Василь Ільницький, історик, дослідник ОУН-УПА
На публічну страту українських підпільників радянські силовики зганяли старшокласників
10.11.2018 09:30 1340

Наша зустріч відбулася у Дрогобицькому педуніверситеті ім. І.Франка. В одному з найстаріших корпусів історичного факультету розмова з молодим доктором історичних наук занурила у часи підпільної боротьби українських націоналістів, які віддавали життя за незалежність України.

Цей молодий науковець устиг у свої 33 роки зробити дуже багато, аби ми знали імена тих, хто боровся за визволення України. Він відкрив завісу і підпільні псевдо знайшли справжні імена й прізвища героїв-патріотів. Він провів свої дослідження, написав уже 7 книг і продовжує роботу в цьому напрямку.

Коли я вперше побачила ці книги, ознайомилася з темами його двох дисертацій, у мене мимоволі вихопилося: «Коли ж ви взагалі спите?». А пізніше дізналася, що він, окрім усього, ще й батько трьох дітей.

Тож, знайомтесь: інтелігентна, легка в спілкуванні, симпатична і розумна молода людина, яка глибоко знає свою справу – Василь Іванович Ільницький. Закінчив з відзнакою історичний факультет Дрогобицького педуніверситету. Після цього була аспірантура і дисертаційне дослідження на тему «Дрогобицька округа ОУН. Структура і діяльність. 1945-1952». Одразу ж почав працювати над докторською на тему «Карпатський край ОУН в українському визвольному русі. 1945-1954», яку успішно захистив два роки тому. Нині завідує кафедрою історії України Дрогобицького державного педуніверситету.

ІДЕНТИФІКОВАНО БЛИЗЬКО 3 ТИСЯЧ КЕРІВНИКІВ ПІДПІЛЬНИКІВ З КАРПАТСЬКОГО КРАЮ

- Коли ви почали працювати над ідентифікацією учасників визвольного руху?

- Цією проблематикою я почав займатися ще студентом. Написав дипломну, яка була пов'язана з українським визвольним рухом, а коли вступив до аспірантури, продовжував дослідження. Але уже більш глибоко копав. Доброю нагодою виявилося те, що почали розсекречувати архіви спецслужб – Галузевий державний архів СБУ. Тоді директором архіву став Володимир В`ятрович, і була така унікальна можливість працювати з невідомими доти архівними матеріалами. Я в першу чергу працював у ньому, а також у державних архівах Львівської, Закарпатської, Чернівецької, Івано-Франківської областей. Плюс опрацьовував архів управлінь СБУ у цих областях.

Цікавим і дуже важливим я вважаю виявлення, встановлення, ідентифікацію тих людей, які брали безпосередню участь у національно-визвольній боротьбі. На жаль, проблема в тому, що ці люди забуті або невідомі. Оскільки підпільна боротьба полягала в тому, що потрібно було конспіруватися, учасники визвольного руху обирали собі псевдо, під якими їх лише й знали, і таких неідентифікованих людей є тисячі. Я своє завдання вбачав у тому, щоб ідентифікувати оцих осіб. Це дуже копітка робота. Доводиться фактично за якимись дріб'язковими інформаційними матеріалами знаходити та ідентифікувати того чи іншого підпільника.

- Як це взагалі відбувається?

- Наприклад, довідався я, що керівником Дрогобицького надрайонного проводу є підпільник під псевдо, скажімо, «Остап». Відомо тільки його ім'я і що він із якогось села Дрогобицького району, більше нічого. І тоді доводиться шукати, знаходити якісь мартирологи з того села, очевидців…

- Ви виїжджали на місця…

- Так, доводилося. Звичайно ж, інколи траплялися якісь помилки в ідентифікації людей, потім вони виправлялися. Дуже цінно, коли в архівах знаходять якісь списки підпільників – їх зовсім мало, але вони є – де люди ідентифіковані. Тодішнє міністерство державної безпеки і КГБ також ідентифікували людей, вони здійснювали пошук того чи іншого підпільника, і в їхніх матеріалах можна знайти, хто ховався за тим чи іншим псевдо.

