Микола Лисенко. 1. Пробудження лева

Микола Лисенко. 1. Пробудження лева

984
Ukrinform
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

У середу, 24 жовтня (6 листопада) 1912 року в Києві від інфаркту зненацька помер Микола Лисенко, знаменитий український композитор, піаніст, хоровий диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Як переповідали очевидці, великий музикант буденно збирався на лекції до улюбленого музично-драматичного училища, як на порозі квартири йому стало зле. Наостанок основоположник національної класичної музики ворухнувся, підвів угору правицю, – так він завжди робив, коли починав грати. Потім хворий якось гучно дихнув, ніби людина зо сну. Але цього разу рука Миколи Віталійовича безсило опустилась і більше не піднімалась... “Батька української музики” не стало за якихось двадцять хвилин.

Такими запам’яталися останній порух, останнє зітхання, останні миті гетьмана української музики. Негайно хворого вклали, гукнули по допомогу. Але… Рвучко до ліжка метнулися кращі лікарі – й блідими відступили; один знайшов сили і сповістив:

- Його серце перестало битись.

Буття припинилось, життя тривало. Чи не вперше завжди приязне обличчя покійного набуло невластивого композитору виразу – суворе, чуже всьому живому.

Будинок по вулиці Маріїно-Благовіщенській, 95
Будинок по вулиці Маріїно-Благовіщенській, 95

Далі діялося те, чого Київ, кажуть, ніколи не бачив. Панахиди за покійним правилися щодня. Бо ховали небіжчика аж на п’ятий день після смерті, у неділю, 28 жовтня (12 листопада) 1912 р. Не встигали приїхати рідні Миколи Віталійовича та численні депутації з інших міст. Ще звечора в суботу тіло в труні на руках винесли з будинку у Володимирський собор. Лише домовину винесли з хати, поставили надворі, на Маріїнсько-Благовіщенській, 95-б (нині – Саксаганського), де промайнули вісімнадцять останніх років життя музиканта, та почали правити літію в дворі, як подвір’я запрудив люд. Вулицю Благовіщенську – теж.

Похорон М. В. Лисенка. 1912 р.

Похорон М. В. Лисенка. 1912 р.

…Коли на кладовищі на віко пробудженого лева полетіли грудки землі, на очах яма зникала, а могила виросла. Київську “Громаду” тішив один, але вкрай важливий момент: Святе Письмо й Псалтир лунали українською мовою. Почалася нова епоха української національної культури.

*   *   *

Микола Віталійович Лисенко народився 10 (22) березня 1842 р. у с.Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (нині – Глобинський район Полтавської області) у родині дворянина, полковника Орденського кірасирського полку Віталія Романовича Лисенка (1810-†?). Його ескадрон дислокувався у гетьманському місті Крилові (Новогеоргієвськ) Кременчуцького повіту. Плин часу бере своє, тепер давнє місто затоплене водами Кременчуцького водосховища.

Віталій Романович Лисенко
Віталій Романович Лисенко

Батько майбутнього композитора був високо освіченою людиною, духовно пов’язаною з декабристським рухом 1825 р., а, коли вийшов у відставку в чині “полковника з мундиром”, обирався повітовим маршалком – предводителем дворянства Таращанського і Сквирського повітів, а схилі віку затято опікувався етнографічними дослідженнями рідного краю. Жвавий, дотепний, чудовий оповідач до останку залишився патріотом, людиною української ідеї.

Тим часом, мати, Ольга Єреміївна з дому Луценків, походила з полтавських поміщиків, але освіту спочатку здобула у Санкт-Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, а потім – за кордоном. Людина надзвичайного розуму, серйозна, освічена, як на свій час, вона, з одного боку, читала, писала, спілкувалася переважно французькою мовою, а, з іншого боку, дуже любила і добре зналася на російській поезії. Розмовляти французькою, та ще й спонукати до цього решту членів родини, ніколи Ольга Єреміївна не тримала за мету.

