Остання битва патріарха Філарета

Він мріяв, що доживе до цього дня. Вірив, що доживе. І хоча він не має права називатися дійсним патріархом нової церкви, його авторитет і роль безсумнівні. «Він мав чемодан компромату на кожного ієрарха УПЦ МП, і він його не витягнув і не полив нас брудом. Він ще стане героєм України», – п’ять років тому сказав мені один віруючий священик УПЦ МП. Власне, він висловив консолідовану думку багатьох-багатьох благочинних, настоятелів, архімандритів та протоієреїв УПЦ МП.

Останні фрази та факти, штрихи до портрету почесного предстоятеля. За день до підписання Томосу, 4 січня до патріарха Філарета прийшов політтехнолог одного з лідерів виборчої президентської гонки, того самого учасника, який просив «почекати з Томосом». Сподіваючись чи то підігріти образу, чи-то розтормошити амбіцію, він розказував почесному предстоятелю про те, як він заслуговує на повагу, як його обійшли, як винувата влада, що погодилася на його неучасть у виборчій гонці на митрополичий престол. Розрахунок був простий. Не стільки висловити повагу, скільки спровокувати демарш, якраз перед підписанням Томосу. Патріарх Філарет дивився на відвідувача довгим-довгим поглядом. І в цьому погляді уважний спостерігач міг би прочитати все його життя.

- А якби вам свого часу вдалося б виграти вибори предстоятеля Російської Православної церкви, – чи ви відпустили б Україну? – запитав його популярний російський журналіст напередодні надання Томосу.

- Значить Богу неугодно було, щоб я став патріархом РПЦ, – мудро відповів патріарх Філарет.

Мені завжди була цікава історія, чому і як у радянський час хлопці йшли в семінарію. Якщо це не дитина чи онук священика, як йому вдалося уникнути марширування, піонерської краватки, просування по атеїстичній дорозі хоча б із міркувань кар’єризму?

Сьогодні це здається зрозумілим. Патріарх Філарет – онук загиблого від Голодомору селянина, син загиблого на війні шахтаря. Чи міг він на початку 90-х, коли на всю потугу вирувало національне відродження, а за національним відродженням завжди піднімається автокефальний рух (це одвічна зв’язка – за державним відродженням слідує церковне) не доєднатися до цього руху? Спостерігаючи за відродженням Народного Руху, маючи друзів серед української інтелігенції, живучи тут, в Україні? Для тих, хто проходив цей шлях, відповідь зрозуміла. Але це було потім, після падіння імперії, а починалося по-іншому. Спочатку була семінарія.

«Я навернувся до Бога через смерть батька. Смерть батька була поштовхом до питання – чи Бог існує, чи не існує. Якщо Він не існує, як нас вчили тоді в школі, то зі смертю людина перетворюється в небуття, просто зникає. Тому, якщо це правда, що людина перетворюється в небуття, то мого батька немає. А як же немає його, коли я його люблю? Хіба можна любити не існуюче? Не можна. А якщо я люблю, то любов засвідчує, що батько і після смерті повинен існувати. Значить є вічне життя. А якщо є вічне життя, то є і Бог, якому я повинен служити насамперед... І ось оце переконання мене привело до того, що я поступив в семінарію, потім в академію і став священнослужителем – бажання служити Богові», – розповів в одному з інтерв’ю Укрінформу патріарх Філарет.

Далі ви знаєте. За Одеською семінарією – Московська духовна академія… Далі – інспектор та ректор Київського академії. Єпископ Віденський, екзарх України Російської православної церкви, місцеблюститель патріаршого престолу, кандидував на посаду патріарха РПЦ. Він був архієреєм Російської православної церкви і дійшов до самої вершини. Він не став керівником РПЦ. Офіційною майже радянською історіографією прийнята версія, що за нього не проголосували. Але голоси українських істориків та дослідників просто губляться у дружному наступі російських авторів. Так, за версією Валентина Чемериса, вибори першоієрарха російської церкви були абсолютно контрольованими КГБ. Представники спецслужб стояли навіть біля кабінок у день голосування, а вибір припав на покійного Алексія. Цікаво, що обидва інших кандидати на престол стали просувати ідею української автокефалії.