Є й інша проблема – з'ясування їхніх біографічних відомостей, бо їх також дуже мало. І коли потрібно написати біографію того чи іншого члена ОУН або стрільця УПА, доводиться дуже скрупульозно підходити до цього, перевіряти. Бо не відомо, яку посаду обіймала людина. Наприклад, вона була чотири або п'ять років у підпіллі й змінювала посади. Людину призначали з одного району в інший або й в іншу область. Тоді ще важче ідентифікувати. Доводиться зіставляти і вводити всі можливі дані.

Важко знайти і дату загибелі підпільника. Бо за документами дуже часто проходить, що одну й ту саму людину «вбивали» кілька разів. І яка саме з тих дат достовірна – також питання.

З фотографіями – теж велика проблема. На жаль, обмаль збереглося фото підпільників, повстанців. Саме в Галузевому архіві СБУ є такі матеріали.

- А ці фото – якісні, з ними можна працювати?

- Більшість доволі добре збережені, їх можна сканувати й друкувати.

- Скільки осіб вам удалося ідентифікувати?

- Не наведу вам чіткої цифри. Я займаюсь Карпатським краєм ОУН. Це підпільна адміністративна одиниця, яка охоплювала тодішні Станіславську (теперішня Івано-Франківська), Дрогобицьку, Чернівецьку і Закарпатську області. Це була одна з найбільших, як за чисельністю, так і за територією, підпільних адміністративних одиниць того часу. Вона виконувала особливе завдання взагалі в Україні, бо тут базувалася значна кількість підпільників і відділів УПА. Через Карпатський край здійснювався зв'язок із закордоном: кур'єри проходили, в основному, через нього. І я, насамперед, ставив собі завдання ідентифікувати керівний склад краю.

Як узагалі розбудовувався Карпатський край? Він складався з округів, округи – з надрайонів, надрайони – з районів, райони складалися з кущів, кущі – зі станиць. Отже я ідентифікував від краю до району включно.

На сьогоднішній момент є близько трьох тисяч керівників, які діяли впродовж 1945-1954 років. Це є ідентифіковані люди, але, на жаль, – хтось має більш розписану біографію, хтось – менш, іде постійний пошук, постійно їздиш в архів, знаходиш щось нове, якусь крупинку, додаєш до якоїсь особистості.

Упродовж 1944-1954 років п'ять відсотків населення Карпатського краю було вбито, вислано в Сибір чи відбувало покарання в Україні

- Яка загалом була чисельність підпілля?

- Якщо говорити про підпілля Карпатського краю, це теж дуже складне питання, бо немає повних списків і зібраних даних, щоб можна було сказати, що там із 1945 по 1954 рік було стільки-то осіб. Тут ми можемо лише приблизно говорити. Я з цифрами дуже обережний: якщо сказав, що керівників три тисячі, то в мене є ті три тисячі. Про більшу цифру говорити важче. Я підбивав статистику, але ж, знов-таки, вона ґрунтувалась на радянських статистичних даних. Ця статистика показує, що впродовж 1944-1954 років Карпатський край охоплював територіально населення в 2,2 млн осіб. П'ять відсотків населення було репресовано – у той чи інший спосіб. Тобто, це були вбиті, вислані в Сибір, у віддалені райони Радянського Союзу, і ті заарештовані, які відбували покарання десь тут.

ОРГАНІЗОВАНИЙ ОПІР ІСНУВАВ ДО 1954-ГО

- Ви назвали кілька областей, де було підпілля…

- На території України у 1952-55 роках було чотири краї. Крім Карпатського ще був Львівський край підпільний, Подільський край, і на Волині був такий край.

