Від старої медичної моделі ми відмовилися. Хтось сумнівається, чи варто?

Новини про перший етап медичної реформи наразі чути регулярно: області звітують про кількість підписаних з сімейними лікарями декларацій, а лікарі – про підвищені зарплати, які зросли в півтора-два рази. Можна сказати, що все йде за планом, і попереду – продовження реформ в нашій системі охорони здоров’я, а саме на вторинній (спеціалізованій) та третинній (високоспеціалізованій) ланках медичної допомоги. Населення поки що ці зміни зустрічає не завжди задоволено, звикнувши за десятки років до тієї моделі, яка нам дісталася в спадок із радянських часів і від якої урядовці зараз поспішають відмахнутися як від страшного сну при реформуванні галузі. Але від тих, хто буває за кордоном, надходить інформація про те, що тамтешня медицина, до якої ми нібито йдемо, не надто комфортна при першому знайомстві: лікаря на дім викликати практично неможливо, швидка приїздить лише на екстрені випадки, прийому спеціалістів, безплатного (по страховці) треба чекати місяцями…

Якою була колишня медицина?

Як же функціонувала наша медична система раніше і що в ній принципово змінилося. В усі попередні роки незалежності наша система була продовженням радянської, яку ще називали «системою Семашка». Вона носила ім’я відомого на той час лікаря і державного діяча Миколи Семашка, який організував систему охорони здоров’я СРСР. Вона передбачала фінансування закладів охорони здоров’я за кількістю ліжко-місць. У часи, коли у селах мешкало багато людей, а в містах не було приватних медичних закладів, які створювали конкуренцію державним, ця система була виправданою. Медична реформа підійшла інакше до фінансування закладів – тепер держава фінансує не ліжко-місця, а послуги, надані конкретному пацієнту. Тобто тепер медичний заклад отримуватиме фінансування відповідно до кількості пацієнтів, яких він обслуговує.

Однією з головних правильних ідей “системи Семашка” було проголошення рівних прав громадян на отримання медичної допомоги незалежно від майнового статусу, що й було записано в радянській конституції, і відповідно до цієї ідеї вибудовувалася вся медична модель. Утім в радянській конституції було написаного багато чого хорошого, яке не мало нічого спільного з реальною практикою. І на реалізацію “системи Семашко” катастрофічно не вистачало грошей, спеціалістів, обладнання. Проте дещо втілювалося в життя і було не позбавлено сенсу. Приміром, медична допомога була дуже близькою до людини. На заводах, великих підприємствах, у школах та садочках, поруч із місцем проживання і в усіх селах розташовувалися медичні пункти. І нехай тодішня медична система не була досконалою, але вона була фізично доступною для більшості населення. А якщо пацієнт не міг сам дістатися лікарні — дільничого лікаря таки можна було викликати додому, а інколи лікар приїздив до хворого, використовуючи машину невідкладної допомоги (поки вони були на ходу). Тепер же відповідно до стандартів, які діють за кордоном, сімейні лікарі, як і лікарі невідкладної допомоги, самі вирішують, чи потребує стан пацієнта їхньої присутності...

Також централізовано розвивалася система профілактики та реабілітації. Приміром, була вироблена єдина стратегія боротьби з інфекційними захворюваннями і 90% населення регулярно вакцинувалося, що врешті дозволило побороти найпоширеніші інфекції. Багато хто з працюючих на державному підприємстві міг раз на кілька років отримати «профспілкову» оздоровчу путівку з великою знижкою, що частково зберігалося навіть у 2000-х роках.

“Система Семашка” мала і суттєві недоліки, які були «гарантовані» однією причиною, про яку вже йшлося — вона потребувала колосальних фінансових ресурсів, що зводило нанівець усі плюси. А ще у ній робився акцент не на якість медичних послуг, а на кількість – лікарень, медичного персоналу і ліжко-місць, лікарі не мали стимулу через зарплати, а хворі були “прикріплені” до них автоматично за територіальним принципом, що вбивало всіляку конкуренцію.

Що думають медичні експерти про колишню модель охорони здоров’я?

Та ми не беремося порівнювати, було у старій системі охорони здоров’я більше плюсів чи мінусів, адже, здається, що вже всі на власному гіркому досвіді зрозуміли: відкладати реформу нашої медицини вже не можна. Але чи варто змінювати усе так кардинально, чи, можливо, щось з колишньої моделі варто було б залишити? Про це Укрінформ запитав безпосередньо у медичних експертів.

Федір Лапій, доцент кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології у НМАПО імені П.Л. Шупика відповідає, що залишити щось зі старої системи — це все одно, що розмірковувати: а що б ви взяли з середньовіччя?

Чому потрібно відходити, приміром, від тієї системи жорсткої вертикалі та контролю медперсоналу за людиною, який був у радянські роки, спеціаліст пояснив так: “Раніше люди були прикріплені до своїх поліклінік, їх направляли на вакцинацію, диспансеризацію. Та й на великих підприємствах існували медико-санітарні частини, тому проводити вакцинацію було легко. Тобто існувала вертикаль, яка мала забезпечувати нагляд за здоров’ям. Зараз же ми змінили соціально-економічні умови, філософські підходи і говоримо про людину як про особистість, яка має право самостійно приймати рішення. Тобто не можна говорити про громадянське суспільство, не делегуючи громадянам їхні права і свободи, а відповідно - і обов’язки. А попередня система виховувала інфантильне суспільство, коли хтось приймав рішення за вас”.

