Олекса Берест. Вічний лейтенант
О четвертій годині ранку 4 листопада 1970 року, так і не прийшовши до тями, у Ростові-на-Дону пішов із життя колишній воїн «Великої Перемоги», лейтенант у відставці, українець Олексій Прокопович Берест. Вісім місяців він не дожив до свого 50-ліття.
Напередодні, 3 листопада 1970 р., уранці, колишній фронтовик прокинувся в доброму гуморі, сповнений сил та планів на життя. Молодий дід ретельно поголився й навіть відвідав перукарню, наче насправді щось відчував... Надвечір Олексій Прокопович забрав із дитсадка п’ятирічного онука та повів Альошу додому. Попереду героя у справах дріботіла молода жіночка, тримаючи за руку доньку років 12 – мирній ідилії лейтенант запасу тихо усміхнувся.
Близько сьомої години вечора місто щільно вгорнула темрява. На роз’їзді “Сільмаш” вони зупинились, аби обачно перейти залізничну колію. До станції саме прибула міжміська електричка, і величезна юрба метнулась із платформи до автобусної зупинки, аби встигнути на вечірній рейс. Якесь дикунське стадо! Хтось штовхнув дівчинку на рейки, а на зустрічну колію тієї самої миті з-за складів з готовими комбайнами вилетів швидкий поїзд “Москва-Баку”.
Від жаху в дитини відібрало ноги. Багатоголосо загукав натовп, тепер – людськими зойками... Ті, хто на власні очі побачили катастрофу, що розгорталася перед ними, – усі без винятку – заціпеніли. Висмикнувши руку з теплої долоні онука, прожогом Олекса Берест метнувся на порятунок. З-під коліс локомотива дівчинку він встиг виштовхнути, а ось самому часу забракло... До того ж, рятівник зачепився широкою холошею за обшивку вагона, бо ж носив за тодішньою модою широчезні кльоші з трофейного бостону.
Удар виявився настільки потужним, що Олексія Прокоповича відкинуло далеко на перон. Лежав дід якусь хвильку, а потім спробував підвестися, зиркнув на врятовану дитину й ледь чутно покликав:
- Альошо!
Такими були останні слова ветерана. У сльозах п’ятирічний онук лементував:
- Ді-ду-сю, ді-ду-сю!.. – Поки юрба збиралася з розумом і тепер сміливо перешіптувалася, Альоша, один як палець, знайшов автобусну зупинку й поїхав додому.
…Того вечора господаря не дочекався кіт Боцман – він завжди проводжав Олексія Прокоповича на роботу до автобусної зупинки й зустрічав, коли той повертався. Того вечора господаря не зустріла жваво ворона з перебитим крилом, яка жила в сім’ї Берестів, у будинку по вул. Російській, 17. Лежала біля дверей вівчарка Альфа і тихенько скавуліла.
* * *
Далі, аби уникнути зайвої емоційності, стисло перекажу відповідний розділ із гарно написаної книжки “Берлінський Марінеску” (Севастополь, 2005), виданої військовим журналістом Сергієм Горбачовим (1961). Ось як пригадувала трагічні дні дочка героя, Ірина Олексіївна Берест:
- Ми з мамою, Людмилою Федорівною, сиділи вдома. Аж раптом прочинилися двері, і з порогу Альоша проплакав жахливу звістку:
- Мамо, нашого дідуся поїзд переїхав.
Ми метнулись до лікарні. Там, на операційному столі батько лежав білий, мов крейда. Побачивши рідних, він спробував підвестися, хоч би голову підняти. Тоді Людмила Федорівна, медик за фахом, замахала руками:
- Ти можеш, хоча б зараз, полежати спокійно! – а повернувшись до дочки Ірини, тихо мовила: – Немає більше у нас батька…
На їхніх очах санітарка винесла величезний таз крові.
Довго тягнувся час операції. Вийшовши до дружини, хірург констатував:
- Та він, повірте, ще сто років би прожив, аби не потяг! Всі внутрішні органи здорові...