Роки 1945-1954 стосуються Карпатського краю. Поясню, чому. Наприкінці 1944 року, в грудні, була проведена структурна реорганізація підпілля. Вона полягала в певному укрупненні структурних одиниць у зв'язку з тими втратами, яких підпілля зазнало впродовж 1944 року, тобто в період німецької окупації, і вже коли сюди прийшла радянська адміністрація. І завершується період 1954 роком. Чому? Звичайно, підпілля діяло і далі, але ми говоримо про організований збройний опір, коли з найвищої адміністративної одиниці, тобто з краю, приходила інструкція в округ, чи в надрайон, чи в район, і ту інструкцію було кому виконувати. Бо окремі групи і окремі особи діяли значно довше, звичайно. Їх шукали і в 60-х роках. А якщо говорити, хто переховувався, то навіть із початком Незалежності окремі особи ще виходили з підпілля. Тобто, вони чи переховувалися у родичів, чи родичі приносили їм у ліси продукти, і вони так нелегально проживали.

- Серед тих, кого ви ідентифікували, всі загиблі?

- Ні, не обов'язково. Там є, звичайно, менша частина людей, яким вдалося вижити, вони були репресовані – заарештовані й відбували ув'язнення.

- Ви зустрічалися з кимось із тих, хто вижив?

- Так, навіть у 2008 році опублікував у співавторстві книжку спогадів, яка називається «Шлях горіння». Це збірник спогадів безпосередніх учасників та очевидців подій українських визвольних змагань. Я спілкувався з багатьма особами, брав у них інтерв'ю. Це також одне з джерел інформації, яке допомагало ідентифікувати підпільників. Дуже багато саме в цих спогадах можна було довідатися про побут підпільників, чого не з'ясуєш, наприклад, з офіційних документів, які дуже сухі.

Зрозуміло, до спогадів треба підходити дуже обережно, бо це суб'єктивне джерело інформації, залежне від того, яка людина згадує, наскільки вона була поінформована в тих чи інших подіях, обставинах. Для кожної людини властиво підвищувати свою роль і значення в підпіллі уже зараз, і натомість – показувати менші досягнення і заслуги інших.

Донедавна в нас у Дрогобичі жив такий Пантелеймон Василевський, він був у підпіллі на Буковині. Так само мешкав у Дрогобичі Петро Мацан, який був референтом пропаганди Самбірського окружного проводу. Ось із цими та іншими такими людьми мені довелося спілкуватися.

- Чи багатьом репресованим вдалося повернутися?

- Це був доволі складний процес. Після відбуття покарання, в 1955-56 роках, починали повертатись колишні ув'язнені. Але керівництво КГБ областей на західноукраїнських землях намагалося припинити це повернення будь-яким способом. Тому що вважали їх потенційною небезпекою. Бо ж люди, які пройшли через такі страждання, відбули таке покарання, вони, в основному, не залишили, не відкинули своїх поглядів. Вони далі продовжували сповідувати свої ідеї про необхідність здобуття української незалежної державності. Тому цей процес був припинений – і цим людям заборонялося повертатися в Україну. А якщо й дозволяли, то проживати можна було на Сході, а на Західну Україну було заборонено повертатися, бо вважалося, що це може сприяти продовженню боротьби.

- Як змінювалася з роками сама боротьба? Спочатку були фашисти, була Польща, потім прийшла Радянська влада…

Союзником вважали будь-яку державу, що підтримувала здобуття Україною незалежності. І в українському підпіллі були представники різних національностей

- Керівники Українського визвольного руху мали доволі чітку позицію: союзником вважали в принципі будь-яку державу, що підтримувала здобуття Україною незалежності. Стратегія і тактика коригувалися в процесі, вибудовувався оптимальний механізм, який би дозволяв вести боротьбу в тих умовах і забезпечувати життєдіяльність самого підпілля. Для прикладу, у другій половині 40-х років було розроблено такі стратегії, які мали кодові назви «Олег», «Орлик» і «Дажбог». У чому вони полягали?

Стратегія «Олег» полягала в тому, щоб створювати легальні організації з молоді, яка навчалася у школах, технікумах, вищих навчальних закладах. Тим самим готувати собі заміну, бо молодь відігравала в підпіллі особливо важливу роль.

Стратегія «Орлик» полягала в тому, щоб поширювати свою діяльність на східні області України, які були не охоплені боротьбою. За кожною адміністративною одиницею підпілля закріплювалася та чи інша область, і в їхній обов'язок входило налагодження контактів, створення там так званих опорних пунктів, з якими потім можна було б розвивати якусь подальшу боротьбу.