Микола Поліщук, нейрохірург і екс-міністр охорони здоров'я теж вважає, що зі старої системи не потрібно зберігати нічого.

«Легше будувати з нуля, ніж на на старому фундаменті. Хіба що там, де закриваються дільничні лікарні, варто відкривати будинки соціальної опіки, будинки пристарілих і, можливо, центри медико-соціальної реабілітації», - вважає Поліщук. Він додає, що Національне товариство Червоного Хреста, в якого є великі потужності і волонтерська служба, може стати у пригоді у наданні соціальної і медичної допомоги людям, які її не мають через те, що в процесі реформування галузі зникло багато фельдшерських пунктів.

Костянтин Надутий, експерт з питань охорони здоров'я та представник Всеукраїнського лікарського товариства, говорить, що окремі елементи “системи Семашка” свого часу визнавалися зразковими світовою медичною спільнотою: “У 1967 році система швидкої медичної допомоги була визнана еталонною в світі (конференція ВООЗ в Києві), потім досвід організації амбулаторно-поліклінічного обслуговування та профілактики інфекційних захворювань також визнали однією з кращих практик (Алма-Ата 1978). А такий біологічний захист, який надавала санітарно-епідеміологічна служба, мали лише найпотужніші країни світу”

Але водночас експерт відмічає — щоб “система Семашка” функціонувала в тому ідеальному вигляді, як вона була задумана, грошей не вистачить в жодній країні, навіть в найбагатшій. “Тобто це система найкраща, але найдорожча. Насправді “системи Семашка” в Україні вже давно немає - вона зникла з відсутністю централізованого фінансування системи охорони здоров’я ще десятки років тому”, - каже експерт. Він також додає, що все ж вважає за доцільне здійснювати реформування галузі, зберігаючи цінність того, що було напрацьовано: “Приміром, потрібно зберегти необхідну територіальну доступність закладів охорони здоров’я в сільській місцевості, як раніше. Ми не можемо поки що відмовитися від ФАПів (фельдшерсько-акушерські пункти), хоча наприклад у сусідніх Польщі і Прибалтиці їх давно немає. Хіба маємо ми такі ж хороші дороги і ступінь забезпеченості власним транспортом, як там? Ні. Тому говорити про ліквідацію ФАПів можна тільки за умови якщо ці проблеми будуть вирішені в комплексі».

Нагадаємо, в ході реформи передбачається, що замість ФАПів у новостворених ОТГ відкриють амбулаторії сімейної медицини. На запитання Укрінформу, чи виправдані такі зміни, інші експерти навпаки переконують – багато медичних закладів по Україні стоять напівпорожніми. 

«Шкода, що по Україні багато закладів, розрахованих на велику кількість пацієнтів, в реальності обслуговують в рази менше людей і стоять напівпустими. Їх дійсно треба перепрофілювати. Крім того, чимало літніх пацієнтів звикли лікуватися тільки в медичних установах внутрішньовенними інфузіями («крапельницями»), хоча зараз поширені хвороби лікують просто таблетками, які можна контролювати середнім медичним персоналом. Приміром, артеріальну гіпертензію можна лікувати вдома. А утримувати старі хиткі будівлі, де працює один лікар, не треба», - говорить Тетяна Анікеєва, д.мед.н., терапевт, ревматолог, кардіолог, медичний директор напрямку “дорослі” клініки “Добробут”.

Федір Лапій теж відмічає, що у попередні роки в напівпорожніх селах заради рейтингів місцевої влади, нерідко відкривали амбулаторні пункти, які більшість часу стояли порожні. На його думку, можливість громади визначити свої потреби і організувати медичну допомогу належним чином – так само питання дорослішання суспільства. «От, приміром, у районному центрі Дунаївці, що в Хмельницькій області, прийняли рішення з 1 січня доплачувати лікарям первинної ланки по 10 тисяч гривень з місцевого бюджету до зарплати. Деякі ОТГ замість амбулаторії відкривають пункти невідкладної допомоги з машиною, інші на зекономлені кошти закуповують необхідне обладнання», - каже Федір Лапій.

І ще про “систему Семашка”. Для її реалізації при безплатній медицині потрібні були колосальні кошти, але з роками грошей на медицину виділялося все менше, і це призвело до дефіциту ліків та сучасного обладнання (водночас як світова медицина рухала вперед), поширення корупції тощо. Під кінець 80-х років на медичну галузь виділялося лише 40% від її потреб... Таку модель охорони здоров’я не під силу втілити жодній країні світу, навіть дуже сильній. «У них» все просто: хочеш безплатної, але якісної медицини – плати страховку.

Але. Можливо, нам поки що якісь окремі елементи для перехідного періоду між старою моделлю і новою, орієнтованою на Захід, все ж варто було б лишити? Зокрема вирішити проблему доступності медицини у селах, з їх катастрофічним старінням населення. Не все ж вимірюється грошима...

Юлія Горбань. Київ