Нікола Терещенко. Гетьман цукру

Нікола Терещенко. Гетьман цукру

1489
Ukrinform
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Коли 19 січня (1 лютого) 1903 року на 84-му році життя Нікола Артемійович Терещенко тихо відійшов в інший світ, нерухомість, що належала йому особисто, оцінювалася в 30 млн рублів. Однак через інші причини два дні Київ прощався зі своїм почесним громадянином, який так багато зробив для міста: 80% свого прибутку відомий цукрозаводчик, майже завжди – анонімно, без зайвого афішування, віддавав на благодійність.

Через два дні після смерті труну в оточенні більш ніж 100 вінків, серед яких благородним металом виблискувало багато срібних, пронесли на руках через весь центр – від Володимирського собору до його будинку на Бібіковському бульварі, 34, а потім повезли на залізничний вокзал.

Так, до кінця життя Нікола Артемійович, як завидний мільйонщик, міг безвиїзно насолоджуватися Лазуровим берегом, жити на сімейній віллі Маріпоза у Каннах – щорічно імперія гетьмана цукру давала чистого прибутку на 10 млн рублів. Проте один з найбагатших в Російській імперії підприємців, цей благоліпний старець в мундирі таємного радника з орденами "Білого Орла" та французького Почесного легіону, на дозвіллі маявся, завжди шукав якесь заняття, твердо і велично перебудовуючи частину патріархальної Імперії на новий, індустріальний світ. Піднявшись із самих низів, пізнавши ціну мідного гроша і смак мільйонів, з часом він перетворився на доброго господаря, який любить рідну землю, бо знає її, а знає, тому що любить як рідну.

Вилла Марипоза в Каннах
Вілла Маріпоза у Каннах

* * *

Нікола Артемійович Терещенко народився 14 (26) жовтня 1819 р. у невеликому селі Локоть Севського повіту Орловського намісництва, що знаходилося за 40 верст від Глухова. Назвали новонародженого на честь Святого Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників, і він став первістком у побожній родині успішного торговця Артемія Яковича Терещенка (1794-1873) та купецької доньки Єфросинії Григорівни Стеслявської. Сім'я лише ставала на ноги, попереду маячило майбутнє, яке будується виключно власними вміннями та талантами.

Молодому батькові тоді виповнилося 25 років, і можливості допомогти старшому синові отримати належну освіту поки той не мав. Господь дав Артемію інше. Будь-яке затіяне молодим купцем підприємство розквітало так успішно, що у народі до нього приклеїлося прізвисько "Карбованець". Переїхавши з дружиною Єфросинією Стеслявською у 1820 р. в повітове місто Глухів Чернігівської губернії, в останній гетьманській столиці України прийшлий міщанин почав торгувати дрібними товарами: спочатку – з дерев'яного воза, потім – з найпростішого лотка і, зрештою, відкрив невелику лавку – базарний рундучок.

Молодій сім'ї не до університетів було. Тому Нікола Терещенко "буквально на мідні п'ятаки закінчив Глухівське повітове училище", але неабиякі здібності та гострий розум допомогли підлітку легко усунути прогалини повітової освіти. Мета в житті була, і він виховав у собі безцінні риси – силу волі, вперту працьовитість, добросердечное ставлення до людини. І спілкувався Нікола Терещенко тільки українською: саме звідси його незвичайне, майже італійське ім'я – Нікола; насправді – це звичне українське "Микола".

В юності велосипед старший син не вигадував, а вирішив за прикладом батька самостійно зайнятися хліботоргівлею, яку жваво налагодив з умінням, гідним похвали та подиву. Просто на волах він возив хліб до Криму, а з Тавриди, щоб не ходити порожняком, доставляв сіль та рибу. Дуже швидко у повітовому місті він став головним заготівельником хліба і основним продавцем солі та риби. Його мати, Єфросинія Григорівна, бачила в старшому синові... ділову хватку чоловіка. Освоївши чумацький бізнес, у Глухові Нікола з'являвся все рідше й рідше.