* * *
Колишній фронтовик помер о четвертій годині ранку. Коли рідним повідомили, почав падати лапатий сніг. Навкруги вляглася якась вселенська тиша, лише годинник на руці покійного лейтенанта запасу гучно цокав. Відраховував час інших, чужий час?
Напередодні дружина Людмила Федорівна дорікнула чоловікові:
- Ти мені майже ніколи не дарував квітів!
А він відповів:
- Цього дня народження, любо, у тебе їх буде повно.
У Людмили Федорівни день народження був 7 листопада, а напередодні, 6 листопада, вони поховали батька. Олекса Берест мав рацію: всі кімнати квартири потопали у квітах...
6 листопада 1970 р., коли в Ростові-на-Дону Береста поклали в труну, до нього приходили попрощатися численні друзі та знайомі. І кожен переймався дивною напівпосмішкою покійного, немов той надсилав живим якийсь важливий знак. Знак співучасті, знак небайдужості, знак буденного героїзму.
Із труни вічний лейтенант дивувався:
- Чого це ви тут у такій кількості зібралися? Я лише вчинив так, як мав вчинити. Хіба ви б так само не зробили? Саме від вас особисто, мої любі, а не від когось іншого залежить усе, що діється на світі.
Його так і поховали – разом із рукавичкою онука – лікарі не змогли розтиснути намертво зціплений дідівський кулак.
* * *
|
У с.Горяйстівка Охтирського району, що на Сумщині, він народився 9 березня 1921 р. і став одинадцятою дитиною в бідній родині. Його батьки, Прокіп Ничипорович (1879-1932) та мати Христина Вакулівна (Вакумівна), зі шкури лізли, але годували та виховували шістнадцятеро (!) дітей. Важко працював Прокіп Ничипорович звичайним бондарем, за мізерну платню майструючи діжки для Тростянецького цукроварного заводу.
Із першою хвилею голодомору в Україні, у віці 11 років, Олексій Берест залишився круглим сиротою, котрим опікувалися старші сестри – Катерина (1913) та Марина (1914). Із його рідних братів і сестер у лихоліття вижила тільки половина – восьмеро. У жахливих злиднях трудитися довелося всім. Із п’ятнадцяти років Олекса різноробом допомагав дорослим збирати врожай. Саме на жнивах колишній шестикласник уперше побачив самохідну машину і засвітився мрією життя. У 1937 р. юнак закінчив курси трактористів від Чупахівської МТС, що наприкінці 1930-х років обслуговувала сорок колективних господарств по обидва боки річки Ташані; на Сумщині то була технічно потужна станція, її машинно-тракторний парк складали 102 трактори та 24 комбайни.
У жовтні 1939 р. хлопець пішов добровольцем у Червону Армію, у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу воював у Зимовій війні фінського народу проти Радянського Союзу 1939-1940 рр., де дістав подяку від командування за те, що врятував життя командира.
За два роки він перетворився на бувалого воїна. Від 22 червня 1941 р. зв’язківець Олексій Берест бився з гітлерівцями, у 1942-у – став командиром відділення. На думку командування, парторг окремої роти мав неабиякі організаторські та комісарські здібності, отож українця відправили на навчання до Ленінградського військово-політичного училища, що знаходилось у Шуї. Попри те, що старший сержант мав освіту лише у шість класів, його зарахували на другий курс, бо курсант мав бойовий досвід, виглядав обстріляним партпрацівником, мав репутацію авторитету в підрозділі.
У грудні 1943 - вересні 1944 р. тривало навчання, а потім молодшого лейтенанта направили служити заступником з політчастини комбата першого батальйону 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту. У підрозділі під командуванням капітана Степана Неустроєва (1922-1998) вони пройшли Польщу, переправилися через Одер та в запеклих боях увірвалися на вулиці Берліна.
