Чистий аркуш і авгієві стайні. 10 запитань самим собі у 2019 році

Чистий аркуш і авгієві стайні. 10 запитань самим собі у 2019 році

452
Укрінформ
Чиїми руками плануємо вигрібати застарілий гній зі стаєнь?

Новий рік завжди кортить розпочати з чистого аркуша. Залишивши в році минулому усі негаразди, непорозуміння і проблеми.

Але, піднявшись із-за святкового столу, ми розуміємо, що все залишається з нами – невиплачені борги, невиконані обіцянки, відкладувані «на завтра» справи, проблеми, до яких не вистачало мужності навіть підійти.

Так буває з усіма людьми. Так буває і з суспільством. Більшість із цих «хвостів» тягнуться за нами вже багато років, і, насправді, дуже малою є ймовірність, що борги будуть «погашені» 2019-го.

Але українське суспільство принаймні має тримати їх у голові й хоча б почати вирішувати чи ментально готуватися до вирішення цих проблем.

Чому суспільство, а не влада? Бо влада – у нашому демократичному світі – річ минуща. Й ті, хто в ній перебувають, і ті, хто у неї сподіваються увійти, вони, отримавши проблеми від «попередників», прагнуть передати їх «наступникам». І виправдання, зазвичай, ті самі: «Суспільство ще не готове».

Тому всі подальші міркування адресовані нам самим, українському суспільству.

ЗАПИТАННЯ ПЕРШЕ: ПРО ВІЙНУ І МИР

Це треба було зробити ще 4-5 років тому. Але ми тоді ще не розуміли ні причин, ні наслідків. Тепер інформації надто багато, але останнього слова не сказано. Йдеться про стратегію майбутнього України. А точніше, про те, чи бачимо ми його мирним, чи воєнним?

У мирі, безумовно, прагнуть жити всі. Це не обговорюється. Але здається, боїмося про це сказати, бо слово «мир» звучить сьогодні ледь не як «ганьба». А ще ганебніше звучить – «мирні переговори». Це сьогодні – синонім капітуляції.

Вести діалог із Путіним про мир на умовах Путіна – це визнати свою поразку. Але іноді визнати поразку – це теж мужній вчинок. Це чесніше, ніж жити у вигаданих перемогах.

Бо, зрештою, важливий не сам мир як відсутність війни, а мета, з якою такий мир може бути нами укладений без втрати гідності.

Одна справа – іти на мир, аби повернутися в лоно «руского міра». Інша – для того, щоб отримати виграш у часі для побудови своєї «лінії Маннергейма». Нам сьогодні конче потрібен перепочинок – для відновлення потенціалу, для реабілітації душ, у яких уже майже повністю вигоріли емоції. І сьогодні, наполягаючи на миротворцях ООН, шукаючи нові формати перемовин, ми маємо весь час питати себе: як ми використаємо можливий шанс можливого миру? Та, хоча б, перемир`я…

Причому треба зрозуміти одне: мир із відновленням довоєнного Статус-кво –неможливий. У всякому разі, в ближній перспективі. Він однозначно буде на гірших для нас умовах, що нам намагається пояснити Волкер.

Чи змириться українське суспільство з таким миром? Гадаю, не все. Найбільш пасіонарна його частина – ні.

Для неї мир – це перемога над Росією, а отже шлях до нього лежить крізь війну. Можливо, затяжну – на витривалість, можливо, швидку й нещадну – на виживання.

Якщо ми обираємо стратегію війни, то маємо знати: за цим стоїть неминучість воєнного стану – не «навчального» грудневого, а безстрокового. Коли «все для фронту, все для перемоги», з тим, щоб слідом за Муждабаєвим сказати: «Будь-які вибори до біса!», з крахом надій на зростання добробуту, з відпливом сотень тисяч працездатних чоловіків з економіки, з промисловістю, яка не виробляє ані товарів, ані засобів виробництва, а лише танки й гармати, як можуть згоріти на полі бою за лічені години.