* * *

Бізнес молодий купець прорахував правильно. На зароблені гроші у Глухові він для початку збудував кам'яні комори, де зберігали зерно, а решту операційного прибутку пустив в оборот. У своє підприємство Нікола Терещенко вкладав гроші, кмітливість, навички, вміння, творчий підхід – щоб збільшувати капітал, згодиться все. День у день, займаючись закупівлею зерна, Нікола Терещенко знайомився з глухівськими поміщиками, входив до них у довіру і, природно, укладав контракти, враховуючи комерційний інтерес – не тільки свій, але і партнера. Сумлінно виконував умови договорів молодий купець. Що сказати, завдяки репутації часто йому видавали товар... у борг.

У справу комерції підприємець вклав багато сил і старань, що допомогло швидко збільшити власний капітал. Вже тоді Нікола Терещенко сформулював два важливих принципи комерції, яких дотримувався все життя.

Перший: домовився – слово тримай, хоч в коржик розбийся, а зроби.

Другий: від особистої вигоди ще ніхто не вмирав.

Почавши як звичайний український "челночник", який ходив за возом Чумацьким шляхом до Криму, за кілька років Нікола Терещенко перетворився на топ-менеджера проекту, підключивши до сімейної справи двох молодших братів – Федора Артемійовича Терещенка (1832-1894) та Семена Артемійовича Терещенка (1839-1893). Через якийсь час сімейна справа міцно стояла на ногах, і Нікола Артемійович відправляв на волах до Тавриди вже... спеціально найманих працівників.

Любителі оковитої, які у корчмі здатні лише язиками про сусідів чесати, навіть легенду придумали – мовляв, брати Терещенки у 1850 році скарб знайшли! Оце нетяма, скарб "чарівники з Глухова" знайшли значно раніше, коли зрозуміли: не хочеш у житті перебиватися з кислої капусти на мерзлу картоплю, злазь з печі.

* * *

З початком Кримської війни 1853-1856 рр., або ж Східної війни, – між Російською імперією, яка спровокувала її, з одного боку, та коаліцією у складі Британської, Французької, Османської імперій та Сардинського королівства з іншого, – російському військовому відомству знадобилися підприємці, які мали досвід доставки на півострів великих партій вантажів. Залізниці до Криму ще не проклали. Ось коли Терещенки стали для дряхлої, але пихатої Імперії паличкою-виручалочкою. Сім'я "чародіїв з Глухова" потрапила в число постачальників продовольства, обмундирування і навіть дров в армію імператора Миколи І, яка проводила окупаційні дії.

Прибуток Ніколи Артемійовича Терещенка був величезним, але він розпорядився ним розумно. Отримавши за сумлінно виконану роботу солідну винагороду, Нікола Терещенко одразу ж вклав гроші в нові соляні розробки у Бахмуті (нині – українське місто Бахмут на Донеччині). Далі – більше. З прибутку, отриманого за видобуту сіль, у 1855 р. підприємець побудував свій перший власний цукрозавод під Глуховом. Це все брехня, що український мільйонер піднявся у бізнесі як примітивний перекупник запущених господарств.

Для початку Н.А.Терещенко побудував власний бурякоцукровий завод, вивчив ринок солодкої продукції в Росімперії, розібрався у тонкощах виробництва, знайшов ринки збуту, і тільки потім почав розширюватися.

У 1851 р. шанованого в місті 32-річного Ніколу Артемійовича обрали старшим бургомістром міського магістрату Глухова. Цю посаду він обіймав дев'ять років, а потім – наступні 14 років обирався міським головою Глухова. Одночасно він був гласним (депутатом) губернського земського зібрання, членом Міської земської управи Глухова, почесним мировим суддею у декількох округах. Завдяки багаторічній діяльності Н.А.Терещенка з облаштування міського господарства, повітове місто почали називати "Чернігівськими Афінами".

