14 листопада. Пам’ятні дати
Уперше Всесвітній день боротьби з діабетом проводився Міжнародною діабетичною федерацією і Всесвітньою організацією охорони здоров’я 14 листопада 1991 року. З 2007 року Всесвітній день боротьби з діабетом проводиться під егідою ООН. Дата обрана не випадково – 14 листопада день народження Фредеріка Бантінга, канадського фізіолога, котрий відкрив (спільно з Джоном Маклеодом) гормон інсуліну, за що отримав у 1923 році Нобелівську премію з фізіології та медицини. Це відкриття врятувало і продовжує рятувати життя мільйонам людей.
Метою Всесвітнього дня боротьби з діабетом є підвищення поінформованості про діабет – не тільки про кількість хворих, але і про те, яким чином можна запобігти розвитку цієї хвороби. За прогнозами медиків, цукровий діабет до 2030 року стане сьомою найпоширенішою хворобою на планеті. Ця підступна хвороба входить до трійки захворювань, які найчастіше спричиняють інвалідизацію населення та смерть.
Цукровий діабет характеризується стійким підвищенням рівня глюкози у крові, може виникнути у будь-якому віці і продовжуватися протягом всього життя. Чітко прослідковується спадкова схильність, однак реалізація цього ризику залежить від дії багатьох факторів, серед яких лідирують ожиріння та гіподинамія. Розрізняють цукровий діабет 1 типу чи інсулінозалежний і цукровий діабет 2 типу чи інсулінонезалежний.
За даними ВООЗ, за останні 30 років поширеність діабету неухильно зростає. Сьогодні на цукровий діабет хворіють близько 425 мільйонів людей. Цьогорічна тема Всесвітнього дня боротьби з діабетом – «Діабет стосується кожної сім’ї».
Подія дня:
Цього дня у 1918 році, через декілька днів після закінчення Першої світової війни, в Україні було створено Директорію – тимчасовий революційний верховний орган, створений із опозиційних партій просоціалістичної орієнтації (разом вони називалися Українським Національним Союзом), який рівно за місяць – 14 грудня 1918 року, шляхом збройного повстання повалить Гетьманат і стане верховним державним органом УНР. Намагаючись зберегти владу, гетьман Скоропадський, який прийшов до влади у квітні 1918-го року, проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що й стало одним із приводів до антигетьманського повстання. Директорія була сформована у складі п’яти членів – представників різних політичних напрямів: від українських есдеків були Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Андрій Макаренко; від українських есерів — Федір Швець; від соціалістів-самостійників — Панас Андрієвський. Як відомо, Директорія була при владі два роки – до 10 листопада 1920, аж поки остаточно не програла більшовикам.
Ювілеї дня:
141 рік від дня народження Дмитра Володимировича Антоновича (1877-1945), українського мистецтвознавця, громадсько-політичного діяча. Син українського історика, археолога та етнографа, одного із засновників української історіографії Володимира Антоновича. З 1912 року Дмитро Антонович - викладач історії мистецтва в Київській художній школі, один з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1917 році був у числі засновників Української академії мистецтв (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Член Ради Академії. З березня 1917 року - член Центральної ради, заступник Михайла Грушевського. У жовтні 1917 року Антонович за дорученням Генерального Секретаріату був направлений в Одесу, Херсон і Миколаїв щоб з’ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення до Києва був призначений генеральним секретарем Генерального Українського Секретаріату Морських Справ, а згодом - міністр морських справ УНР. З липня 1918 року Антонович очолював українські дипломатичні місії: спочатку в Швеції, а потім в Італії. Після падіння Директорії залишився в еміграції, де активно і Плідно займався науковою і викладацькою роботою. Упродовж багатьох років читав лекції з історії українського мистецтва в Українському вільному університеті у Празі, у 1928-1930 та 1937-1938 рр. був ректором цього вишу. Антонович часто виступав на міжнародних наукових конгресах, був організатором культурного і наукового життя української еміграції, зокрема президентом Українського історико-філологічного товариства у Празі, директором створеного там же Музею визвольної боротьби України. Його монографії «Українське мистецтво» (1923) і «Триста років українського театру» (1925) стали вагомим внеском у дослідження історії українського мистецтва, передусім, архітектури і театру. Помер у Празі, там же й похований.