Українське суспільство має спитати у себе, чи готове воно до такого майбутнього?

Є й третій шлях: продовжувати жити половиною країни – у війні, половиною – у мирному сні. Як дельфін, який може відбиватися від акул однією півкулею мозку, тоді як інша спить. Або як Франція в її давній «дивній війні» 1939\40 років – хоробро оголошеній, але зі сподіваннями, що якось воно саме минеться. Хіба не хочеться прокинутися – а Путін помер, чи імперія розвалилася, чи Трамп усіх наших ворогів переміг…

Уже п`ятий рік ми уникаємо вибору. Може варто з ним визначитися?

ЗАПИТАННЯ ДРУГЕ: ПРО КРИМ І ДОНБАС

Важко в Україні знайти політика, який би не обіцяв український прапор над Донецьком і український Крим.

Це – надихає, а у переддень виборів додає політикові ореолу патріотизму й втаємниченості. Але спитайте його про стратегію звільнення окупованих територій – і побачите тільки загадкову усмішку.

Бо не вироблено в суспільстві такої стратегії. Напевне, десь в армійських штабах про неї знають, але ми – ні. Вона не обкатана в суспільних дискусіях, вона не отримала згоду народу. Щось пропонували окремі політики й окремі чиновники. Але все це було про реінтеграцію, «денацифікацію», особливості амністії – так, наче б територія уже звільнена, і лишається тільки засіяти її добрим і вічним.

Як її повернути? З ким домовлятися: з Путіним, з бойовиками, з населенням? Як це зробити, щоб не «зрадити»?

Коли йдеться про окуповані території, чуєш: «Торг тут недоречний». Але торг триває! Просто про нього не повідомляють. Бізнес – через Росію – як бачимо зі зведень, процвітає. Тисячі людей їздять до Криму – залишати там відпускні, причому – навіть високі начальники зі спецслужб та судді.

У торгах по Криму в нас є чудова валюта – питна вода. Ми їм – воду, а вони легалізують, скажімо, Меджліс, дадуть дозвіл на в`їзд Джемілєву і Чубарову? А може (помріємо) домовимося, щоб на базі кількох районів утворити Кримськотатарську автономію під мандатом ООН. Головне, як сказав хтось зі стратегів, – мати свій плацдарм на півострові, а далі саме піде…

Дилетантські розмірковування? Авжеж. Але профі мовчать. Все, що бачимо: це дипломатичний тиск на цивілізований світ, а світ як уміє тисне на Путіна… Які шанси, що цей тиск буде результативним, – хтось їх прораховував?

Та навіть, якщо російський фюрер раптом погодиться на миротворчу місію, чи готові будемо до неї ми? Чи погодимось із тим злощасним законом про Особливий статус, про який нам уже 4 роки кажуть, що він ухвалений, лише аби очі замилити, але здається дуже небезпечним, якщо йдеться про його виконання.

Може варто вже нам зняти табу на дискусії з цього приводу і поговорити начистоту: на що ми погодимося, а за яку червону лінію зась заступати? Дискусія ж бо попереду затяжна.

ЗАПИТАННЯ ТРЕТЄ: ПРО ЗЕМЛЮ І ГРОШІ

Яке ми майбутнє не обрали б – війну чи мир, нам будуть потрібні гроші. Нам – це країні. Томосом і мовою засіки не наповниш, армію не озброїш, заможне життя не забезпечиш. Поки що нам дають у МВФ. А ще – наші фіскали витискують податками з малого й середнього бізнесу (бо великий – тобто олігархи – навчився оптимізувати податки). Від цього накопичуються борги, мізки й капітал «витікають» за кордон. Тож, як писав незрівнянний Карл Волох, «доводиться красти, щоб на ці кошти хоч частково протистояти Путіну».