Стратегія «Дажбог» полягала в переході до якомога глибшої конспірації для того, щоби зберегти підпілля, кадри, живу силу і продовжувати боротьбу.

Якщо говорити про період німецької окупації, то ОУН і УПА вели боротьбу на три фронти: проти німців, проти радянської системи і проти поляків. Хоча оцей польський, скажемо так, фронт, керівництво ОУН вважало зайвим і не потрібним і робило все для того, щоби якогось конфлікту з поляками не розгортати, не витрачати зусиль ще й на боротьбу з ними.

Доволі ефективно була вибудована етнонаціональна політика ОУН. Це я говорю про сорокові роки: вона давала можливість припливу в підпілля представників різних національностей. Тут ми можемо говорити і про грузинів, і про азербайджанців, і про євреїв, і навіть про росіян, які брали участь у визвольній боротьбі в лавах українського підпілля. Є їх імена, прізвища, короткі біографії та дані, звідки вони.

- Як вони опинилися в підпіллі?

- Вони потрапили в німецький полон або втікали, дезертирували з радянської армії. Таких було досить багато.

- Наскільки складно проходив процес ідентифікації? Запам'яталося вам щось особливо?

- Звичайно, кожний випадок був унікальний. Я не міг об'їздити всі населені пункти, звідки походив той чи інший підпільник, який був не ідентифікований, тому доводилося знаходити телефони чи то сільської ради, чи то мешканця того чи іншого села – телефонувати, пояснювати довго, хто я, чого я хочу. Звичайно, це в багатьох викликало здивування, але дозволяло встановити якісь біографічні дані про ту чи іншу особу. Бувало і таке, що книга вийшла, я залишив у ній контакти, і тоді люди вже самі зверталися. Казали: «Ви там згадали про такого-то мого родича, але я знаю про нього більше», або «Я маю фотографію підпільника, я вам її надішлю, а ви, коли будете писати свою майбутню книгу, просто долучите ті знімки» й т.ін.

Бувають різні моменти. Наприклад, звертаються люди і кажуть, що ви там у своїй книжці написали про таку-то підпільницю, а вона співпрацювала з органами, викиньте її геть із книжки. А я пояснюю, що вона тоді виконувала функцію провідниці референта. Те, що ця жінка потім співпрацювала, – то зовсім інше. Я історик, тож повинен об'єктивно підходити: вона виконувала ті функції, значить, має бути вказана. І ця, наприклад, конкретно ситуація доволі довго тривала, але, як потім з'ясувалося, у тої жінки були конкурентки в якомусь підпіллі...

Взагалі, якщо «вмикати» такі міжособистісні відносини, стає дуже непросто. Звичайно, люди в своєму середовищі мусять притертися. Розумієте, тут ще певна є особливість: люди по декілька місяців сиділи в замкнутому просторі, і не просто в замкнутому, а в криївці на 5 квадратних метрів. Спробуйте...

У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ПРОВОДИЛИ ПРИЛЮДНІ СТРАТИ ПІДПІЛЬНИКІВ

Криївки українських підпільників – це були унікальні інженерні розробки

- Криївок було багато?

- Дуже, у кожному населеному пункті їх було декілька. У дзвіниці в церкві, в стодолі, навіть у стайні, – будь-де могла бути ця криївка, у найбільш несподіваних місцях. Коли їх виявляли, радянські силові органи їх знищували, але це були унікальні підпільні розробки. В архівах спецслужб можна знайти цілі схеми, на яких показані криївки. Коли знищували якусь криївку, що мала серйозне чи цікаве інженерне значення, її ретельно описували. Зазначали повністю всі метражі – висота, ширина, розташування столів, якихось додаткових кімнат. От у видавництві «Літопис УПА» вийшов том 38-й, присвячений суто криївкам, їхній побудові.

Багато підпільників гинуло в боях. Коли виявляли криївку, відбувався бій, чи коли виявляли групу підпільників на місцевості – в лісі або в населеному пункті – їх оточували і ліквідовували. А кого брали в полон – спочатку відбувалося слідство, потім суд, виносили смертну кару і через певний період підпільника розстрілювали.