* * *
Діялося ось воно як. Форсувавши річку Шпреє, батальйон капітана Неустроєва захопив приміщення нацистського міністерства внутрішніх справ і гестапо (Geheime Staatspolizei) на вулиці Принца Альбрехта, 8 (Prince Albrecht Strasse), яке бійці з-поміж себе назвали “будинок Ґіммлера”. Звідти до Рейхстаґа туристові рукою подати – хіба що, перейти велику Королівську площу (Königsplatz). Якихось 360 метрів…
Але були вони не туристами, а воїнами. За всіма фортифікаційними правилами, той майдан, здавалося, не здолати. Площу перетинала широченна траншея, наповнена водою: скрізь – намертво зведені укріплені окопи, доти, дзоти. Одразу було видно: Рейхстаґ готували до кругової оборони, бо всі вікна заздалегідь замурували цеглою. Під різними кутами гітлерівці прострілювали кожен столичний метр.
За наказом першого коменданта Рейхстаґа, командира 756-го стрілецького полку, також етнічного українця полковника Ф.М.Зінченка, о 22:50 30 квітня 1945 р. лейтенант Берест виконав бойове завдання і встановив прапор Військової ради 3-ї ударної армії на куполі Рейхстаґу. Це, так би мовити, офіційне повідомлення. Але…
За участь в операції обидва сержанти, відповідно – росіянин та грузин, стали Героями Радянського Союзу, а офіцера нагородили… лише орденом Червоного Прапора. Бо… українець? Ні, маршал Г.К.Жуков не шанував політпрацівників, як стверджував колишній член Військової ради 1-го Білоруського фронту генерал-лейтенант К.Ф.Телеґін, ось і викреслив (особисто) Олексу Береста. Це одна з версій.
* * *
Інша версія – ще суворіша. Офіційні документи на подання сержанта Михайла Єгорова та молодшого сержанта Мелітона Кантарію на звання Героїв Радянського Союзу подали 31 травня 1945 р. – у тих паперах українець просто не фігурував. Минув рік після Великої Перемоги. Жадаючи відновити історичну справедливість, 3 серпня 1946 р. кандидатуру Олекси Береста знову (повторно) особисто подали на найвищу в СРСР нагороду: командир полку Федір Матвійович Зінченко (1902-1991), командир дивізії генерал-майор Василь Митрофанович Шатілов (1902-1991), командир корпусу генерал-майор Максим Іванович Чередниченко (1911-?†).
В офіційному поданні звертали на себе увагу ключові слова: “Під його керівництвом сержант Єгоров та молодший сержант Кантарія підняли над Рейхстаґом Прапор Перемоги”. Утім, на той час 1-й Білоруський фронт, по-перше, уже розформували. По-друге, маршал Ґеоргій Жуков став головнокомандувачем Радянської військової адміністрації в Німеччині. По-третє, 20 серпня 1945 р. хтось владною рукою накреслив резолюцію: “Кр. Знамя”. І досі українські історики не дізналися, хто це поставив вирішальний підпис?
Тим часом встановленню Прапора Перемоги в Берліні радянське командування надавало величезного значення. Таких стягів – прямо в Берліні – пошили дев’ять. Ще неосвячені порохом святині заздалегідь роздали дев’ятьом дивізіям 3-ї ударної армії, які вели бої у центральній частині Берліна й зусюдибіч наступали на Рейхстаґ. Найбільше поталанило бійцям 150-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Василя Шатілова, які отримали прапор із п’ятикутною зіркою, під нею – серп і молот, а праворуч, унизу полотнища, біля древка – №5.
Скільки ви живете, стільки й брехала вам радянська пропаганда з її постановочною фронтовою кінохронікою документаліста Романа Кармена: група випрасуваних та одягнених з голочки солдат хвацько мчить сходами Рейхстаґа, а двійко сміливців, зі знанням справи, встромляють прапор у фронтон, наче в пластилін. Той кремлівський голлівуд відзняли фронтові оператори заднім числом – удень, 2 травня 1945 р., коли основні битви в Західній Європі вляглися.
* * *
Війна завжди кривава і… кумедна. Про це багато що свого часу оповів військовий кореспондент газети 150-ї дивізії “Воїн Батьківщини”, старший лейтенант Василь Субботін (1921-2015), який 30 квітня 1945 р. під час штурму Рейхстаґа особисто перебував у розташуванні батальйону капітана Степана Неустроєва. Виявляється, “великий і могутній” Радянський Союз штурмував Берлін… навмання, наосліп, навпомацки.
