20 липня. Пам’ятні дати - 20.07.2018 08:00 — Новини Укрінформ
20 липня. Пам’ятні дати

20 липня. Пам’ятні дати

1456
Ukrinform
Сьогодні річниця з дня загибелі журналіста Павла Шеремета.

Павло Шеремет загинув вранці 20 липня у центрі Києва: авто, в якому він їхав, підірвали саморобною вибухівкою. Попередньо правоохоронці розглядали декілька версій того, що сталося. Зокрема, «професійна діяльність» та «російський слід». Наразі слідство схиляється до версії про професійні мотиви вбивства, але ні організаторів, ні виконавців вибуху не встановило. Павло Шеремет народився 1971 року в Мінську. За свою журналістську кар’єру працював ведучим щотижневої аналітичної програми «Проспект» Білоруського ТБ, головним редактором «Білоруської ділової газети», завідувачем білоруського бюро Громадського російського телебачення (ОРТ- згодом «Перший канал») і власним кореспондентом ОРТ в Білорусі, спеціальним кореспондентом програм «Новости» і «Время» дирекції інформаційних програм ОРТ, шеф-редактором російської та зарубіжної кореспондентської мережі дирекції інформаційних програм ОРТ. Був ведучим щотижневої аналітичної програми «Время». Шеремет часто фігурував у ЗМІ як представник опозиції режиму білоруського президента Лукашенка. У 2005 році журналіст був ініціатором створення інформаційно-аналітичного сайту «Білоруський партизан». У другій половині 2000-х років Шеремет також згадувався в пресі в якості керівника видавництва «Партизан», яке крім його власних книг випустило, зокрема, одну з книг російського опозиційного політика Бориса Нємцова. У 2010 році Павла Шеремета позбавлено громадянства Білорусі. Як офіційна причина в документах вказувалась наявність у журналіста громадянства РФ, хоча, як зазначалося в пресі, білоруські закони не забороняли друге громадянство. З 2012 року жив в Україні. Останні роки працював в «Українській правді», був ведучим на Радіо «Вести». Поховали журналіста в Мінську. У червні цього року ім’я Павла Шеремета викарбували на стіні пам’яті у Вашингтонському музеї журналістики та новин «Ньюзеум», де щороку додаються імена журналістів з усього світу, які загинули через свою журналістську діяльність чи під час виконання службових обов’язків.

Сьогодні в Україні та світі відзначається Міжнародний день шахів. Дата встановлена в день заснування в Парижі (1924) Міжнародної шахової федерації (ФІДЕ), яка наразі об’єднує 173 національні шахові асоціації. Федерація шахів України вступила до лав ФІДЕ у 1992 році. В Україні шахи відомі ще з Х-ХІ ст. Перший шаховий клуб сучасності був створений у 1881 році у Харкові, згодом у Києві, Одесі та інших містах. Перший, власне, український чемпіонат під назвою «Південно-російський» проходив у Одесі в 1909 році. У 1894 році у Львові був зареєстрований перший на Західній Україні український шаховий клуб. 1926 року львівські шахісти створюють Товариство українських шахістів. А вже через два роки у цьому місті відбувся перший український турнір на землях Галичини. З 1924 року в Україні провадяться щорічні чемпіонати шахів. З 1935 подібні чемпіонати запроваджено і для жінок. З моменту проголошення незалежності України український шаховий світ отримав змогу діяти самостійно. Нині в нашій країні щорічно проводиться власна першість серед чоловіків і жінок. У 1992 році було засновано Федерацію Шахів України (ФШУ). З цього ж року Україна виступає на Міжнародних шахових турнірах. Загалом за цей час за Збірну України зіграло 44 шахістів, з них 27 чоловіків та 17 жінок.

Події дня:

49 років тому (1969) американські астронавти Ніл Армстронг і Базз Олдрін вийшли з космічного корабля «Аполлон-11» й вперше у світі ступили на поверхню Місяця. Астронавти встановили на Місяці американський прапор, зробили знімки поверхні супутника, декілька простих наукових тестів, провели розмову з президентом США Річардом Ніксоном і встановили пам’ятну табличку з надписом: «Тут в липні 1969 року від Різдва Христового люди з планети Земля вперше ступили на поверхню Місяця. Ми прийшли з миром для всього людства».