Ольга Єреміївна Лисенко
Ольга Єреміївна Лисенко

Як не велося б, але рід продовжувався, і в сім’ї відставного полковника В.Р.Лисенка, окрім Миколи, з’явилися ще: один син – Андрій (1851-1910), хто обрав фах медика, служив судновим лікарем 2-го Чорноморського флотського екіпажу, плавав на кораблях “Тамань”, “Буг”, “Петербург” та шхуні “Саун-Су”, був заарештований за участь у революційному русі, висланий до В’ятки та наприкінці життя тяжко хворів, – і сестра, акторка-аматорка Софія (1850-1937). Вона, хоч і була троюрідною сестрою Михайла Петровича Старицького (1840-1904), але пішла за нього заміж.

*   *   *

Як пригадував свояк композитора, український драматург, театральний діяч, один з корифеїв побутового театру Михайло Старицький, хто, залишившись 1852 г. круглим сиротою, виховувався у родині дядька – Віталія Романовича Лисенка:

- Перше виховання нашого композитора було поведене на аристократичний лад: чиста французька мова, вишукані манери, танці, уміння невимушено триматися у вітальні – ось що вимагалося від дитини … Пізніше відомий російський поет Фет (Афанасій Афанасійович Фет; 1820-1892 – О.Р.), хто служив у тому ж Орденському полку (ад’ютант командира полку, де батько М.В.Лисенка командував ескадроном – О.Р.), навіть дорікав Ользі Єреміївні, що та вчила сина спершу азбуки французької, і взявся особисто навчати хлопчину російської. Через те, що на уроках Афанасій Фет змушував учня писати букви олівцем, останній став чіплятися до офіцерів з проханням дати олівця, за що в полку дістав прізвисько “Карандашик”.

Мудрими і сумлінними вихователями, які з дня у день прищеплювали любов до українського побуту та народної мудрості, виявилися двоюрідні дід та бабуня Миколи, за материнською лінією – Микола Петрович та Марія Василівна Булюбаші, саме їм належало село Гриньки і шістьма сотнями душ кріпаків.

*   *   *

Отож у Гриньках славетні козацькі традиції шанували: коли народився онук Коля, відсалютували двома пострілами зі старовинних запорізьких гармат, що задля святкових урочистостей стояли посеред двору Булюбашів, та ще й кріпацький оркестр ушкварив, бо дід Петро при садибі такий тримав.

Олена Пчілка, 1867 р.
Олена Пчілка, 1867 р.

В авторському нарисі про Миколу Лисенка українська письменниця та громадський діяч Олена Пчілка (справжнє ім’я – Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова; 1849-1930) згадувала, що бабуся композитора Марія Василівна Булюбаш доводилася сестрою “славетному полтавцю, математику Остроградському”. В їхньому будинку в Гриньках, розташованих неподалік Устимівки Кременчуцького повіту, і виховувався майбутній композитор. Бабуня не просто кохалася на українських піснях, а часто зимовими днями та вечорами запрошувала заручених дівчат-покоївок, загадувала їм шити придане, а при тім співати – на власний розсуд: весільних та інших пісень.

- Кохалася в тім. Можливо, що через ті хори українська пісня найперше влилася чулою й дужою хвилею в серце малого Миколи, – висловлювала припущення Олена Пчілка. – Бо тільки українське село у ті давні часи, зберігало мову, казку, пісню.

Ледь-но побачивши, що хлопчик хилиться до музики Ольга Єреміївна не винаймала вчительку гри на фортепіано, а особисто взялась навчати дитину. За інструментом син мило тішив успіхами, а, починаючи із шести років, - вражав музичною пам’яттю та чистотою гри. Як згадував свояк Михайло Старицький:

- У ті роки, крім початкового навчання, Колю вчили грати на фортепіано; ці заняття він любив, особливо – гру в чотири руки, і взагалі здобував у музиці швидких успіхів. Техніка давалась надзвичайно легко, з перших уроків музична пам’ять виявлялась у незвичайних розмірах; шестирічна дитина вражала вправністю і чистотою гри, навіть у певній мірі почуттям при виконанні складних п’єс. Крім того, з дивовижною легкістю хлопчик засвоював мотиви і підбирав їх з гармонізацією на роялі.

Михайло Старицький

Михайло Старицький

Ще в першому класі, себто років у дев’ять, Микола Лисенко написав доволі пристойну польку – із вправним розвитком теми, звучною гармонізацією. На ділі розуміючи, як слід підтримувати юний талант, до дня народження старшого сина Віталій Романович партитуру видав у Києві друкарським способом.