Окремим рядком у громадській діяльності мецената слід виділити сприяння освіті. Не отримавши в юності класичної освіти, Нікола Терещенко грошей на навчальні заклади рідного міста не шкодував. У Глухові ним фінансувалися чоловіча та жіноча гімназії, пансіон для гімназистів, повітове ремісниче училище, прогімназія (початкова, чотирикласна гімназія), дитячий притулок; були побудовані ремісниче училище, міська лікарня, учительський інститут зі службами, низка приватних житлових будинків. 21 вересня 1874 року відбулося офіційне відкриття учительського інституту, найстарішого педагогічного навчального закладу в Україні (нині – Глухівський національний педагогічний університет імені О. П. Довженка; ул. Києво-Московська, 24).

Більше двадцяти років Н.А.Терещенко очолював самоврядування Глухівського повіту. Загалом у рідне місто він вклав понад 1,5 млн рублів. Багато це чи мало – вам судити. Тоді корова коштувала 40 рублів, кінь – катеринку, сотню.

* * *

Нікола Артемійович серед інших мав ще один пекельний секрет успіху: він відчував Час. Коли тримаєш ніс за вітром, отримати велику користь – справа випадку, як і справа техніки. Величезним за комерційним потенціалом випадком стали в Російській імперії реформи 1861 року. Коли одним царським розчерком пера було скасовано кріпосне право, більшість поміщиків імперії сприйняли це, як... кінець світу. Ну, принаймні, як їхній кінець світу.

Маєтки, які колись процвітали, зазнавали колосальних збитків, опинялися на межі розорення. Де лежать гроші – "чародій, якому біси допомагали все життя", точно знав: він приїжджав до розгубленого поміщика і продавав надію, майже за дарма купуючи засоби виробництва. Принаймні, пропозиція взяти в оренду підприємства – млин, фабрику, землю, заводик – більшості здавалася рятувальним колом. Для професійних утриманців Нікола Артемійович здавався "Deus ex machina" – Богом з машини.

Спочатку Н.А.Терещенко придбав три цукрових заводи: Андріївський (Андрушівка) у Житомирському повіті, Старо-Осятинський у Чернігівському повіті і бурякоцукровий завод в селі Тьоткіно Рильського повіту Курської губернії (нині – Глушковський район Курської області). Пройшла лише декада, і, як результат, вже у 1870 р. в руках успішного підприємця зосередилося більше десятка профільних підприємств. Серед них – цукрові заводи князя В. І. Барятинського – у Крупці (20 слюсарів, 675 чорноробів) і Шалигіно Глухівського повіту, поміщика Михайла Ілліча Левшина – у Воронежі, Полтавського губернського предводителя дворянства, дійсного статського радника Сергія Вікторовича Кочубея – на Хуторі Михайлівському, дворянина Робесп'єра – у Тьоткіно Рильського повіту Курської губернії, а також заводи, розташовані навколо Глухова.

* * *

При цьому обсяги виробництва постійно зростали. Якщо у 1890-1902 рр.. Тьоткінський бурякоцукровий завод щорічно переробляв у середньому 380-450 тисяч 12-пудових берковців буряків, то у 1911 р. цифра збільшилася до 550 тис. 12-пудових берковців буряків, що склало 730 000 кг цукру.

Тільки на цьому комерція не закінчувалася. Паралельно при рафінадному заводі гріх було не запустити... винокурне виробництво. Сировиною для цього слугували чорна патока і хлібопродукти. Тому у Тьоткіно виготовлявся спирт міцністю 97 градусів. За рік один браго-перегінний апарат варшавської фабрики "Борман і Шведе" давав понад 180 тисяч літрів спирту. При Тьоткінському цукробуряковому заводі також пихкали паровий і водяний млини, чия продуктивність в рік становила понад 16 тонн зерна.

