9 вересня. Пам’ятні дати

9 вересня. Пам’ятні дати

1446
Ukrinform
Сьогодні в Україні День танкістів.

Свято встановлено згідно з Указом Президента «Про День танкістів» від 29 серпня 1997 року, та відзначається у другу неділю вересня. Україна по праву вважається однією з провідних танкових держав світу. Вона має багаторічну історію становлення та розвитку танкових військ, які є важливою складовою бойового потенціалу Збройних Сил України. Як відомо, танк – броньована машина, призначена для знищення техніки, дотів, дзотів і живої сили противника. Перші танки з’явилися ще під час Першої світової війни. За своїми технічними характеристиками вони суттєво відрізнялися від теперішніх броньованих машин, але навіть своїм грізним виглядом справляли на супротивника вражаючу дію. Сталося це у 1916 році під час битви на Соммі – перші 32 машини застосували під час бою англійці. На сьогодні збройні сили будь-якої з країн, яка серйозно ставиться до власної оборони, важко уявити без танкових з’єднань. Танкові війська володіють великою вогневою потужністю і ударною силою, високою мобільністю і надійним броньовим захистом. Вони призначенні для утримання зайнятих районів, рубежів і позицій, відбиттю ударів противника, прориву оборони противника, розгрому його військ, захопленню важливих районів, рубежів і об’єктів. Танкові війська можна сміливо назвати «бронею» піхоти – без них піхотинці як без рук – не підуть у наступ і не зможуть утримувати здобуті позиції. Як «серйозно пожартував» один із сучасних танкістів, безпосередній учасник АТО, «без артилерії вести бойові дії було б неможливо, а без танків – погано». Станом на 2017 рік у Сухопутних військах ЗС України діяли п’ять окремих танкових бригад, 8 танкових батальйонів, 11 лінійних танкових батальйонів у механізованих бригадах і 6 танкових рот у складі бригад Високомобільних десантних військ. Разом з тим, починаючи з 2014 року, танкові підрозділи існують і у складі національної гвардії. Російська збройна агресія щодо України багато чого змінила – вперше з часів Другої світової війни на території Східної Європи, а саме на східних кордонах України відбувалися танкові бої. Українські танкісти брали активну участь у визволенні населених пунктів Донеччини і Луганщини, боях за Дебальцеве, Мар’їнку, Піски, Авдіївку; проявили себе воїни-танкісти і в жорстоких боях за Донецький аеропорт. Чимало українських танкістів загинуло, захищаючи батьківщину, чимало з них нагороджено за виявлені мужність і героїзм.

З вечора 9 по 11 вересня іудеї святкують Рош ха-Шана - Новий рік за юдейським календарем. Точний переклад Рош га-Шана – початок року, тому це свято називають ще «Головою року». Згідно з переказами, саме цього дня, на шостий день творіння, Господь створив і першу людину – Адама. На Рош га-Шана проголошується царство Бога над усім живим. Юдеї вірять, що щороку, в ці священні дні, Всевишній чинить суд над людством, визначаючи, що повинно статися з кожним у прийдешньому році: кому – розбагатіти, кому – збанкрутувати, кому взяти шлюб, а кому й померти. Це час духовного звіту за минулий рік і зобов’язання змінитися на краще в майбутньому. Одним із головних атрибутів цього свята є шофар – порожнистий баранячий ріг, трубні звуки якого стійко асоціюються з Рош га-Шана. На святковому столі юдеїв у ці дні можна побачити солодощі, мед (аби рік був «солодким»), риб’ячу або баранячу голову (щоб бути «на чолі», а не у хвості), моркву кружальцями – за формою і за кольором вона нагадуватиме золоті монетки, багатство; овочі й фрукти – на знак надії на щедрий урожай. Особливо урочисто відзначають це свято хасиди, які щороку масово приїздять з усього світу до Умані на могилу цадика Нахмана – засновника брацлавського (бресловського) хасидизму. З Рош га-Шана починаються 10 днів молитов і покаяння, які ще називаються «страшними й великими», а закінчуються вони найголовнішим і найурочистішим юдейським святом Йом-Кіпур («Судний день»).

