Віртуальна НЕреальність. Про що попереджав шпигун Роберт Стіл
«Якщо на клітці слона читаєш: «буйвол» – не вір очам своїм». Хто це сказав, знаєте?
Мене ця порада Козьми Пруткова завжди збивала з пантелику. Бо ж і напис на клітці, і слон – обидвоє є візуальними об`єктами. І кожен бачиш очима…То якому ж з них двох не вірити?
Тепер я точно знаю: вірити варто тому, що написано. А вухасте й хоботасте, від якого тхне слоном – це фейк.
Бо такий зараз новий наратив.
З поняттям «віртуальної реальності» ми освоїлися. Це коли вигадка виглядає як реальний світ, тільки яскравіша – як праліси з «Аватару». Але вірити в вигаданий світ – не найбільше лихо, писав Джон Толкін. – Це розвиває творчі нахили. Куди небезпечніше не вірити у світ реальний.
Сьогодні ж ми все більше маємо справу з тим, що колишній розвідник, офіцер ЦРУ з таємних операцій Роберт Стіл назвав колись «віртуальною нереальністю».
«Віртуальна нереальність» – це коли дійсність сприймається як щось нереальне, неможливе і потворне. Коли вона викликає нудоту, як у Нео на палубі «Навуходоносора». І останнім часом несприйняття реальності загострилося.
Наразі підробки фото і відео, документів й підписів на них стали такими численними і такими досконалими, що їх розвінчання перетворилося на окрему професію.
Інформаційна війна мутувала з війни смислів у війну заперечень реальності. І тебе вже не змушують вірити фейкам. Натомість ти починаєш вважати фейками реальні факти.
І чим далі, тим з більшою готовністю ми віримо, що все, що нам не подобається – то вигадки. І вже починаємо підозрювати у «віртуальності» наше реальне життя вцілому. І розучилися вірити власним очам. І власному досвіду.
Продавці «віртуальної нереальності» не дуже перенапружуються – ми самі мріємо бути обдуреними.
Бо, по-перше, уникаючи правди, прагнемо зберегти в собі спокій. «Життя є надто тяжким для нас, писав Зигмунд Фрейд. – Воно завдає занадто багато болю. Й аби витримати його, ми не можемо обійтися без засобів, що дають нам полегшення». І такий засіб – це втеча від реальності, такий собі ескапізм.
А по-друге, ми боїмося бути введеними в оману. Бо зі школи нас накрутили: не все, що бачиш на власні очі, є правдою. І Земля не пласка, і Сонце не крутиться навколо неї, і зорі – не дірочки в небесній тверді. І довіряти треба не власним очам, а знанням експертів…
І ми охоче віримо в те, що нам сказано, а не в те, що нами побачене.
Жодна держава не могла б нам задурити голови пропагандою, жодне кремлівське Ольгіно не могло б зазомбувати, якби люди підсвідомо не хотіли цього самі.
Росія – типовий, доведений до абсолюту приклад. З якого дива там раптом полюбили Сталіна? Бо історична реальність є надто жахливою. Настільки потворною, що в неї неможливо повірити. От і не вірять. І це не режим Путіна людей зомбує – вони самі. Путін лише закрив усі архіви. А те, що вже стало здобутком громадськості, оголосив фейками. І росіянам одразу полегшало на серці.
Але ж і ми, в Україні, хіба не ховаємо голову в пісок, як страуси Януковича? Хіба не живемо за формулою: «чим менше знаєш, тим міцніше спиш»?
Половина України впритул не бачить війни, яка вирує за кількасот кілометрів і збирає свій врожай жертв. Ця половина спить у матриці мирної безтурботності.
Інша половина бачить лише перемоги, хвацьких вояків в гламурних одностроях. І, задоволені цим видовищем, ми жваво вовтузимося у власних передвиборчих махачах.
Героїчний пафос не завжди мобілізує. Частіше розхолоджує. У 2014-у добровольці кинулися на фронт не через пафос. Їх мобілізував страх – що ворог націлився на Україну, а в нас – ледь 5 тисяч боєздатного війська.
