5 вересня. Пам’ятні дати

Сьогодні в Україні відповідно до постанови Верховної Ради України від 8 лютого 2018 № 2287-VІІІ День пам’яті – 100 років з дня початку «червоного терору» – злочинної репресивної політики комуністичного режиму.

5 вересня 1918 року радянський уряд ухвалив Декрет про червоний терор, який ставив завдання боротьби з контрреволюцією. Упродовж десятиліть радянська історіографія культивувала лише одну версію: «червоний терор» більшовики запровадили у відповідь на «білий терор». Мовляв, легітимація державного насилля була цілком обґрунтованою – 30 серпня 1918 року було скоєно замах на Леніна і вбито голову Петроградської ЧК Моїсея Урицького. Але насправді цей документ лише формально закріпив політику, до якої від самого початку вдавалися більшовики. Терор був закладений у підвалини Радянської держави. Ще задовго до встановлення більшовицького режиму, лідери цієї партії сповідували ідеї насилля і терору. Нині це не є секретом – цитати про доцільність граничного насилля від Леніна до Лациса Google видасть за секунди. Саме терор, прикритий фіговим листом утопічної ідеї «рівності та братерства», якою спокусились народні маси, став тією цементуючою основою, без якої комуністичний режим не протримався б і дня. Мета терористичної держави – придушення, залякування і деморалізація; становище, коли кожен член суспільства стає заручником держави. Перший нарком юстиції Радянської Росії Ісаак Штейнберг у розмові з Ульяновим-Леніним якось зауважив: «Навіщо вам народний комісаріат юстиції? Ліпше назвіть його наркоматом соціального винищення…» На що Ленін жваво відповів: «Чудово! Але ж ми не можемо сказати про це відкрито…» Той самий Ісаак Штейнберг характеризував «червоний терор» як «…атмосферу невимовного жаху, розлитого навіть у трамваї».

Спочатку «червоний терор» був випробуваний у Москві та Пітері, а потім, подібно чумі чи холері, поширився й на «братні» республіки, зокрема й на Україну. На території України «червоний террор» розпочався у січні 1918 року з вторгнення загонів Муравйова. Кількатижневе перше перебування більшовиків в столиці України навело на киян жах. Нова влада одразу ж продемонструвала, чого від неї варто чекати. У місті розпочались розправи над офіцерами, юнкерами, гайдамаками та всіма іншими, кого більшовики записали до «ворогів революції». За перші дні хазяйнування в місті більшовиків було розстріляно від 3 до 5 тисяч чоловік, переважно російських офіцерів та українських старшин, а також тих, хто мав посвідчення Центральної Ради, представників духівництва (зокрема, було по-звірячому вбито митрополита Київського Володимира).

Вже 3 грудня 1918 року російсько-більшовицький уряд створив за зразком всеросійської ЧК спеціалізований орган державного терору в Україні під назвою «Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами». Саме з діяльністю цієї установи, яку очолив Мартин Лацис, була пов’язана друга більшовицька окупація Києва у лютому – серпні 1919 року. Арешти, розстріли, заручники, пограбування… Тодішні репресії українських надзвичайних комісій вражали своїм варварством навіть Леніна. Надзвичайно красномовною є наступна цитата зі стенограми виступу очільника ВЧК Фелікса Дзержинського на урочистому засіданні з нагоди 5-ї річниці заснування одіозного відомства: «…Мы знаем одного товарища нашего, котрого называли погромщиком буржуазии и помещиков, товарища Лациса, который был страшной грозой на Чехословацком фронте, на Украине (аплодисменты), и Вы помните, товарищи, какие были тогда нарекания, что Лацис на Украине ведет себя слишком по-московски, что он не щадит и профессоров, но Вы помните это время, это было, если не ошибаюсь, в 1919 году…»

Варто також мати на увазі, що від більшовицького терору потерпали не тільки в Києві, а й в інших містах, містечках і селах України: Харків, Катеринослав (Дніпро), Полтава, Одеса, Житомир… Яскравим прикладом може стати Крим, який теж пережив декілька хвиль більшовицького терору. Залишилося чимало свідчень про звірства матросів, а потім і про криваві «досягнення» місцевої надзвичайки, яку очолювали Бела Кун і Розалія Землячка, яку прозвали «червоною Фурією». З 1917 по 1921 рік в результаті більшовицького терору населення Криму скоротилося більш ніж на 100 тисяч чоловік.

Жертвами політики «червоного терору» ставали не тільки громадяни, які обіймали більш-менш високе становище у суспільстві – професори, лікарі, інженери, партійні лідери, колишні високопосадовці, генерали, найвищі духовні особи, представники купецтва й аристократії, а й прості ремісники і селяни. За різними даними, упродовж 1918 – 1919 років було знищено від кількох тисяч до понад  півтора мільйона осіб. Офіційно «червоний террор» був припинений 6 листопада 1918 року, однак насправді тривав і надалі, сягнувши свого апогею в 30-их роках, за що й отримав назву «Великого».

Також сьогодні Міжнародний день благодійництва. Проголошений резолюцією ГА ООН від 17 грудня 2012 року (затверджений 7 березня 2013) з метою заохочення діалогу між людьми, що належать до різних цивілізацій, культур і релігій, а також солідарності зі знедоленими. Ініціаторкою Дня виступила Угорщина. Міжнародний день благодійництва співпадає й приурочений до Дня пам’яті Терези Калькуттської (встановлений Римо-католицькою церквою 19 жовтня 2003 року) – місіонерки Римо-католицької церкви, відомої своїм подвижництвом у справах доброчинності, однієї з засновниць (1950) і настоятельок Ордену милосердя, лауреата Нобелівської премії миру 1979 року «за допомогу стражденному людству».