Ювілеї дня:

Сьогодні виповнюється 249 років з дня народження Івана Петровича Котляревського (1769-1838), українського письменника і громадського діяча, першого класика нової української літератури. Іван Котляревський - автор блискучої «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника», народився в сім’ї канцеляриста Полтавського магістрату. Рід Котляревських походив із козацької шляхти. Іван навчався в Полтавській семінарії, де вивчав латину, французьку й німецьку мови, загальні предмети. Вважався одним із кращих учнів. Після закінчення став чиновником Новоросійської канцелярії в Полтаві, але службу покинув і почав учителювати в панських маєтках Золотоніського повіту. Закохався в одну свою ученицю, Марію. Але дівчина була обіцяна іншому, тому Котляревському відмовили. Після цього 27-річний Котляревський полишає цивільне життя і йде в армію. На військовій службі він перебував 12 років. Брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1807 років. Вийшовши в чині капітана у відставку, оселився в батьківському будинку в Полтаві поряд з Успенською соборною церквою (дід письменника був там дияконом, він і збудував хату у 1705 році). У 1808 році Котляревський очолив Полтавський дім виховання дітей бідних дворян. На цій посаді він прослужив понад чверть століття. Крім того, був одним із організаторів Полтавського професійного театру, брав активну участь у викупі з кріпацтва актора Михайла Щепкіна (треба було зібрати чималу суму – 8 тис. крб., приміром, за Шевченка взяли 2 500). Під час війни 1812 року Котляревський займався формуванням козацького полку для війни з Наполеоном. Власне саме за громадські заслуги цар і дав Котляревському звання майора, а не якийсь цивільний чиновницький титул. До своєї військової кар’єри Котляревський ставився з величезним сентиментом. І про це всі знали. На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды» (через 100 років пам’ятник оновили, і згадка про військовий чин зникла). Певно, що Котляревському б це не надто сподобалося. Славетну «Енеїду», в якій ідеться про мандри запорожців після зруйнування російським царатом Січі 1775 року, він писав упродовж 26 років. Перші три частини поеми з’явилися у Петербурзі в 1798 році – це було піратське видання. Повністю «Енеїду» було видано у Харкові вже після смерті автора. Чим була на той час «Енеїда» та «Наталка Полтавка»? То був чистий і сильний український голос і з’явився він саме тоді, коли його найменше чекали, коли колонізаторам здавалося, що все українське в «Малоросії» (а з іншого боку в «Малопольщі») вмерло. І саме цей голос, голос творів Котляревського поєднав усю Україну, адже його знали і шанували як на Наддніпрянщині, так і в Галичині.

190 років від дня народження Льва Миколайовича Толстого (1828–1910), російського письменника, класика світової літератури, автора чудових оповідань, повістей, романів «Анна Кареніна», «Війна і мир», а також дивовижних «Щоденників».

140 років від дня народження Макса Рейнгардта (Гольдман; 1873-1943), німецького актора, режисера, театрального діяча, одного з театральних реформаторів ХХ століття. На сцені з 1894 р.. В1905-1933 рр. очолював Німецький театр. Ставив німецьку й античну класику, п’єси Шекспіра. У створених ним театрах і студіях (Берлін, Відень) експериментував у царині театральної форми, нових виразних засобів. Віртуозно використовував декорації, світло, шуми, музику та інші сценічні прийоми. Йому належить ідея організації знаменитих «театральних ігрищ» – фестивалю в Зальцбурзі (1920), де він поставив середньовічну містерію в обробці Гуго фон Гофмансталя. В 1933 р. емігрував з Німеччини, помер у США. Серед численних учнів Рейнгардта – Фрідріх Мурнау і Марлен Дітрих.

