Повернути прапорщика Бєлокурова

 Сенсаційна новина, що облетіла у квітні всі українські ЗМІ (і не лише) про знайденого в Афганістані безвісти зниклого 30 років тому волинянина Ігоря Бєлокурова, отримала несподівано сенсаційне продовження.

УСІМ ХОТІЛОСЯ ВІРИТИ В ДИВО

Навесні українські ЗМІ облетіла звістка про те, що українські геологи в одній із афганських провінцій натрапили на колишнього радянського військовослужбовця, який хоч і не пам’ятає рідної мови, але називає слова «Волинь» і «колодязь». Після того аж дві українські делегації кинулися рятувати нашого земляка, щоб повернути його в Україну. Адже на нього у селі Велика Глуша, що на Любешівщині, досі чекає 78-річна мама. І ось обидві делегації, повернувшись з Афганістану, приголомшили своїми висновками. Одні на 90 відсотків упевнені, що знайдений чоловік слов’янської зовнішності може бути Ігорем Бєлокуровим. Другі – настільки ж переконані, що це не він. І що іменем зниклого волинського хлопця хтось прикрився, аби заробити на цьому гроші...

Коли у квітні цього року в світлий день Благовіщення Антоніні Василівні Бєлокуровій земляки принесли благу вість про чудодійне воскресіння її сина, серце матері вже тоді могло зупинитися, не витримати. Сільська жінка не сидить в Інтернеті, але знайшлися люди, які побачили відео, викладене в YouTube кимось із українських пошуковців, які розвідували в Афганістані водоносні горизонти й натрапили на полоненого радянського військовослужбовця. Земляки, однокласники в один голос почали казати, що він схожий на Ігоря Бєлокурова. Тому не могли не повідомити цю сенсаційну новину його мамі, яка вже перестала чекати сина і років десять тому встановила на місцевому кладовищі символічну могилку, щоб було де поплакати й помолитися, щоб як у всіх людей. І ось – на тобі, син знайшовся! Антоніну Василівну переконували, що це її син, знаходячи спільні риси на фотографіях. Дарма, що ростом знайдений чоловік нижчий, ніж був її Ігорчик. Та навіть якщо це не її син, то все одно його треба повернути в Україну. Бо його теж хтось чекає. Хоча старший син одразу заявив, що це не Ігор і намагався в цьому переконати матір.

Обласна спілка воїнів-афганців вхопилася за цю версію. Бо Ігор Бєлокуров був одним із трьох безвісти зниклих волинян на тій, афганській війні. Якщо у смерті двох бойові побратими переконані майже на всі сто, то з Бєлокуровим, який зник у бою 9 квітня 1988 року, було ще багато питань. Щоб попередньо не травмувати рідних, ветерани-афганці ще у лютому попросили маму дати фото Ігоря, мовляв, для музею потрібно. Та вберегти інформацію від попереднього розголошення не вдалося. І в поліське село в пошуках сенсації потягнулися вервечки журналістів з усіх усюд. Сенсаційна новина стала топ-темою багатьох видань, що зарясніли заголовками про повернення зниклого тридцять років тому афганця на батьківщину. В уяві вже вимальовувалися деталі зустрічі полоненого солдата з мамою на рідній любешівській землі. А дехто вже розмістив репортажі про те, як прапорщик Бєлокуров повернувся додому!

Хоча сумнівів було багато від самого початку. Чи може людина, навіть якщо вона була контужена, повністю забути рідну мову? Адже Амруддін-Ігор нібито не розумів ні української, ні російської мов, а розмовляв на фарсі. Я теж звернула увагу на відмінності в рисах обличчя, які не можна було не помітити навіть неозброєним оком. Зокрема, в афганця на фото рот великий, а в Ігоря він куди менший. Потім стали помічати й інші відмінності. Але всім так хотілося вірити в диво, що закрили очі на все. Чому було не звернутися до криміналістів відразу, щоб почути їхні попередні висновки? Не в кам’яному ж віці живемо. Такі справи взагалі мають робитися в тиші. Але зроблено, що зроблено...

«ПРО БЄЛОКУРОВА ТАМ ЩОСЬ ЗНАЮТЬ, ЦЕ ОДНОЗНАЧНО»

Щоб повернути з Афганістану ймовірного Ігоря Бєлокурова, туди поїхало аж дві українські делегації. Хоча перед тим всі журилися, як важко буде повернути нашого земляка додому, бо в нього немає ніяких документів і стільки літ пройшло. А ще в Афганістані немає наших дипломатичних установ. Тим часом до справи визволення Ігоря долучилася влада. За дорученням Президента було створено робочу групу і, як повідомляв заступник голови Комітету ВР з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення, народний депутат Сергій Куніцин, українські ветерани-афганці чотири рази виїжджали в Афганістан.

