Швейцарія – унікальна країна, де здавна уживаються протестантські й католицькі кантони, де сходяться воєдино німецька, французька й італійська культури. Швейцарія, яка у 1991 році відзначила сім століть свого існування, принаймні чотири з них не знала феодалізму. Швейцарці не мають багатовікового досвіду гноблення й рабства. Натомість, синонімами для них є федералізм і демократія. Швейцарець належить, передусім, комуні, яка має величезну автономію (хоча б тому, що половина всіх податків, які він справно платить, залишається в місцевій громаді), потім кантону (їх 26), а вже потім Швейцарській Конфедерації. Зрозуміло, що є якісь спільні проблеми – економічні, політичні чи екологічні – тоді влаштовується референдум, на якому громадяни країни висловлюють власну позицію. З 1815 року Швейцарія дотримується нейтралітету й не бере участі в жодному з воєнних конфліктів. Швейцарська Конфедерація визнала незалежність України 23 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між обома країнами встановлено 6 лютого 1992. У липні 1992 року було відкрито посольство Швейцарії в Україні, посольство України в Швейцарії – у лютому 1993.

Разом з тим, 1-7 серпня, за ініціативою ВООЗ, проходить Всесвітній тиждень підтримки грудного вигодовування. Він проводиться щороку у 170 країнах світу під егідою Всесвітнього союзу на підтримку грудного вигодовування у співпраці з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ).

Події дня:

Цього дня у 1914 році почалась Перша світова війна. Німеччина оголосила війну Росії й через два дні розпочала воєнні дії проти Франції. Перша світова війна стала першим військовим конфліктом світового масштабу, в ній було залучено 38 з наявних на той час 59 незалежних держав. За час тієї війни було мобілізовано 73,5 млн осіб, загинуло 10 і поранено близько 20 млн військових. Конфлікт мав вирішальний вплив на всю історію XX століття, змінивши усі країни, що брали в ньому участь. З мапи світу зникли три велетенські імперії: Австро-Угорська, Російська і Османська, натомість з’явилися нові країни. В Україні початок Першої світової війни продемонстрував цілковиту відсутність не тільки організаційної єдності національного руху, а й спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Переважна більшість українських сил з обох боків лінії фронту, що проліг між двома «тюрмами народів» - Російською та Австро-Угорською імперіями, поспішила виявити свою лояльність власним монархіям. Симон Петлюра надрукував в «Украинской жизни» (редактором якої він був) декларацію з висловленням повної підтримки російського уряду і запевненням, що українці чесно виконають свій обов’язок перед державою. Київська газета «Рада» також писала, що українці повинні боронити російську державу. Втім царський уряд не без підстав не вірив у щирість цих заяв і, підозрюючи українських політиків у зв’язках з певними колами ворожих Антанті центральних країн Європи, особливо в Австро-Угорщині, розпочав репресії. Було закрито «Просвіти» та українські видавництва, знову заборонено друкування українською мовою, заслано ряд відомих національних діячів, зокрема Михайла Грушевського (його заслали до Симбірська). Так само як і в Російській імперії, «свій» уряд на початку Першої світової війни підтримала і переважна більшість політичних партій галицьких русинів, які вже на початку серпня 1914 року утворили у Львові «Загальну Українську раду» (ЗУР) на чолі з Левицьким. Ця організація заявила, що перемога австро-угорських сил «буде й нашою перемогою» і закликала до формування українських добровольчих загонів. Створений легіон Українських січових стрільців чисельністю 2500 вояків вже 3 вересня присягнув на вірність цісареві Францу-Йосифу. Цей підрозділ започаткував західноукраїнські військові формування часів Першої світової та громадянської воєн і брав найактивнішу участь у київських подіях 1918 року. Однак, незважаючи на всі декларації та навіть практичні заходи по залученню добровольців до цісарського війська, австрійський уряд не довіряв галичанам-русинам майже так само, як і російський своїм українським політичним діячам. Імперіалістична війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз’єднаного українського народу: його сини змушені були боротися за інтереси своїх поневолювачів, одні в рядах австрійської, інші – російської армій.

