Курбас. Остання роль. За матеріалами слідчої справи

Курбас. Остання роль. За матеріалами слідчої справи

Аналітика
1395
Ukrinform
85 років тому фундатор нового українського театру переїхав до Москви, де його невдовзі арештували

Наприкінці 1933 – початку 1934-го радянськими репресивними органами було здійснено масштабну серію арештів української інтелігенції, передусім харківської. Можна сказати, що саме тоді було завдано нищівного удару по інтелектуальному Харкову, після якого перша столиця радянської України так і не отямилась. Зокрема, наприкінці 1933 року було арештовано, щоправда в Москві, фундатора нового українського театру Леся Курбаса. Ті часи можна сміливо назвати Великими ловами, коли держава полювала на власних громадян – найбільш талановитих, розумних, креативних. Це було винищення всіх, хто продукував ідеї, хто творив, хто задавав вектори розвитку: політичного, наукового, культурного, духовного. А ще це було велике смертельне протистояння – величезного репресивного механізму держави і маленької людини, яка в одну мить втрачала все – ім’я, соціальний статус, друзів, родину і, зрештою, найбільшу цінність – життя.

Галузевий державний архів СБУ
Галузевий державний архів СБУ

Що таке архівно-слідчі справи

В Галузевому державному архіві СБУ зберігається величезна кількість архівно-слідчих справ. До того як отримати статус «архівних», вони були звичайними слідчими справами. Їх заводили на арештованих українських громадян каральні органи. Архівно-слідчі справи, на противагу приміром справам-формулярам, які складаються з агентурних донесень секретних співробітників, різного роду агентів-донощиків й де є хоч якась, навіть примарна, але ознака життя, мають свою, тільки їм притаманну зловісну енергетику. Вони створені за законами дещо іншого жанру – гранично жорстокого. Ордери на арешт, протоколи допитів, різноманітні довідки, виписки і, зрештою, вироки. На перших сторінках справи арештований ще живий, ще має якісь сподівання, а на останніх – зазвичай приречена до смерті людина. Зламана і спустошена. Якщо навіть читання справи – досить виснажливий ретроспективний тревелінг, то можна лише здогадуватися, як то – безпосередньо жити в тому кафкіансько-орвеллівському часі. Ці справи – наша важка спадщина від країни під назвою СРСР, є ні чим іншим, як актами фіксації, реєстрації тогочасного державного насилля. За цими монструозними конструкціями зі слів не стоїть нічого, крім абсолютного насилля над особистістю, насилля й примусу в чистому вигляді. Однією з таких «звичайних», тобто показових справ можна вважати архівно-слідчу справу Леся Курбаса – фундатора нового українського театру, одного з найяскравіших представників Українського Розстріляного Відродження. З одного боку, Курбас – одна з найвідоміших постатей тогочасного мистецького соціуму, але з іншого, справ, подібних цій, були тисячі, а прізвища звинувачуваних нам нічого не скажуть. Варто також відзначити, що всі справи ДПУ-НКВС-КГБ велися російською мовою. Лише процес по так званій справі Спілці визволення України (СВУ) 1929-1930 рр. вівся українською мовою. Але спеціально перекладався російською для Москви.

Неприховані нюанси

Лицемірство й брехня були закладені в підвалини радянського політичного устрою. Декларувалося одне, а насправді було зовсім інше. По суті, починаючи з утвердження радянської влади і до самої смерті Сталіна, в СРСР і в Україні зокрема, діяло дві системи осуджень. З одного боку влада декларувала верховенство права, тому в країні начебто офіційно діяла судова система, тобто суди різноманітних рівнів та інстанцій, але за цим цілком легітимним правовим фасадом крилася інша, вельми розгалужена система засудження й каральних органів, створена всередині органів держбезпеки. Існувала вона з 1923 по 1953 рік. Варто хоча б перечислити деякі з них: це і Колегія Всеросійської Надзвичайної Комісії (ВЧК) -ГПУ, і Особлива нарада (так зване «Особое совещание» – ОСО) при Колегії ВЧК-ОДПУ, і так звані «трійки»: трійки 1930-1933 років і сумнозвісні трійки 1937-1938 років, які були утворені спеціально для боротьби з «куркульством»; і трійки у справах міліції (так звані паспортні трійки), і Комісія НКВС – так звана двійка (зі всіх позасудових органів ця двійка – найрозстрільніший орган). Не варто забувати і про СМЕРШ, який діяв з квітня 1943 по травень 1946 – орган військової контррозвідки, який прийшов на заміну Особливим відділам військових округів і Особливим відділам діючої армії. Всі ці органи позасудового осудження разом узяті засудили понад 2,7 мільйонів людей. Головна їхня ознака – вони судили переважно заочно. Сотні тисяч засуджених до чималих термінів, або й до розстрілу – в очі не бачили своїх «суддів». Тобто, так звані суди відбувалися без участі сторін. Слідчі справи не розглядалися – лише виписки з них. Це був «політичний терор» у чистому вигляді. Людину засуджував позасудовий орган з порушенням норм і процедур юридичного права.