Так, він масштабно збільшував показники, модернізував виробництво, але не перетворював підприємництво на бездушну систему видавлювання поту з простого народу. У 1893 р. в селі Тьоткіно Рильського повіту Курської губернії українець створив фонд допомоги незаможним жителям, поклавши з цією метою недоторканний банківський вклад в 50 тис. рублів, відсотки з якого йшли на поточні потреби та виплати. Допомога призначалися найбільш нужденним і гідним: вдовам, сиротам, калікам, людям, які зазнали збитків від падежу корів, викрадення коней. І система діяла навіть після смерті благодійника! На Різдво 1907 р. благодійну допомогу на суму 947 руб. отримали 329 осіб, у 1908 р. на Великдень – відповідно 948 руб. і 436 осіб, а у 1914 р. на Різдво і Великдень допомогу видано 785 біднякам (1879 руб.). Тільки у 1911 р. на пенсії колишнім працівникам "Товариства..." спадкоємці Н.А.Терещенко витратили 54 249 рублів.

* * *

Як самі бачите, не йшлося про маленькі свічкові заводики, прибуток від яких капав по крапельці до кишені Ніколи Терещенка. Наприклад, на іншому цукробуряковому заводі – Хутора Михайлівського – працювало 660 осіб. За добу тут перероблялося 10-12 тис. 12-пудових берковців буряка цукрового піску-рафінаду. Це два мільйони кілограм.

З Ніколою Терещенком в Україну ввалився капіталізм.

Никола Терещенко
Нікола Терещенко

Було встановлено 8‑годинний робочий день, з'явився плаваючий графік виробництва, безперервний технологічний цикл, три зміни. Працівникам надавався лише один вихідний на тиждень. Зарплата складала від 6 до 15 рублів на місяць, залежно від кваліфікації, плюс 5 рублів на харчування.

Крім того, при цукробуряковому заводі Хутора Михайлівського відкрилося безкоштовне трирічне народне училище на 60 учнів, діяла безкоштовна лікарня на 35 ліжок, чайна для робітників, де ставили вистави, влаштовували культурні заходи.

Чи був у такому разі рентабельним рафінадний завод? Природно! Прибутки цукрових заводів виявилися настільки значними, що у колишніх власників досить швидко Нікола Артемійович Терещенко відкупив підприємства. Уже до кінця 1860-х років стало зрозуміло, що виключно накопичення капіталу не стане остаточною та єдиною метою успішного життя українського підприємця. Чим далі, тим більш значні суми йшли на індустріалізацію – удосконалення виробництва, створення умов для ефективної роботи цукрових заводів.

До 50-річчя знаменитого українського цукрозаводчика Височайшим указом старшому синові торговця на прізвисько "Карбованець" було у 1869 р. даровано звання потомственого дворянина.

* * *

Системна діяльність Ніколи Артемійовича та його братів у таких напрямках, як земське управління, просвітницький рух та благодійність, – дозволила поставити на фамільному гербі Терещенків девіз: "Прагнення до суспільних справ". Скажу більше, козацького роду він не соромився, а навіть у дворянському гербі його підкреслив – ось чому в геральдиці з'явилися синій та жовтий кольори, які символізували саме українське походження промисловців.

У 1870 р. поважний батько, 75-річний Артемій Якович Терещенко надав трьом своїм синам повну свободу дій. Так було заснувано "Товариство цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків" з початковим капіталом в три мільйони рублів. У тому ж році на Всеросійській виставці їхня компанія – "За очень хороший сахарный песок и хороший мягкий рафинад при значительном производстве", – була удостоєна срібної медалі. Зізнатися, це був не разовий успіх. Продукція цукрових заводів Терещенка відрізнялася високою якістю та неодноразово відзначалися медалями та дипломами як на внутрішньоімперських, так і на міжнародних виставках. З часом річний обсяг фірми перевищив 12 млн руб., а інтегрованими справами керувало 14 контор, відкритих у різних містах Російської імперії.

Ні, у первісний колгосп брати Терещенки не об'єднувалися. Не всі особисті маєтки та приватні заводи включилася в структуру "Товариства..."; частина залишалася в одноосібному володінні кожного з братів. Кожен будував власний бізнес, зберігаючи підприємницьку індивідуальність.