Цього дня народився винахідник інсуліну Фредерік Ґрант Бантінґ (1891–1941), канадський лікар і фізіолог, лауреат Нобелівської премії (1923, разом з Дж. Маклеодом). Учасник Першої світової війни – служив у Канадській медичній службі у Франції. У 1917 році 26-річний Бантінг отримав бойове поранення поблизу Камбре (Західний фронт; саме під час цієї битви були вперше масово застосовано танки), а в 1919 році був нагороджений Воєнним Хрестом за героїзм під вогнем. Після закінчення війни повернувся на батьківщину, в Канаду. Викладав у Торонтському університеті (з 1923 – професор), випускником якого і був. У 1922 році вперше одержав гормон підшлункової залози – інсулін. На знак визнання здобутків Фредерика Бантінга Всесвітній день боротьби з діабетом відзначається в день народження вченого 14 листопада. Варто зауважити, що Бантінг завжди підкреслював внесок свого асистента Чарльза Беста у відкритті інсуліну. Бантінг віддав Бесту половину своєї частки Нобелевської премії на знак подяки. Фредерік Бантінг – наймолодший лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини – на момент вручення премії йому було 32 роки. Він був пристрасним художником, брав участь в художній експедиції, організованій урядом у район північного полярного кола.
91 рік від дня народження Василя Макуха (1927-1968), українського патріота та правозахисника. 5 листопада 1968 року, на знак протесту проти комуністичного тоталітарного режиму, колоніального становища України і політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини, учинив акт самоспалення на Хрещатику в Києві. Народився Василь Макух на Львівщині, з 1944 був в Українській Повстанській Армії, служив у військовій розвідці. В лютому 1946 року, під час одного з боїв, був поранений і схоплений НКВД, засуджений до 10 років концтаборів і 5 років заслання. Після звільнення Василь Макух вимушений був поселитися у Дніпрі. Брав участь в українському правозахисному русі 1960-х років. Про празького студента Яна Валаха, який протестуючи проти введення радянських військ спалив себе на одній з площ міста – знає вся Чехія. Він – національний герой. В Україні ім’я Василя Макуха довго не згадувалось. Лише у 1998 році одну з вулиць райцентру Сокаль на Львівщині було названо ім’ям героя. А 27 січня 2017 року, у Києві, на Хрещатику, в пам'ять про героїчний вчинок Василя Макуха було встановлено меморіальну дошку.
Роковини смерті:
Цього дня пішов із життя Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), німецький вчений-енциклопедист, математик, філософ, член Паризької АН. Засновник і президент Бранденбурзького наукового товариства (згодом – Прусська – Берлінська академія наук). У галузі математики завершив незалежно від Ісаака Ньютона створення диференціального та інтегрального числень. У фізиці відкрив закон збереження кінетичної енергії, сформулював один із найважливіших принципів фізики – принцип найменшої дії. Цього філософа і науковця називають «найбільш всеосяжною головою, котра на зламі ХVІІ й ХVІІІ століть мислила по-філософськи, у час, що не був бідний на філософські голови». Взагалі-то Лейбніц був вундеркіндом: читання, письма і латинської мови він вивчився самостійно. Потім навчався філософії та юриспруденції у Ляйпціґу, слухав лекції з математики у Єні. 21-річним захистив докторську дисертацію. Працював юристом у дворі курфюрста Йоганна Філіпа фон Шьонборна. Потім було чотирирічне відрядження до Парижа; спілкувався Ляйбніц і зі своїми лондонськими, віденськими, берлінськими та гаазькими колегами, зокрема й із Спінозою. Він об’їздив уздовж і поперек усю Європу, але переважну більшість свого життя мешкав у Ганновері, там займався юриспруденцією, був придворним історіографом та бібліотекарем курфюрста, листувався з європейськими вченими. Ганновер він не любив і залюбки б полишив місто, але ганноверський двір його не відпускав, хоча Ляйбніц і пережив чотирьох курфюрстів. Там він і похований у Нойштедтеркірхе.
Цього ж дня, через 115 років після смерті Лейбніца помер інший видатний німецький філософ, представник класичної німецької філософії – Георг Вільгельм Гегель (1770-1831) – разом із Шеллінгом і Гельдерліном (до речі, всі три німецькі генії товаришували, навіть у юності жили якийсь час в одній кімнаті) – один із найяскравіших і найоригінальніших умів свого часу, справжньої зірки інтелектуальної Європи всього ХІХ століття, «гуру» практично всіх марксистів. Та що там марксизм! Навіть італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм намагалися використати гегельянство для своїх інтересів (Джованні Джентіле, Юліус Біндер). Дискусія навколо Гегеля та інтерпретації його наукового спадку не вщухає й сьогодні, що лише свідчить про стовідсоткову «справжність» його філософії.
