12 лютого. Пам’ятні дати

12 лютого. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, у 1939 році, на Закарпатті, відбулись перші вибори до Сойму Карпатської України.

Як відомо, після розпаду Австро-Угорської імперії, Закарпаття, яке входило до її складу, відійшло до Чехословацької республіки.

У жовтні 1938 року празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворювалася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. До влади автономної Карпатської України прийшов уряд, очолюваний Августином Волошиним. З його ініціативи була утворена політична організація закарпатського населення – Українське національне об'єднання (УНО), яка мала на меті створення суверенної держави.

Зрештою, у неділю, 12 лютого 1939 року пройшли вибори до Сойму. Сам день виборів був досить спокійним. Більшість населення після недільної літургії на заклик священиків пішла на виборчі дільниці для волевиявлення. У підсумку партія УНО набрала 92,4% голосів виборців.

Вже через місяць, в ніч з 14 на 15 березня, в умовах окупації Закарпаття Угорщиною, Сойм прийняв історичне рішення: проголосив самостійну Карпатську Україну. Тоді ж парламентом була прийнята конституція, яка визначила назву держави - Карпатська Україна, державний устрій - президентська республіка, державну мову - українська. Водночас були визначені Державний герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), Державний прапор - жовто-блакитний стяг і Гімн - пісня «Ще не вмерла Україна». Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина.

Однак, 18 березня 1939 року угорські війська повністю окупували Карпатську Україну, яка, як незалежна країна, проіснувала лише кілька днів.

Ювілеї дня:

210 років від дня народження Чарлза Роберта Дарвіна (1809-1882), англійського природодослідника, основоположника матеріалістичного вчення про історичний розвиток органічного світу. Автор знаменитої монографії «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя», в якій викладено його вчення про розвиток живої природи. Дарвіну належить багато праць з зоології, ботаніки, геології тощо.

162 роки від дня народження Ежена Атже (1857–1927), французького фотохудожника, однієї з перших визначних постатей в історії фотомистецтва, піонера міської фотографії. Походив із сім’ї бідних ремісників, у п’ятирічному віці осиротів, виховувався бабусею і дідусем. З другої спроби вступив у 1879 році в Консерваторію драматичного мистецтва, в 1885 прийнятий у трупу пересувного театру, але через хворобу змушений був залишити акторську професію. Почав займатися живописом, графікою, і фотографією; з 1888 року знімав повсякденне життя Парижа до його масштабної перебудови, запланованої й розпочатої бароном Османом. Він фотографував з виключною ясністю деталей, створюючи графічний літопис історії на основі суб’єктивного й здебільшого поетичного бачення. Інколи критики називають його Волтом Вітменом фотографії. Деякі фотографії Атже виконував на замовлення. Для французького Архіву він зробив серію документальних фотографій історичних будівель Парижа. У 1927 році Музей історичних пам’яток Парижа придбав 8 000 негативів Атже. Вважається, що праці Атже популяризували сюрреалісти. Творча спадщина та архів фотомитця були збережені завдяки зусиллям Ман Рея (відомий французький і американський художник, фотограф, режисер) і Береніс Еббот (американський фотограф, одна з перших жінок-фотографів). У 1927 році, одразу ж після смерті фотомитця вони викупили архів (декілька десятків тисяч знімків і негативів) і вивезли до США. В 1968 році Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва придбав зібрання праць Атже з архіву Береніс-Еббот. Про Атже написано біографічний роман «Атже і Береніс» (1987). Не можна також не згадати і Вальтера Беньяміна з його відомим есе «Коротка історія фотографії» (1931), в якому він розглядає Атже як попередника сюрреалістичної фотографії, фактично роблячи його представником європейського авангарду. Фраза Ежена Атже про те, що «Хороша фотографія – як хороша собака: німа, але красномовна», - відома всім.

148 років від дня народження Леся Мартовича (1871–1916), українського письменника і громадсько-культурного діяча. Доктор права (закінчив Львівський університет; щоправда, диплом доктора прав здобув лише за два роки до смерті); працював помічником адвоката в містечках Галичини. Брав активну участь у селянському русі, був членом Русько-української радикальної партії. Редагував газети «Хлібороб», «Громадський голос». Літературну діяльність почав з віршів у 1889 році. Перше оповідання опублікував на кошти Василя Стефаника у Чернівцях (письменники були однолітками і товаришували). «Мала» проза Мартовича представлена новелами, оповіданнями і нарисами, пройнятими то добродушним гумором, то дошкульною іронією, їдким сарказмом. «Мартович надзвичайно пильний спостерігач галицького народу, - відзначав Іван Франко, - причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він відмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону». Письменник виступав і з публіцистичними статтями. Написав правознавчу працю «Реформи подружнього закону». У 1966 році засновано літературно-меморіальний музей Леся Мартовича у с. Торговиці Городенківського району Івано-Франківської області, де у родині селянина-бідняка й народився письменник.