Між тим, компанія 1-ї гільдії купця Н.А.Терещенка забезпечувала цукром не тільки Російську імперію, але й імпортувала продукцію в Англію, Німеччину, Швейцарію, Норвегію, Персію, Афганістан і навіть Китай. Рішучими темпами "Товариство цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків" вийшло на річний обсяг експорту в 865 000 пудів, іншими словами – 14 200 тонн рафінаду! Річний оборот акціонерного товариства перевищив 12 млн рублів. До того часу Николі Артемійовичу належало близько 80 тис. десятин землі, п'ять цукрових та рафінадних заводів, винокурні, парові та водяні млини, розташовані у Чернігівській, Київській, Харківській, Волинській, Подільській, Курській та Тульській губерніях.

* * *

За бурхливою діяльністю українського мільйонера з індустріального розвитку цукровидобувної промисловості імперії зазвичай втрачається інший бік комерційного генія Ніколи Терещенка – модернізація сільського господарства, яка в особистих маєтках підприємця рішуче зробила крок з махрового феодалізму в розвинений капіталізм. Зупинюся на цьому окремо.

До кінця життя Нікола Артемійович володів п'ятьма маєтками загальною площею понад 53 тис. десятин землі; загальне поголів'я налічувало три тисячі волів і тисячу коней. Найбільшим вважалося Андрушівське помістя, розташоване на кордоні Волинської, Житомирської та Київської губерній, придбане ще у 1848 р. його батьком, Артемієм Яковичем Терещенком.

Навіть сьогодні облаштування такого великого сільськогосподарського конгломерату, в який входило 13 економій та вісім молочно-товарних ферм, де працювало 6 тис. осіб, становить величезний інтерес, якщо мова заходить про загальні принципи господарювання чи організацію праці потужної фермерської структури. Колись Андрушівське помістя (тепер – Андрушівський район Житомирської області) займало 18 860 десятин землі, з них орної – майже 60 відсотків. Більше однієї третини становили ліси, сіножаті та будівлі маєтку. Тяглову силу становили 1253 воли і 554 коня загальною вартістю близько 132 590 рублів.

Задовго до ХХ століття в Андрушівці застосовували сівозміни – від пятипольової до десятипольової. Добрива використовувалися як органічні, так і хімічні: гній, дефекаційна грязь, суперфосфат. Питаннями селекції, наприклад, цукрових буряків займалася спеціально створена лабораторія, яка суворо стежила за посадковим матеріалом. Корені з наявністю цукру менше 15% – взагалі відбраковувалися.

Щорічно у помісті цукрових буряків збиралося 24 млн пудів, а також вирощувалося 250 тисяч пудів озимої пшениці вартістю 187 тисяч рублів. Собівартість пуда пшениці становила... 78 коп. Що говорити про орні землі, вміло в Андрушівському помісті гроші стриглися навіть... з лісу, зокрема – з діброви; прибуток від нього в помісті становив в рік не менше 30 тисяч рублів. Вік дерев у діброві в середньому до 80 років; оборот рубки не перевищував 100 років, при цьому широко практикувалися лісові розсадники.

* * *

Як людина широких, прогресивних поглядів, Нікола Терещенко умів радіти життю, гнучко реагував на зміни часу і вів бурхливе суспільне життя. У 1870 р. Н.А.Терещенко з сім'єю переїхав до Москви, де прожив п'ять років. Суєта пихатої столиці "чарівника з Глухова" лякала, постійно тягнуло на Україну і наприкінці 1874 р. гетьман цукру разом з дружиною Пелагеєю Георгіївною (?-1897) і шістьма дітьми повернувся до Києва.

Такому рішенню сприяло багато причин. Що варто назвати насамперед? Дивовижна краса Граду на семи пагорбах, його історичні пам'ятки та християнські святині, близькість до рідних пенатів, а головне – зростаюча економічна вага Києва, який з будівництвом залізниці та відкриттям біржі бурхливо перетворювався на справжню "цукрову столицю" Російської імперії, – прискорили переїзд. На проведених у місті виставках одне з центральних місць завжди займали експозиції заводів найбільших цукрозаводчиків. З величезним розмахом продукцію виставляли в особистих виставкових павільйонах і, як писала газета "Киевлянин", "вона... була окрасою виставки".