Де гроші знайти, всі знають. Але план із приватизації в країні виконано на 2%, вільний продаж землі зупинено черговим мораторієм. Українці, розповідав відомий закордонний фахівець з активів, – як та бабця, що розкошує в п’ятикімнатній квартирі в середмісті Києва і скаржиться, що не може її утримувати за маленьку пенсію. Скаржиться, але ані продавати й переїжджати в меншу, ані здавати в оренду кімнати не бажає.

Ми маємо незліченні активи, які лежать мертвим вантажем, а ми на них – як собака на сіні. Хтось задоволений мізерною рентою з земельного паю, хтось по-тихому доїть державні підприємства. Є такі, що присмокталися до державних монополій, які й без того, часто-густо, працюють виключно для забезпечення власного існування і на зарплати топ-менеджерам.

І їх ще можна зрозуміти, але ж більшість – просто бояться змін. Бо досі вірять, що «все навколо народне, все навколо моє», і чекають месію, який державні багатства поділить між усіма «по совісті».

Ці гордієві вузли рано чи пізно доведеться рубати. І, можливо, – по живому. І краще раніше, аніж пізніше. І на це просто треба зважитися так, як у 2014-у зважилися добровольці, попри закони й накази не стріляти в окупанта.

А якщо ризикувати – не в правилах нашої нації, то тоді давайте гуртом домовимося: нас цей державницький совок разом з останнім місцем серед країн Європи по якості життя – влаштовує. І тоді – молитися й не скиглити…

ЗАПИТАННЯ ЧЕТВЕРТЕ: ПРО ВИБОРИ І ВЛАДУ

31 березня нас очікує свято демократії. Відголосуємо, відсвяткуємо – хто перемогу, хто здійснення своїх пророцтв, що «все навколо куплене».

А незабаром і переможці, й переможені, як бувало це й раніше, спільно здивуються: чому не працює у нас демократія, чому розбалансовано владу? Переможена меншість згадає про Виборчий кодекс, про неповернуті після Януковича пропорційні вибори, через що кожна партійна коаліція тоне в мажоритарному болоті, а прем`єр стає іграшкою в руках президента чи олігархів.

Політично стурбована меншість нагадає про майже забуті закони про Кабінет міністрів та про Президента (з умовами імпічменту), про парламентську реформу та скасування депутатської недоторканності.

Навіть таку дрібну, але набридливу пошесть згадають, як кнопкодавство. Якщо програють – лихим словом, якщо переможуть – візьмуть на озброєння.

Ті, що прийдуть до влади й ті, хто хоч не при владі, але жирно з неї мають, не поспішатимуть із політичними реформами. У мутній воді недозаконня легше ловляться тушки і ширки, швидше забуваються слова «парламентсько-президентська республіка», «урядова коаліція» і якісь навіяні з далекої Європи згадки про те, що уряд має очолювати лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах…

Віриться, що в 2019 році українське суспільство нарешті визначиться – чого ж воно прагне: суспільства, де править закон, чи держави, де править гетьман? А може, оберемо старе-добре: «вам "шашечки" чи їхати?», гайнемо в майбутнє без правил і законів?

Головне, щось таки обрати.

ЗАПИТАННЯ П`ЯТЕ: ПРО КОРУПЦІЮ І ПУТІНА

За Томосом і скандалом із Зеленським ніхто й не згадує вже, що триває обрання суддів у новий Антикорупційний суд. Триває непросто: міжнародні експерти один за одним бракують кандидатів, а судова система намагається їх пропхнути. За законами еволюції, потрапивши в несприятливі умови, треба якнайшвидше відтворити себе в наступних поколіннях. Корупція діє саме так. Тільки сліпий цього не помічає.

Надто вже багато ворогів у новонародженого Антикорупційного суду, надто багато вони посіяли скепсису й недовіри до ще не народженої дитини. Надто вразливими виявилися очільники НАБУ і САП, яких зуміли зіштовхнути лобами. Надто незграбною є вся система НАЗК. Надто легковажним – суспільство, яке без особливих зусиль змогли переконати, що антикорупційні органи – то інструменти шкідливого зарубіжного впливу на наших святих політиків.