99 років від дня народження Олени Михайлівни Апанович (1919–2000), відомого українського історика, архівіста, дисидентки, лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (єдина жінка-історик, що є лауреатом цієї премії). Працювала в Інституті історії України НАН України, старшим науковим співробітником Центральної наукової бібліотеки. Наукові праці присвячено історії України ХVІ–ХVІІІ ст. (передусім, історії козацтва), книгознавству, історії науки. Автор багатьох наукових публікацій. За радянських часів зазнала утисків. Вона була одним із небагатьох істориків-науковців, хто мав мужність протистояти радянській міфотворчості та фальшуванню української історії. Кожну з її наукових праць чекали з нетерпінням, читали-перечитували, передаючи з рук у руки. В одному з інтерв’ю Олена Апанович зауважує: «Моя дата – 9.09. 1919. Ці чотири дев’ятки свідчать, що мені Богом дано дуже насичене енергією життя. Я якось, як кажуть, «состоялась», але в яких важких умовах! Я пригадала оце «Доба жорстока, як вовчиця» Олени Теліги. У моєму житті переломлювалися найстрашніші прояви не тільки моєї особистої долі, а взагалі долі нашої України і народу». Її довге життя й дійсно, гідне грубезного роману чи екранізації. Батько Олени був залізничником, білорусом. З селян. Мати – полька, з шляхетського роду. У зв’язку з батьковою роботою сім’я постійно переїжджала. Після закінчення школи в Харкові, Олена у 1937 році вступила до престижного Інституту журналістики  у Москві (Інститут журналістики при ЦК ВКП(б)). Провчилася лише рік – виш було розформовано. Після того повернулася до Харкова, закінчила Харківський педагогічний інститут, факультет російської мови і літератури. «Це було вже так природно – російська мова…», - згадувала не без гіркоти пані Олена. Потім була війна, моторошні голодні поневіряння в евакуації – Південний Казахстан, Башкирія (Уфа), але завжди траплялися чуйні люди, котрі допомагали. У 1944 році Олена Апанович приїхала в Київ. Відтоді і до кінця життя – киянка. Одразу ж почала працювати в архіві. Там уперше зіткнулася з темою українського козацтва – з евакуації повернувся архів коша Запорозької Січі. На основі тих дивом уцілілих справ вона напише свою докторську дисертацію, присвячену темі Запорозького війська. З 1950 року працювала в Інституті історії, але коли дослідження козацтва стало табуйованою темою, «ідеологічним криміналом» - її звідти звільнили (по суті вигнали), майже рік вона ніде не працювала. З великими труднощами Олені Михайлівні вдалося влаштуватися в рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського. Її ім’я та наукові праці впродовж років було заборонено навіть згадувати. Лише в 1991 році наукова діяльність Апанович дістала офіційне визнання.

Роковини смерті:

11 років з дня смерті Василя Степановича Кука (1913-2007), українського військового, генерал-хорунжого, останнього головнокомандувач УПА. Василь Кук народився на Львівщині. Здобув юридичну освіту у Люблінському університеті, де познайомився з майбутнім главою Організації українських націоналістів Степаном Бандерою. Понад чверть століття віддав Василь Кук партизанській війні проти польських, німецьких і радянських окупантів. У 1950 році, після смерті Романа Шухевича, він став головнокомандувачем Української повстанської армії. Працівники радянських каральних органів не могли його зловити майже 10 років. Кук мав близько 40 псевдонімів, але найбільш відомі два: в УПА - «Леміш», серед оперативників радянської держбезпеки - «Барсук». 23 травня 1954 року разом зі своєю дружиною Уляною Крюченко був схоплений співробітниками МВС УРСР в підземному бункері на Львівщині. Після шести років ув’язнення Кука звільнили. Після звільнення працював науковим співробітником в Центральному Державному Історичному Архіві УРСР. Закінчив екстерном Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка. Василь Кук є автором десятків наукових праць з історії та культури України. Останні роки свого життя мешкав у Києві. В 1990-2007 роках співпрацював з редакцією «Літопису УПА». Був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Писав спогади, виступав. У 2002 році Кук відмовився від звання Героя України. Пояснив це тим, що його побратимів досі на державному рівні не визнали учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України. Поховали Василя Кука, за його заповітом, на малій батьківщині – в селі Красне Львівської області.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>