Як згодом зізнався начальник політвідділу 150-ї дивізії підполковник Михайло Артюхов:
- Реальних карт Берліна у нас не було. Випадково, у захопленому трамвайному депо (!!! – О.Р.) я побачив на стіні величезний план міста, метра півтора на півтора. Ось його я і забрав про всяк випадок.
У збірці оповідань “Як закінчуються війни” Василя Субботіна, виданій 1968 р. у московському “Воєнвидаві”, є окреме оповідання, що називається “Який Рейстаґ брати”. Там відтворена ось така курйозна ситуація:
- Якщо капітан Неустроєв, зустрівшись із рейхстаґом, довго не йняв віри, що перед ним справді… Рейхстаґ, то майор Самсонов питав себе: “Рейхстаґ-то рейхстаґ, та чи той це?” Переполохані полонені стверджували, якщо він їх правильно зрозумів, – вони й гадки не мали, який рейхстаґ радянським солдатам потрібен...
- Телефоную полковнику Олексію Негоді (командир 171-ї стрілецької дивізії. – О.Р.), і обережно запитую: “Полонені кажуть, є ще один рейхстаґ. Може, це не той? Товаришу полковнику, дайте команду, який мені рейхстаґ брати?”
Комдив завагався та відповів, жартуючи: “Та беріть цей, що ближче до тебе… Якщо виявиться, що він не той, що нам потрібен, – візьмете й інший...” Пізніше з’ясувалося: другий “рейхстаґ” був… будівлею технічних служб імперського уряду.
- Але нам пощастило, – продовжував Самсонов, – цей рейхстаґ виявився тим самим, який нам був потрібен...
* * *
Коли 30 квітня 1945 р. з підвалу швейцарського посольства розпочався штурм, Королівську площу гітлерівці залили свинцем. Атака зведеного батальйону захлинулася… Першим із прапором 756-го стрілецького полку зірвався і полетів уперед рядовий-білорус Петро Миколайович П’ятницький (1913-1945), за ним метнулися інші бійці. Просто на східцях Рейхстаґа прапороносця зрізала ворожа черга. Тоді стяг підхопив командир відділення молодший сержант Петро Щербина (1926-1981) родом із села Скелька Василівського району Запорізької області та за мить прив’язав знамено до колони будівлі.
Паралельно з 1-м батальйоном Степана Неустроєва на перший поверх увірвалися й воїни стрілецького батальйону майора Василя Давидова (1913-1968).
І не тільки вони, бо кожен підрозділ мав за честь захопити символічне лігво ненависного ворога. Зокрема інший комбат, майор Костянтин Самсонов (1916-1977) зі 171-ї дивізії перед атакою також викликав вправних розвідників – молодшого сержанта Михайла Єрьоміна та червоноармійця Григорія Савенка – дав їм прапор і суворо наказав:
- Як захопите Рейхстаґ, поставите.
Коли почався загальний штурм, бійці діяли в бойових порядках; одного з них – Михайла Єрьоміна – поранило, але разом із Григорієм Савенком вони все-таки завдання виконали: устромили другий червоний прапор над Рейхстаґом… у пробоїну в стіні над центральним входом до будівлі. Закріпити стяг не було чим, і молодший сержант Михайло Єрьомін зірвав з пораненої голови бинт, аби міцно прив’язати древко.
* * *
Запеклий бій тривав не за поверхи, а за кожен метр. Тим часом радянські воїни поступово просувалися вперед, й у віконних отворах, на колонах, над дверима, у залах дедалі більшало червоних стягів та прапорців. Але Прапору Перемоги дістатися до купола поки не щастило. Це завдання виконала розвідгрупа лейтенанта Олексія Береста у складі сержанта Єгорова та молодшого сержанта Кантарії.
