22 серпня. Пам’ятні дати

22 серпня. Пам’ятні дати

945
Ukrinform
Цього дня, останній Президент Української Народної Республіки в екзилі - Микола Плав’юк, передав клейноди УНР і грамоти про правонаступництво першому Президенту України Леоніду Кравчуку.

22 серпня 1992 року президент Української Народної республіки в екзилі Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради з приводу першої річниці незалежності України склав повноваження Державного Центру УНР і проголосив молоду українську державу правонаступницею УНР. Складаючи повноваження, Микола Плав’юк виконував постанову Трудового Конгресу УНР 1919 року, яка була підписана головою Директорії Симоном Петлюрою, де йшлося про припинення діяльності ДЦ УНР в разі проголошення незалежності Української держави. 24 серпня 1992 року, у Маріїнському палаці, делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки. Варто нагадати, 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. 9 лютого 1918 року, у Бересті, було укладено договір між УНР одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, відповідно якого УНР було визнано як незалежну державу. Після поразки українських визвольних змагань, за результатами Ризького договору 1921 року, територія УНР була анексована Польщею і Радянською Росією. 12 листопада 1920 року голова Директорії Симон Петлюра затвердив прийнятий Радою Міністрів УНР «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народні Республіці». Цим законом встановлювалися правила обрання глави держави на випадок його смерті, або добровільної відставки, а також наголошувалося, що закон є чинним до часу створення нового парламенту незалежної Української держави. Після смерті Симона Петлюри у травні 1926 року, його обов’язки виконував тодішній голова уряду УНР Андрій Лівицький. Було вирішено скасувати рішення про утворення Ради Республіки, натомість створити Державний Центр УНР в екзилі. Згодом осередки Центру почали створюватися у багатьох європейських столицях, його представники вели активні переговори з іноземними урядами, запевняючи їх, що саме УНР, а не УРСР, репрезентує спадкоємність ідеї державної незалежності України. У 1948 році Державний Центр УНР було реформовано: запроваджено інститут президента УНР, віце-президента, Української Національної Ради (парламенту) та Уряду. Останнім Президентом УНР в екзилі у 1989-1992 роках був Микола Плав’юк. На урочистому засіданні Верховної Ради 22 серпня 1992 року він наголосив: «Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі діяв безперервно від 1920 року за кордоном. Як легітимний речник і оборонець інтересів українського народу, ДЦ УНР в екзилі зберіг на довгі роки посольства і місії УНР в столицях прихильних до України держав, на форумі Ліги Націй, а пізніше майже в усіх важливих країнах світу діяли Представництва ДЦ УНР, які проробили величезну дипломатичну, політичну й інформаційну працю… З великою радістю і сатисфакцією ми прийняли Вашу перемогу, перемогу народу України в 1991 році. Бо саме вона найкраще доказує, що 70 років діяльності Державного Центру УНР в екзилі були потрібні Україні!»

Сьогодні в Україні вшановують пам’ять працівників органів внутрішніх справ, загиблих при виконанні службових обов’язків. Щороку цього дня ми згадуємо правоохоронців, котрі поклали власне життя на вівтар закону, захищаючи життя інших людей, їхні права і свободи, боронячи державу і суспільство від протиправних зазіхань. Згадуємо тих, хто, незважаючи на важкість обраної професії, на сірі будні та небезпеку, долаючи власну втому, а часом і скепсис зневірених і невдоволених громадян, з гідністю виконав свій професійний обов’язок, не заплямувавши власного імені та честі побратимів. Пам’ятаймо, що за скромними словами «загинув при виконанні…» - людські долі, трагедія обірваного життя, трагедія батьківського горя, сльози вдови і німе запитання в дитячих очах. За традицією цього дня покладаються квіти та вінки до пам’ятників загиблих правоохоронців; у церквах правляться поминальні служби, відбуваються інші меморіальні заходи. 

Події дня:

Цього дня, 180 років тому (1838), в Києві почав діяти Інститут шляхетних дівчат, статут якого був затверджений ще 5 листопада 1834 року. Учбовий заклад мав виразно становий характер і вчитися в ньому могли лише дівчата з багатих дворянських сімей. Основна увага приділялася вихованню в аристократичному дусі, але оскільки перші інститути були засновані ще за часів Катерини ІІ, коли в суспільстві панували ідеї просвітництва і сентименталізм, аристократизм сприймався не в становому, а радше у загальнолюдському сенсі, як вищий прояв моральних основ «людської вдачі». Інститут спочатку містився в будинку фельдмаршала Остен-Сакена на Липках (будівля не збереглася), а у 1842 році перейшов до новозбудованого за проектом Беретті великого приміщення на горі понад Хрещатиком (за радянських часів – Жовтневий палац культури, нині – Міжнародний центр мистецтв). В інститут приймалися дівчата віком від 8 до 17 років. За 6 років навчання проходили 14 предметів (закон Божий, російська мова і література, історія, географія, арифметика з геометрією, фізика, історія, французька, німецька і польська мови, малювання й правопис, музика і спів, танці, рукоділля). Першою начальницею інституту стала улюблена племінниця великого російського поета Державіна Параскева Мхайлівна Нілова (уроджена Бакуніна). Вона прослужила тут 13 років (1838-1851). У художній літературі про Київський інститут шляхетних дівчат можна прочитати у Марка Вовчка (повість «Інститутка»), Івана Нечуя-Левицького (повість «Хмари»), в оповіданні Олександра Купріна «Наталья Давыдовна». Втім чи не єдиним об’єктивним джерелом свідчень про київський інститут шляхетних дівчат є автобіографічна повість української письменниці й археолога Наталени Королевої «Без коріння» (1936).