Еліта, що всіма фібрами душі ненавидить усе антикорупційне, винесла на порядок денний тезу: спочатку війна з Путіним, потім війна з корупцією. Так, ризик є. Антикорупційні процеси можуть кадрово знекровити владу, помножити на нуль мотивацію чиновництва, зробити державу некерованою і віддати її в руки Путіну.

Але є й інша небезпека: в країні, де еліта краде і народ в ній зневірився, важко мобілізувати громадян на опір зовнішньому ворогові, а висмоктана корупцією економіка просто не зможе чинити спротив.

Можна зробити так, а можна інакше. Чого не можна – так це не вирішувати ніяк, робити вигляд, що проблеми не існує, чи взагалі не думати про майбутнє країни, не пов`язуючи його зі своїм особистим.

ЗАПИТАННЯ ШОСТЕ: ПРО ЗВАНИХ І ОБРАНИХ

Мова й віра – добрий цемент для скріплення нації. І нам треба буде завершити всі справи з церковною автокефалією і законом про мову. Але чи можна здобути єдність нації, лише гуртуючись довкола однієї ідеї чи персони? Чи все ж потрібен консенсус верств й ідентичностей? Над цим маємо замислитися в 2019 році.

Націоналізм – гарна ідея. Але він буває різним. Є націоналізм громадянський: коли людина належить до нації, якщо вважає себе українцем і щиро прагне жити в незалежній державі з рівними можливостями. Оце й усе!

І не таким важливим є етнічне походження, мова, яку вважаєш рідною, віросповідання, приналежність до сексуальних меншин, екзотичних культів і субкультур. Відповідно до цієї стратегії, нація має приростати неофітами, аби вижити в сучасному світі. А отже треба захистити її від етнобільшовизму, ксенофобії, патріархальності. Цивілізованість (чи нецивілізованість) церковних переходів від РПЦ до ПЦУ в цьому році стане своєрідним маркером європейськості.

Хоча є й інший шлях: є такі, що вважають, що треба спочатку очиститися від чужинців, що «всі звані, але не всі обрані». І хай українська нація, як та шагренева шкіра, зменшиться до крихітного клаптика, але це буде спільнота «істиних і свідомих».

Що оберемо?

І ще один чинник, з яким треба розібратися – активний пошук внутрішніх ворогів – чи додає він згуртованості? Іноді здається, що вся Україна поділилася на «агентів Путіна» і «павликів морозових», які їх викривають. Петлюрівське гасло про «московських вошів» і «своїх гнид» набуває популярності в патріотичному середовищі, але чи не зміщує це акцент із зовнішньої загрози на внутрішню? Сам же бо очільник Директорії, керуючись цим гаслом, так і не зміг зібрати докупи українців.

А Сталін будував свою імперію, саме шукаючи «ворогів народу». І Гітлер йому допомагав, підкидаючи компромат на «німецьких шпигунів» із числа політичних опонентів Джугашвілі.

Обидві тенденції небезпечні – і розмивання ідентичності, і перетворення нації на фундаменталістську секту, де всяке інакомислення є злочином. Чи можна пройти між ними, як між Сциллою і Харибдою? Чи нас знову занесе кудись на зустрічну смугу?

На жаль, від політиків нинішнього року марно очікувати відповіді на ці запитання. Вони усі на виборах, а там пошук ворогів – найвдячніша для рейтингу тактика. Єдність нації – це скоріш завдання для громадянського суспільства, письменників, журналістів, моральних авторитетів нації. Вони й мають відповісти на цей виклик.

ЗАПИТАННЯ СЬОМЕ: ПРО БАРИГ І ЗУБОЖІЛИХ

Нам ледь вдається зшивати націю по горизонталі – між Правобережжям і Лівобережжям, націоналістами й глобалістами, правими й лівими, а нова тріщина глибшає по вертикалі – між бідними й багатими.

