Кого і про що я просила у печерах Лаври
Насправді, у Лаврі останніми роками нічого не змінилося – якщо абстрагуватися від творців церковної кризи, від людей, які окупували її адмінбудівлі, і розуміти під Лаврою літургійне життя та печери, паломників і туристів, кафе та іншу торгівлю.
Тут так само чудово співають чернечі та семінарські хори, частина братії тут, до речі, незважаючи на збитковість пастухів, – громадянськи абсолютно осудна і щиро релігійна, у печерних храмах – ті самі богослужіння, тут в кафе так само смачно готують, а Преподобні печерські вислуховують всіх прихожан.
Я прийшла сюди в п'ятницю, щоб переконатися, що Лавра спокійна, а ще хотіла поговорити зі святими у печерах і піти на могилу попереднього митрополита – Блаженнішого Володимира.
Втім, попри удавану незмінність, дещо тут все ж таки помінялося.
КІОСК НОМЕР 1: АФОН ВЖЕ ЗАКРИТИЙ, ЄРУСАЛИМ СКОРО ЗАКРИЮТЬ, БУДЕМО ЇЗДИТИ ДО РОСІЇ
Я підходжу до книжкового кіоску, такі розкидані по всій території Лаври. Продавчиня говорить на жвавому суржику, продаючи послушнику якісь молитовники.
- Ох, хочу в Россию, – говорить послушник.
- Да. И я хочу, на Соловки, – погоджується продавчиня. – А что, Афон закрыт уже?
- Так нельзя же ехать. И в Иерусалим скоро будет нельзя, – ділиться думками послушник. – А то вот поедем, причастимся, все как надо. А потом, что – исповедь в Киеве? Эпитимья? Нет, лучше я на Соловки. Надежнее.
- А че с Афоном-то? – перепитує продавчиня.
- Ну, у них вроде там, папизм какой-то завелся...
Я вивчаю вміст книжкових полиць. З задоволенням помічаю, що звідти прибрали треш-літературу авторства попа-шпигуна з РФ Андрія Ткачова; не знаю, хто у 2014-му спровадив цю духовно хвору людину з України, але хто б це не був, – досі вдячна. Потім з посмішкою помічаю новинку – архиєрейську мазь, яка, якщо вірити табличці, виготовляється особисто архієпископом, включає 20 компонентів, бджолині складові, камфору, отруту і дуже допомагає проти болю в суглобах.
Продавчиня дивиться на мене підозріло. Але її підозрілість миттєво зникає, коли я прошу продати мені товсту і недешеву книжку – Житіє схиархімандрита Зосими.
Житіє Зосими, якому приписують духовне наставництво над "отцами" Донбасу, Нусенкісом і Януковичем, мене хвилює тільки в одному аспекті. Я вірю, що старці, ченці, які мали надприродні здібності – частина аскетичного досвіду нашої церкви. Але у мене останні чотири роки є гострий інтерес: де закінчується їхнє справжнє життя і починається творча політично-шовіністична переробка їхньої спадщини спецслужбами Росії? Тому що репутація (слава) праведника навряд чи буває незаслуженою, але те, що потім, після смерті праведника, починають виробляти з його словами та заповітами політично мотивовані адепти "триединого русского мира" – це зовсім інша історія.
Я беру велику книгу про Зосима просто щоб зрозуміти, де закінчується правда і починається брехня. Всі журналісти вміють читати такі речі професійно, досить критично.
Я надивилася ще одну книгу – психотерапію грецького ченця, але відкладаю її і йду далі.
ПЕЧЕРИ: КОГО І ПРО ЩО МОЖНА ПРОСИТИ
Я заходжу в печери, де лежать нетлінні мощі преподобних. У моєму творчому досьє давним-давно був матеріал про чудеса, які досі тут відбуваються. Про них розповідали мені свого часу аж ніяк не екзальтовані бабусі, а віруючі, освічені Лаврські провідники по печерах. Тому не тільки стародавні літописи, але й сучасний досвід говорить, що просити тут київських святих можна і треба.
Я так і роблю. Спочатку дякую їм за автокефалію та зняття анафеми (до речі, серед них є і греки) і обмінююсь з ними думками, що зараз, як і тисячу років тому, як і після Хрещення, до Києва із Константинополя прийдуть освіченість, церковна тактовність і гарний смак.
А потім іду підземними коридорами і, зупиняючись перед кожним, прошу про щось важливе саме сьогодні.
Заздалегідь обмовлюся, що я не вірю, що мощі можна вивезти з печер кудись до Москви. Тому що вся історія говорить – це нікому не вдавалося. Преподобні самі не давали себе вивезти. Та й варто розуміти, що преподобні печерські – частина київської історії, дуже нашого Єрусалиму, вони в інших місцях може і приживуться, але це буде не те...
Але про що я просила?
Нестора Літописця, якого богослови вважають покровителями богословів, а журналісти – покровителем журналістів, попросила про напоумлення священиків і про те, щоб множилися і їхні знання, і їхня любов.
Онуфрія Мовчазного, якому моляться базіки з проханням позбавлення від гріха пустослів'я, я прошу, щоб закрив уста одному митрополиту та священноархимандриту Лаври і підказав йому, що молитовну працю варто поєднувати з розумовою.
