8 вересня. Пам’ятні дати
День встановлений згідно з Указом Президента від 12 січня 1996 й щороку відзначається у другу суботу вересня.
Українці долучилися до кіномистецтва – новітнього виду розваг – водночас із європейцями. З 1909 року в Україні почали масово випускатись комедії, драми, водевілі. Цьому сприяла чимала кількість приватних кіностудій, передусім у великих містах: Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Втім, по-справжньому «революційними» для українського кіно стали 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) та багато інших, нині менш відомих, але надзвичайно цікавих фільмів. Український кінематограф 20-их років розвивався в контексті розквіту всього «Українського Відродження» - нетривкого, але надзвичайно плідного періоду ренесансу всієї української культури. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), яке діяло протягом 1922-1930 років було справжнісіньким епіцентром креативу і творчості. У цій легендарній організації працювала чи не вся тогочасна творча еліта. Приміром, сценарії писали Юрій Яновський, Майк Йогансен, Ісаак Бабель, Григорій Косинка. Але в 1930-их роках український кінематограф, так само як наука, література, мова, був розгромлений сталінським режимом. Чимало українських кінорежисерів, сценаристів, кінооператорів були репресовані – вислані на російську північ або розстріляні. Поволі українські кіностудії стали тінями-філіями російського центру, кожен фільм піддавався партійному аналізу і цензурі. Багатьом талановитим кіномитцям просто забороняли знімати, а те, що виходило на екрани було позбавлено життя – це були просто кілометри мертвої целулоїдної кіноплівки. Втім, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів проривалися фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука, Леоніда Бикова, Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.
Нині українське кіно, здолавши «велику німоту», породжену роками безгрошів’я, апатії та нав’язливого дзичання «запоребриківських мєнтов», знову заговорило. Цьому сприяло декілька чинників: фінансова і законодавча підтримка з боку держави, відмова від російського контенту, а також шалена віра і відданість улюбленій справі всіх працівників кінематографа. Українська кіногалузь на сьогодні одна з небагатьох, що вселяє надію й оптимізм, демонструючи якісно нові зміни і результати, які говорять самі за себе: з кожним роком кількість українських фільмів зростає. З кожним роком український кінопродукт стає все більш затребуваним як вітчизняним кіноглядачем, так і на престижних міжнародних кінофестивалях. 13 українських фільмів упродовж 2014 – 2017 років отримали нагороди чи були номіновані на міжнародних кінофорумах.
Тож із нетерпінням чекаймо від українських кінематографістів запаморочливих блокбастерів, смішнючих кінокомедій, захопливих фентезі, щемливих мелодрам, моторошних хорорів, неймовірних мультиків і серйозного артхауза.
А ще, в День українського кіно, пам’ятаймо, що в путінській неволі перебуває український кінорежисер Олег Сенцов. Той, чиє місце на знімальному майданчику поряд із камерою – нині за ґратами. Віримо, що рано чи пізно він повернеться на батьківщину, і ми ще побачимо його кращий фільм.
Разом з тим, щороку в другу суботу вересня відзначається День фізичної культури і спорту. Свято встановлено в Україні «…на підтримку ініціативи фізкультурних і спортивних організацій та об’єднань громадян…» згідно з Указом Президента «Про День фізкультури і спорту» від 29 червня 1994 року. Цього дня заплановані традиційні фізкультурно-оздоровчі заходи, показові виступи провідних спортсменів, вихованців спортивних шкіл, спортивних клубів; зустрічі з видатними спортсменами, тренерами, фахівцями та ветеранами фізкультурно-спортивного руху.
Також сьогодні Міжнародний день грамотності. Цього дня у 1966 році ЮНЕСКО офіційно проголосила 8 вересня Міжнародним днем грамотності з метою активної мобілізації міжнародного співтовариства і сприяння поширенню грамотності, як інструмента розширення прав і можливостей окремих осіб, громад і суспільств. Попри розвиток науки і технологій, на сьогодні чимало людей на нашій планеті не вміють читати й писати, а боротьба з неуцтвом залишається надзвичайно складною та масштабною проблемою. Мета Міжнародного дня грамотності – вкотре наголосити, що бути грамотним важливо як для кожної людини окремо, так і для суспільства в цілому. Грамотність – одне з засадничих прав людини і основа для навчання протягом усього життя. Вона є абсолютно необхідною умовою соціального росту і розвитку людського потенціалу завдяки своїй властивості реформувати життя. Для окремих осіб, сімей і громад вона є інструментом значного розширення прав і можливостей, що дозволяє значно підвищити рівень доходу і скріпити взаємозв’язок зі світом. Грамотне суспільство – це динамічне суспільство, члени якого обмінюються ідеями і беруть участь у дискусіях. У той же час, безграмотність є суттєвою перешкодою на шляху до поліпшення якості життя, більш того, вона може стати причиною соціальної ізоляції та насилля. Наразі, за статистикою, рівень грамотності дорослого населення України складає 99,7%. Зазначений показник є досить високим, навіть для таких країн як Великобританія, Ліхтенштейн та Швейцарія. Тема Дня-2018 – «Грамотність і розвиток навичок».
Події дня:
105 років тому (1913) в Одесі відбулись урочистості з нагоди відкриття державної консерваторії, створеної на базі міського музичного училища. З 2002 р. – Одеська національна музична академія ім. А.В. Нежданової. Випускниками цього славетного музичного закладу були Еміль Гілельс, Давид Ойстрах, Белла Руденко, Єлизавета Чавдар.
29 років тому (1989) у Києві, в конференц-залі КПІ розпочався (тривав до 10 вересня) Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. Головою Руху було обрано Івана Драча. Організації НРУ існували в усіх областях України. Офіційно зареєстрований Народний Рух України був у 1993 році.