Ювілеї дня:

450 років від дня народження Томмазо Кампанелли (1568–1639), італійського ченця-домініканця, філософа, письменника, політичного діяча. Прожив Кампанелла 71 рік, з них 33 роки провів у застінках інквізиції (27 років – безперервного ув’язнення). Він ледве уник вогнища й витримав тортури, після яких мало хто залишався живим. Найстрашнішими були «крокодиляча яма» в замку св. Ельма в Неаполі, де в’язнів день і ніч тримали по коліна у воді, та «велья», коли жертву протягом 40 годин повільно розтягували на дибі, то садовлячи на кіл, то знову підіймаючи. На застосування цієї тортури давався спеціальний дозвіл папського престолу – інквізиція була бюрократичною структурою, і свавілля там не вітали. Змінювалася варта, кати стомлювалися, або йшли обідати, приходили інші (це все зафіксовано і досить докладно), Кампанелла то втрачав свідомість, то знову приходив до тями, але в єресі так і не зізнався. Він писав після «вельї», що «…я під час цієї жахливої тортури, відчуваючи неймовірні страждання, зрозумів, що є в людини свобода, що можна свою душу вивести з тіла сповненого страждання і болю. Я знаю, таке можливе…» Втім він також добре розумів і те, що знаходиться на межі, тому вирішив симулювати божевілля. Це був єдиний шанс уникнути смерті. Робив він це попри страждання й муки яскраво і талановито, тому йому повірили. Серед потоку маячні, час від часу, він не забував згадувати папу римського, всіляко того вихваляючи, сподіваючись, що це допоможе. Зрештою, хитрощі вдалися. Під час ув’язнення псевдобожевільний Кампанелла створив десятки творів з філософії, політики, астрономії, медицини, які частково були опубліковані в Німеччині й розповсюджені у списках. Він мав феноменальну пам’ять і в неволі послуговувався власною головою, наче велетенською бібліотекою. Його, стражденного в’язня, знала вся Європа. У в’язниці він написав і свою знамениту утопію «Місто Сонця» – твір-мрію про комуністичний рай з казарменою дисципліною, спільними жінками та дітьми-вундеркіндами – річ наївну, цікаву, а часом відверто моторошну. Лише в 60 років, завдяки покровительству папи Урбана VІІІ, котрий цікавився астрологією, а Кампанелла був ще й першокласним астрологом, умів складати гороскопи, його передали в розпорядження римської інквізиції. Через два роки його остаточно виправдали і звільнили. Одразу після звільнення він жив у Римі – спілкувався з папою, читав лекції, опікувався численними учнями і послідовниками. Єзуїтам це не подобалось. «Який сенс обурюватись на Лютера, коли Рим підгодовує зі своїх вуст набагато страшнішу змію…», - резюмували вони й шукали щонайменшу зачіпку, аби арештувати Кампанеллу. Довго чекати їм, звісно, не довелося: Кампанелла знову взяв участь у заколоті проти іспанського короля – він хотів бачити рідну Калабрію вільною і аж ніяк не хотів відмовлятися від мрії про ідеальне «місто Сонця». Коли його мали ось-ось схопити, він, завдяки знайомству з французьким посланцем, утік до Франції, де його зустрічали як героя. Йому  покровительствував кардинал Рішельє – людина, котра вміла помічати й цінувати талант в інших і оточувала себе непересічними особистостями; там він зміг опублікувати частину своїх творів і дожити віку (цілих п’ять років життя!), не боячись потрапити до пазурів інквізиції. «Я народився, аби боротися з трьома великими лихами: тиранією, софістикою й лицемірством», - сказав якось Кампанелла. Все його життя було підтвердженням щирості цих слів. Він і дійсно був стовідсотковим бунтарем, людиною, котра не кориться долі й обставинам до останнього, і виходить переможцем із найнеймовірніших пригод.

148 років від дня народження Володимира Васильовича Сікевича (1870-1952), українського військового і політичного діяча, генерала Армії УНР. Народився в м. Тараща Київської губернії (нині Київської обл.). Брав участь у визволенні багатьох міст України від більшовицьких військ (Київ, Лубни, Конотоп, Полтава, Харків та ін.). Автор спогадів «Сторінки із записної книжки», низки публікацій з історії українських визвольних змагань. Як військовий аташе в Австрії очолював репатріаційну комісію та водночас формував із колишніх військовополонених підрозділи для армії УНР. Помер на 81-му році життя в Торонто (Канада).

Цього дня народився Фредді Мерк’юрі (справжнє ім’я Фаррух Бульсара 1946-1991), британський рок-музикант, лідер рок-гурту Queen, легенда музики 80-х. У 2008 році Мерк’юрі посів 18 місце списку «100 найвидатніших співаків усіх часів» за версією американського журналу Rolling Stone.

Роковини смерті:

34 роки з дня смерті Юрія Тимоновича Литвина (1934–1984), українського поета, журналіста, правозахисника. З 1978 року – член Української Гельсінської Спілки. У 1953-1955 роках відбував покарання на будівництві Куйбишевської ГЕС, потім були ув’язнення 1956 року (на 10 років), 1974, 1977, 1979 (уже тяжко хворого – на 10 років ув’язнення і 5 років заслання). Помер у Пермському таборі особливого режиму. У листопаді 1989 року (через п’ять років після смерті) прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі.

Перше фото: Вікіпедія