Високий на зріст, кремезний, дужий, а головне – досвідчений воїн Олекса Берест, котрий лейтенантом став буквально днями, коли батальйон увійшов у Берлін, уміло знищував ворогів, які чаїлись у засідках на різних поверхах, розчищаючи дорогу побратимам. Зізнатися, проворних, але дрібних розвідників українець підсаджував, коли на шляху траплялися обвалені гарматними пострілами сходи. На дах вони вибралися утрьох. Рухалися майже навпомацки: купол Рейхстаґа палахкотів, і дим виїдав очі. Тим часом із дахів сусідніх будівель гітлерівці вели кинджальний вогонь…
Пекло вони перетнули і міцно, солдатськими ременями примотали стяг на видному місці – до бронзового копита кінної скульптури над головним під’їздом. Після цього група спустилася сходами вниз. Ні, не чаювати на радощах, а продовжити запеклий бій усередині Рейхстаґу із добірними частинами СС.
* * *
Важко повірити, але саме 30 квітня 1945 р. Прапор Перемоги над Рейхстагом таки піднімався. Більше того, піднімався двічі. На початку 1960-х рр., коли почалася довгоочікувана відлига, до редакції прогресивної на той час газети “Комсомольська правда” Олексій Берест особисто написав сповідального листа.
Зокрема, проливалося багато світла на історичну правду:
- Переді мною командування поставило бойове завдання очолити й забезпечити встановлення Прапора Перемоги. У стрімкому кидку ми увірвались у ледь відкритий прохід центрального входу будівлі, двері якого були підірвані гранатою. Саме тоді за моєї безпосередньої участі прапороносцями, а саме: товаришами Кантарією та Єгоровим, – на одній із колон центрального входу в Рейхстаґ було закріплено армійський Прапор №5. Це сталося вдень, о 14.30, 30 квітня 1945 р.
Проте і командування, і лейтенант Берест розуміли: червоний стяг, закріплений розвідниками на колоні адміністративної будівлі, – це зовсім не те саме, що Прапор Перемоги, який для всього світу майорітиме НАД Рейхстаґом.
Близько 22-ї години того ж таки дня зі штабу 150-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії надійшов новий наказ. Як саме його виконувати, лейтенанту Бересту дозволили організувати тактично. Командир відділення, українець Петро Щербина відібрав десять бійців, які склали потужну групу бойового прикриття. Аби перенести Прапор №5 із фронтону будівлі на дах, писав у листі до газети “Комсомольської правди” Олексій Берест, “товариші Кантарія та Єґоров відв’язали наш стяг від колони Рейхстаґа. За вогневої підтримки ми почали рухатися гвинтовими сходами на дах. Оскільки артилерійськими обстрілами сходи в окремих місцях було зруйновано, нам доводилося утворювати живу драбину: ставав я, на мене чіплявся товариш Кантарія, а на нас обох – товариш Єґоров. На фронтоні Рейхстаґа радянський Прапор Перемоги замайорів о 22.50”.
Того листа до “Комсомольської правди” ніколи не було надруковано.
* * *
Вважаєте, на цьому – раз! – і Друга світова війна в Берліні закінчилася? Три щасливі герої під оплески гарно вбраних гостинних німкень зі смаженими сосисками на тацях злізли з даху й заходилися святкувати за банкетним столом? Ой, леле…
Рейхстаґ обороняли добірні частини СС, які чинили шалений опір.
О четвертій годині ранку 1 травня 1945 р. Олексу Береста розбудив командир 1-ї роти, старший сержант Ілля С’янов і радо повідомив:
- Товаришу лейтенанте, німці викинули білий прапор, чуєте? Фріци готові вести переговори, але з офіцером не нижче полковника.
- Ти забув, хто я за званням? – буркнув українець та перевернувся на інший бік.
Того дня під час штурму Рейхстаґа найвищим чином від 150-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії вважався сухорлявий і невисокий комбат капітан Степан Неустроєв. Він побоявся, що за такої комплекції та зросту гітлерівці просто не повірять, що перед ними – полковник Радянської Армії. Отож на роль кремезного переможця висунули українця – лейтенанта Олексія Береста, котрий насправді видавався билинним героєм – живим втіленням “російського Івана”.