Ювілеї дня:
145 років від дня народження Альфреда Жаррі (1873-1907), французького драматурга, романіста, культової постаті літературного і театрального авангарду Європи і Америки першої половини ХХ ст. Автор гротескної лялькової п’єси про дурня-диктатора «Король Убю», яка стала провісницею театру абсурду задовго до Беккета, Іонеско і Хармса.
Сьогодні виповнюється 120 років з дня народження Наталії Ужвій (1898–1986), видатної української актриси, яку чи не одразу після початку театральної кар’єри називали «другою Заньковецькою», а вже згодом – «Першою українською радянською актрисою» - надзвичайно почесне звання тоді і не зовсім, м’яко кажучи, тепер. Але вона й дійсно була однією з найяскравіших зірок української сцени 30-50-х років. Народилася Наталя Ужвій на Волині, в Любомлі. Шість років працювала вчителькою, згодом почала виступати на аматорській сцені. У 1922-1925 роках навчалася в Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі ім. Т. Шевченка в Києві. У 28 років її запросили до театру «Березіль», яким керував Лесь Курбас. На сцені цього театру вона грала 10 років, саме тут найповніше розкрився й розвинувся непересічний талант актриси. Після розгрому «Березоля», як і інші вцілілі вихованці Курбаса, перейшла до Київського театру ім. І. Франка. Наталя Ужвій була в шлюбі з відомим українським поетом-футуристом Михайлом Семенком. У 1936 році вони розлучилися, а вже в 1937 році Семенка арештували і розстріляли. Попри те, що Ужвій була лауреаткою трьох Сталінських премій і начебто обласкана офіційною владою, життя актриси не можна назвати легким і простим. Її єдиний син Михайло помер від менінгіту у 24 роки, багато її друзів і родичів були репресовані – хтось розстріляний, хтось відбував покарання у сибірських таборах. Чимало зверталося до неї про допомогу, але допомогти вона нічим суттєвим не могла – жила тільки роботою – театром; високих (потрібних) партноменклатурних зв’язків фактично не мала, хоча б і могла… Певною мірою вона, прима першої театральної сцени України, теж була жертвою тієї страшної тоталітарної доби. Цікавий факт – правильно-офіційна актриса Ужвій викликала щире захоплення у такого нонконформіста як Параджанов. Він зняв її у своїй не надто відомій «Українській рапсодії» (1961), а в 1968 створив про актрису біографічний фільм.
65 років від дня народження Лідії Леонідівни Забілястої (1953), української оперної співачки (сопрано), народної артистки України, лауреата Шевченківської премії (2011). Солістка київського театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка з 1979 р. До того 7 років була солісткою Київського камерного хору під орудою видатного хормейстера Віктора Михайловича Іконника.
Роковини смерті:
15 років з дня смерті Лені Ріфеншталь (1902-2003), німецької актриси, кінорежисера і фотографа, легендарної, але зовсім неоднозначної постаті світу кіномистецтва. Світову славу Ріфеншталь принесли два документальні фільми: «Тріумф волі» (1935), який розповідав про з’їзд німецької Націонал-соціалістичної партії у Нюрнберзі 1934 р. та «Олімпія» – про Олімпійські ігри 1936 р. в Берліні. «Я не хочу, аби цей фільм робив хто-небудь, це повинен зняти Художник», - заявив Гітлер, доручаючи Ріфеншталь зробити пропагандистський фільм-звіт про з’їзд нацистів. Фюрер запропонував – Ріфеншталь погодилася. За шість днів вона зняла і змонтувала блискучий за канонами кіномистецтва, але зловісний за своїм етичним наповненням фільм, який оспівує зовнішню і внутрішню естетику нацизму. «Мій фільм – це документ. Я показала все, бувши свідком і знаходячись під впливом усього того, що відбувалося. Тоді всі знаходились під сильним впливом, але я була єдиною, хто зафіксував це на кіноплівці… У цьому й криється моя вина. Але хіба ж я винна у тому, що жила саме у той час, і була знайома саме з тими людьми?..», – писала Лені Ріфеншталь у мемуарах. Крім цього вона запевняла, що ніколи не займалася політикою – лише мистецтвом: не була членом нацистської партії, ніколи не промовила жодного антисемітського слова, а про існування концтаборів дізналася лише в 1945 р., коли американці, мало не насильно, показали їй кінохроніку з Дахау. Їй і на думку не спадало, що можна було б вчинити, приміром, як Фріц Ланг (видатний німецький кінорежисер, автор «Нібелунгів»), котрий замість принадної пропозиції Геббельса очолити німецький кінематограф обрав «голодну» еміграцію. Після війни за співробітництво з гітлерівським режимом Ріфеншталь декілька років провела в ув’язнені, була позбавлена права знімати, її роботи були заборонені («Тріумф волі» і сьогодні заборонений у Німеччині). Проте вона не зламалася: багато подорожувала світом (її пристрастю була Африка, де вона багато знімала), у 71 рік почала займатися підводними зйомками, подарувавши собі на столітній ювілей знятий власноруч документальний фільм про життя підводних мешканців Індійського океану; у 82 потрапила в страшну авіакатастрофу в Судані, але відбулася легкими подряпинами. Померла на 102 році життя.
Між іншим, наявність у відеотеці «Тріумфу волі» й «Олімпії» закидала під час путінського судилища над Олегом Сенцовим сторона звинувачення. «Але ж я кінорежисер…», - знизав плечима Олег, дивуючись абсурдності аргументу. Російським обвинувачувачам, виконавцям «вищої» волі новітнього фюрера, мабуть і на думку не спало, що вони чинять точнісінько так само, як ті нацисти, що забороняли і спалювали твори мистецтва, а також страчували самих митців, чиї погляди різнилися з їхніми.
