Роздільне збирання відходів: чому Україна тупцює на місці?

Роздільне збирання відходів: чому Україна тупцює на місці?

Аналітика
Укрінформ
Перший етап втілення Нацстратегії управління відходами був настільки “успішним”, що його майже ніхто не помітив.

Розпочався другий етап реалізації Національної стратегії управління відходами в Україні до 2030 року, затвердженої Кабінетом міністрів у листопаді 2017-го. Переконані, в багатьох читачів виникне запитання: “Справді? А чому ми нічого не чули про перший етап?”. І вони матимуть рацію. Етап цей виявився майже непомітним – принаймні, для “непрофесійного ока”. Звісно ж, “непомітна робота” може бути хорошою ознакою... коли йдеться про злагоджений загальнодержавний механізм. Інша річ, коли такий механізм лише створюється, а правила, за якими він має діяти, – лише формуються. В результаті українці таки повинні навчилися перетворювати відходи на доходи.

До 2030 маємо зробити чимало. Однак наздогнати Європу – зась

Допомогу у створенні Національної стратегії управління відходами-2030 надавали зарубіжні фахівці під орудою Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). З-поміж основних завдань – поступовий перехід країни від домінування захоронення твердих побутових відходів (як основного способу поводження із ними) до сортування й розділення для повторного використання, перероблення або утилізації із захороненням залишків на «регіональних» полігонах, що відповідатимуть вимогам ЄС, а також зміна ставлення до відходів як до цінного ресурсу.

Перший етап реалізації стратегії припав на 2017-2018 роки, другий – розрахований на 2019-2023-й, третій – на 2024-2030-й. Втілення документа на практиці має допомогти до 2023 року забезпечити переробку щонайменше 15% побутових відходів – завдяки введенню в експлуатацію сміттєсортувальних ліній і сміттєпереробних заводів. А також збільшення частки населення, яке збирає побутові відходи роздільно, принаймні до 23%. До 2030-го ці показники повинні зрости до відповідно до 50 та 48%. Для цього в Україні мають з’явитися 250-300 нових центрів приймання/збирання відходів і 90 сміттєсортувальних ліній. А кількість полігонів для захоронення ТПВ повинна скоротитися із приблизно п’яти з половиною тисяч до 100-150. І це будуть не “сміттєві терикони”, а безпечні сучасні об'єкти, що відповідають стандартам ЄС. Докладніше про те, за рахунок чого планують цього досягти, читайте в матеріалі Укрінформу.

Завдання – доволі амбітні. Водночас, як вважають екологи, виконати їх можна набагато швидше – не розтягуючи на 13 років. Чимало країн пройшли цей шлях за 5-6 років. Єдине, що нас виправдовує, – це відсутність належного фінансового ресурсу. Адже, до прикладу, на втілення відповідних стратегій у державах ЄС щороку надають сотні мільйонів євро – як із національних бюджетів, так і із загальноєвропейської казни. Тож і маємо результат: в розвинутих країнах «формула поводження з твердими побутовими відходами» така – близько 30% ТПВ переробляють завдяки роздільному збиранню та сортуванню; 20% – перетворюють на компост та біогаз; і майже 50% – утилізують (як правило, через спалювання для енергетичних потреб – з виробленням теплової та електроенергії). І лише незначну частку відходів ущільнюють та складують на безпечних полігонах. Причому, у деяких країнах вже можуть похвалитися повною переробкою відходів. Зокрема, Швейцарія та Німеччина досягли показника у 0% прямого захоронення ТПВ ще 2015 року. Наближаються до цього Швеція, Бельгія, Данія, Нідерланди, Австрія і Норвегія. В Україні ж обсяг переробки твердих побутових відходів нині сягає 3%, стільки ж сміття спалюють. Решта (94%) підлягає захороненню. До речі, за експертними оцінками, 99% українських полігонів не відповідають європейським вимогам (Директиві Ради Євросоюзу № 1999/31/ЄС “Про захоронення відходів”). Більше того, унаслідок недостатнього рівня контролю або відсутності належної системи поводження з побутовими відходами щороку утворюється понад 27 тисяч несанкціонованих сміттєзвалищ (і то – лише за офіційними даними).