Насправді не майбутнє, а сьогодення гідно оцінило заслуги українського цукрозаводчика перед розвитком економіки. На жаль, економіки всієї Російської імперії. За свою продукцію підприємець отримав п'ять золотих медалей – "За высокое качество рафинада, сахара-песка и сельхозпродукцию": на Всесвітній виставці у Парижі у 1878 р., потім у Москві, Харкові, Нижньому Новгороді та Чикаго. Правда, в США Н.А.Терещенку дісталася тільки велика Бронзова медаль. Та й це не був втішний приз, адже на переломі століть головна конкуренція за європейський ринок продуктів йшла тоді між Росією та Сполученими Штатами.

* * *

У 1875 р. родина Терещенків купила житло у Києві і оселилася у гарному двоповерховому особняку (нині – Національний музей Тараса Шевченка) на розі Бібіковського бульвару, 12 (тепер бульвар Шевченка) та Олексіївської вулиці (нині Терещенківська). Будівля раніше належала колишньому Київському міському голові, російському підприємцю, колезькому раднику Павлу Павловичу Демидову (1839-1885), князю Сан-Донато.

На замовлення нового власника двоповерхову з Бібіковського бульвару і триповерхову з двору будівлю перебудували за проектом архітекторів Петра Федоровича Федорова (1827-1894) і Ромуальда Григоровича Тустановського (1830-1886), перетворивши будинок на розкішний палац у стилі Ренесансу. Пізніше польський художник, яскравий представник стилю "модерн" Вільгельм Котарбінський (Wilhelm Kotarbiński, 1848-1921) прикрасив мальовничими розписами стіни та стелю.

У центральних залах оновленого особняка Н.А.Терещенко розмістив художню колекцію, яку збирав з часів життя у Глухові. На старих фотографіях інтер'єрів можна роздивитися картини Івана Айвазовського, Івана Шишкіна, Іллі Рєпіна, Василя Верещагіна. Цінителями і колекціонерами стали також рідні Ніколи Артемійовича: брат Федір Артемійович, діти Іван, Олександр, Варвара і Ольга. Наприклад, в колекції Івана Миколовича Терещенка опинилися не тільки твори російських художників, але й оригінали малюнків Тараса Шевченка.

У 1878 р. Нікола Артемійович отримав звання статського радника і був прийнятий на службу за відомством "Императорского человеколюбивого общества" – найбільшої благодійної організації Імперії, яка існувала у XIX - на початку XX ст. Але все те, що він зробив для суспільства, Нікола Артемійович робив не за посадою, а за велінням душі.

* * *

Ні, в розкоші гетьман цукру не потонув, бо життєвим принципам залишився вірний. У Києві, як голова Товариства поширення комерційної освіти, він продовжив традицію меценатства. Для початку Н.А.Терещенко пожертвував на впорядкування 1‑ї Олександрівської чоловічої гімназії (нині – "Жовтий корпус" Київського університету на бульварі Шевченка) 40 тис. рублів, а у 1881 р. став почесним попечителем навчального закладу, щорічно оплачуючи навчання мінімум 10 учнів. Його стараннями у Граді на семи пагорбах відкрилися дві міські чоловічі гімназії – 4-а (нині – на розі бульвару Шевченка та вулиці Пирогова, Педагогічний університет імені М.П.Драгоманова; 1883) і 5-а (тепер – на розі вулиць Суворовської та Микільської; 1885-1886).

Далі: "чародій, якому біси допомагали все життя", заснував і підтримував Товариство поширення комерційної освіти, надавши більше 300 000 рублів. Ще 150 000 рублів асигнувалися на будівництво зразкового міського училища на 300 учнів – з актовим залом на тисячу місць і педагогічним музеєм; на його утримання було також додатково виділено 50 000 рублів. Згодом заклад навіть отримав ім'я благодійника.