Коли нас присипляють маршами про непереможністю армії, а щоденні пророцтва про те, що «завтра Путін нападе», не збуваються, війна як реальність відходить у дальні закутки свідомості.
Нам страшенно не хочеться знати про поразки – під Іловайськом і Дебальцевим. Про те, що їх причина – не тільки «віроломство» росіян (колись Віктор Суворов писав, що звинуватити у віроломстві – це визнати, що ви ворогу вірили, а він цю віру поламав), а й зрада командирів і дезертирство солдатів.
Нам легше списати пожежі на артскладах на кинуті недопалки й п`яну «вохру», аніж зізнатися собі, що це диверсія – холоднокровна і спланована, яка знищила 40% нашого арсеналу. І отже це серія поразок. І визнати це – боляче.
5 років ми б`ємо себе в груди: «Крим і Донбас обов`язково повернемо!». Але з кожним днем імовірність цього тане. І рано чи пізно доведеться визнати: виграшного для нас варіанту повернення статусу-кво не існує.
І ощасливлені Томосом, ми швидко переключилися на інше, коли ріка церковних переходів обміліла і замутилася в міжусобних чварах.
І інвестиції, яких ми очікуємо, як біля моря погоди, десь загубилися напівдорозі. І земля, яку ми боїмося виставити на продаж, заростає чагарями.
І, насміхаючись над «зубожілими» українцями, ми помічаємо лиш блиск столичних супермаркетів, і не бачимо глибинки, яка чомусь разом з нами не сміється.
В реальному світі нас очікує неймовірна купа проблем. А в віртуальній нереальності вони ввижаються нікчемними, не вартими нашої уваги. І ми ковзаємо повз них поглядом, шукаючи підживлення «новими перемогами».
Віра в перемоги – це добре. Але іноді корисно бачити поразки. На всю їх глибину. Це витвережує.
Штаби намалювали ідеальні вибори. Але потворна реальність втрутилася, і ті, хто сьогодні в меншості, заридали: «Звідки і країні стільки дебілів?» А просто це, доки ми спали з відкритими очима, настала нова реальність, утворилася нова українська ідентичність. І те, що вона виявилася не такою, як очікувалося, означає: і ми, і наші очільники, і наші експерти прогавили щось конче важливе.
Соціологи попереджали, але ми ж вважаємо соціологів продажним брехунами. І навіть шкідниками – як тих дослідників КМІСу, які колись посміли опитувати населення Львівщини на предмет проявів сепаратизму і потрапили на олівець СБУ. Бо шукали те, про що не варто знати загалу.
Як же ми дізнаємося про майбутні ризики, якщо лякатимемося запитань, на які можемо отримати небажані відповіді?
І чи не тому ми уникаємо референдумів, що боїмося почути від народу щось таке, що похитне нашу непохитну віру?
Іноді здається, що нам і правда не стільки потрібна, як віра в те, що правда – за нами.
Ми вибудували прикордонну стіну з маркерів, які захищають нас від реальності. І тепер з легкістю відкидаємо будь-які факти, якщо вони розходяться з нашими переконаннями. З нашим розумінням справедливості. З нашими міфами. Ми готові заплющити очі на правду і комфортно повторювати за іншими: «Правда – це те, що бачить більшість».
Зло «віртуальної нереальності», говорив американський шпигун Стіл, навіть не в тому, що на неї ведеться неосвічений люд. На табличку з написом «буйвол» купуються експерти. І пишуть аналітичні доповіді про стать і вік істоти в клітці, вимірюючи лінійкою розмір і транспортиром – кут нахилу літер…
Сховавшись від світу у своїх відомчих комірках, вони прояви реального життя сприймають як системний глюк. А політологи на цій підставі оцінюють стан суспільства. А політтехнологи будують політичні кампанії. А депутати й урядовці розписують бюджет. І все це не має нічого спільного з реальністю. І все це віддаляє нас від справжнього життя.