Кожен наш співвітчизник щорічно продукує від 250 до 300 кілограмів сміття. Таким чином, за рік у нашій країні утворюється понад 10 мільйонів тонн твердих побутових відходів. Якщо зібрати увесь цей непотріб докупи, вийде гора з основою 100 метрів у п’ять кілометрів заввишки! А якщо розсипати його шаром товщиною один метр, доведеться пожертвувати під таку “інсталяцію байдужості та безгосподарності” площею у 50 квадратних кілометрів. Для порівняння: площа Ужгорода – 40, Луцька – 42, Рівного – 63 квадратні кілометри. Які ж шанси суттєво зменшити “територію сміттєвого враження”?

Стартували... як “мокре горить”

“Більш ніж за рік дії Стратегії у сфері поводження з відходами в Україні, на жаль, нічого не змінилося, – констатує голова Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко. – За великим рахунком, можна вважати, що документ взагалі “лежить під сукном”. Річ у тім, що він не має законодавчого обґрунтування. Адже постанова уряду не може бути вищою, ніж закон України. При цьому міністерство екології та природних ресурсів так і не спромоглося запропонувати Верховній Раді, як узгодити вітчизняне законодавство з європейськими директивами, на яких побудована Стратегія. А також забезпечити їх імплементацію відповідно до зобов’язань, які країна взяла в рамках Угоди про асоціацію з ЄС. Наші ж чиновники “поставили воза попереду коня”, що, як на мене, повністю унеможливлює виконання Стратегії-2030”. Хоча заради справедливості зауважимо: у рамках першого, так би мовити “організаційного” етапу реалізації Стратегії тривало експертне обговорення Національного плану управління відходами, який передбачає конкретні кроки на її виконання (документ, до речі, був затверджений на урядовому засіданні цього тижня) Також сформовано Координаційну раду з питань реалізації Національної стратегії.

Тетяна Тимочко
Тетяна Тимочко

Утім, експерти вважають, що “старт” міг би бути стрімкішим – зокрема, і з огляду на невикористані можливості інформування населення про завдання та інструменти реалізації документа. Про нові (для нас і звичні – для світу) підходи до поводження з твердими побутовими відходами в українських ЗМІ, звісно ж, час від часу говорили – але, здебільшого, з ініціативи журналістів чи активістів-екологів: цілеспрямованої роз’яснювальної кампанії з боку “зацікавлених” держорганів і держави у цілому не було. Тетяна Тимочко зокрема, звинувачує в цьому уже згадане міністерство екології та природних ресурсів і інше відомство – міністерство освіти й науки, яке “наполегливо” ігнорує проблеми сортування сміття у навчальних програмах. Нині лише окремі вихователі та вчителі-ентузіасти навчають дітей, як поводитися з відходами. “Натомість це має стати завданням усієї держави. Але з року в рік переконуємося: виконання цієї функції, як-то кажуть, “не у пріоритеті”. На тлі інших питань, вирішенням яких опікується (чи робить вигляд, що опікується) держава – фінансових, соціальних, енергетичних...”, – каже еколог.

Що ж до реалізації Стратегії-2030 на практиці, то судити про неї кореспондент Укрінформу може, приміром, за подіями у своєму дворі. Саме наприкінці 2017-го поряд із двома “традиційними” контейнерами для сміття на подвір’ї з’явився і спеціальний (сітчастий) контейнер для сухих відходів. Кілька тижнів усе було добре – до нього потрапляла принаймні частина пластикових пляшок, бляшанок, картонної й паперової упаковки. Але чи тому, що людям набридло бути такими дисциплінованими, чи через те, що столичні комунальники вивозили сміття нерегулярно й “звичайні” баки швидко переповнювалися, мешканці довколишніх будинків почали викидати до спецконтейнера усі відходи гамузом. І далі стали робити це “за звичкою”. В результаті за кілька місяців усе повернулося на круги своя: у дворі – два “робочі” контейнери. А третій двірники просто перевернули, перетворивши на частину дворового інтер’єру. Оскільки “екіпаж” сміттєвоза, за затвердженими кимось дивними “нормами”, забирає із кожного майданчика для складування відходів лише по два контейнери – не більше.