Мученика Євстратія – щоб зміцнив від образ іноплемінників (росіян) його тезку в архієпископському сані, який зараз працює на благо Єдиної Помісної.
Усіх немовлят (Івана Мученика і Віфлеємських, убитих за наказом царя Ірода), а також преподобних отроків (у дальніх печерах є і такі) попросила про упокій душі немовлят, яких відмовилися відспівувати клірики Московського патріархату, а також про тих священиків, які водили дітей "перехрещувати", оскільки перше хрещення було у Київському патріархаті. Втім, про просвітління розуму цих неосвічених кліриків теж помолилася.
Усіх затворників печерських попросила просвітити розум, засліплений єрессю "русского мира".
Усіх проскурників (адже вони на кухні) і Прохора Лободника з печер попросила всілякими земними благами допомогти священикам, які зазнають матеріальних труднощів через автокефальну позицію.
Двох князів – Феодора Острозького та Миколу Святошу – попросила про розум для світської влади. Щоб, допомагаючи нам у будівництві єдиної помісної, вони через якийсь час змогли залишитися в церкві як прості парафіяни, ні про що не просячи її натомість.
Іллю Муромця і Тита-Воїна попросила про допомогу українським воїнам, які перебувають на фронті й тим, хто повернувся додому.
Дванадцять преподобних грецьких майстрів (їхня келія передує підземній церкві на ближніх печерах), а також Аліпія Іконописця я попросила, щоб вони вирішили проблеми з храмами: де треба – побудували, де треба – приборкали роз'єднані громади і навчили їх служити в храмі по черзі.
А не так давно славетного митрополита Філарета (Амфітеатрова) попросила, щоб дарував здоров'я одному митрополиту Київському і всієї Русі-України з таким же ім'ям, якого свого часу вигнали з Лаври.
У Дальніх печерах мені пощастило потрапити на акафіст: і якийсь час я слухаю хор парафіян, і навіть отримую на лоб хрестик масла мироточивих глав.
Якщо бути чесною, не все було гладко. Коли я вийшла з Ближніх печер, я спробувала у Хресто-Воздвиженському храмі подати заупокійну записку. В ній було чотири імені: двох журналістів і двох чоловіків, чиї дружини – журналістки.
- Двоє з цих людей – парафіяни УПЦ КП і УАПЦ, – кажу я продавчині з Хресто-Воздвиженського храму.
- Извините, матушка, за таких не беру, – дивлячись на мене абсолютно холодним поглядом, каже літня продавчиня.
- Але обидві ці людини – герої України, – кажу я.
Вона, до цього просто повернула мені записку, раптом передумує, повільно бере її, акуратно складає навпіл і, з якимось торжеством дивлячись мені у вічі, рве на дрібні шматочки.
- Ваше блаженство, подивіться, що вони витворяють з нашою церквою...
Сказавши це, я якийсь час мовчу, наче чую відповідь:
- Це пройде. Потерпіть.
КІОСК НОМЕР ДВА І ПРИТЧА З ФЕЙСБУКУ
Але, судячи з усього, ця сцена залишила в мені відбиток. Я знову підходжу до кіоску і купую ще одну книжку – ту саму православну психотерапію грецького ченця. Я буду ще дуже довго шукати відповідь на питання: чому люди, які так довго моляться і начебто щось читають, не здатні виховати в собі любов і співчуття до своїх же хрещених співвітчизників. Потім заходжу на каву в лаврське кафе. Там балакуча бабуся робить мені еспресо і розповідає притчу, яку вичитала... у Фейсбуці (я навіть не в курсі, що там є такі акаунти).
- Так вот, в Фейсбуке есть притча – как бороться с обидами. Батюшка посоветовал одному человеку взять помидоры по числу обидчиков. И носить их за пазухой две недели.
- Две недели? – дивуюся я.
- Ну да. А потом этот человек приходит к батюшке и говорит: не могу уже носить эти помидоры, так смердят.
- А батюшка что? – запитую я.
- А он говорит: выкинь эти помидоры прочь, а вместе с ними – и свои обиды, так же, как эти помидоры. Правда ж, дивная притча? – захоплено питає вона мене.
- Правда, – погоджуюсь я.
Уже на самому виході я розумію, що треба купити православний календар на майбутній рік. Їх у кіоску безліч. Мій погляд падає на один з назвою "Православні притчі на кожен день року". Я подумала, що такий православний наїв мені близький. І дивлюся, яку притчу пропонує календар на цей же день, тільки майбутнього року.
Відкриваю сторінку 19 жовтня майбутнього року.
І читаю історію про втомлених подорожніх, які, виїхавши на гору, побачили чудове село та околиці.
- Як називаються ці села? – запитали вони супроводжуючого.
- Назва сіл – "Щастя" і "Радість", – відповів супроводжуючий.
- А як туди потрапити? – запитують подорожні.
- А потрапити туди можна лише минувши село з назвою "Скорботи", – відповів супроводжуючий.
Я посміхнулася і подумала, що все ж ось таку бабусину скриню з повчальними історіями я не викину навіть у розумній та освіченій Єдиній Помісній. Поставлю десь у куточку свідомості і буду розповідати онукам.
- Беріть книжку, – умовляє мене продавчиня, – невже не подобається?
- Подобається, – посміхаюся я у відповідь, – але просто хочу за нею ще повернутися.
Лана Самохвалова, Київ