*   *   *

Від домашньої освіти слід було переходити до гармонізації в суспільстві, і 1852 р. батько відвіз Миколку до київського пансіону С.Л.Вейля. Там, на вулиці Фундуклеївській, дворянських дітей три роки ретельно готовили до вступу в гімназію. Через занадто суворе ставлення педагогів та погане харчування буквально за три місяці пансіонера перевели до приватної “школі з повним утриманням”, як пригадувала Олена Пчілка, очолюваної “заблуканим французом” паном П.І.Ґодуенрм; в 1-й Київській чоловічій гімназії він не перший рік викладав французьку та відкрив на Катерининській вулиці (нині – Липська) власний пансіон.

Хоча за утримання “хуторян” у Кловському палаці на вулиці Виноградній (нині – вул. Пилипа Орлика, 8) Поль Ґодуен брав чималі гроші – 600-700 рублів на рік, з музикою та іноземною мовою, у закладі на Липках звичаї були суворі. Свого часу мсьє служив у французькій армії барабанщиком, тож шляхетних паненят у гімнастичному залі пансіону – у присутності високоповажного інспектора Тимофія Івановича Пристюка, по суботах, раз на тиждень, але багатьох, – шмагали різками.

Кловський палац - резиденція Верховного суду України, 2011 р.
Кловський палац - резиденція Верховного суду України, 2011 р.

Що гарно для звичайних пансіонерів, ніяк не підходило юному таланту. Отож за рішенням матері, навчаючись у Ґодуена, старший син додатково брав уроки музики: спочатку – у викладача-теоретика, чеха Карела Нейнківча. То був химерний педагог – сам не грав на фортепіано, але вмів так дохідливо пояснювати, так навчити словом, що учні виявляли вражаюче туше, взагалі, тонко розуміли музичну фразу.

…Коли “панич Коля” приїхав на вакаціях в Гриньки, його польська гувернантка Розалія, тонкослізна пані Розалія Іванівна, почувши філігранну гру Карандашика, збентежилась і… на радощах розплакалася. За рівнем успішності київський пансіон Ґодуена хлопець закінчив серед кращих випускників. Вихователька очам не вірила: у той час, коли однолітки з ранку до вечора на березі Сули плавали чи рибалили, навіть у літню спеку Nikolá двічі (!!!) на день сідав за інструмент, аби поліпшити виконавську техніку. Така затятість вигострювали дивовижну музичну пам’ять: досить було один-два рази підлітку виконати матеріал за партитурою, вже втретє велику п’єсу колишній пансіонер грав напам’ять.

*   *   *

Маючи 13 років, без особливих труднощів у 1855 р. Микола Лисенко вступив до 2-ї Харківській чоловічої гімназії, що стояла неподалік Благовіщенського базару, навпроти Благовіщенської церкви. Навчальний заклад справді був привілейованим – в період 1846-1903 рр. його вихованцями стали лише 997 юнаків, з-поміж яких – видатні вчені Ілля Мечников, Олександр Потебня, Микола Сумцов та інші.

Музику гімназистам викладали композитор, піаніст-віртуоз і диригент Микола Дмитрович Дмитрієв (1829-1893) та австрійський чех, кандидат музичних мистецтв Йосиф Імануїлович Вільчек (1832-1889). Талановитий підліток швидко здобув популярність у місті, як концертуючий піаніст. Юнака запрошували на вечори, прийняття, бали, салонні концерти у попечителя Харківського навчального округу П.В.Зинов’єва, де публіку він частував фортепіанними сонатами Моцарта, Бетховена, вальсами Шопена, імпровізуючи на теми українських народних пісень.

Про наполегливість троюрідного брата, у мемуарах Михайло Старицький написав:

- Попри посиленні заняття в сьомому класі (1858 р. – О.Р.), Микола не відривав жодної години від музичних вправ і посувавсь у цій справі вперед і тільки вперед. Крім “пальцеламних етюдів”, він вивчав тоді Шопена, знайомився з Шуманом і старанно працював над до біса тяжкими тур-де-форсами Ліста. У педагога музики Йосифа Вільчека (по неділях), разів два на місяць, збирались рамками різні музичні артисти і вправлялись у камерній музиці. Незмінно Лисенко вів фортепіанну партію. Іноді ці вечори розтягувалися з ранку до ночі..