Москва. Будинок, в якому мешкав Лесь Курбас перед арештом. Сучасний вигляд // Фото: Марія Олендська
Москва. Будинок, в якому мешкав Лесь Курбас перед арештом. Сучасний вигляд // Фото: Марія Олендська

Москва. Арешт

Восени 1933 року засновник нового українського театру Лесь Курбас змушений був переїхати до Москви. На ту пору – річ нечувана – в нього відібрали звання Народного артиста Республіки, яке дали одному з перших і по суті вигнали з заснованого ж ним театру «Березіль». Цьому передували надзвичайно принизливі «збори трудового колективу», які відбулися 5 жовтня 1933 року в Харкові. Режисер чудово розумів, що чекістське кільце навколо нього звужується й що ув’язнення йому не уникнути. В театрі сталінського абсурду для талановитого режисера була приготована єдина роль – жертви. В Москві Курбас мешкав за адресою 3-я Тверська-Ямська, 12, квартира 5. Це – центр Москви, престижний район, 6-ти поверховий будинок, збудований в дусі конструктивізму в 1926 році. В ньому тоді, в 1933 році, мешкала переважно російська еліта. В 30-их роках 21 мешканець цього будинку був репресований. В столиці СРСР Курбас влаштувався в Державний Єврейський театр і домовився з дирекцією Малого театру про постановку «Отелло» Шекспіра. Українського режисера арештували 26 грудня 1933 року. 4 січня йому обрали запобіжний захід і пред’явили звинувачення в тому, що він «является участником контрреволюционной организации «Украинской военной организации» и принимал участие в ее незаконной деятельности». Йому інкримінувалася сумнозвісна 58 стаття Кримінального кодексу РСФРР. За цією статтею особу підозрювали в контрреволюційній діяльності. Вона формувала поняття «ворог народу». З 1921 по 1953 рр. за цією статтею в СРСР було засуджено майже 4 мільйони осіб. Її українським аналогом в українському Кримінальному кодексі була 54 стаття. Як сказав якось у 1940 році під час допиту майбутньому прем’єр-міністру Ізраїлю Менахему Бегіну, а тоді звичайному арештованому громадянину Польщі, слідчий НКВС: «Стаття 58 стосується кожного мешканця світу. Питання лише в тому, коли він потрапить до нас чи ми до нього».