- Треба так треба, – буркнув українець. А сам собі прогарчав:
- Та без нас ви й Гітлера не впіймаєте…
Для початку він гукнув солдата і попросив злити з фляги воду, аби з обличчя змити кіптяву боїв. Потім непоспіхом, наче вживаючись в образ, вічний лейтенант узув хромові чоботи, накинув на гімнастерку чужу довгу шкірянку, зняв із політрука капітана Матвєєва новенький кашкет із малиновою околицею, запалив цигарку та мовчки почав пильнувати, як двох інших “парламентарів” перевдягали в заяложені тілогрійки без нашивок та розпізнавальних знаків. Незабаром вони й почвалали до німців: попереду легендарний “полковник” Олексій Берест, позаду – його капітанистий “ад’ютант” Степан Неустроєв, а за ними – неголений і замурзаний солдат-автоматник Пригунов, котрого на Одері нещодавно звільнили з табору військовополонених, де він добре навчився белькотіти по-німецьки.
* * *
Коли Берест запропонував нацистам скласти зброю, якийсь полковник закобенився: мовляв, його гарнізон за чисельністю перевершує радянські підрозділи:
- Вас тут чоловік триста, не більше. Коли ви атакували – ми підрахували... Тоді як нас – удесятеро більше.
- Он воно як… Гаразд. Тоді я зроблю останню пропозицію: ви негайно складаєте зброю, бо живими ми вас звідси не випустимо... – І для більшої переконливості зиркнув на годинник, демонструючи, що балачки припиняються.
Як того вчили в академіях, німецький оберст (полковник) узявся доводити Бересту, мовляв, радянський батальйон у німців у “лещатах”, а потім зажадав, щоб їм дозволили, не складаючи зброї, відступити в район Бранденбурзьких воріт.
- Ти, фріце, вважаєш, ми дійшли до Берліна, аби вас, падлюк, випустити? Якщо негайно не складете зброю, ми вас отут усіх передушимо!
Німецький оберст почав комизитися:
- Пане полковнику! Парламентарі так не спілкуються!
- Чуєш, фріце, ми не в Москві з тобою балакаємо, а в Берліні, – відрубав Берест. Думаєш, я дійшов до столиці Німеччини, аби ти мені умови нав’язував?
На знак згоди, його “ад’ютант” Степан Неустроєв, у якого всі груди сяяли в бойових орденах, хвацько клацнув підборами.
- Гаразд, – промимрив оберст, – я доповім своєму командуванню, що ви пропонуєте нам проходити через ваші бойові порядки.
Підкреслено мляво Берест козирнув; поцвякавши бойовими нагородами, “ад’ютант” Степан Неустроєв – за ним. Дорогою у розташування частини капітан Неустроєв і солдат-перекладач чули, як “полковник” Берест лаявся ледь чутно:
- Падлюка! Поганець! Мерзотник!
* * *
Та, коли парламентарі ледь вийшли у вестибюль, один есесівський офіцер, котрий супроводжував переговірників, вистрілив Олексі Бересту просто в спину! Але від переляку… не поцілив. У дурня лейтенантистий полковник розрядив парабелум – і знову зчинилася жахлива стрілянина.
Набої в українця невдовзі закінчились, і він стояв, сховавшись за статуєю кайзера Вільґельма, беззбройним. До радянського “полковника” прожогом метнулися двоє гітлерівців. Виламавши напіввідірвану руку металевої статуї, кайзерівською рукою Олекса Берест розтрощив голову одного з нападників; другий есесівець ззаду намертво вчепився лейтенанту в горло.
Тільки тоді на допомогу командирові підскочив солдат-перекладач із гранатою. Широко замахнувшись, замість гітлерівця він вліпив у спину… лейтенантові, зірвавши при цьому запобіжне кільце. Вислизнула з рук бойова граната, дзиґою закрутившись по підлозі. Рішення належало прийняти блискавично. Розчепивши руки гітлерівця, Олекса Берест підняв фріца у повітря та й кинув на гранату. Німця намазало по стінах, хоча радянському офіцерові зачепило ногу. Нашвидку перев’язавши рани, товариші перенесли пораненого в безпечне місце, а самі продовжили бій. Зарядивши тоді пістолет, 24-річний Олексій Берест більше набоїв не шкодував.