*   *   *

Закінчивши восени 1859 р. гімназію зі срібною медаллю, юнак вступив на природничий факультет Харківського університету. Що викликало особливу симпатію, молодий талант не перетворився ні на відлюдника, ні на зубрилу; віртуоз не розчинився в багатогодинних заняттях інструментом, не заховався у вежі із слонової кістки. Микола Лисенко залишався звичайним українським юнаком, щоправда, вродливим юнаком, хто не пропускав поважних зібрань і молодіжних забав, відвідував модні салони, де вправно танцював, кількома мовами вів світські бесіди та легковажно крутив голови місцевим вродливицям.

Під час концерту на одному із званих вечорів студент-красень зачарував віртуозною грою одну панночку зі знаної в Харкові аристократичної родини. Перебуваючи під враженням виконаних творів Шопена, а особливо п’єси “Le Réveil du Lion, Op.115” (“Пробудження лева”) Актона де Контського, якась красуня, особисто не знайома з артистом, зняла з грудей золоту брошку з самоцвітом і пришпилила молодому піаністу на сюртук, “наче орден”:

- Щиро прошу прийняти, як нагороду за вашу неперевершену майстерність, яка полонила мене! – лише й вимовила вона збентежено.

За кілька тижнів коштовність Микола Лисенко подав як лот до лотереї, збір зібраних коштів від проведення якої призначався на підтримку бідних студентів. Харків допоміг ступили на терени етнографії, аби дбайливо збирати, документувати і залишати для нащадків безцінну минувшину. Ще гімназистом Микола Лисенко захопився українською старовиною, а “українська національна вдача” (Олена Пчілка) стала свідомим у житті вибором.

Олена Пчілка

Олена Пчілка

*   *   *

З огляду на те, що у 1860 р. через матеріальні проблеми на постійне мешкання батьки переїхали до Києва, разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким Микола Лисенко перевівся до Імператорського університету Святого Володимира. О тій порі студент фізико-математичного факультету узявся регулярно збирати фольклор та гармонізувати народні пісні. Мандруючи селами із товаришами, нотний матеріал студент нотував скрізь: на вакаціях, гостюючи у рідні, під час свят, відвідуючи родини знайомих.

М. В. Лисенко - студент Київського університету, 1861 р.
М. В. Лисенко - студент
Київського університету, 1861 р.

Зокрема Різдво та Новорічні свята 1861 р. Микола Лисенко провів на Полтавщині, у сім’ї товариша-студента, майбутнього автора українського славеня Павла Чубинського (1839-1884). Із хутора Чубинського, що лежав за сім км під Борисполем, він повернувся із збіркою нових пісень. Згодом другокурсник упорядкував зібрані фольклорні матеріали. Взагалі, за життя Микола Віталійович записав понад 1500 українських народних пісень та виконав понад 500 опрацювань пісень – або для голосу з фортепіано, або для хору.

Як це відбувалося на практиці свідчила Олена Пчілка:

- Міні відомо з розповіді пані Варвари Житецької, про завітання Миколи Лисенка на село, вкупі з Павлом Житецьким, для збирання пісень (під той час, як обидва кінчали київський університет). Се було в Кременчуцькім повіті; приїхали вони до родичів Житецького, а від них ходили на вулицю, де зібралися хори селянської молоді. Обидва, в козацькому вбранні, з мужицькою мовою на устах, звертали велику увагу: се здавалося чудним. Отже, їх перше цуралися, боялися лихих “паничівських жартів”... Однак незабаром побачили, що в сих паничів нема пустого на думці, що вони дійсно цікавляться піснями; тоді й дівчата й хлопці охоче співали їм. Микола Віталійович записав дуже гарні полтавські мелодії й зазначив особливості гуртового нашого співу в Полтавщині. Коло того ж часу товариші Миколи взялись постачати йому відомі їм пісні українські; а між були вони з різних кутків українських: Свідницький (письменник і фольклорист Анатолій Патрикійович Свідницький; 1834-1871 – О.Р.) співав подільських, Константинович (учитель, громадський діяч Микола Олександрович Константинович; 1844-1889 – О.Р.) – чернігівських і т.д. й т.д.