На колір і смак товариш не всяк

Чи всім подобалося те, що робив у театрі Курбас? Чи всі сприймали його реформи? Звісно, що ні. Серед критиків – не тільки корифей українського побутового театру Панас Саксаганський (існують свідчення, що він навіть бачити Курбаса не міг), але й приміром, академік Сергій Єфремов. У своєму Щоденнику за 1923 рік Єфремов з властивим йому сарказмом розповідає про власні вкрай негативні глядацькі враження від постановки експресіоністичної драми Ґеорґа Кайзера «Газ». Не оминає й досить критичної характеристики самого Курбаса, представляючи його людиною самозакоханою і кар’єристом. Згодом, коли йшлося вже про іншу виставу – «Джиммі Гіггінс» за Синклером, Єфремов сумнівався, чи варто йому знову «йти на Курбаса» і дивитися, як «курбалесить Курбас Лесь». Слівце «курбалесить» було тоді на язиці в усіх противників нового модерного українського театру. Існує припущення, що першим слово «курбалесія» вигадав саме Панас Саксаганський. Дивуватися тому, що Сергію Єфремову був не до вподоби «Березіль» - теж не варто, адже академік був відданим, ще змолоду, народовцем. Утім, знавці театру, критики – схвально відгукувалися про Курбасів театр. Тут можна згадати хоча б самого творця експресіоністичної драми Ґеорґа Кайзера, який у березні 1922 року побував у Києві на постановці свого «Газа». Драматург заявив «що ні в Західній Європі, ні в Москві він не знаходив такого виразного і чіткого формою експресіоністичного мислення та втілення, як у курбасівському трактуванні його п’єси». Харків’янин Юрій Шевельов – майбутній мовознавець, юнаком бігав на вистави «Березоля». Враження від тих театральних дійств він зберіг на все життя. Якось, вже будучи на еміграції, у 1979 році він побачив на Единбурзькому театральному фестивалі виставу Роберта Стуруа за однією з п’єс Вільяма Шекспіра. І в цій постановці він одразу впізнав стиль «Березоля» далеких 20-их років…

Архівно-слідча справа Леся Курбаса (фрагмент). Галузевий архів СБУ
Архівно-слідча справа Леся Курбаса (фрагмент). Галузевий архів СБУ

Фабрикування справи

Новий, 1934 рік режисер зустрічав у московському ув’язненні. В анкеті арештованого, в графі соціальний стан записано скромне «син артиста». Перший протокол допиту – 17 січня 1934 року. У ньому Курбас між іншим зауважує, що служив у полку Січових стрільців. Але слідчий не звертає (чи робить вигляд) на цей факт жодної уваги – у нього інше замовлення – українського режисера звинувачували в участі в терористичній контрреволюційній «Українській військовій організації» (УВО), яка начебто готувала теракти проти вищого керівництва України. На запитання слідчого: «Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?» Курбас відповів: «Виновным себя не признаю». На це варто звернути увагу – цілком гідна і прогнозована відповідь, яка свідчить, що в арештованого, позбавленого волі Курбаса, залишається поки що останнє – власна мова і він нею володіє. Він заперечує абсурдне звинувачення. Невдовзі його позбавлять навіть цього останнього «привілею» – говорити від власної особи, права казати правду, відстоювати власну позицію і невинуватість. Морально зламана людина завжди слухняно слідує за мовою сильнішого, повторюючи нав’язані фрази. Про подібний феномен писало чимало науковців і письменників, щоправда, всі вони досліджували переважно німецький досвід за часів нацизму – тут можна згадати Віктора Клемперера, Жана Амері, Себастіана Гафнера, Бруно Беттельгейма, та багатьох інших.

Тим часом у Харкові були арештовані близькі до Курбаса люди, які під тиском чекістів давали свідчення і проти Курбаса, і проти себе, і проти всіх інших, кого знали. Слідча справа Курбаса базується фактично на свідченнях трьох арештованих – Михайла Дацківа, Івана Ткачука і Йосипа Гірняка, які були арештовані наприкінці 1933 року у тій таки справі УВО (Української військової організації). Дацків – уродженець Тернопільщини, український військовий і театральний діяч. У 1926 році був директором «Березоля». Іван Ткачук – журналіст, літератор, родом з Івано-Франківщини, колишній вояк УСС, очолював у Харкові літературну організацію «Західна Україна». Йосип Гірняк теж був родом з Тернопільщини, служив актором у «Березолі». Він – тогочасна театральна зірка. Про його шедевральну головну роль у курбасівсько-кулішівській політичній комедії «Мина Мазайло» 1929 року ходили легенди. Усі троє були згодом засуджені до таборів. Дацківа розстріляють у 1938 році, Ткачук після таборів повернеться до Львова, де помре у жовтні 1948. Гірняку теж вдасться вирватися з радянської неволі. В 1944 він разом із сім’єю емігрує на Захід, помре в 1989 році в Нью-Йорку, 93-річним, ледь-ледь не доживши до української незалежності. І зробить надзвичайно багато для збереження пам’яті про «Березіль» і Леся Курбаса зокрема.