Другу групу на пошуки й повернення Бєлокурова відправила Волинь. Очолив її голова Волинської обласної організації «Української спілки ветеранів Афганістану» Григорій Павлович. Профінансував цю поїздку голова Волинської обласної ради Ігор Палиця з «УКРОПом». Кияни вже верталися з Афганістану з подарунками для матері від знайденого сина і щемливими розповідями про те, як начебто зі сльозами на очах Амруддін-Ігор дивився кадри зі своєї батьківщини, а волиняни тільки їхали шукати земляка. Інформація, яку вони привезли звідти, була як грім серед ясного неба. Вона була протилежною тій, яку вже виклала в ЗМІ київська пошукова група. Група Павловича повернулися із твердим переконанням, що знайдений полонений не є Ігорем Бєлокуровим. А ті деталі, що озвучувалися раніше про нього, не підтвердилися. Чоловік, виявляється, має сім’ю і 5 дітей. І в Україну до мами він їхати не хоче. І все це теж оприлюднили у ЗМІ. Хоч результатів ДНК експертиз ще немає. Обидві групи її чекають і роблять все по процедурі.

 Я запитала у Григорія Павловича, чи не було їм пропозиції від київських колег поїхати разом на пошуки Бєлокурова, може тоді не було б такого різнобою у результатах цих поїздок?

- Ми нікого не підключали, а робили те, що треба було робити. Це наш земляк і свою місію ми виконали. Повернулися з результатом, а що він не такий, як чекали, то інша справа. Як вже сказали на прес-конференції, наша позиція така: на 95 відсотків впевнені, що знайдений чоловік не є Ігорем Бєлокуровим, – прокоментував він ситуацію. – Колеги повернулися з іншим відчуттям. Ми зверталися до них, щоб не розголошувати ніякої інформації до завершення експертизи. Та сталося, як сталося. Я готовий був на місяць залишитися в Кабулі, щоб дочекатися, поки Амруддін зробить документи, щоб привезти його в Україну. Але він відмовився. Тепер давайте дочекаємося результатів генетичної експертизи. Але те, що про Бєлокурова там щось знають, це однозначно. Бо не може якийсь афганський командир у забитому кишлаку знати слово «Волинь» просто так, ні звідки. У нас навіть у Києві дехто з високих державних чинів не знає, що є Волинь, а не Луцька область. Ігор зник у 1988 році під Кандагаром і міг потрапити в полон. А що далі з ним трапилося – один Бог знає. Я вибачився перед мамою Ігоря, що не привіз їй хорошої новини.

ЧОМУ ТАК ПО-ДУРНОМУ ВСЕ ЗРОБИЛИ?

 ...А тим часом рідне село Ігоря Велика Глуша гуде, як вулик, після пережитого шоку. День і ніч плаче його мама, яка вже вдруге втратила сина. Уявляєте, як їй – коли одні привозять подарунки від сина з далекого Афганістану (персидський шалик і вирощений сином мигдаль), і вона живе в передчутті, що обніме вже скоро свою дитину, а інші через трохи вибачаються і публічно заявляють, що той чоловік невідомо хто?

- Була сьогодні в Антоніни Василівни. Тяжко їй, не доведи Боже комусь таке пережити. Коли вона дізналася про Ігоря вперше, слабенька була, не могла ні встати, ні сісти. Але віра зробила диво! Вона стала ходити, ми її трохи підлікували. Духом і тілом ожила людина. Всі були подивовані, як вона піднялася, – розповіла по телефону сільський голова Великої Глуші Євгенія Олексіївна Наливайко. – А тепер... Бідна жінка. Вона плаче: «А якби вони привезли якогось не нашого? Що я з ним робила б?» Хоча спочатку вона й не дуже впевнена була, що то Ігор. З очей ніби схожий. А так не дуже. Та почали всі писати, знімати, казати. Як я просила журналістів тоді: «Не їдьте зараз, не пишіть. Ступить він сюди ногою – тоді що хочте робіть!» Не послухали. А про те відео в YouTube вже сто разів напевне пошкодували ті, хто його виклав. Та справу зроблено. Тепер розхльобуємо. А та делегація, що з Києва, – чому подарунки привезла, а не привезла жодного відео з тим чоловіком, щоб мати хоч почула його голос? Може по голосу його упізнала б. А ріст? Ігор був значно вищим, ніж чоловік на фото. Вони кажуть, документів не залишилося і не можна сказати, яким він був насправді на зріст. І що в полоні його могли використовувати як тяглову худобу, якщо він тягав на собі ящики з боєприпасами, то від такої роботи можна стати меншим на 3–5 сантиметрів. Але ж не на цілих десять сантиметрів! Антоніна Василівна зберігає всі документи, все, що з Ігорем пов’язано. І у неї є медична карточка сина, коли він на роботу влаштовувався. І там чорним по білому написано: зріст – 182 сантиметри. Хоча є деяка схожість, є деякі збіги. І те, що ті бойовики знали щось про Ігоря, можна допустити. Може й досі десь ховають його? А для чого цю людину виставили? Звідкись же знає той Амруддін про Волинь, якщо вимовляв це слово. Може ті бойовики думали з наших людей грошей трохи злупити, а коли офіційно приїхали українські делегації, то злякалися? Почали казати, що пожартували. Нічого собі жарти! Питань було багато, а зараз ще побільшало. Навіть Андрій Малахов з Росії дзвонив членові пошукової групи і казав: «Я его привезу!» Чому так по-дурному все зробили? Чому ту генетичну експертизу не зробили, а тоді вже оприлюднювали все?