Мем про «зубожіння» частині населення здається забавним, ним можна дошкульно пародіювати «популістів». А інша частина в ньому – цьому зубожінні – живе, просто з київських офісів і ресторанів, з Мальдівів і Сейшелів його не так добре видно. І лівацький популізм, яким хворіють всі без винятку наші партії, – просто його відлуння.

Якщо ми оберемо стратегію війни, то проблема заможності відпаде сама собою. Яка заможність, якщо завтра тебе вб`ють! Якщо ж ми оптимісти й віримо у майбутній мир, то маємо дійти консенсусу: як зробити, щоб і лікарі багато заробляли, і медицина не спустошувала гаманці людей; щоб і пенсіонери не бідували, і молодь не впрягалась у непідйомний тягар утримання стариків.

Справа, зрештою, не у високих тарифах, а в тому, що люди не можуть заробити на їх оплату.

То може варто багатократно підняти і ціни, й зарплату? А пенсіонерам – дати заробити пару тисяч гривень до пенсії, щоб не було страху за завтрашній день. А ще – допомогти під страхові гарантії держави капіталізувати зароблені гроші, інвестувати їх в національну економіку, купити акції – й жити на старість із дивідендів. І дамоклів меч бідності не висітиме над головою, і економіка пожвавішає.

Чи варто нам так чіплятися за дешевизну? Дешева країна потрібна работодавцям, бо копійчана робоча сила допомагає конкурувати з технологічним Заходом. Дешеве життя – поживне середовище для тих, хто працює за чорну зарплату, має нелегальний бізнес чи живе на соціальні подачки.

Чи не повинні всі, хто може працювати, таки працювати? Улюблена робота, кажуть лікарі, продовжує тривалість життя. А з дешевої країни тікають шукати роботу деінде.

«Бариги» й «зубожілі» мають знайти спільну мову. Ця місія майже нездійсненна, але вірю, що в цьому році до неї дійдуть руки.

ЗАПИТАННЯ ВОСЬМЕ: ПРО ЗЛОЧИН І КАРУ

Коли Майдан ішов на приступ януковичівського бастіону, ми всі розуміли, що випускаємо джина з пляшки. Війна додала жорстокості й знецінила життя. Чим довше вона триватиме, тим незворотнішими будуть зміни суспільної моралі у бік варварства. Варварства не з власної волі, а як відчайдушної реакції на смерть і несправедливість.

І що нам робити далі? Як побороти цунамі злочинності, організованої й стихійної, інспірованої з Москви і доморощеної? Карати чи ні атошників і добровольців за жорстокість перших днів війни – нелюдяну, але таку, що зупинила ворога? Судити їх за законами мирного часу чи пробачити за законами воєнного? Ми так досі й не домовилися в суспільстві щодо цього.

Біля судів, де тривають процеси над вояками за насилля над мирними «ватниками» і віджим майна у колаборантів, збираються бойові побратими. Співають гімн, тримають прапори, а біля них палають шини і смердить сльозогінним газом.

Хто вони – та поліція, яка хапає героїв АТО, хто ті суди, які дають їм строк? Вартові законності чи недолюстровані вороги свободи?

І як Авакову наполягати на законодавчій «презумпції правоти поліцейського», якщо народ їм не довіряє? І як поліціянтам підставлятися під кулі, якщо їм скажуть – самі винуваті?

І чи найкращий вихід – роздати зброю громадянам, щоб захистилися самі?

У нас і досі хаос у головах із цього приводу. І час розкласти все по поличках: якщо у нас війна, то за жорстокість до ворога карати м`якіше, ніж за боягузтво; за крадіжки військового майна – розстрілювати; за таємне громадянство країни-агресора – саджати на 10 років, за незадекларовані доходи – зривати погони.

А якщо у нас, попри все це, ще мир – то карати тих, що стріляли, а тих, хто краде, – милувати.

ЗАПИТАННЯ ДЕВ`ЯТЕ: ПРО ПРАВДУ І ПОСТПРАВДУ

Тривалий час ми були впевнені, що переможемо, бо за нами – правда. І борючись за правду, очистили інформпростір від кремлівської пропаганди – припинили доступ телеканалів, заборонили російські соцмережі.