Ось класичний зразок «зізнання» Івана Ткачука: «Вспомнил, что о терроре я говорил с членом контрревалюционной организации в «ВАПЛИТЕ» писателем Олесем Досвитним. Это происходило на улице, приблизительно в августе месяце. Я встретился с Досвитним, у нас зашел разговор о том, что меня бьют за его книгу «Кварцит» и что я не знаю, что делать, сказав ему, что за эту травлю нужно бить морду авторам статьи против меня. На это мне Досвитний ответил: «не морду нужно бить, а бить по голове, да так, чтобы и следа не осталось». Для меня было ясно, что Досвитний разделяет мою точку зрения о терроре…» Слідчий ставить інше запитання: «В показании своем от 21/ХІІ с.г. вы говорили о встрече с Остапом Вишней на квартире у Ирчана, где шел разговор о терроре. Расскажите об этом более подробно». Ткачук відповідає: «…Когда я зашел на квартиру, я застал у Ирчана Остапа Вишню. В квартире Ирчана был ремонт и они сидели в одной комнате и выпивали. Пригласили и меня. Нужно вообще сказать, что Ирчан и Остап Вишня, которые и раньше выпивали, в последнее время, в особенности – после самоубийства Хвилевого и Петра Гирняка начали как-то особенно пьянствовать. Остапа Вишню, как члена контрреволюционной организации, примыкавшего к Ваплитянской группе, я знаю давно… Начался у нас разговор с того, что в газетах начинают усиленно нас гонять, изолируя нас от украинской жизни. Показал я газету, где меня били за «Кварцит» и «Голубую кровь». Остап Вишня ответил, что все ерунда, что били и еще не так будут бить, основное, что уже нет Мыколы (говоря о Хвилевом), нет Мыколы, нет и украинской литературы…» На наступному допиті Ткачук обмовляє себе та товаришів, розповідаючи, буцімто вони готували теракти на Постишева, Балицького, Косіора і навіть на самого Сталіна. На запитання, хто керував підготовкою терористичного акта, Ткачук відповідає, що особисто Курбас. А він, Ткачук, безпосередньо мав нібито вбити Постишева. Йосип Гірняк під час допиту серед іншого сказав наступне: «Выстрел Хвылевого сыграл решающую роль в обстановке растерянности, охватившей организацию после первых арестов. Это была демонстрация протеста и призыв к борьбе…»

Перший протокол допиту арештованого Леся Курбаса (фрагмент). Фото зі справи. Галузевий архів СБУ
Перший протокол допиту арештованого Леся Курбаса (фрагмент). Фото зі справи. Галузевий архів СБУ

У Харкові

Поки в Харкові на Курбаса вибивали компромат з його товаришів, 25 лютого 1934 року самого режисера етапували з Москви до Харкова, а 2 березня 1934 року, уповноважена Слідгрупи СПО (секретно-політичного відділу) ГПУ УСРР легендарна Пера Гольдман постановила: «Арестованного Курбаса А.С. содержать под стражей в Спецкорпусе ГПУ УССР». Свідчення Курбаса в Україні кардинально змінюються. Вже 10 березня 1934 року з’явилася Заява Курбаса до Колегії ДПУ України: «Цим заявляю про своє цілковите і остаточне роззброєння у відношенні до Радянської влади і признання в тому, що належав до контрреволюційної організації УВО. Робота моя в організації розгорталася в театрі і мала за мету на театральному фронті спрямувати хід культурно-творчого процесу на Україні на буржуазно-націоналістичні рейки, виховання нових кадрів в націоналістичному духові, установлення зв’язків з другими театральними центрами других національностей для підтримання в них націоналістичних тенденцій… Маю сподівання на органи Радвлади, беручи на увагу абсолютну щирість мойого розкаяння і цієї заяви та наданих з нею дальших зізнань дадуть мені змогу не тільки жити, але й виправити заподіяну мною шкоду відданою працею на користь соціалістичної батьківщини». Далі все відбувалось по накатаній: допити, на яких режисер «зізнавався» і «каявся» у різноманітних антирадянських гріхах: «По линии репертуара – я сделал театр «Березиль» рупором ваплитянской драматургии, проводя через сцену в массы нацдемовскую идеологию «Народного Малахия», «Мины Мазайло» и тд. Только под давлением партийных органов и пролетарской общественности, я вводил в репертуар пьесы драматургов пролетарских»; «…моим старанием было отгородить театры Украины, ориентируя их на пример «Березиля» от русской драматургии…»; «Оппозиционность настроения в театре вызывалась и поддерживалась направлением ее не против Соввласти, как таковой, а против великодержавного шовинизма». Прикметно, що «між рядків» справи можна прочитати чимало цікавого. Приміром про голод в Україні, про політику примусової русифікації. На питання слідчого, в чому полягала його контрреволюційна діяльність у 1932-1933 роках, Курбас відповідає: «Вообще 1932 г. нужно считать переломным в жизни организации. Так, в связи с голодом в деревне, с хлебозаготовками, так и в связи с национально-культурной ситуацией, которая давала на наш взгляд высокие показатели прогрессивной русификации, подымались голоса за то, что дальше так невозможно и должен каким-то образом наступить категорический переворот…»; «…особенно после самоубийства Хвилевого, я использовал всякий удобный случай в разговорах с актерами… я часто подчеркивал свой взгляд на политику Постышева, как на политику, по своей природе великодержавную, сравнивал его с колониальным губернатором, называл его национальную политику фашистской, факты голода на Украине использовал в коллективе театра для разжигания националистических и активно антисоветских настроений…»