Ми не хотіли б лакувати образ почесного предстоятеля. Йому багато разів ставили запитання про необхідність радянським архієреям співпрацювати із органами радянської влади, у тому числі з КДБ. І він багато разів це пояснював: «Без згоди радянських спецслужб ієрархи не могли призначити жодного священнослужителя. Без згоди КДБ не ставили ні архієреїв, ні священиків. Треба було з ними погоджувати всі призначення. Тому й існувала реєстрація. Указ архієрея був недійсним, якщо немає реєстрації. Тому для того, щоб мати реєстрацію, треба було домовитися з ними, щоб вони погодилися на посвячення того чи іншого єпископа і призначення того чи іншого священика". Однак навіть за таких умов, наголосив Філарет, йому вдавалося не порушувати таємницю сповіді, хоча одного разу через таку непоступливість йому погрожували розстрілом. Така погроза була від працівників спецслужб через відмову доносити на людей.

"Від мене на початку вимагали, щоб я їм відкривав те, що мені будуть люди говорити на сповіді. Я сказав: ні, священик повинен зберігати таємницю сповіді. Тоді він виймає пістолет, кладе на стіл і каже: ми можемо вас розстріляти. Я йому на це сказав: можете розстріляти мене, але для мене не має значення – помру я зараз, ви мене розстріляєте, чи я доживу до глибокої старості, а виконувати ці ваші умови не буду", – розповів Філарет.

Якою була глибина тих зв’язків, ми можемо судити хоча б із того, що патріархом тоді митрополит Філарет не став. Але чи не вперше в історії недовгого московського патріаршества патріархом став митрополит, який був одружений та розлучений. Цей факт у офіційній біографії колишнього патріарха Алексія не фігурує.

Напевно, варто зауважити, що Філарет на посаді екзарха Української церкви завжди допомагав молодим священикам, у тому числі грошима, відбудовував після 1989 року Лавру й узагалі, користуючись добрими відносинами із владою, намагався як міг розбудовувати церкву. А тепер – повертаючись до Незалежності, яку здобула Україна. Духовна незалежність – завжди сестра політичної. Це й історична логіка, і політична, і наслідок духовного підйому, зрештою, – це результат сторічної усвідомленої боротьби за автокефалію. 

Дуже коротка драматургія цього періоду. Липень 1990 року: патріарх РПЦ Алексій ІІ на запрошення митрополита Філарета приїжджає до Києва. Зусиллями Філарета Алексія ІІ зустрічають, як рідного батька. В той період, під час візиту російського патріарха, клір переконує його, що ми дозріли до незалежності. Цікаво, що тоді навіть Почаїв був Лаврою нормальної ментальності, саме там Алексія ІІ дві години, найбільш прискіпливо віряни питали про те, коли Москва відпустить дочку. Як результат, восени, в жовтні, в Москві архієрейський собор РПЦ дарує Українській церкві грамоту, в якій є формула про те, що Українська церква самостійна у внутрішньому управлінні. Це було послаблення вуздечки, але на той час митрополит Філарет вірив, що це – етап на шляху до повної незалежності, тої самої автокефалії. Навіть ця грамота (зараз вона декоративна як ніколи) – це його заслуга, як пастиря, лідера та дипломата.

Потім 1991 рік – їхнє ГКЧП та наша Незалежність. Вирує не Київ, вирує Україна. Патріарх робить спробу завершити розпочате – отримати автокефалію. Чому ми не можемо її мати – доросла та відроджена Українська церква, яка має свої внутрішні можливості для розвитку, в якій тоді було 23 єпископи, 22 єпархії, десятки монастирів. Ми готові – й це диктує час. Про це свідчать настрої, референдум, цього вимагають моральні авторитети, вчені.