- Чи багато справ проти підпільників було сфальсифіковано?

Згідно з «рознарядкою», НКВД-КГБ треба було терміново проводити прилюдні страти – й під них справи просто «підганялися»

- Кримінальні справи 1944-45 років, чи навіть 1946 року, були часто «шиті білими нитками». А от уже справи пізніших років, 50-х, ті вже були більш ретельні – намагалися довести дійсно вину тої чи іншої особи.

Беремо 1944 рік, прихід на Західну Україну радянської адміністрації. Видали постанову про проведення відкритих судових процесів і прилюдних страт. Для того, щоб залякати місцеве населення і припинити опір. І під оті відкриті судові процеси, під прилюдні страти (це було повішення) «підганялися» справи. Якщо не було кого, то реально людину, вина якої була не доведена, що вона брала участь у збройній боротьбі (це міг бути звичайний пропагандист, якій поширював листівки, й у справі нема інформації, що він зі зброєю в руках завдав шкоди радянським військовослужбовцям), все одно засуджували до повішення. Бо ж треба було терміново провести, згідно з «рознарядкою», оці прилюдні страти. Така прилюдна страта була в Дрогобичі, у Стрию, такі були практично по всій Західній Україні.

Але найцинічніше те, що, за спогадами самих підпільників та інших свідків, на ті страти, зокрема на Івано-Франківщині, заганяли старшокласників, учнів шкіл. Можна собі уявити травму, якої тим дітям було завдано.

- Це який рік був?

- 1944 рік, вересень, і навіть січень 1945 року. У нас у Дрогобичі на площі 9 січня 1945 року була проведена прилюдна страта.

- А вояки взагалі були добре озброєні?

- По-різному. Зі зброєю завжди була проблема, бо це ж була армія без держави. Часом закінчувалися набої й не було звідки поповнити ті запаси. Кращі часи були, коли відступали звідси чи німецькі, чи радянські – якщо говорити про 1941 рік – підрозділи. Підпільники нападали на невеличкі радянські загони, чи німецькі, чи румунські, чи угорські, або ж, як у 1944 році, обмінювали зброю.

Якщо подивитись радянські кінофільми чи російські, там завжди українські повстанці зображені з німецькою зброєю. Це не зовсім об'єктивно, бо хоч німецька зброя і була в підпіллі, але її довго не використовували, тому що до неї закінчувалися набої. І звичайно, підпілля змушене було перейти на радянські зразки зброї, до яких можна було легко знайти набої.

УЧАСНИКИ ПСЕВДОБОЇВОК ОТРИМУВАЛИ ВИСОКУ ПЛАТНЮ І ЗОЛОТІ ГОДИННИКИ В ПОДАРУНОК

- Знаю, були факти, коли працівники НКВД маскувалися під підпільників.

Практично в кожному районі НКВД намагалося організувати більші чи менші лжезагони – агентурно-бойові групи псевдоповстанців

- Так, основна мета НКВД була не так фізично ліквідувати підпілля, як дискредитувати в очах місцевого населення. І ще одне завдання, яке виконували оці, їх називають по-різному – лжезагони, псевдобоївки (у самих документах силових органів, їхня назва – агентурно-бойові групи, АБГ) полягало в тому, щоби фізично захопити, а потім використовувати підпільників. Як це відбувалося? Інтенсивно почали створюватися агентурно-бойові групи з 1945 року. Практично в кожному районі намагалися організувати таку більшу чи меншу групу. У кінці 40-х років ці АБГ почали інтенсивно діяти. До них могли залучити, крім працівників силових органів, і колишніх підпільників, які були захоплені, завербовані і надзвичайно добре знали територію, місцеві звичаї, побут. І коли вони приходили до місцевих жителів, ніхто не сумнівався, і не думав, що це є несправжнє. Якщо хтось був чужий, зі Сходу, їх зразу ідентифікували, що це немісцеві, і вони не знають правил поведінки в підпіллі. З АБГ був працівник, який керував, контролював, виконував певні завдання з координації.