У Києві в будівництво громадських будівель Нікола Артемійович інвестував значні суми. У 1881 р. його стараннями відкрилося училище для сліпих, єдиний на той час заклад в Імперії. У тому ж році Нікола Артемійович виділив 23 тис. рублів на будівництво Маріїнського дитячого притулку, який колись знаходився на розі вулиць Паньківської та Микільсько-Ботанічної (тепер тут – НДІ психології), фінансово підтримав амбулаторії та лікарні Маріїнського товариства сестер милосердя Червоного Хреста на вулиці Маловолодимирській, 32 (нині – вул. Олеся Гончара).

* * *

Без підтримки цукрозаводчика у Києві не з'явилися б Політехнічний інститут (у фонд будівництва перераховано 150 тис. рублів), Покровська церква на Солом'янці, собор Св. Миколая у Покровському монастирі, Києво-Подільська жіноча гімназія на Покровській вулиці, жіноча гімназія, школа при Борисоглібській церкві, Троїцький народний дім товариства грамотності (нині – Київський театр оперети), міське змішане училище, Міський музей старожитностей та мистецтва, безкоштовна лікарня цесаревича Миколая для чорноробів на сто ліжок, пологовий притулок, притулок-училище для глухонімих на Мало-Дорогожицькій вулиці, колонія для малолітніх злочинців. Значні кошти він виділив на будівництво Володимирського собору.

До кінця XIX століття ентузіазм у знаменитого мецената не зник. На Подолі за ініціативою і коштом (330 тис. рублів) Н.А.Терещенка відкрилася чоловіча трикласова торгова школа. З 1899 р. тут почала працювати перша в Росії жіноча торгова школа імені Н.А.Терещенка. Що неймовірно, Нікола Артемійович не тільки виділяв кошти на будівництво навчальних закладів, чим відмахувався від прохачів, він особисто керував, тривалий час виконуючи обов'язки почесного попечителя 1-ї Київської гімназії та старости гімназійної церкви Св. Миколая.

* * *

Про це теж гріх не згадати. Нікола Артемійович був великим знавцем і поціновувачем мистецтва. Художню колекцію він почав формувати ще в Глухові. Потім до збирання підключилися брат Федір, сини – Іван та Олександр, дочки – Варвара і Ольга, а також досвідчені галеристи, арт-критики, колеги-меценати. Досі Київ дивує відвідувачів безцінними збірками чотирьох державних музеїв – Т. Г. Шевченка, російського мистецтва, східного і західного мистецтва, які знаходяться у будинках, які належали раніше родині Терещенків, і Національного музею, побудованого за їхньою участю.

Свого часу брати Терещенки – Нікола Артемійович, Федір Артемійович і Іван Миколайович – виявилися серйозним конкурентом знаменитого московського колекціонера Павла Михайловича Третьякова (1832-1898). Для Київського художньо-промислового і наукового музею (первісна назва Національного музею) Нікола Артемійович придбав велику колекцію з розкопок В.В. Хвойки, замовив 34 портрети українських гетьманів та інших історичних особистостей.

У його колекції почесне місце займали картини видатних майстрів російського живопису Іллі Рєпіна, Івана Крамського, Василя Верещагіна, Василя Перова, Василя Полєнова, Віктора і Аполлінарія Васнецових, Івана Айвазовського. Досить велика експозиція була представлена полотнами земляків, українських живописців Миколи Пимоненка, Сергія Костенка, Миколи Кузнєцова, Сергія Світославського, Костянтина Трутовського та інших. Нікола Артемійович хотів зробити свою колекцію надбанням усіх любителів живопису, але сучасники не зрозуміли і не оцінили його намірів.

* * *

У спілкуванні, не мало значення - чи то у бізнесі, чи то у побуті, – Нікола Артемійович був іншою людиною. Загалом за життя Н.А.Терещенко пожертвував на громадські потреби близько п'яти мільйонів рублів і майже половину з них – Києву. На ті часи сума – просто астрономічна. Для порівняння – деякі ціни: курка – 40 коп.; середнє порося до столу – 1,5 руб.; чоловіче пальто – 11 руб.; годинники наручні – 10 руб.