Листопад 1991 року: в Лаврі відбувається Собор, на якому всі єпископи підписують звернення до патріарха РПЦ про дарування автокефалії. Це був величний собор, і ми можемо лише щиро погорювати, що не маємо відео. Але всі єпископи, миряни, монахи підписали звернення до церкви, яку щиро вважали матір'ю, – з проханням про дарування автокефалії. РПЦ мовчала три місяці. Як показав час, вона готувалася до бою.

Що ми знаємо про гоніння? Про страждання. Що знають про це нинішні очільники УПЦ МП, які продовжують її нищити на догоду Москві? Про це знають Українська церква і патріарх Філарет зразка 1992 року. Бо інакше, як Голгофою, не назвеш цей 1992 рік. Доки Філарет чекав на рішення "Матері", "Матір" за допомоги КДБ шукала компромат для його знищення. І знищення самої ідеї автокефалії.

Зараз я хочу навести цитати з Архієрейського собору в Москві в березні-квітні 1992 року, де мало розглядатися питання української автокефалії. Це розповіді патріарха Філарета – з книги Валентина Чемериса (навряд чи матимемо змогу почитати нецензуровані стенограми того собору, тому це – всі свідчення, які ми маємо).

"Один по одному російські архієреї виходили на трибуну і говорили тільки про мене... Про мою аморальність... Звідки вони – архієреї різних областей Росії – стільки взнали про моє особисте життя...

Хтось, правда, спробував повернутися до теми собору, до його порядку денного, тобто до звернення українських єпископів про дарування автокефалії. «Навіщо вам, хохли, автокефалія?!» – Обурливо вигукував промовець у чині архієрея.

Українська делегація заявила протест, що собор порушує порядок денний, тому що першочергове завдання – це питання автокефалії, а не персональна справа митрополита Київського та всієї України... Подали протест і передали патріарху. Від нього – ніякої реакції... Так було заплановано – облити багном Філарета...

Я сидів і слухав чергового оратора й думав: ну що ти мені торочиш, архієрею? Що ти мені про мораль торочиш? Я тебе знаю, як облупленого... Я був місцеблюстителем, керував тоді церквою і тобою займався. Та досить мені виступити і розповісти про твої гріхи, то ти вискочиш, як ошпарений... Але я вирішив не діяти їхніми методами...

Собор тривав. Усі, кого зобов'язали за сценарієм виступити і розгромити Філарета, виступили та розгромили. Перший день Собору тривав 12 годин. Саме стільки часу вислуховував патріарх Філарет спічі ненависників автокефалії, написані в російській спецслужбі.

Я на багатьох зібраннях був за сорок років служіння Церкві, на загальноцерковних нарадах, але не чув, щоб так поливали собрата-архієрея... То для мене була Голгофа... І я мав її витримати, вистояти до кінця.

Після я говорив про автокефалію. Що вона потрібна, що Українська православна церква визріла для неї. І вона буде мати автокефалію... А закінчив свій виступ словами, що не можу відмовитися від київської кафедри... Як і автокефалії не зречуся, бо в незалежній Україні повинна бути незалежна церква".

Так постала церква – Київський патріархат, ліквідацію якої підписав на об’єднавчому соборі Єдиної помісної церкви сам патріарх Філарет в 2018 році.

А в ті, вже давні часи патріарху Філарету дали повернутися до Києва, але, побачивши, що він не збирається звільняти митрополичий престол, – позбавили усіх ступенів священства, а через 5 років ще й наклали анафему.

Сьогодні ми вже по-іншому можемо бачити події відходу патріарха Філарета з Києво-Печерської лаври, коли туди мав приїхати новий предстоятель УПЦ МП – блаженніший митрополит Володимир (Сабодан). Москва зробила начебто вірний розрахунок. Вона надіслала на заміну Філарету рівновеликого за компетенцією та досвідом (у тому числі, міжнародного спілкування) ієрарха. (Вона не враховувала лише одного: кров не водиця, родина спочилого блаженнішого Володимира також страждала від Голодомору і сам він був племінником вояка УПА. Він не міг заперечити існування цієї нації й зрештою – необхідності своєї помісної церкви).