Сандро Ахметелі та Веріко Анджапарідзе. Приблизно 1920 рік // Фото: Національна парламентська бібліотека Грузії
Сандро Ахметелі та Веріко Анджапарідзе. Приблизно 1920 рік // Фото: Національна парламентська бібліотека Грузії

Знову грузини

Не обійшлося й без грузинської теми. Націоналістичні зв’язки з грузинськими колегами чекісти закидали і українським акторам, і режисерам, і письменникам. Під тиском слідства Курбас всіляко обмовляє себе, говорячи те, що власне хоче почути слідчий: «Задача состояла в том, чтобы завязать с грузинскими националистами личные связи, оживить в художественных кругах (особенно в театральных) националистические тенденции, пропагандировать сближение между украинскими и грузинскими националистами и создание единого междунационального антивеликорусского, тем самым, антисоветского блока»; «…я провел большую контрреволюционную антивеликорусскую агитацию при очень частых встречах…» Можна помітити, що ключове слово тут – «антивеликорусский»… Наприкінці 20-их, початку 30-их років Курбас співпрацював з першим державним Тбіліським театром ім. Шота Руставелі, який тоді очолював Сандро Ахметелі. У липні 1930 року театр ім. Шота Руставелі гастролював у Харкові, а вже наступного, 1931 року артисти «Березолі» поїдуть на гастролі в Тбілісі. Сандро Ахметелі був новатором грузинського театру й мав у Грузії таку саму репутацію, що й Курбас в Україні. Він, по суті, стояв біля витоків нового грузинського театру. Обоє були майже ровесниками (Курбас на рік молодший), обоє не лише орієнтувались на європейський театр, але й мали власну думку й власне бачення розвитку театрального мистецтва. Сандро Ахметелі арештують за наказом Берії у 1936, а в наступному, так само як і Курбаса, розстріляють. Його ім’я, так само як і ім’я Курбаса, буде заборонено навіть згадувати. Якось нарком освіти Радянської Росії Анатолій Луначарський – полтавець, випускник Цюріхського університету, хоча й затятий марксист і цинік, але людина вельми розумна, зауважив: «Мейєрхольду легше, він – реформатор, цим і сильний, тоді як Ахметелі та Курбасу доводиться не реформувати, а створювати, формувати, без усіляких поки що «ре»».

Фрагмент з протоколу допиту Л.Курбаса прокурором Крайнім. Архівно-слідча справа Леся Курбаса, Галузевий архів СБУ
Фрагмент з протоколу допиту Л.Курбаса прокурором Крайнім. Архівно-слідча справа Леся Курбаса, Галузевий архів СБУ

«…Чувствую себя как истерик после очень удачного лечения у доктора Фройда»