МАМИ ЧЕКАЮТЬ ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ....

Довкола цієї історії й справді багато моментів цікавих і спірних. Один із тих, хто шукав Ігоря в Афганістані, заявив, що перша інсайдерська інформація про знайденого радянського солдата була з Росії. І це насторожує. Можливо російське прізвище Ігоря зацікавило, хоч він корінний волинянин, просто тато був росіянином. Треба зважати й на той факт, що половина із 264 зниклих безвісти радянських військовослужбовців під час афганської війни (саме стільки було у списку станом на 2012 рік) є громадянами РФ. І когось із них теж, напевне, ще можуть чекати мами, як до останнього чекала сина мама Ігоря Бєлокурова. До речі, у 2012 році у пресі повідомлялося, що в західній провінції Герат через 32 роки знайшли колишнього радянського солдата Бахретдина Хакімова , родом з Узбекистану. Він потрапив у полон пораненим у вересні 1980-го і його підібрали місцеві жителі, а старійшина вилікував травами. Хакімов розумів російську мову і назвав своє справжнє прізвище та місце проживання, звідки його брали в армію. В Афганістані він вів напівкочовий спосіб життя, був одруженим. Коли його привезли на зустріч у Росію, то на фотографіях він упізнав ще двох радянських військовослужбовців, які вважалися безвісти зниклими, бо нібито зустрічав їх в Афганістані. Так що дива бувають.

Попри невизначеність і не зовсім щасливий фінал цієї історії, душу гріє інше: Україна не кинула своїх хлопців, які воювали хоч і на чужій війні в чужій країні за інтереси держави, якої вже не існує на карті світу. І навіть через тридцять літ вона готова їх витягувати з полону. І бойові побратими зниклих теж своїх не кидають, бо добре знають, що таке материнське чекання. Їх теж чекали з війни мами...

 На Волині ще одна мама вже 37 літ чекає свого сина. Ганна Хомич, мешканка хутора Підманове Шацького району, досі не вірить у смерть сина Володі, який загинув у 1981-у. Тридцять літ батьки не ставили пам’ятник на його могилі, й тільки зовсім недавно дали дозвіл на його встановлення місцевій владі. Вони вважали сина живим, та були переконані, що в могилі поховали невідомо кого, бо тіла сина у труні точно не було. За розповідями товаришів, машина Володимира Хомича нібито зірвалася в прірву, отож хоронити не було що. Все подальше своє життя батьки присвятили пошукам сина, бо всі екстрасенси й гадалки в один голос стверджували: він живий. Кожні півроку вони приїжджали до Луцька, писали заяву в Червоному Хресті – й чекали. Розшуком безвісти зниклих у радянські часи займалася тільки ця організація, вона вела перемовини, домовлялася про викуп і т.д. І вся інформація була практично закритою, бо на афганську тему було накладено суворе табу, яке зберігалося навіть у перші роки української незалежності. Можна було добути інформацію про всі військові конфлікти, стихійні лиха, тільки не про Афган. Хомичів обнадіювали : «Ждіть. Моліться і надійтеся. А може він втратив пам’ять і взагалі не знає, хто він і звідки. Вони молилися, чекали й вірили. І може ця віра допомогла їм протриматися після втрати сина стільки літ. Батько Володі відійшов у вічність недавно. А мати ще чекає, просячи у Бога здоров’я для свого сина. І щоб дав таки вісточку про себе...

Ніна Романюк, Луцьк.