Виконання Стратегії й надалі гальмуватимуть: прогноз експертів

Низькі тарифи на послуги із захоронення відходів жодним чином не стимулюють суб’єктів господарювання і місцеві органи влади до перероблення відходів. При цьому лише налагодження ефективної системи збирання використаної упаковки могло б заощадити для потреб переробної промисловості 500 тисяч тонн паперу й картону, 1 мільйон тонн скла, і приблизно 600 тисяч тонн полімерів. Замість того, щоб перетворювати на нові речі і мати прибутки, усе це викидають, завдаючи непоправних збитків природі. У той же час, як свідчить досвід розвинутих країн, активне введення відходів у господарський обіг забезпечує формування значної частини валового внутрішнього продукту та створення сотень тисяч робочих місць.

Національна стратегія передбачає певні кроки для поліпшення ситуації. Але їх втілення чомусь відкладається. Мова, зокрема, про застосування принципу розширеної відповідальності виробника, зокрема щодо відходів упаковки, електричного і електронного обладнання. Інвестиційна активність у сфері управління такими відходами надзвичайно низька – унаслідок відсутності необхідної законодавчої бази і чітко визначених сфер відповідальності для всіх учасників ринку. Аби змінити ситуацію, потрібні мінімальні зусилля українських законодавців. Але руки у них до цього традиційно “не доходять”. Те ж стосується і питання збирання та перероблення відпрацьованих батарейок. Натомість у сферах, де із нормативною базою, здавалося б, все гаразд, часто виникають фінансові й технологічні проблеми. Приміром, зважаючи на високий рівень рентабельності переробки свинцю, багато суб’єктів господарювання мають ліцензії на здійснення операцій з небезпечними відходами і займаються збиранням свинцево-кислотних акумуляторів. Але... наразі в країні існує лише кілька сучасних потужностей з автоматичною обробкою відпрацьованих акумуляторів, інші установки потребують модернізації та впровадження нових технологій. Все це потребує значних коштів та бажання змінюватись.

“Ментально ж українці до роздільного збирання відходів готові, – стверджує Тетяна Тимочко. – Дається взнаки багаторічна просвітницька робота громадського сектору – десятків природоохоронних рухів та організацій. До того ж, більшість наших співвітчизників “дістали” смітники на околицях міст і сіл, в лісосмугах, на узбережжі водойм. У кожному населеному пункті країни, певно, вже є “свідоме ядро” громадян, які розділяють сміття на фракції. Важливо лише – не “підрізати крила” таким ентузіастам. Адже дуже часто трапляється, що відсортовані людьми відходи в результаті потрапляють до однієї ємності і вивозяться однією машиною. На полігон. Без жодної переробки. Зі збереженням такого підходу говорити про успішне виконання Стратегії не доводиться”, – підсумовує експерт.

Тож висновки доволі невтішні: на шляху реалізації Національної стратегії поводження з відходами ми стикнулися, зокрема, зі значними організаційними й законодавчими проблемами. І то лише на етапі сортування сміття. Не кажучи вже про застосування сучасних технологій його переробки і про фінансовий ресурс для встановлення відповідних ліній та будівництва спеціалізованих підприємств... Розв’яжемо левову частку цих проблем – принаймні в питанні поводження з відходами наблизимося до Європи. Ні – й надалі залишатимемося “на периферії”.

Владислав Обух. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-