96 років від дня народження Франко Дзеффіреллі (1923), італійського режисера, художника, продюсера, сценариста. Був актором і асистентом Лукіно Вісконті, з котрим працював над картинами «Земля дрижить», «Найкрасивіша» і «Почуття». З 50-х рр. ХХ ст. ставив драматичні та оперні спектаклі в Італії й за кордоном. До кінорежисури повернувся в 1965 році. Відомим став завдяки кіноверсіям опер: «Богема» (з солістами міланського театру «Ла Скала»), «Травіата» (з Терезою Стратас і Пласідо Домінго у головних партіях), та ін. Майже кожен – театральний, кіношний чи оперний проект Франко Дзеффіреллі був створений під знамениту діву. Він ставив спектаклі для Марії Каллас, Анни Маньяні (музи Росселіні і Вісконті), Джульєтти Симіонато (партнерки і подруги Марії Каллас). Дзеффіреллі відкрив Джоан Сазерленд, перетворивши її з австралійської провінціалки з гарним голосом у закривавлену менаду, примусивши метатися по сцені в сцені божевілля Лючії в опері Доніцетті у Ковент-Гардан. Сама Каллас прийшла за куліси – привітати дебютантку. В тих же мізансценах вже Дама Британської імперії – Сазерленд завершила свою кар’єру на початку 90-х. У Дзеффіреллі знімалася й Елізабет Тейлор, блискуче зігравши в його голлівудській екранізації шекспірівського «Приборкання непокірної» (1967).

Роковини смерті:

215 років з дня смерті Іммануїла Канта (1724-1804), німецького філософа, одного із зачинателів класичної німецької філософії. Кант першим сформулював теорію пізнання і зробив її основним предметом філософії. Його цитують Карл Поппер, Поль Рікер, Юрген Хабермас. Мешканці Кенігсберга (нині Калінінград) майже два тижні прощалися з філософом, який був живою легендою міста. У Кенігсберзі Кант народився і прожив все своє довге життя (80 років), відмовляючись від найцікавіших пропозицій з боку провідних університетів Європи. Трьом сестрам і брату Кант залишив невеликий будинок і 20 тисяч гульденів. Невдовзі будинок продали купцеві під кав’ярню. Канта називали «прусським самітником». Він був неодруженим, але любив гарних жінок. «Коли потрібна була жінка, я не зміг би її забезпечити, а коли матеріальний стан поліпшився – відпала потреба в жінці», - жартував філософ. На схилі років Кант любив посидіти в місцевій ресторації за келихом гарного вина. Пиво він зневажав. «Пиво – напій поганого смаку», - таким був його висновок. В абсолютистській Пруссії Кант був єдиним мислителем, хто послідовно обґрунтував доктрину лібералізму і захищав систему громадянських свобод і прав. З цих питань він написав декілька праць, які й на сьогодні є досить цікавими.

35 років з дня смерті Хуліо Кортасара (1914-1984), аргентинського письменника. З 1954 року жив у Парижі, був перекладачем в ЮНЕСКО. Автор драматичної поеми в прозі «Королі» (1949), що є вільною інтерпретацією давньогрецького міфу про Тесея, повісті «Гонитва», збірок оповідань «Бестіарій», «Кінець гри», «Таємна зброя», «Усі вогні – це вогонь», «Той, хто поруч з нами»; романів «Іспит», «Виграші», «62. Модель для збирання», «Гра в класики». Як зазначив один із відомих аргентинських літературних критиків, «… в Аргентині є два культових письменника: Кортасар і Борхес. У їхній творчості визначилося два основних інваріанта аргентинського художника: Кортасар з його радістю і світлою надією, з його завжди розкритою, розімкненою в майбутнє поетикою, і Борхес, з його замкненим рухом свідомості по колу, відчуттям безвиході буття. Це як два полюси: легкість Кортасара і важка вага Борхеса… Кортасар – приклад творчої зухвалості, але він не гнітить». Чимало творів Кортасара перекладено й українською мовою. Їх можна прочитати у перекладах Анатоля Перепаді та Юрія Покальчука.

Перше фото: Агітаційна бригада «Карпатської Січі» агітує голосувати на виборах до Сойму Карпатської України за список УНО. Джерело: territoryterror.org.ua

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-