Як діяла така група? Наприклад, потрібно було заарештованого підпільника "розговорити", бо він тримався міцно, не видавав ніякої інформації. Що тоді робили? Імітували його перевезення з одної в'язниці в іншу, наприклад, а по дорозі нібито підпільниками проводилася операція і його нібито відбивали. Його забирали, але у «підпільників» уже був протокол, написаний в МГБ, і до цього арештованого зразу виникала «підозра». Йому казали: «А чого ж ти видавав те і те?..». І він починав виправдовуватися, говорити «та ні, я не винуватий, я нічого не робив, нікого не здавав», а для підтвердження починав називати всіх, кого знав. От у такий спосіб потім ту людину вербували.

Результативність АБГ була доволі високою. Учасники цих груп отримували високу зарплату, цінні подарунки, наприклад, золоті годинники, не рахуючи якихось інших нагород – медалей «за охорону громадського порядку» або «за охорону державного кордону», отакі дивні давалися їм відзнаки. Зарплата їхня коливалася – від 500 карбованців до понад 1500. Це офіційна зарплата. Плюс вони ще отримували премії за успішно проведену операцію. Тобто провели ліквідацію якоїсь групи підпільників – і всі могли отримати ще одну таку заробітну плату. А ще, коли вони йшли на операцію, їм платили «добові» – 25 карбованців. Тож учасники АБГ мали серйозне забезпечення. Крім того, за вірну службу їм купували й умебльовували квартири, будинки. Так радянська система платила тодішнім, можна сказати, кілерам, які виконували й ліквідаційні функції, і дискредитаційні.

- У якій сфері сьогодні ваші наукові інтереси?

- Я продовжую досліджувати ту ж проблематику – Український визвольний рух, просто дозбирую те, до чого раніше не було доступу, чого не давали, про що я не знав. Слава Богу, ситуація в архівах СБУ змінилася, вже зараз зроблені описи, які дають дослідникам на ознайомлення, і можна замовляти потрібну справу.

- Вам не доводилося звертатися у російські архіви?

- Я в архівах Російської Федерації не працював, але писав запити з проханням допомогти в пошуках…

- Напевно, без відповіді?

- Приходила відповідь про те, що «даної інформації не виявлено».

- Багато архівів з України вивезли...

- Так, і багато знищили. Зокрема, можна навести приклад з Івано-Франківської області: в кінці 80-х років, перед тим як мав розпадатися Радянський Союз, вже силовики розуміли, що відбуватиметься, – і вони почали вичищати архіви. Зокрема, документи з тодішнього КГБ обласного в Івано-Франківську були частково знищені. Кажу частково, бо я чув від різних людей таку інформацію, не можу говорити достовірно, але були випадки, коли працівники, яким довірили знищувати ті архіви, витягували частину справ, десь переховували, і вже в кінці 90-х років ті документи почали з'являтися на ринку в продажу.

ПРОПОНУВАЛИ КУПИТИ ДОКУМЕНТИ ПІДПІЛЬНИКІВ ЗА 100 ТИСЯЧ ЄВРО

- Вам не доводилося купувати такі матеріали?

- Ні. Хоча й було декілька пропозицій купити документи підпільників, які були знайдені в бідонах. Я відмовлявся, бо ціна була височезна. По-перше. А по-друге – не вважаю, що такий процес треба підтримувати і заохочувати. Це є національна цінність, національне надбання, яким торгувати не можна. Люди проливали кров, і не можна отак просто собі цим торгувати. Якщо ти знайшов, повинен віддати, за якусь винагороду, звичайно. Але та пропозиція, що мені робили, – на той час то було 100 тисяч євро. Це був якійсь бідон, десь 8 тисяч аркушів. Я порадився з колегами, колеги запропонували за скан-копії тих документів тисячу доларів. Продавці відмовилися і сказали, що будуть продавати по одному документу. Вони зробили величезний злочин, бо так документи розпорошуються. А документи цінні, коли вони в комплексі. 

- Скажіть, тема ваших досліджень якось пройшла особисто через вашу сім'ю?