Тієї ж самої ночі, до ранку 2 травня 1945 р. гітлерівці, які залишались у підземеллях Рейхстага, організовано капітулювали. Аби остаточно принизити чванькуватих нацистів, перемовини про здачу залишків гарнізону Рейхстаґа вів з боку зведеного радянського батальйону старший сержант 1-го батальйону капітана С.А.Неустроєва Ілля С’янов.
* * *
Із Збройних сил Олексій Прокопович Берест демобілізувався лише у 1948 р., звільнившись із посади заступника начальника з політчастини передавального радіоцентру вузла зв’язку Чорноморського флоту. Демобілізованого старшого лейтенанта офіцери й матроси проводжали в Севастополі аж на вокзал. Шкодували, що доводиться розлучатися. Дорослі люди щиро називали його, 27-літнього воїна, батьком.
Сім’я Берестів із двома дітьми вирушила на батьківщину дружини, медсестри Людмили Федорівни (у дівоцтві – Євсеєвої). Спочатку молода родина оселилася в передмісті Ростова-на-Дону – селі Покровському Неклинівського району, куди приїхали голі й босі: одна валізка та вузол із білизною. Потім подружжя оживило хатку померлого сусіда. То було ще те житло – підлога земляна, стіни саманні біля самої підлоги, дах очеретяний. Перше десятиліття цивільного життя Олексі Бересту довелося трудитися звичайним робітником: він працював вантажником на третьому млинзаводі, завальником на “Продмаші”, піскоструминником на “Ростсільмаші”.
Зціпивши зуби, найдовше Олекса Берест працював у сталеливарному цеху, поки не став бригадиром. Як не спокушали бойового офіцера кар’єрою по “партійній” лінії, ніколи він так і не погодився. Маючи занадто непоступливий характер, колишній воїн важко звикав до мирного життя: пристосовуватися не вмів, компромісів із совістю не визнавав, відтак місце роботи доводилось раз-у-раз змінювати.
Олексій Прокопович Берест працював головою ДТСААФ у Пролетарському районі, заступником директора Остров’янської МТС Орловського району, заступником директора з політчастини на Червоноармійській МТС в Орловському районі, директором Неклинівського відділення кінофікації.
* * *
Подальша доля колишнього фронтовика склалася драматично, адже вдачу Олекса Прокопович мав незламну, а часи були суворі. Отож нажив він собі купу ворогів, коли родина жила в селі Покровському під Таганрогом, а голова сім’ї завідував Неклинівським районним відділом кінофікації. Одного дня у лютому 1953 р. із Ростова таємно прибув ревізор і під час кіносеансу в Синявці виявив кримінал: народу в залі виявилося більше, ніж проданих квитків.
Зі звинуваченнями чинуша з’явився до Береста, тримався нахабно.
- Що ж ви, мерзотнику, перевірки влаштовуєте за моєю спиною? – обурився завідувач. – Шукаєте вихід, то я вам допоможу.
Невдовзі його посадили під арешт. Цілком ймовірно, бо наполегливо старший лейтенант шукав правди і вголос розповідав про свою участь у встановленні червоного Прапора Перемоги над Рейхстаґом… За кілька тижнів почали дошкуляти слідчі: завели кримінальну справу, звинуватили в усіх смертних гріхах.
На слово бойовому офіцеру віри не йняли, а одного дня гидко запитали:
- Це ще слід перевірити, де і як ти воював… Мабуть, тепленьке місце обіймав? Чи й узагалі – фашистам служив? Чекай, ми тебе виведемо на чисту воду!
Ухопивши дрібного бідолаху за грудки, не на жарт розлютився Берест і з другого поверху викинув слідчого. Разом зі стільцем. А сам пішов до сусіда Петра Семеновича Цуканова, старшини міліції у Покровському:
- Я щойно бридкого мента викинув.
- Прокоповичу, ну, викинув так викинув, – почув у відповідь.
На жаль, той подвиг йому не подарували, хоча 17 свідків довело його непричетність до інкримінованого, винною ж у всьому виявилася нечиста на руку касирка.