Ювілеї дня:

200 років від дня народження Германа Мелвілла (1819–1891), американського письменника. Автор романів у віршах, повістей, але найвідомішим його твором, який читають і сьогодні, є роман «Мобі Дік, або Білий Кит». Письменник прожив досить буремне життя: у молодості був юнгою, матросом на торговельних і китобійних суднах, служив у морському флоті США і, навіть, деякий час жив у полінезійському племені тайпі (це лягло в основу автобіографічних повістей «Тайпі» і «Ому»).

138 років від дня народження Володимира Данилова (1881–1970), відомого українського літературознавця, фольклориста, етнографа. Закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут. Автор багатьох праць з літературознавства й фольклористики. Вивчав життя і творчість Тараса Шевченка, чимало досліджень присвятив життю й діяльності Михайла Максимовича (вивчав і видавав листування Михайла Максимовича, архівні матеріали про нього). Цікавився питаннями української журналістики, українського театру. Збирав і видавав український фольклорний матеріал. Автор численних статей з історії фольклористики й етнографії.

95 років від дня народження Жоржа Шарпака (1924–2010), французького фізика, лауреата Нобелівської премії з фізики (1992). Жорж Шарпак, або ж як його звали в дитинстві Гриша (Гешка) Харпак народився в єврейській родині в місті Дубровиця на території Польщі (нині Рівненська область, Україна). У 1931 році сім’я переїздить до Франції. Саме тут Григорій Харпак став Жоржем Шарпаком (для французів слово «харпак» означало «обідранець», «голодранець», «халамидник»). Під час Другої світової війни брав участь у Русі Опору, був заарештований, майже два роки провів у Дахау. У 1945 році був звільнений. Після війни здобув освіту, працював у лабораторії Фредеріка Жоліо-Кюрі, з 1959 – в Європейському центрі ядерних досліджень у Женеві (CERN). За своє довге життя Георгій Шарпак зробив чималий внесок у розвиток світової фізики. За розробку детектора елементарних частинок у 1992 році йому було присуджено Нобелівську премію. В середині 1970-х років Шарпак запропонував новий тип детекторів – дрейфові камери. Він є винахідником багатожильних, іскрових, пропорційних та інших камер, які в науковому світі стали називати «камерами Шарпака».

Роковини смерті:

День пам’яті Бориса Гмирі (1903–1969), українського співака (бас). Слава Бориса Гмирі – це понад 300 українських народних пісень та романсів, більше 300 музичних творів світової класики, 39 оперних партій, вокальні цикли «Зимовий шлях» Шуберта, «Перські пісні» Рубінштейна, «Пісні й танці смерті» Мусоргського, «П’ятиденка» Шостаковича, а також 135 нотних зошитів, подарованих співакові його сучасниками-композиторами з проханням виконати їхні твори. У співака була важка доля: народився в надзвичайно бідній родині, в 11 років замість того, щоб вчитися, змушений був йти батракувати. Працював кур’єром у суді, матросом, кочегаром, вантажником. У 1933 році під час голодомору помер батько, а матір чудом він врятував. Лише у 27 років Борис Гмиря здобув середню освіту. Збирався стати інженером-будівельником, але любов до співу взяла своє. У 1939 році 36-річний Гмиря закінчує Харківську консерваторію. Співає спочатку у Харківському, а згодом – у Київському театрах опери та балету. На сцені Київського оперного театру він співав лише 18 років: через численні конфлікти змушений був залишити театр. Багато хто з колег заздрили його талантові, називали поза очі «фашистом» (під час окупації співак декілька разів змушений був співати перед німцями). Гмиря не боявся тимчасового забуття на своїй рідній землі, більше того – вважав його неминучим. З цього приводу він писав: «Я горджуся тим, що мене не визнають сьогодні. Баха майже через три століття відкрив Ромен Ролан. А Бетховен, Моцарт? Хороша компанія. Талановита людина не принизить себе подачками. А нагороди, премії – це подачки. Основне визнання – у людей! Подачки ж беруть слабкі й вічно зігнуті в прислужливості люди».