Всі уряди й армійські штаби полюбляють приховувати свої вади й поразки, аби конкурент чи супротивник не міг вдарити по слабких місцях, писав Елвін Тоффлер у книзі «Війна і антивійна» (звідки я, власне, й почерпнув історію Роберта Стіла).
Інформацію про реальний стан справ від наших допитливих очей охороняють численні секретні служби. І – секретні грифи: «державна таємниця», «військова», «службова», «комерційна», «таємниця слідства» – і просто: «обмежений доступ», і навіть: «навіщо вам це знати?».
Але надсекретність, яка допомагає протидіяти супротивнику, вона ж і заважає суспільству розвиватися. Бо не дає картину реальності людям, які могли би виправити недоліки. Бо інакше хиби й хвороби проявляються уже тоді, коли їх пізно лікувати.
Це дуже шкідливий рецепт, вважав Тоффлер, – утримувати суспільство на голодній інформаційній дієті. Люди мають знати з перших вуст всю неприкрашену правду, повинні мати змогу і бажання пересвідчитися в усьому на власні очі.
У наш час віртуальних цінностей, віртуальних патріотів і віртуальних кандидатів автентична реальність у великій ціні. Навіть якщо вона непоказна й доводить до розпачу. І можна зачаровуватися і вірити, як у мантру, в заспокійливе: «Все буде добре!», але – аби тебе не знудило від жаху – завжди тримай у полі уваги боковим зором дійсність. Сіру й непривабливу. Але таку, на яку можна спертися.
У цивілізованій, демократичній країні має бути хтось, хто не боїться знати всю правду. Хто вміє збирати її по крихтах, систематизувати, перевіряти на фейковість і доносити до суспільства. Хтось, не залежний від виборів (бо спалить свій рейтинг). Хтось, хто не боятиметься, що з ним зроблять те, що чинили в давні віки володарі з гінцями, які приносили погані новини, а народ – з пророками, що віщували засуху й голод.
Роберт Стіл – був солдатом інформаційної війни, і щиро вважає, що цим «хтось» має бути політична (чи військова) розвідка держави. Бо вона, зазвичай, добуває правду. Хоч і ховає її потім від народу за сімома замками – так влаштовані всі держави.
Стіл мріяв про інше – щоб розвідки працювали не на уряди, а на громадянське суспільство. І, аби воно не захворіло на самовпевненість, періодично частували його гіркими пігулками.
Він бачив розвідку величезною «кімнатою правди» всередині «держави брехні», «частиною великої будівлі в масштабах країни, куди мають входити освіта, неофіційні культурні цінності, структурована архітектура інформаційних технологій, неформальні спільноти і професійні системи обміну інформацією, вся політична система»…
Він писав про майбутню розвідку, як не «кинджально-плащове» джерело інформації, потайки надаваної найвищим чиновникам, а організацію, що має вносити живий вклад в систему знань суспільства як цілого.
Скоріш за все, мрії старого шпигуна так само далекі від реальності, як і привиди «віртуальної нереальності», з якими він закликає боротися. Але, може, нині, коли ми перебуваємо на якомусь цивілізаційному зламі, у нас є шанс побудувати роботу не дуже шанованих у народі спецслужб саме так? І знову здивувати світ? Агов, новий Президенте, ви мене чуєте?
Уявіть собі – новий голова СБУ за прикладом Уляни Супрун щодня виходить у Фейсбук, щоб спростувати міфи, у пітьмі яких блукає пересічний українець…
Звичайно ж, не всі схочуть жити в реальному світі. Надто замало в ньому перемог і надто жорстокими є поразки. Правда – вона таки для обраних. І, мабуть, треба дати людям вибір –перебувати їм в щасливому заціпенінні невідання чи страждати, знаючи, як воно є насправді.
Але принаймні ті, хто прагне щось змінити, повинні мати ключі до дверей, за якими вирує реальність. Аби бути готовими. І втриматися на ногах, коли раптом у нашу тепличну свідомість увірветься крижаний вітер бурхливих змін. І не дати впасти нам.
Євген Якунов. Київ.