Благодійна та громадська діяльність цукрозаводчика не залишилася непоміченою серед сучасників. Більшість з них цінували та захоплювалися бурхливою діяльністю скромного мецената. В останні роки життя чиновник одержав ранг таємного радника, що відповідало військовому званню генерал-лейтенанта. У 1892 р. заслуги Н.А.Терещенка місто на семи пагорбах відзначило присвоєнням йому звання почесного громадянина Києва, на благо якого меценат працював майже 30 років.

14 жовтня 1899 р. відзначалося не тільки 80-річчя з дня народження Ніколи Артемійовича, але й 50-річчя його державної служби. З нагоди 80-річчя благодійника київську вулицю Олексіївську навіть перейменували на Терещенську. Сотні вітальних телеграм, понад 150 делегацій від міської влади, громадських комітетів, учнів та викладачів навчальних закладів, робітників і службовців цукрових заводів прийняв ювіляр. Тоді на його фраку виблискували ордени Білого Орла та французького Почесного легіону, Володимира 2-го і 3-го ступенів, Анни 1-го ступеня, Станіслава 1-го і 3-го ступенів.

У 1900 роках на підприємствах "Товариство цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків" рафінувалося понад 28 млн кілограм цукрового піску, вироблялося 4 млн літрів спирту-ректифікату, мололося 16 млн кг зерна, вироблялося 12 млн кг борошна різного сорту. Крім того, у володінні братів перебували угіддя, загальна площа яких становила 112 тис. десятин, торгові будинки у Києві та Москві, гігантські склади і магазини в Одесі та Глухові.

Все, чого досяг Н.А.Терещенко за життя – капітал (тільки в іноземних банках було розміщено 11 млн рублів) і становище у суспільстві, – стало результатом його незвичайної енергії, твердого характеру, осмисленої працездатності, а не просто везіння. Але не це, а воістину християнську скромність глибоко віруючої людини зазначив у своїх спогадах протоієрей Київського Свято-Володимирського кафедрального собору М. Д. Злотовєрніков:

- Добро для нього не було випадковим явищем життя, а постійною потребою серця і подвигом душі. Воно творилося зі спонукань вищої властивості, і тому дріб'язковій самоповазі не було місця.

* * *

У будь-яку справу, якою доводилося займатися, він вкладав частинку душі. Сучасним підприємцям є у кого вчитися, з кого брати приклад. Але багатства мало – необхідна щедра, небайдужа душа, здатна до милосердя. Навіть заповітом він мудро розпорядився, щоб він ще довго служив киянам. Всіх, кому Н.А.Терещенко допомагав у житті, він не забув і в останньому волевиявленні.

...21 січня 1903 р. Н.А.Терещенка поховали у рідному Глухові у спорудженій ним з братами Трьох-Анастасьєвській церкві – поруч з батьками, братом Федором та дружиною Пелагеєю Георгіївною. У 1909 р. вдячні глухівчани встановили знаменитому земляку бронзовий пам'ятник, створений скульптором і графіком, членом Товариства передвижників Миколою Андрійовичем Андрєєвим (1873-1932). На монументі Н.А.Терещенко сидів на кріслі з високою спинкою у позі тихого мудреця, який мовчки споглядає справи земні земляків.

Проходять роки, а результати великої та благородної діяльності Н.А.Терещенка продовжують служити суспільству. Серед його спадщини – створена до початку ХХ ст. титанічною працею та неймовірними зусиллями цукробурякова "імперія": 150 тис. десятин землі, 11 цукрових заводів, 8 ґуралень, млинів і багато інших підприємств, серед яких основне – Головна контора Товариства, яка проводила широку оптову торгівлю як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку і показала всім, що український цукор повинен бути кращим у світі.

Олександр Рудяченко

Перше фото: сім'я Ніколи Терещенка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-