Прокурором у справі Курбаса був Лев Олександрович Крайній. Вони були майже ровесниками. Курбасові – 47, Льву Крайньому – 45. Доля заступника Генерального прокурора УСРР у спецсправах Льва Крайнього, причетного до фабрикації багатьох політичних справ і арештів в Україні, була вельми цікавою. До того як обійняти високу посаду він встиг не тільки послужити в органах ЧК, але й займався видавничим бізнесом, був редактором газет, журналістом, інколи навіть і вірші писав. У 1919 році, саме тоді, коли на театральному небосхилі сходила зірка Курбаса, волинянин Лев Крайній працював у Києві редактором газети Політвідділу військ ВУЧК «Красный меч». У ній друкувались запальні промови очільника Всеукраїнської «надзвичайки» Мартина Лациса, розстрільні списки, а також просякнуті ненавистю до старого світу вірші. У 1930 році Крайній написав книгу з промовистою назвою «Лицо врага». В 1937, під час Великого терору його самого теж арештують – звинуватять у гріхах молодості – «редагуванні буржуазних газет і приховуванні фактів біографії». Він ледве уникне розстрілу, а помре, виснажений хворобою, на засланні в Казахстані в травні 1943-го.

Враження від допиту Курбаса прокурором з нагляду за органами ДПУ Крайнім складається точнісінько таке саме, як і від читання тодішніх газет. Впадає в око те, що відповіді Курбаса, вірніше кажучи його мова, «підлаштовується» під запитання, мову прокурора, тобто, мова потенційної жертви «слідує» за апріорі сильнішою мовою якщо й не ката, то представника влади, а отже, за мовою самої влади, сповідуючи цілковиту покору, самозречення і самоприниження. «Вопрос: - Есть ли у Вас какие-нибудь жалобы на действия ГПУ. Может с Вами здесь плохо обращались. Принуждали сознаваться. Ответ: - Абсолютно никаких. Отношение ко мне во всех случаях было насквозь корректным и исключительно вежливое. Вопрос: - Чем объяснить то обстоятельство, что в Москве Вы не сознавались, а здесь начали говорить? Ответ: - Здесь я поддал острому анализу все свое политическое прошлое, исходя из позиций коммунистической партии, строго применяя ее политические критерии, я пересмотрел свои действия и оценил их по политическому существу… Вопрос: - Значит, до Харькова Вы упирались? Ответ: - Да, упирался. Вопрос: - Какие у Вас есть желания, на счет дальнейшего использования Вас? Ответ: - Прошу дать мне возможность работать по своей специальности, исправить и загладить свою вину перед Советской страной, на первых порах за пределами Украины… Вопрос: - Как Вы расцениваете свой арест и какие он по Вашему имел последствия? Ответ: - Мой арест личная катастрофа и катастрофа для меня общественная. Я сознаю, что теперь я в общественном смысле, по крайней мере, инвалид. Но как политический и творческий субъект я чувствую себя выздоровевшим, причем способ лечения подсказывает мне сравнение: чувствую себя как истерик после очень удачного лечения у доктора Фройда».

Щодо доктора Фройда: саме тоді, в 1933 році канцлером Німеччини було обрано Адольфа Гітлера, націонал-соціалізм став державною ідеологією, а по всій Німеччині показово спалювали книги невгодних режимові письменників і вчених: Ейнштейна, Маркса, Кафки, Манна, Гейне і самого Фройда. «Тільки наші книги? В минулі часи разом із ними спалювали б і нас…», - зауважив на це Фрейд, перефразувавши (свідомо чи ні) класичну фразу Гете. Психоаналітик і не підозрював, що досить скоро нацисти почнуть спалювати не тільки книги, але й самих авторів; щоправда, до апокаліптичних подій Голокосту вчений не доживе… Власне слова-посилання на Фройда були останніми словами режисера. 3 квітня заступник прокурора ГПУ УСРР Крайній видав висновок: «Курбас мною допрошен. Подтвердил все свои показания… Обвинительное заключение утверждаю (по ст.54-ІІ УКУССР). Предлагаю – Курбаса выслать в Казахстан на пять (5) лет спецконвоем». Що ж, доволі «гуманний» вирок – приміром для Остапа Вишні прокурор Крайній вимагав розстрілу. Вже 9 квітня 1934 року Судова Трійка при Колегії ГПУ УСРР постановила: «Курбаса Александра Степановича – заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая срок с 26/ХІІ-33г.»