* * *
Директора Неклинівського відділення кінофікації звинуватили у збитках на 5665 карбованців та 14 квітня 1953 р. засудили до ув’язнення у пермських таборах – на десять років. За амністією термін скоротили вдвічі; що прикметно, сам засуджений про це радянську владу так і не просив.
Повернувшись на волю, Олексій Прокопович Берест працював простим робітником у сталеливарному цеху на заводі “Ростсільмаш”. Родині вдалося оселитися лише за 6 км від Ростова-на-Дону, у селищі Фрунзе – у слободі приватної та двоповерхової забудови на кордоні Олександрівського гаю, з одного боку, та Кізитериновського яру – з іншого. У 1960-х роках кілька разів до них, у квартиру на першому поверсі двоповерхового будинку, пишно приїздила родина Неустроєвих, дивуючись жахливій комуналці, де мешкали Берести з двома дітьми:
- У тебе що ж, навіть телефона немає?
Коли чоловіки добряче випивали й спомини про Рейхстаґ наверталися на вологі очі та розв’язані вуста, “ад’ютант” Степан Неустроєв частенько знімав із грудей свою Золоту Зірку Героя Радянського Союзу, тицяв її Олексію Прокоповичу й зізнавався:
- Льоша – на, вона – твоя.
Знаєте, що відповідав п’яненькому москалику українець?
- Ну, досить...
Чому? Хоч коли показували б по телевізору якісь військові свята чи паради, він одразу вимикав приймач. Теревенити лейтенант у відставці не любив. Хоча, за великим рахунком… Разом із капітаном Степаном Неустроєвим протягом півтора року вони з боями пройшли всю Польщу, воювали на Одері та під Берліном. І ні один, ні другий за півтора року не отримали ні підвищення по службі, ні нового звання.
* * *
За бойову відвагу в німецько-радянській війні 1941-1945 р., особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстаґом Указом Президента України №753/2005 Віктора Ющенка Олексію Бересту 6 травня 2005 р. присвоїли (посмертно) звання Героя України з врученням ордена Золотої Зірки. Здавалося б, нагорода знайшла свого Героя. Та ні, виявляється!
Коли 2010 р. суд скасував надання звання Героя України для Степана Бандери та Романа Шухевича, голова Луганської обласної організації ВО “Свобода” Дмитро Снєгирьов, як «хід у відповідь», подав до Донецького окружного апеляційного суду позовну заяву про скасування та визнання недійсним Указу Президента України Віктора Ющенка від 6 травня 2005 р. про присвоєння звання “Герой України” Олексієві Бересту.
Мовляв, той також помер до 1991 року й не був громадянином України.
Зрозуміло, що Донецький суд вирішив залишити Бересту О.П. статус Героя на тій підставі, що позивач... пропустив річний термін звернення до адміністративного суду.
* * *
…Як пригадувала дочка героя Ірина Олексіївна Берест (… -2018):
- За кілька днів до загибелі тато голосно кричав уві сні. Мати його розбудила, розпитала, що трапилося. І батько розповів, що йому наснилося, начебто його в бою важко поранено й він помирає.
- Господь із тобою, скільки можна про війну згадувати, – крізь сльози заспокоїла дружина. – Краще давай кудись підемо – в театр чи музей, а ще – купиш квіти. Ти так давно не дарував мені квіти.
- Справді, – погодився Олексій Прокопович. – На день народження, обіцяю, у тебе буде багато квітів.
* * *
Після побаченого на залізничному роз’їзді “Сільмаш” та усього затим пережитого онук Альоша вічного лейтенанта тривалий час заїкався. Дитину навіть довелося лікувати кілька років, але юнь справилася з тимчасовою вадою.
Прізвища врятованої героєм дівчинки родина Олекси Береста так і не знає.
Старші пригадували, що на похорони на маленькому Олександрівському кладовищі (колишнє кладовище станиці Олександрівської, що нині стало частиною Пролетарського району Ростова-на-Дону) вони з матір’ю приходили, грошенят принесли. Та родичам загиблого тоді, повірите, було не до відвідин, а більше врятована дівчинка не зголошувалася.
Олександр Рудяченко. Київ
