6 жовтня. Пам’ятні дати

6 жовтня. Пам’ятні дати

594
Ukrinform
Цього дня, у 1648 році, після перемоги над польською армією у битві під Пилявцями, українське військо під керівництвом Богдана Хмельницького взяло в облогу Львів.

Перемоги Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями дали поштовх загальноукраїнському повстанню, під час якого Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава на чолі з гетьманом. Результатом Пилявецької битви стало звільнення Волині і Поділля та активізація селянського руху в Галичині. Національно-визвольний рух мов полум’я охопив всю Україну. 26 вересня в Старокостянтинові відбулася козацька рада, яка ухвалила продовжувати похід на Західну Україну. Вже на початку жовтня армія Хмельницького взяла в облогу Львів. Аби не допустити руйнування міста гетьман відправив свого посланця до його жителів, вимагаючи віддати «головних провинників» - Ярему Вишневецького та Олександра Конєцпольського, але члени міського магістрату затягували з відповіддю. Проте після того як загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок, налякані містяни відкупилися, заплативши понад півмільйона злотих, а козаки рушили далі. У листопаді, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що у Варшаві обрали короля. Ним став Ян Казимир. Новий король, побоюючись проникнення козацької армії углиб Польщі, почав переговори з Богданом Хмельницьким. Тим часом міська влада Замостя пішла на поступки козакам, після чого гетьман отримав викуп, зняв облогу з фортеці та повернув свою армію на Придніпров’я. Отже, військова компанія 1648 року була завершена, і завершена досить успішно. На початку січня 1949 року Хмельницький увійшов в Київ. Місто зустрічало його як героя - визволителя України. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит Сильвестр Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії. У лютому 1649 року у Переяслав прибуло польське посольство, якому вдалося укласти перемир'я, погодившись визнати владу гетьмана на більшій частині українських земель. Проте, це коротке перемир’я закінчилося вже влітку. Попереду були Зборов, Берестечко, переможна битва під Батогом… У жорстоких боях Україна під проводом Богдана Хмельницького виборювала власну державність.

Події дня:

Цього дня, у 1975 році, київське «Динамо» виграло європейський Суперкубок з футболу. Двоматчеве протистояння з німецькою «Баварією» - володарем Кубка європейських чемпіонів, принесло динамівцям дві перемоги  - 1:0 у Мюнхені і 2:0 у Києві, та титул найсильнішої команди Європи. Всі три м'ячі були забиті Олегом Блохіним, якого французький «Франс Футбол» визнав найкращим тогорічним футболістом Європи і вручив «Золотий м'яч». Загалом, за підсумками 1975 року, британська Асоціація спортивних журналістів визнала київське «Динамо» найсильнішою футбольною командою Європи.

Ювілеї дня:

142 роки від дня народження Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939), українського публіциста, літературознавця, критика, громадсько-політичного діяча, академіка (з 1919) і віце-президента ВУАН (з 1922). Входив до київської Громади, обстоюючи переважно неонародницькі ідеї; був активним діячем Центральної Ради. Брав участь у розробці концепції української державності, національної освіти і культури. Чимало зробив для розширення історико-літературних досліджень, у справі публікації джерелознавчих матеріалів з історії української літератури. Є автором книги «Історія українського письменства», упорядкував і видав антологію української поезії «Вік» (т.1-3). Іще за життя його цілком слушно називали «апостолом українознавства». У 1930 році Сергія Єфремова було засуджено у справі так званої Спілки визволення України. Загинув у березні 1939-го у сталінських таборах.

137 років від дня народження Івана Антоновича Кочерги (1881–1952), українського драматурга, перекладача. Закінчив юридичний факультет Київського університету, проте справжнім його покликанням була література. Найбільшого визнання і популярності здобули  історичні драми «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий», а також п’єси на сучасні теми «Марко в пеклі», «Майстри часу». За «Ярославом Мудрим» у 1973 році було створено дві опери – одну написав Григорій Майборода, іншу – Юлій Мейтус. «Свіччине весілля» стало однойменним балетом на музику Юрія Знатокова (теж у 1973). Слава і визнання прийшли до Івана Кочерги досить пізно – у 54 роки, коли його п’єса «Майстри часу» посіла друге місце у Всесоюзному урядовому конкурсі на найкращу п’єсу. До того він тихо-мирно жив у Житомирі, працював ревізором у робітничо-селянській інспекції та писав п’єси «в шухляду». Після гучної перемоги Кочерга переселився з сім’єю до Києва, почав мешкати у престижному будинку письменників Роліт (нині – вул. Б. Хмельницького, 68), став членом Спілки письменників України. Кочерга володів багатьма мовами, зокрема латиною, добре знався на світовій літературі, історії, міфології, юриспруденції тощо. Протягом багатьох років його не лише не друкували, не ставили, але й просто ігнорували (особливо, коли Спілку очолював Олександр Корнійчук); Кочерга виживав тоді лише завдяки перекладам (перекладав Метерлінка, Гете). Дихнути більш-менш вільно письменник міг тільки за часів правління Спілкою Максима Рильського та Миколи Бажана. Трагічним було й особисте життя Івана Кочерги. Особливо на схилі років. З дружиною – Аделаїдою Степанівною, йому надзвичайно пощастило, а от із рідними дітьми – не дуже. Обидва його сини – Роман і Михайло були алкоголіками. Особливо потерпало подружжя від витівок молодшого – Романа, який напивався до нападів божевілля. Батьки мусили викликати «швидку», санітари силою його зв’язували й забирали до психушки. Траплялося, що син бігав за батьком (якому на той час було вже за 70) із сокирою, намагаючись його вбити. Іван Антонович змушений був тікати, переховуватися у сусідів… 42-річний Роман помер від перепою на четвертий день нового, 1951 року. Письменник поховав сина, мужньо намагався жити далі, почав писати п’єсу про Максима Березовського, втім, напередодні 1953 року, і сам помер. Дружина ненадовго пережила чоловіка, але встигла стати свідком його посмертної слави.

Роковини смерті:

80 років з дня смерті Василя Лукича (справж. – Левицький Володимир Лукич; 1856-1938), українського культурно-громадського діяча, видавця, літературознавця, бібліографа. За фахом юрист. Працював нотарем у Болехові, Стрию, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), з 1896 – у Винниках. Видав разом з Іваном Франком альманах «Дністрянка», укладав і видавав календарі «Просвіти», в яких публікував і твори українських письменників, статті про їхнє життя й літературну діяльність. Видав альманахи «Ватра», «Квітка», «Рідний зільник», «Левада», «Рідна стріха». Упорядкував, редагував і видавав твори Шевченка, Руданського, Старицького, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Кропивницького, Грінченка. У 1891-1897 рр. був редактором журналу «Зоря», до співробітництва в якому залучив, за словами Франка, «майже всі видніші літературні сили з України й Галичини». Писав літературознавчі статті, виступав з етнографічними й історичними статтями. Одним з перших в українській бібліографії описував музичну літературу, запровадивши в оглядах друкованої продукції розділ «Музикалія».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>