Ювілеї дня:

136 років від дня народження Михайла Єлисейовича Слабченка (1882-1952), українського історика, правника, публіциста, громадського та освітнього діяча. З 1919 року був доцентом, з 1920 – професором кафедри історії Одеського університету та створеного на його основі Інституту народної освіти. У 1926 році очолював Одеську науково-дослідну секцію історії України. Був головою Товариства краєзнавців, членом Одеського наукового товариства при ВУАН. З 1929 – дійсний член Всеукраїнської академії наук. Був засновником і керівником одеського осередку українознавства, виховував нову генерацію істориків, економістів та літературознавців, розпочав формування школи істориків України. Автор близько 200 друкованих наукових праць (серед них 12 монографій), шести підручників для вищих навчальних закладів, низки публіцистичних і художніх творів. Наукові праці вченого присвячені соціально-економічній та юридичній історії Гетьманщини; він є автором одного з перших у вітчизняній історіографії синтетичного дослідження з історії України ХІХ ст. Слабченка можна вважати одним із фундаторів української політології та державницького напряму в національній історіографії. Доля видатного українського вченого склалася досить трагічно. Разом із сином Тарасом його було засуджено у справі СВУ (Спілки визволення України), потім – ще одне засудження, втрата рідних. Помер Михайло Слабченко у листопаді 1952 року у Первомайську Миколаївської області. І лише у 1989 його реабілітували.

145 років від дня народження Альберто Сантос-Дюмона (1873-1932), французького повітроплавця, пілота і авіаконструктора, одного з піонерів авіації та повітроплавання. Уродженець Бразилії. В 1901 р. 28-річний Альберто Сантос-Дюмон тричі облетів навколо Ейфелевої вежі. 23 жовтня 1906 р. здійснив перший у Європі політ на літаку власної конструкції (цього дня військово-повітряні сили Бразилії відзначають своє професійне свято). Він був надзвичайно популярною особою на початку ХХ століття. З його портретом виходили марки, листівки, на яких можна побачити невисокого, елегантного, надзвичайно вишукано одягненого чоловіка; йому навіть було відкрито два пам’ятника. Сантос-Дюмона обожнювали буржуа, котрим він влаштовував повітряні прогулянки на дирижаблі над Парижем і міська біднота – бо їй він роздавав усі гроші з численних премій. Йому було 59 років, коли він покінчив життя самогубством у себе вдома в Сан-Паулу. Альберто Сантос-Дюмон зневірився в житті. Не у власному – воно у нього було прекрасним, а взагалі у житті. Миру не було ані в його рідній Бразилії, де йшла громадянська війна, ані в Європі, яка стояла на порозі 2-ї світової війни. Він був романтиком авіації – закликав заборонити використовувати авіацію у військових цілях. Ще попереду були розстріл гітлерівськими льотчиками іспанської Герніки, Хіросіма, напалмові рейди американської авіації у В’єтнамі.

85 років від дня народження Кормака Маккарті (1933), американського письменника. Автор романів «Коні, коні» (Національна книжкова премія США і Національна книжкова премія критиків), «Старим тут не місце», «Дорога» (Пулітцерівська премія), «За межею». На думку критиків Кормак Маккарті є одним із найбільш цікавих сучасних американських письменників. Хтось бачить у ньому нового Фолкнера, хтось – продовжувача літературних традицій Ернеста Гемінґвея та Сола Беллоу. Дехто порівнював його «Кривавий мередіан» із «Мобі Діком» Германа Мелвілла, а після виходу в світ постапокаліптичної «Дороги» зарахували до почесної компанії Томаса Пінчона і Дона Делілло. Останні романи Кормака Маккарті екранізувалися Голлівудом, найвдалішим є безумовно триллер «Старим тут не місце» (2007) з Хав’єром Бардемом у головній ролі, знятий братами Коенами через два роки після виходу однойменного роману.