*   *   *

У те десятиліття в середовищі київського студентства свідома і могутня течія національно-українського напрямку стала, як ми кажемо, модним трендом. Тут панувала атмосфера щирого патріотизму. Ясна річ, це сприяло формуванню М.В.Лисенка не тільки, як музиканта, але й як громадського діяча. Досить швидко студент перетворився на активіста організації київської інтелігенції “Стара громада”, що опікувалася культурно-просвітницькою діяльністю. А ще юнак працював у кількох гуртках, пов’язаних з етнографією, викладав у недільних школах, заснував і керував студентським хором, влаштовуючи концерти. Чому він старався в усіх сил?

Йшлося про порятування української народної пісні від забуття, а отже – порятування самої української пісні від загину. Відтоді жоден концерт у Києві, жоден спектакль не минав без прямої участі Миколи Лисенка – залюбки і кожному старшокурсник Київського університету ставав до помочі у тій справі.

Як пригадував Михайло Старицький:

Кандидат природничих наук Микола Лисенко, 1865 р.
Кандидат природничих наук
Микола Лисенко, 1865 р.

- Микола Лисенко стрімко перемінився і почав доводити всім: не тільки з народом, а й між собою – слід розмовляти по-українському, аби зробити мову культурною і своєю. Якщо тоді Микола менше займався класичними етюдами, зате він більше створював музику в українському дусі. Крім того, де Лисенко не з’являвся, негайно ж створював хор, яким сам брався диригувати.

Із відзнакою студент закінчив 1 червня 1864 р. фізико-математичний факультет Київського університету – “за розрядом природничих наук”, а у травні наступного року захистив дисертацію на ступінь кандидата природничих наук – за темою “Розмноження нитчастих водоростей”. Та не про сите розмноження, не про комфортний міщанський комфорт далі йшлось у житті.

*   *   *

Існували небезпеки й іншого ґатунку. У бурхливому вирі громадського життя, за активною позицією легко було загубити музику, мовляв, вона – щось другорядне, те, що не на часі й може до повного звільнення почекати. Минулося. Якщо у митця зникає сенс життя, дихати в революції йому нічим. Тож, як не бракувало часу, але всі роки навчання в університеті, у вільний від лекцій час природознавець Микола Лисенко прагнув надбати якомога більше… музичних знань та вмінь.

З дитинства він вірив: головна мета його життя – Музика. Ретельно юнак вивчав опери Михайла Ґлінки, Олександра Дарґомижського, Олександра Сєрова, знайомився з музикою Роберта Шумана і Ріхарда Ваґнера. До першої половини 1860-х рр. належать спроба студента написати авторську музику до мелодрами “Панське болото” (пізня назва – “Не судилось”) Михайла Старицького, партитура якої, на жаль, не зберіглася.

Сильних доля випробовує побутом, слабких – ламає кар’єрою. По закінченні Київського університету, у 1865-1867 рр. випускник працював у Таращі на посаді мирового посередника. У тому ж містечку офіцером драгунського полку, сталося так, служив і батько, Віталій Романович Лисенко. У вільний від імператорової служби час, Лисенки… збирали фольклор і видрукували розвідку “Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах”.

*   *   *

Микола Лисенко, 1868 р.
Микола Лисенко, 1868 р.

Велика мета звільнення української пісні від утискань вела далі. І восени 1867 р. юнак залишив Україну, аби студіювати піаністику в Лейпцизькій консерваторії (Conservatorium der Musik). На рік за навчання доводилося платити 80 талерів. Ціни тамтешні на голову не налазили: голландська сорочка – два талери, пляшка бургундського – один, винайняти на місяць двокімнатне житло – дев’ять талярів, рояль на місяць – чотири. За кордоном, хто не був, грошей усім завжди бракує.

Довелось і про це подбати. Почалося бурхливе концертне життя українського піаніста. Як свідчила чеська преса, зокрема 28 грудня 1867 р. у золотій Празі відбувся надзвичайно успішний концерт піаніста Миколи Лисенка, у програмі якого пролунало багато українських пісень, оздоблених в оригінальні фортепіанні аранжування. Його педагогами на різних етапах навчання у Лейпциґу ставали: диригент та очільник Ґевандґауз-оркестр Карл Рейнеке (Carl Reinecke; 1824-1910; фортепіано, лекції з композиції та оркестрування); один із найкваліфікованіших придворних музикантів Європи, богемський віртуоз Іґнац Мошелес (Ignaz Moscheles; 1794-1870; фортепіано), котрого Людвіґ ван Бетховен просив особисто виконати фортепіанні переклади власних опер; скрипаль і композитор Фердинанд Давід (Ferdinand David; 1810-1873; клас ансамблевої та оркестрової гри), колишній концертмейстер Ґевандґауз-оркестру, запрошений на посаду самим Феліксом Мендельсоном; один з кращих інструменталістів Старого Світі Ернст Венцель (Ernst Ferdinand Wenzel; 25 1808-1880; фортепіано), близький товариш Брамса і Шумана, вихователь універсального генія з Норвегії Едварда Ґріґа; інші.