Але повернімося до Лаври. Націоналісти та патріотична інтелігенція були готові захистити право Філарета перебувати в Печерській лаврі. Втім, він не скористався цим. Він не хотів турбувати спокій Лаври. І потім через багато років розповів автору цих рядків таку історію: «В цей час старенький монах Києво-Печерської лаври розповів, що бачив уві сні преподобних Антонія і Феодосія. Вони вийшли із Ближніх печер і пішли в сторону колодязів, униз. Коли той монах звернувся до них, то преподобний Антоній і каже: "Ми ще повернемося сюди, в печери". Тоді подумав: "За ними піду і я".

Він пішов. Але збудував церкву на 5 тисяч парафій і став безумовним авторитетом для національно-орієнтованої інтелігенції. Це робилося під час безпрецедентної інформаційної війни із десятиліттями створюваними хвилями штучної дискредитації.

Офіційною версією для гонінь була начебто наявність у патріарха Філарета неофіційної дружини. Сам він і його оточення це заперечували. Правда це чи ні, але тут хотіла би навести слова одночасно кількох віруючих священиків, які коментували обвинувачення у тому, що він нібито мав дружину.

«Ви всі знаєте про широко поширену практику содомітських зв’язків в РПЦ, яка присутня і в УПЦ МП. На фоні деяких архієреїв одружений єпископ – майже святий, тим більше, що в давні часи єпископи були одружені. Але відомо, що сам владика Філарет терпіти не міг содомітства, а найбільш заплямованих любителів такого гріха намагався відселити на кафедру, де майже нема парафій. Він вважав їх поганими поводирями», – пояснювали мені деякі отці. 

Окрім цього, другою потужною темою була неканонічність (невизнаність) УПЦ КП. При цьому Москва хитро уникала того моменту, що всі хіротонії (висвячення) були дійсні, отримані в законний, скажімо так, апостольський спосіб. Вони педалювали тему, що вигнання з сану та анафема самі по собі позбавляють церкву благодаті. На цьому гачку «безблагодатності» тримали десятки років неосвічених мирян.

За час існування УПЦ КП патріарх Філарет богословськи підготував та відправив вчитися грецької одразу двох ймовірних наступників, один з них помер ще молодим, ім’я другого сьогодні підноситься на кожній літургії Єдиної помісної. Він думав про наступника. І не полишав думати про визнання церкви. Переговори з Константинополем тривають десятиліття. Він подав шість апеляцій про зняття анафеми. І зрештою, її зняття в жовтні 2018 року супроводжувалося й ще однією величезною подією – скасуванням Синодального листа від 1686 року, яким Київська митрополія підпорядковувалася Москві. Обидві події – величезний тріумф патріарха Філарета. Процес єднання та створення Помісної церкви став ще однією битвою патріарха Філарета. Останньою. Йому довелося поступитися багато чим. Протягом переговорів про створення Єдиної помісної церкви він уточнив свій титул (понизив його до митрополита), він відмовився кандидувати на престол Київського митрополита. Він не співслужив новому предстоятелю ані в Константинополі, ані в Софії. Звання Героя України – символічний знак вдячності від президента Порошенка, прийняв спокійно, із гідністю. Він витримав останній бій, бій із власною гордістю, бій із провокаціями. Він знає, що попри його фізичну відсутність він завжди є, як фактичний засновник та духовний батько.

Цікаво, що недоброзичливці спостерігають за кожним його кроком. Вони намагаються колекціонувати його помилки, контролювати кожен крок, прискіпливо спостерігати, чи він не вважає себе все ще патріархом. Вони начебто переконані, що він буде цілу земну вічність. Недоброзичливці бояться його навіть 90-річного. Кажуть, що він був досить жорстокий у керуванні. Але, з іншого боку, без цієї жорсткої руки навряд чи вдалося б зібрати до купи оцю всю українську козацьку церковну вольницю.

А зараз патріарх Філарет спостерігає за картою переходів парафій до Єдиної помісної церкви… На літургії підноситься не його ім’я, не на нього дивляться парафії – на митрополита Епіфанія. Але для нього це другорядне, бо все головне в його житті вже відбулося.

Лана Самохвалова, Київ