80 років від дня народження Олексія Юрійовича Германа (1938-2013), російський кінорежисер, класик світового кінематографа. Герман не зняв жодного «прохідного» фільму. «Перевірка на дорогах», «Двадцять днів без війни», «Мій друг Іван Лапшин», «Хрустальов, машину!» – всі ці кінострічки були покладені на полицю, а згодом виявилося, що кожна з них – шедевр, яскрава сторінка не лише в російському, але й у світовому кіномистецтві. Останній фільм Олексія Германа – «Важко бути Богом» за однойменним твором братів Стругацьких. Робота над картиною тривала понад 10 років і була завершена вже після смерті майстра. Світова прем’єра «Важко бути Богом» відбулась 13 листопада 2013 року на Римському кінофестивалі, де режисеру посмертно був присуджений приз («Золота Капітолійська вовчиця») за внесок у кіномистецтво. Умберто Еко, побувавши на римській прем’єрі «Важко бути Богом», вражений побаченим, три дні приходив до тями. В результаті написав есей, де зокрема зазначив, що «Тарантіно у порівнянні з Германом – це Волт Дісней…».

Роковини смерті:

6 років тому пішов із життя Василь Семенович Лісовий (1937-2012), український дисидент, правозахисник, філософ, організатор українського самвидаву в 1960-1970-х роках. Він в у 1972 році виступи з відкритим листом на захист заарештованих шістдесятників і в знак солідарності побажав бути засудженим разом з ними. Хвиля арештів інтелігенції 1972 року підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Є. Пронюком почав видавати журнал «Український вісник», відновлений ними з метою надання громадськості інформаціъ про заарештованих. За це був заарештований і провів понад 10 років у таборах і тюрмах Мордовії і Бурятії. Звільнений у липні 1983 року, в 1989 році був реабілітований, відновлений у званні кандидата філософських наук і на роботі в Інституті філософії НАН України.

Сьогодні день пам’яті Сергія Йосиповича Параджанова (1924-1990), видатного вітчизняного кінорежисера, народного артиста України (1990), лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1991, посмертно). Сергій Параджанов народився у Тбілісі 1924 року. У 1952 році закінчив Московський державний Інститут кінематографії (ВДіК), де вчився спочатку в майстерні Ігоря Савченка, згодом у Олександра Довженка. Після навчання направлений на Київську студію художніх фільмів у якості режисера-постановника. Із 1949 до 1960 року Сергій Параджанов працював на кіностудії імені Олександра Довженка. У Києві він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Світову славу Параджанову приніс кінофільм «Тіні забутих предків» (1964), знятий за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського. У 1966 році Параджанов почав роботу над фільмом «Київські фрески», який згодом закрили, а режисер переїхав до Єревану. У 1973 році його арештували через сфабриковані обвинувачення, він був засуджений на 5 років колонії суворого режиму. Звільнений на рік раніше, він повернувся до Тбілісі, до батьківського дому. У 1984 році на кіностудії «Грузія-фільм» він зняв стрічку «Легенда про Сурамську фортецю», згодом – «Ашик-Керіб», за мотивами казки Михайла Лермонтова. У 1989 році на студії «Вірмен фільм» Параджанов почав знімати автобіографічну стрічку «Сповідь», яку не встиг закінчити через тяжку хворобу. На запрошення уряду Франції він поїхав лікуватися до Парижа. Але хвороба була невиліковна. Останні дні в липні 1990 року режисер провів у Єревані. Похований у Пантеоні столиці Вірменії. Фільми, зняті Сергієм Параджановим нині є класикою світового кіно. Один тільки фільм «Тіні забутих предків» одержав 39 нагород, 28 призів кінофестивалів у двадцять одній країні. У 1991 році в столиці Вірменії відкрито музей великого режисера і художника. У червні 1997 року на території кіностудії імені Олександра Довженка в Києві відкрито пам’ятник Сергію Параджанову.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>