Але потім зрозуміли, що брехня – це частина військової науки. І взяли її на озброєння. І війна смислів перетворилася на війну слів-кілерів, війну мемів, фотожаб і демотиваторів, війну думок-вірусів. У цьому нема нічого дивного, історик війни Мартін ван Кревельд зауважував: країна, що потрапила під агресію могутнього супротивника, рано чи пізно бере на озброєння його методи, навіть найбрутальніші.

Хтось скаже: це добре, нарешті ми навчилися бити ворога його зброєю! Біда в тому, що нею ми почали «мочити» одне одного. Пост-правда – де в фаворі не факти, а емоції – просочилася у нинішню передвиборчу кампанію і ллється на нас з усіх телеканалів.

І журналісти не за срібняки воюють, а з щирої віри відшліфовують це мистецтво. Приниження опонента, знецінення його принципів, реакція на кожну чужу думку реплікою відомого казкового героя: «Голову геть!», сміх, схожий на гарячковий кашель, і судомне рукоприкладство в прямому ефірі – ми й не помітили, як усе це перекочувало до нас із російських ЗМІ.

Що з усім цим робити? Ми маємо відповісти на це запитання.

Можемо так: світ змінився, і головні події в ньому – твіти Трампа. А можна спробувати зберегти честь й у будинку терпимості та домовитися: чи мають бути хоч якісь правила у внутрішній інформаційній війні? Чи перемагає той, чиї віруси вірулентніші? Чи вважати матюки мовою ворожнечі чи «оціночним судженням»? Що є маркером руского міра, а що – європейської свободи слова?

І чи варто нам узагалі чіплятися за ту свободу, а щастя нації шукати в непротивленні думці більшості? Нинішній, спекотний на політику рік – найкращий час, щоб усе це для себе нам, українцям, з`ясувати.

ЗАПИТАННЯ ДЕСЯТЕ: ПРО ГРАНТОЖЕРІВ І БОРЦУНІВ

Ледь не щомісяця нам із-за наших західних кордонів нагадують про наш цивілізаційний боржок: обіцянку викреслити із законодавства норму про е-декларування громадських активістів.

Але, схоже, її ніхто не збирається відміняти. Герої-активісти, затребувані Майданом, перетворилися в очах суспільства на «борцунів» і «грантожерів».

Вони недостатньо бідні, щоб ми їх вважали безкорисними воїнами справедливості. І недостатньо багаті, щоб привернути на свій бік передвиборчою гречкою.

На громадські ради доброчесності чи таке інше вже майже не звертають уваги. Лише коли активістів убивають, калічать, обливають кислотою чи тягають по поліцейських відділках, суспільство висловлює таку-сяку стривоженість. Увесь інший час ми страждаємо від думки, що «грантожери» ділять свої гранти без нас.

Громадянське суспільство не дало нам швидкої перемоги над ворогом, не знизило ціни на газ, не подбало про віру, а, скоріше, – про права ЛГБТ. Чи не плутається воно під ногами у народу, який тяжіє до традиційних цінностей і шукає розради в славетному минулому, де жодних громадських активістів й духу не було?

І з цим нам теж треба визначитися. Я все ще в громадянське суспільство вірю. А ви?

…Багато над чим нам слід замислитися в цьому році. А це важко. Набагато важче, аніж обрати раз на 5 років того, хто за тебе думатиме. А потім звалити на нього всі свої негаразди й вийти з авгієвих конюшень «весь у білому».

Подивіться на Росію, вона так і живе. Помре Путін – і вони миттєво вийдуть на Красну площу з радісними піснями. І прапори в них уже припасені з написами: «Свобода, рівність, братерство!» І хором скандуватимуть: Путін – х…ло.

Але ж ми не такі, ми самі, власними білими руцями маємо вигребти отой застарілий гній зі стійла.

Євген Якунов. Київ

Перше фото: hyser.com.ua

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-