100 років тому (1918) дипломатичні представники України й Туреччини обмінялись у Відні грамотами з нагоди ратифікації Брестського мирного договору.

Ювілеї дня:

Фото: twitter
Фото: twitter

110 років від дня народження Анрі Картьє-Брессона (1908-2004), французького фотографа, одного з засновників  (1947) агентства «Магнум Фото», кращого фотографа ХХ ст. Картьє-Брессон знімав громадянську війну в Іспанії, визволення Франції, повоєнну Німеччину, будівництво Берлінської стіни, Китай в перші дні встановлення комуністичного режиму, Індію після здобуття незалежності, він був першим західним фотографом допущеним в СРСР після смерті Сталіна. Серед його робіт – фотопортрети Махатми Ганді за годину до смерті і останнього євнуха китайського імператорського двору; Езри Паунда, Анрі Матісса, Едіт Піаф, Сартра, Ігоря Стравінського, Мартіна Лютера Кінга, Коко Шанель, Трумена Капоте, Альбера Камю, Річарда Ніксона і Мерелін Монро. З одного боку – відбірні події і знаменитості століття, а з іншого – сотні і сотні безвісних людей: повій в Мехіко, дітей на вулиці Севільї, курсантів у Москві, безпритульних в Парижі; вулиці Токіо, Бухареста, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона, Гавани. І практично всі ці фотографії – шедеври, бо фотографія у Картьє-Брессона – вічність, збережена у миттєвості, а не миттєвість, завмерла у вічності. На початку 70-х років він перестав займатися фотографією і подальші 30 років життя (помер у 2004) не брав у руки камеру. «Я перестав фотографувати. Я тепер лише малюю. Декілька років тому один мій приятель зауважив: «Ти все сказав, що повинен був сказати; тепер час зупинитись». Я думав про це й зрозумів, що він таки має рацію… Ось так я зупинився… Хоча, ніхто, мабуть, і не повірить мені, коли я скажу, що я більше не хочу фотографувати, що я не хочу бути фотографом. Фотографія – це – пафф – як постріл і як азартна гра… Рисунок це абсолютно інше; навіть невеликі роздуми під час малювання приносять великі зміни. Люди ж не мають жодного уявлення про живопис… Сьогодні всі мають камеру і кожен думає, що він фотограф. Ілюстровані журнали переповнені їхніми роботами. Я ніколи не дивлюся ілюстровані журнали. Ви повинні дивитися навколо себе, на оточуючий світ, а не на розмальовані картинки; це єдине, що важливо…»

90 років від дня народження Карлхайнца Штокхаузена (1928-2007), німецького композитора, піаніста, диригента, теоретика, педагога, одного з лідерів музичного авангарду другої половини ХХ ст. Автор творів у галузі електронної музики: «Перехресна гра», «Контрапункти», «Групи», «Моменти», «Мантри», а також досить цікавих праць з проблем музичного часу, психології сприйняття.

80 років від дня народження Анатолія Михайловича Молотая (1938), українського військового диригента, підполковника, народного артиста України. Організатор (1992) і головний диригент Національного президентського оркестру. З 1964 р. – диригент військових оркестрів. З 1980 – начальник військово-оркестрової служби, художній керівник оркестру і ансамблю пісні і танцю МВС СРСР по УРСР і Молдові, одночасно з 1991 – викладач Київської консерваторії. Автор обробок і перекладень для духового оркестру.

Роковини смерті:

80 років від дня смерті Якова Феофановича Чепіги-Зеленковича (1875-1938), українського педагога і освітнього діяча. Після закінчення Новобузької вчительської семінарії вчителював у Донбасі. З 1918 р. жив у Києві, викладав у вищих навчальних закладах, брав участь у громадському житті. У 1926 р. переїхав до Харкова, де працював в Українському науково-дослідному інституті педагогіки УРСР (1928–1934). Автор праць з проблем морального і трудового виховання. Боровся за відродження української національної школи, її становлення і демократичний розвиток. Вважав, що школа повинна бути продовженням сім’ї; вимагав від педагога розуміння дитини й національного самовиховання.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>