- Так, частково. У мене дід по батьковій лінії – Ільницький Іван Михайлович – допомагав, співпрацював із підпіллям, з українським визвольним рухом. Зокрема, з провідником Боринського районного проводу, а відтак цей провідник став організаційним референтом Турківського надрайонного проводу – Зіновієм Біласом. Зокрема, він упродовж кількох місяців переховувався у схованці, в хаті у мого діда. Він потім вийшов з повинною, але не зізнався, хто його переховував.

- На вашу думку, чи достатньо встановлено в Україні пам'яток української боротьби?

- Я вважаю, замало є таких, скажімо, наочних пам'яток, і ще проблема є з літературою, у якій би були ідентифіковані ці люди. Це дуже копітка робота для не одного ще покоління. Звичайно, потрібна популяризація досліджень, бо широкий загал, на жаль, не знає як про боротьбу в загальноукраїнському контексті, так і про місцеву, яку вели не тільки односельчани, але і багато їх родичів. Насправді ми дуже мало поінформовані про цю боротьбу. Це пов'язане ще і з тим, що наші батьки, діди боялися про це розповідати. Тому що за це могли посадити, і не просто посадити, а вислати. Це змінилося тільки зі здобуттям Україною незалежності, коли можна вже було в сім'ї щось розповідати.

ІСТОРІЯ "ВОСКРЕСЛОГО" З МЕРТВИХ

- Багато ще у вас роботи в цьому напрямку...

- Дуже, тут кожен день щось знаходиться. Додаються біографічні дані, встановлюється якийсь факт загибелі, це постійна пошукова робота.

Я маю ще таке бажання і мету все-таки опублікувати збірник біографічних відомостей хоч би про керівний склад Карпатського краю ОУН-УПА. Хочу це зробити, щоб ті підпільники, яких я близько трьох тисяч ідентифікував, увійшли в науковий обіг і щоб ширше коло людей довідалося про них. Бо ці біографії в мене написані, підготовлені, але поки що в шухляді. А не публікую насамперед тому, що постійно щось додається.

Безпосередніх учасників визвольного руху практично не залишилося... Нещодавно, в 2015 році, помер Любомир Гудз із Дрогобича. Він у 2011 році до мене зателефонував і каже: «Я Любомир Гудз, якого «розстріляли», хотів би з вами зустрітися, я приїхав із Маріуполя, але сам – уродженець Дрогобича». Я погодився.

Але перед тим я передивився, яку маю інформацію про цю постать. Підняв документи, і в них Любомир Гудз справді проходить як убитий. Почав з'ясовувати, чому. Виявилося, що за одними документами він проходив як убитий, а за іншими – як заарештований.

Любомир брав участь у місцевому підпіллі, тобто в Дрогобичі був міський осередок ОУН, і він виконував різноманітні завдання підпілля. У листопаді 1947 року, дорогою додому, один з агентів МГБ підвів його в обумовлене місце на вулиці Івана Франка, і в Любомира випустили зі зброї цілу обойму. І руки, і ноги йому кулями прошили, і близько серця. Нападники повідомили силовикам, що Гудза вбили, ті поспішили, очевидно, написали доповідну, що вони вбили такого-то учасника підпілля. Але коли приїхали за тілом, то його не виявилося, бо Любомир після розстрілу вижив. Він зміг устати і піти до своєї тітки, але його швидко знайшли, бо вже випав сніг, залишилися сліди крові. Його одразу ж заарештували і відправили в управління МГБ, там його допитували, і лише зранку надали медичну допомогу. Причому, навіть не лікар, а якась медсестра. Любомира засудили до 10 років таборів, а після відбуття покарання йому було заборонено проживання в Західній Україні. Він оселився в Маріуполі, де до пенсії працював на металургійному заводі. Знаю, що він був у Маріуполі активним у «Просвіті». Із здобуттям незалежності щороку приїжджав сюди, бо мав ностальгію. Помер він у Маріуполі в 2015 році, але похований у Дрогобичі.

- Він прочитав вашу книгу?