Лейпцизька консерваторія
Лейпцизька консерваторія

Відчуваючи власну місію – відродження і розбудова національної музики, Микола Лисенко ніколи не забував про головне. В якій би іпостасі, він не знаходився, в яких би обставинах не опинився, у Західній Європі завжди слід залишатися активним пропагандистом свідомого українства, нашої “національної вдачі”. Не випадково, сумуючи за батьківщиною, у Лейпциґу він написав перший значний авторський твір – “Заповіт”, поклавши на музику безсмертні слова Тараса Шевченка. Ось тут скажу: мав право, бо особисто впрягався за поштив до Кобзаря.

*   *   *

Власне не навчанням єдиним жива молодість.

Коли траплялися вільні вечори, у столиці Саксонії Микола Лисенко відвідував Лейпцизький театр (Oper Leipzig) на Августус-плац, 12, міські картинні галереї, церкву Св.Томи, Ґевандґаус (Gewandhaus; філармонія). Тамтешнє концертне життя справило на українця глибоке враження. З листів до рідних поставав образ спостережливого піаніста, який помічає важливі професійні деталі, вдумливого патріота, котрий вбирає лише те, що вважає доцільним та корисним своєму краю. Зокрема, у Лейпциґу українець опанував гру на скрипці й органі, брав додаткові лекції з композиції й теорії музики.

У житті за кордоном завжди слід віднайти доречний баланс – між корисним і важливим, звабливим і зайвим. Окрім “пальцеломної піаністики”, гастрольного графіка та насиченої консерваторської програми окремим рядком у закордонному навчанні стали лекції з музично-теоретичних дисциплін: складний контрапункт, імітація, канони, хорали на певний мотив. Їх читали автор підручників гармонії (1853), фуги (1859) і контрапункту (1872) Ернст Фрідріх Ріхтер (Ernst Friedrich Eduard Richter; 1808-1879; теоретичні дисципліни:) і німецький теоретик музики, органіст Роберт Папперіц (Benjamin Robert Papperitz, 1826-1903; теоретичні дисципліни: поліфонічні варіації на cantus firmus, фуга). Там, ймовірно, вперше відчув, що саме йому доведеться під національну музику підводити сучасну теоретичну базу.

І тут, зненацька, не питаючись дозволів, у життя 26-річного студента увірвалося велике кохання. Юнак зустрів неприступну Ольгу, яка, не повірите, мала ірландсько-французьке коріння! Рятуючись від наполеонівських війн у Європі, її предки з батьком Олександром Олександровичем де О’Коннором (Alexander de O’Conner; 1810-1885) опинились аж… на Полтавщині. Там він виріс, пошлюбив 16-річну Анастасію Миколаївну з дому Лисенків (1834-1902) і народив дочку Ольгу. Ось чому дівчина з ірландським коренем нічим не відрізнялася від бідових українок: розумна, вродлива, співуча. Це попри те, що Ольга Олександрівна О’Коннор (1850-1930) Миколі Лисенку доводилася… троюрідною племінницею і була молодшою на вісім років. Ну, то ви самі знаєте:

- Дай серцю волю – заведе в неволю.

*   *   *

У рідному селі нареченої, у Миколаївці (нині – с.Троїцьке Глобинського району Полтавської області), де свого часу народився дід П.І.Чайковського, 30 липня 1868 р. пара обвінчалася. А у вересні того року 18-річну Ольгу О’Коннор чоловік забрав із собою до Лейпциґа, там молода дружина також розвивала музичних хист, студіюючи вокал. Виявилося, Ольга О’Коннор-Лисенкова володіла прекрасним сопрано. Першою саме ця співачка виконала роль Оксани в першій вітчизняній опері, як тоді писали, – “малоруської опери” на чотири дії “Різдвяна ніч”. Її прем’єру 25 січня 1874 р. у приміщенні Київського міського театру дало Товариство українських сценічних аматорів. Спектакль створили: Олександр Ліндфорс (лібрето), Микола Лисенко (музика), Михайло Старицький (драматургія), а також запрошений задля режисури поет Павло Чубинський.