Лесь Курбас у перші дні після арешту. Грудень 1933
Лесь Курбас у перші дні після арешту. Грудень 1933

Останній акт

Попереду у Леся Степановича Курбаса залишалося лише 3 роки життя: табори, зокрема сумнозвісний Соловецький табір особливого призначення (Соловецька тюрма ГУГБ НКВД СРСР) – той самий табір-монастир, над стінами якого літав дух першого українського соловецького в’язня – гетьмана Петра Калнишевського, а потім смерть 3 листопада 1937 року від кулі капітана Матвєєва в урочищі Сандармох. За рішенням Особливої Трійки УНКВД Ленінградської області від 9 жовтня 1937 року, Лесь Курбас «за агитацию и проявление террористических намерений» був засуджений до розстрілу. Підставою для такого рішення слугувала довідка за підписом начальника Соловецької тюрми ГУГБ НКВД СРСР – старшого майора держбезпеки Апетера і його помічника капітана держбезпеки Раєвського, яка, в свою чергу, базувалася на свідченнях тюремних донощиків. Варто також звернути увагу на формулювання самого обвинувачення: «…проявление террористических намерений». Людина власне нічого не скоїла, її звинувачують «у намірах» – і засуджують до розстрілу. Це одна з ознак виключно кримінального кодексу СРСР. У жодній демократичній країні світу подібних правових збочень не було. Прикметно, що саме за «терористичні наміри» був засуджений до 20 років таборів і український кінорежисер Олег Сенцов, що яскраво свідчить про абсолютну спадковість, юридичну тяглість каральних органів СРСР і судової системи нинішньої Російської Федерації.

Сандармох // Фото: Вікіпедія
Сандармох // Фото: Вікіпедія

Сумна післямова. Сандармох

Останній спочинок, якщо власне це можна назвати спочинком, Лесь Курбас, як і багато інших представників українського Розстріляного Відродження, знайшов у безіменній братській могилі в карельському урочищі Сандармох – розстрільному полігоні НКВС. Упродовж десятиліть Сандармох був занедбаною територією, і лише з жовтня 1997 року став меморіальною зоною, місцем вшанування пам’яті тисяч репресованих. Утім нині хмари над Сандармохом знову згущуються. Офіційній російській владі начебто замало репресій щодо інакомислячих – повним ходом йде «зачистка» історичної пам’яті. Зокрема закрито табірний комплекс «Перм-36» - де загинув Василь Стус і де відбували покарання чимало українських політв’язнів; відбувається і планомірний процес з дискредитації Сандармоха. На території кладовища одна з громадських історичних організацій під патронатом міністерства оборони Росії почала раптом шукати військовополонених червоноармійців, начебто розстріляних фінами під час Другої світової війни; карельського історика Юрія Дмитрієва, того самого, хто власне і знайшов на початку липня 1997 року масові поховання репресованих, повторно арештували; а зовсім нещодавно арештували й директора Медвеж’єгорського музею, до складу якого входить і «Сандармох» – Сергія Колтиріна. Пропагандистські російські ЗМІ виходять із промовистими заголовками на кшталт: «Вторая правда о Сандармохе». Цілком можливо, що незабаром ця сумнівна, фейкова «вторая» правда стане першою і єдиною, витіснивши на маргінес справжню. 30 жовтня в Росії відзначають День пам’яті жертв політичних репресій, що лунає за нинішніх політичних обставин як відвертий глум. А напередодні з ініціативи Міжнародного Меморіалу біля Соловецького каменю на Луб’янці відбувається меморіальна акція «Возвращение имен» - небайдужі росіяни впродовж дня зачитують прізвища репресованих. Поки що російська влада це дозволяє, хоча вже цьогорічну акцію мерія Москви намагалася заборонити, аргументуючи відмову «ремонтно-будівельними роботами». Із року в рік лунають над зловісною площею й імена репресованих українців: як давно загиблих, так і нинішніх політичних в’язнів чекістського режиму. Позбавлені абсолютно всіх прав, зокрема й права голосу – одні через насильницьку таємну смерть під час Великого терору, як Курбас, а інші через ув’язнення, граничну несвободу, коли влада вирішує, чи жити тобі, чи померти, як у випадку з Олегом Сенцовим, у них залишається останнє – право на пам’ять. А в нас – обов’язок пам’ятати.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-