- Так, і там були вказані мої контакти, він зателефонував. Він був рядовим підпільником, на момент арешту йому було лише 16 років, і я згадував про інших, яких він знав. Він вирішив додати мені інформацію, написав спеціально для мене спогади. Написав і про те, хто його видав, є прізвище, він із тією людиною навіть бачився пізніше.

Любомир Гудз також пригадав одного дрогобичанина, звати його Микола Гук, який теж був рядовим підпільником. Його захопили, коли він перевозив підпільну кореспонденцію. Це був листопад, і коли Гук вийшов з потягу на станції Брониця, помітив, що за ним стежать. І він, щоб не потрапили ті документи радянським силовикам, забіг у перший двір і вскочив у криницю. Документи були знищені, але його витягли, обтерли, напоїли спиртом, а коли виводили другий раз, він знову вскочив у криницю і вже намагався покінчити життя самогубством.

Гук особисто розповідав різні цікаві факти, але мені здалося, що він дещо фантазує. Проте, після того, як я з ним поспілкувався, підняв його кримінальну справу, то в ній було справді написано, що він двічі стрибав у криницю. Стало зрозуміло, що людина говорить правду.

Розповідав Гук і про те, як було важко, як адміністрація, де він відбував покарання в різних таборах, намагалася в різний спосіб зіштовхнути їх, «політичних», із «блатними». Життя будь-якого «політичного» в'язня нічого не вартувало. В одному з таборів, де Гук відбував покарання, адміністрація всім «блатним» роздала лопати, різні ножі й просто відправила в барак «політичних», щоб тих убити. Але, каже підпільник, вони собі дали раду, бо в них були пічки, вони їх розібрали, і мали мінімальну «зброю» – каміння. Так тоді вдалося вижити.

Цих людей потрібно згадувати, пам'ятати. Це історія в іменах, бо за кожною подією, за кожним фактом стоїть якась людина. На жаль, донедавна вони були навіть не відомі...

УКРАЇНЦІ І ПОЛЯКИ МОЖУТЬ ПОРОЗУМІТИСЯ, ЯКЩО НЕ ПОЛІТИЗУВАТИ ІСТОРІЮ

- Ви берете участь у дискусії стосовно українсько-польських відносин?

Український визвольний рух намагався в будь-який спосіб налагодити контакт і припинити протистояння з поляками

- Написав декілька статей із цього приводу. Я тільки показую аспект і українсько-польського протистояння, і українсько-польської співпраці на теренах Карпатського краю. Навіть на Самбірщині відомо про поляка, який був в українському підпіллі. Назагал, як я вже казав, український визвольний рух намагався в будь-який спосіб налагодити контакт і припинити оце протистояння з поляками. Тому що основним ворогом була, звичайно, радянська тоталітарна система.

- Україна і Польща можуть знайти порозуміння в цьому питанні?

- Думаю, можуть, і тут такі приклади порозуміння були. У кінці 90-х років, в 2000-х роках проводилися спільні круглі столи, конференції, де історики вже підходили до компромісу. Але, як на мене, цю проблему не треба політизувати. Коли у це втручаються політики, особливо радикальні, які намагаються заробити дивіденди, спекулюючи на складних спільних українсько-польських сторінках, тоді й починаються проблеми.

Якщо повернутися до формату спільного проведення конференцій між істориками, то вони, упевнений, дійдуть до порозуміння.

- На ваш погляд, у школі правильно розказують історію УПА?

- Це залежить від учителя. Звичайно, є такі теми в шкільному курсі «Історія рідного краю» у той чи інший період часу. Я спілкуюся зі студентами і, на жаль, не всі вчителі готові докладати зусиль, щоб з'ясувати і подати своїм учням саме місцевий матеріал, який стосується їхнього села, району, області. А дехто взагалі уникає цих тем, намагається їх просто віддавати на самостійне опрацювання учням. Звичайно, тоді виникає проблема. Однак, є і багато позитивних прикладів, коли вчителі історії намагаються знайти й ідентифікувати своїх сельчан, які загинули в боротьбі за українську незалежність.

Олена Колгушева, Дрогобич

 Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-