Дивина, та й годі. Сьогодні якось навіть не віриться, що проворну й метку Оксану в класичній опері грала… ірландка. Та складно не довіряти такій поважній літописиці мистецької епохи, а головне – учасниці вистави, письменниці Олені Пчілці, котра стверджувала: саме таку полтавську дівчину, “чарівниченьку”, уявляв собі Микола Гоголь, малюючи постать Оксани в “Ночі перед Різдвом” (1832):

- Надзвичайна краса, чарівний погляд карих очей, зальотний усміх, знадливість усього поводіння химерної вродливиці! Власне такою була Ольга Олександрівна, така принада була в кожному її рухові! Здавалося, що за таку Оксану сердешний Вакула (актор Олександр Русов – О.Р.) дійсно міг “і чортові душу віддати”!

Зі зрозумілих причин, українськомовної преси тоді просто не існувало, отож перші рецензії на київську виставу з’явились у російських виданнях. Зокрема, “Санкт-Петербургские ведомости” вмістили статтю “Малорусская опера в Киеве”:

- …не только прибавилось новое музыкальное произведение к числу тех, которыми начинает богатеть русское искусство, но, что гораздо важнее последствиями, выступает на свет новый тип в этом искусстве.

Не більше й не менше.

*   *   *

Оточення завжди вражала творча продуктивність Миколи Лисенка: 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Тараса Шевченка – 88), 40 хорових творів, серед них чотири кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічні твори (симфонія, фантазія, увертюра), камерно-інструментальні, з них – 60 фортепіанних. Але починалося все з малого. У жовтні 1868 р. з’явився друком перший авторський випуск обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано. Їх було 40, і це число стало обов'язковим для наступних випусків. Крім практичного призначення, ці партитури мають величезну етнографічну цінність.

У 1869 р., маючи 27 літ, Микола Лисенко завершив Лейпцизьку консерваторію, опанувавши чотирирічний курс за два роки. Фінал виявився блискучим. На випускному іспиті українець феноменально виконав 4-й концерт Соль мажор, ор. 58 Людвіґа ван Бетховена для фортепіано з оркестром, виконав так, що про виступ із неприхованою пошаною написали німецькі (!!!) журнали.

Додому він повертався із солідним творчим багажем. У Саксонії студент створив кілька інструментальних творів, зокрема першу частину симфонії та симфонічну увертюру “Ой запив козак, запив”, струнний квартет та тріо. Тоді ж Микола Лисенко написав перші камерно-вокальні твори на слова Тараса Шевченка: “Заповіт”, “Ой одна я, одна”, “Туман, туман долиною”. У Києві молодий віртуоз відновив концертні виступи, але вже в новому статусі – професійний піаніст, тоді як на шмат хліба доводилося заробляти педагогом музики, навчаючи грі на фортепіано.

1 лютого 1870 р. в залі Дворянського зібрання (на його місці, на Майдані Незалежності, – тепер Будинок профспілок) соліст дав знаменитий концерт. Було виконано чотири п’єси Шумана, фантазію “Мандрівник” Шуберта, п’єси з власної сюїти. Тоді ж прозвучало й кілька творів з першої Лисенкової серії “Музики до Кобзаря” у виконанні співака-аматора М.Богданова. Виступ набув широкого розголосу. Відтоді квитки на Лисенкові концерти розкуповувались заздалегідь, а слухачі приїжджали навіть із інших губерній.

Відчуваючи зацікавленість публіки кінця 1870-х рр. він виступав не лише у Києві, а й у Полтаві, Чернігові, Катеринославі тощо. Взагалі, соліст здійснив чотири великих турне Україною: 1892-1893, 1897, 1899, 1902 рр. Щоразу революційну навіть за формою програму складали два відділи: у першому – артист виступав, як піаніст, виконуючи власні твори, а також уривки з улюблених опер Миколи Римського-Корсакова, Олександра Даргомижського, Михайла Ґлінки, п’єси Ґеорга Ґенделя; у другому – співав хор, якому Микола Віталійович акомпанував на сцені.

