День Незалежності. Побачене й почуте

День Незалежності. Побачене й почуте

1787
Ukrinform
Ой, скільки військових!!! Мамо, та ж їх безкінечна кількість! Вони всі з України? Ай, які молодці!

Близько 10-ї ранку. Піднімаючись по ескалатору на «Золотих Воротах», переглядаю у Viber купу картинок-привітань з Днем Незалежності, нашвидку відправляю у відповідь сині й жовті сердечка. Аж ось одне текстове від давньої подруги: «З Днем народження країни Україна!»

«Їду на парад!», - повідомляю їй.

«Ур-р-а-а!» - пише подруга.

Ну як можна так відставати від життя!

«Сл-а-а-а-ва!» - вже спускаючись по Прорізній, виправляю я.

***

- А цього року людей більше, ніж минулого! – чую від таких самих пізніх, як я, парадувальників, які марно намагаються знайти місце на Хрещатику, де буде видно хоч щось.

Усі «місця» зайняті навіть на підставках для колонок і камер біля стовпів – там безперервно вовтузяться дітлахи, переважно хлопці. Так як тільки лунають перші звуки Гімну, вовтузіння припиняється, хлопчаки застигають, притиснувши руку до серця, одна дівчинка співає разом з хором.

***

- Котлету я вже сьогодні їв! І воду нам видали!

Як я пізніше розумію з розмови, рідні юного курсанта Військової академії – батьки, старша сестра с чоловіком і дітьми, - приїхали з Осокорків, щоб побути разом з ним. Хлопчина «при исполнении» - охороняє разом з іншими курсантами вхід до арки у двір Держкомтелерадіо, але час від часу підходить до рідних. 

- Це наш братик! – представляє їм майбутнього офіцера сестра.Він явно почувається іменинником – багато людей просять дозволу з ним поселфитися, вітають зі святом. 

- А це що за медаль? – запитує одна з жінок, уже відзнявши селфі. – Академії? А бойових немає? І не треба!

У святковому спілкуванні не бере участі лише мама курсанта. Вона мовчки дивиться на сина і час від часу промокає очі білою хустинкою.

***

- Лєно, ти можеш хоч хвилинку постояти спокійно?

Поруч зі мною мама намагається втримати маленьку вертляву дівчинку, яка то пробує мало не повзком пролізти ближче до проїжджої частини Хрещатика, аби хоч щось побачити, то стрибає або танцює на місці.

Коли Хрещиком починають іти парадні шеренги, мама садить Лєну собі на плечі.

- Ой, скільки військових!!! Мамо, та ж їх безкінечна кількість! Вони всі з України? Ай, які молодці! І військові дівчата!! Які гарні! Молодці! – емоційно коментує Лєна. 

Сонце на нашому боці Хрещатика пече немилосердно, і за якийсь час дівчинка просить маму опустити її на землю.

Коли українських вояків змінюють союзники, мама знову піднімає Лєну на плечі.

- Подивись, яка в них гарна форма! – каже вона доньці, коли повз нас проходять троє військових якоїсь з країн, схожі на гусарів.

- Ой, а чому їх так мало?! Загинули?!! – жахається Лєна.

- Та ні, вдома лишилися! – заспокоює її мама.

Після проходу союзників Хрещатик оповиває густий дим – повз нас швидко проїздить колона танків та іншої техніки.

- Аба-а-лд-є-єть! – захоплено тягне дівчинка.

- Лєно, вибирай слова! – осмикує її мама.

- Ну й ну-у! Оце та-ак! Ай-яй, які молодці! – знаходить Лєна потрібні слова. А коли не може знайти, затуляє рота долонькою.

***

Вул. Десятинна, близько першої дня. Старший чоловік, сидячи на тумбі з квітами, грає на акордеоні «Стоїть гора високая». Біля нього зупиняються перехожі, починають підспівувати. Хор не дуже вправний, чоловік іноді морщиться і намагається однією рукою диригувати. 

- Музика Миколи Лисенка, слова… - оголошує музикант, коли пісню доспівано.

- … народні! – не дослухують виконавці.

- … Глібова!

- А, Льоні!

- Це Брєжнєв був Льоня! А Глібов – Леонід!

***

Михайлівська площа, виставка сучасних озброєнь. Людей – море, здається, після параду всі перемістилися сюди. «Барси», «Оси», «Оплоти» і все інше густо обліплені дітьми. Вони зазирають у жерла гармат, шукають місце для «схованки» на броні, фотографуються.

- Тату, лізь до нас! – чути звідусіль.

За святковою метушнею спокійно спостерігають військові, інколи відповідаючи на запитання відвідувачів виставки.

Грізні сучасні озброєння нагадують розімлілих на сонці хижаків.

***

Андріївський узвіз, святковий художній вернісаж. Поруч з «новодєлами» викладено бувалий у бувальцях «антикваріат». Зупиняюся біля розкладених на хустині брошок, бо яких «маю сентимент».

- 200 гривень! Потягнете? – каже мені володар «багатств», коли я починаю придивлятися до однієї з прикрас з блакитними «сапфірами»

- А знижка буде? Сьогодні ж свято!

- В мене свято, коли я маю гроші!

Продавець спочатку не поступається, але згодом все ж таки скидає 20 гривень.

Уже сховавши брошку в сумку, я повертаюсь до реальності і згадую, що вона в мене вже четверта лише з блакитними каменями.

Але ж сьогодні свято! А яке ж свято без подарунків?!!

Надія Юрченко, Київ

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-