*   *   *

Відколи у Києві виникла організація української інтелігенції “Стара громада”, що діяла в 1859-1876 рр., за свідченням Олени Пчілки, молодий композитор негайно став до роботи із народної просвіти:

Київська Громада, 1874 рі.; 18-й ліворуч - Микола Лисенко
Київська Громада, 1874 рі.; 18-й ліворуч - Микола Лисенко

- Увійшовши у “Громаду”, Микола знайшов ґрунт для свого артистизму, як музики. У “Громаді”, при тому поклонінню всьому народному, була в широкому вжитку й українська пісня. Співали багато… На зібрання приходили часом не тільки члени, а й просто знайомі господарів, у чиїх хатах тривали збори. Приходили навіть і не українці, а сторонні люди, навіть інших національностей, – щоб побути в ідейному українському товаристві, послухати наших пісень. Великі співочі збори часом відбувалися не в хаті, а надворі: наприклад, у садибі Матвєєва (ректор Київського університету, доктор медицини Олександр Павлович Матвєєв; вул.Тарасівська, 5 – О.Р.). (Була така, із великим садком, на “Новім строєнії” – друга назва нового району: Либідська, на пустинній місцевості вздовж лівого берега р.Либіді недалеко від університету – О.Р.). Скрізь лунали українські пісні, співані великим гуртом. Тепер се здається дивним і було б навіть неможливим.

Що тут скажеш, то було покоління, яке ні від кого нічого не чекало, бо те, що їм було потрібно, ніхто, за винятком них самих, не міг їм дати. Отже, у 1872 р. двоє збратаних товаришів – Михайло Старицький та Микола Лисенко – заснували у Києві Товариство українських сценічних аматорів. Хтось же, для початку, в опереті та опері, між якими в Україні тоді ніякої різниці не бачили, – мав ставити аматорські вистави. Тихою сапою тандем ентузіастів поступово обріс командою. І тоді на професійній сцені вони поставили 13 власних п’єс! “Як ковбаса та чарка, то минеться и сварка” (1872), “Чорноморці” (1872), “Різдвяна ніч” (1874), “Андріашіада” (1877), “Утоплена” (1883), “Наталка Полтавка” (1889), “Енеїда” (1910), “Ноктюрн” (1912) тощо.

На цьому вони не зупинилися. Безперечно, музичний театр – іграшка коштовна, утримувати яку здатні монархи, щонайменше – графи та князі. Коштів лібретист та композитор потребували шалених. Тому Михайло продав батьківське село Карпівка, а коштами вклався у справу. Так виникла відома трупа корифеїв, про яку Іван Франко написав:

- Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до, ні після.

Минуло одне-друге десятиріччя, й провідні актори української трупи Михайла Старицького отримували гонорари вищі, аніж зірки Імператорської сцени у двох столицях Імперії, мали кращі декорації та ліпші костюми, а, зрештою, приватний національний театр Старицького гастролював всією Росії за величезного успіху.

*   *   *

Нагадаю, історично перша вистава Українського Музичного Театру в Києві відбулася 5 (17) грудня 1872 року в приміщенні початкової школи (перший в Україні фребелівський дитячий садок працював до обіду, 1871) сестер Марії та Софії Ліндфорс, що діяла по вулиці Фундуклеївській, 21 (нині – Богдана Хмельницького; будинок не зберігся). Тоді, у великій залі, яка сполучалась із бельетажем з балконом, Товариство українських сценічних аматорів показало публіці своїх “Чорноморців”; автор лібрето (за мотивами п’єси “Чорноморський побит на Кубані” класика української кубанської літератури Якова Кухаренка) і постановник – Михайло Старицький; автор опери – Микола Лисенко.

Як для зародження мистецького руху, початок виявився довельми успішним. Частина арій із “Чорноморців”, зокрема вихід козака Кабиці “Казав мені батько, щоб я оженився”, невдовзі стали сприйматися як… українські народні пісні та набули широкого розповсюдження – як у міщанському, так і в селянському середовищі.

(Закінчення буде)
Олександр Рудяченко. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-